Довкруж пальця

– Вони оголосили ультиматум: я складаю зброю, або післязавтра зранку стратять матір.

Брови Джуза поповзли угору. Він лайнувся, скреготнув зубами.

– І що робитимеш?

Я відкинувся на стовбур, глянув крізь гілляччя, вкрите поодиноким листям, у прозору височінь. З неба весело зиркало сонце, намагаючись прогріти змерзлу галявину.

– А що я? Нехай ультиматум запхають у власну вельмиякусьтам дупу.

Джуз вибалушив очі й скочив на ноги.

– Як так? Дозволиш їй померти?!

– Так. Яка мені справа до тієї відьми?

Він задихнувся від гніву.

– Ти… Я думав, ти інакший. А ти нічим не кращий од Ле Восана.

Ач, який чудовий актор – замилуватися можна. Якби не одне але. Він не знає, що я вже відаю.

Я теж звівся на рівні, підійшов упритул і засичав:

– Хибне порівняння.

За мить додав уже спокійніше:

– То все дурниці. Слухай, як ми вчинимо…

~

Темрява. Тіснява. Передзвін. Затиснуті боки заніміли. Хоч нескінченний тупіт підків змінило човгання кроків, бо ж несила вже терпіти. Ледь не збожеволів од розміреного цокоту.

Рипнули двері. Скрипнув стілець. Затим долинув такий самий рипливий голос, приглушений дубленою шкірою.

– Вітаю, Джузеппе.

– Високочесний Ле Восане…

– Без титулів, друже, без титулів. Вина?

Забулькотіло. Згори долинули ковтки, затим кубок стукнув об стіл.

– Високо… маркізе. Він сказав, що на матір байдуже. Бодай та помре – Норін не відступиться. Цитую: «нехай ультиматум запхають у власну вельмиякусьтам дупу».

– Прямо так і сказав? – у голосі Ле Восана вчулася знервованість.

Уявилося його обличчя. Скривлені губи, набряклі очі, гострий, як пташиний дзьоб, ніс. Вдарити б кинджалом – і справа зроблена. Та не можна зараз. Інакше – смерть. І якби ж тільки моя…

– Саме так. Ви не хвилюйтеся, вам не…

– Що ще? – урвав маркіз.

– На світанку Норін піде на штурм.

– Він збожеволів? Я ж розчавлю його. Ще нікому не вдалося узяти замок! Ох-х-х…

Згори захрипіло.

– Маркізе! – зойкнув Джуз.

– Нічого… Продовжуй.

– Сподівається на чаруна, що прибився до загону нещодавно.

– Що за один?

– Не знаю. Не бачив навіть. Норін його ховає од усіх.

Запала мовчанка. Затим Ле Восан презирливо зронив:

– Якою б Силою не володів той чарник – у мене їх більше. Задавлять числом. Воно і на краще – Норін сам прийде під мої стіни скласти голову. А Міру я не вбиватиму допоки. Нехай спершу побачить смерть свого вилупка. На тому й захлинеться так званий «Холодний бунт».

Маркіз хрипко розсміявся, долучився і Джуз.

Забулькало знову. Теленькнули кубки.

– За перемогу!

– За перемогу, – відгукнувся Джуз.

Пив маркіз огидно навіть на звук – сьорбав і цмокав. Ледь не рохкав, як свиня у хліву. Утім, од неї відрізнявся хіба здатністю пересуватися на двох кінцівках. І наявністю влади.

– Чудова робота, Джузеппе. Відпочивай. А я готуватимуся до оборони.

– Дякую, маркізе.

Човгнули кроки, рипнули двері. Темрява захиталася, задзвеніла. Тривало недовго, певно, Джузу виділили кімнату у донжоні.

Скрипнула лава, бо ж ліжко так не скрипить, якщо воно не дуже старе. Що не дивує, бо ж зрадників зневажають скрізь. Він ще не здогадується – це лише початок.

Знизу завовтузилися, згори засопіли. Шарпнуло раз, інший. Якщо вірно розрахував, зараз Джузу дуже не зручно. І все зайве мусить зняти.

Смикнуло, за мить відчув, що лечу. Час діяти!

Напружився. Трішки, аби маркізові чарники не вчули Силу. Та цього вистачило. Світ здригнувся і вдарив ізнизу. Жалібно дзенькнуло. Згори утворилася щілина, крізь неї впало світло. І одразу ж численні сусіди стрімким потоком хлюпнули до отвору, тягнучи за собою. Переливчастий фонтан порснув до стелі. Навкруги задзеленчало.

Згори вилаявся Джуз.

Допоки кружляв у повітрі, ловлячи на боки тьмяні відблиски, помітив «соратника». Джуз сидів на лаві із стягнутим чоботом у руці. Вигляд мав розгублений й кумедний. І надто втомлений.

Я приклав ще дещицю Сили і став на ґурт. Покотився у дальній куток, в рятівну тінь. Навряд він збиратиме монети одразу, та перестрахуватися варто.

Вийшло навіть краще, ніж планував – закотився у щілину в каміні. Тісно. Тепло.

Джуз поставив чобіт і пошкріб потилицю. Зітхнув.

– Завтра зберу, – промурмотів тихо.

Стягнув другий чобіт і завалився на лаву.

Гнітючий тиск інших монет майже відпустив. Майже. Гаман Джуза обтяжувала брудна та кривава грошва. Колись ліпший друг і соратник, що нині продався Восану. Цікаво, чи замислювався бодай раз, що кров загиблих на його руках також? А чи байдуже на те, коли блиск золота застив погляд?

Крізь потріскування вогню долинуло хропіння Джуза. Можна вибиратися.

Викотився з тріщини, впав на реверс. Зловив аверсом відблиск полум’я, відкинув на дальню стіну, попід якою на усю висоту стояло дзеркало. У ньому бачив своє відображення.

Монетка здулася, карбований дракон звівся і заходився струшуватися, ніби змоклий пес. Золото тріскалося, лущилося, скрапувало долі. Збиралося калюжами і втягувалося в гладенький ґурт. Дракон ріс. Форма мінилася, опливала, ніби свічковий недогарок. Видиво набуло людської подоби і у дзеркалі я розгледів власне обличчя. Волосся налипло на чолі, борідка розтріпалася, стирчала навсібіч.

Посунувся ближче до вогню. Після зміни личини завжди холодно – внутрішнього пломеню на це йде чимало.

Джуз перевернувся і я сторожко зиркнув на нього. Не вистачало ще, щоб прокинувся зараз. Ні, минулося.

Кілька хвилин тулився до каміну, міркував над несправедливістю світу. Одним ледь не всемогутність, іншим, як от мені, дріб’язок відміряний. Дещиця чар і можливість змінювати личини. Та й ті так чи інак пов’язані зі змієвою подобою. Знову ж – обмежені. На справжнього дракона не перекинуся ніколи. Добре хоч, що то не чари – вроджені здібності. Інакше б тут вже маркізові чарники влаштували бійню.

Відігрівся. Занурив руку у камін. Полум’я звилося, заструменіло по пальцям. Не знаю, скільки я тут пробуду, тож запастися пломенем не зайве.

Вогонь піднявся по правиці, ковзнув плечима, перекинувся на ліву руку. Добіг пальців. Язики пурхнули і всоталися в шкіру. Камін згас. Я впав навколішки, знову змінюючи личину.

Із дзеркала глипнули два зелені ока й за мить чорно-жовта ящірка зашурхотіла до дверей.

~

– Мамо, – прошепотів я.

Збирався, та паща ящірки не пристосована до людських звуків. Вийшло незрозуміле сичання.

Вона стояла, прикута кайданками до стіни. Волосся розтріпалося, звисало жмутками, щоки запали. Та й взагалі – схудла. Слідів тортур не помітив. Дихала рівно і, здається, спала. Якщо це можна робити, стоячи навшпиньки.

Її не охороняли, хіба раз на ніч навідували патрулі – радше для морального тиску. Направду – навіщо чатувати, коли в ґрати уплетено стільки Сили, що ледь не бринить повітря?

Сторожове плетиво нагадувало павутиння. У кількох місцях понад підлогою воно мало трохи ширші вічка – певно аби вартові могли просунути їжу і питво. Гадаю, цього і мені вистачить.

Виповз із тіні, зиркнув услід вартовим, що саме обходили ґратівню. Один оголив меча і вів по пруткам решіток, од чого зчинився страшний передзвін. Звісно ж – навіщо бранцям спати?

Покидьки!

Закортіло наздогнати і вдарити – зброєю, чи чарами – усе єдино. Вгамував бажання – так точно нікому не допоможу.

Допоки дзвенів метал і лаялися бранці – ковзнув у камеру. Мати саме підвела погляд, висмикнута грюкотом зі сну. Очі, затягнуті поволокою, зблиснули.

Видряпався платтям, що ганчіркою звисало на схудлій фігурі, на плече. Потерся об щоку.

– Норіне? – прошепотіла вона, – синку, це ти?

Я зашипів щось незрозуміле. А щоб його, прорахувався на дрібниці! Ні, так справа не піде.

Колись мати казала, ніби бачила саламандр, що частково змінювали личину. Чи зможу я так? Як їм це вдавалося?

А як виходить у мене? Давно не замислювався, ще з дитинства. Відколи прийшло самоусвідомлення…

– А-а-а-а! – лівиця вколисує забиту правицю. На пошкодженій руці чотири пальці. Шкіра вкрита чорно-жовтими плямами, що повзуть від зап’ястку до передпліччя й здіймаються далі.

– Бий його! – лине ззаду разом із тупотом ніг.

– С-с-сза с-с-що? – горлянка видає ледь зрозуміле шипіння.

Озираюся на бігу. Колишні друзі женуться, розмахуючи дебелими дрючками. Які виламали з тієї самої деревини, в гілляччі якої я застряг. І неймовірно злякався. Відтоді й почалося…

... і самосприйняття. Змиритися. Бо себе – не зміниш. Бо кров у жилах – не зрадиш. Інакше вона сама зрадить і то – невідворотна смерть.

Вперше був страх. І тоді я змінився частково.

Чим же зараз себе налякати? Зрадою друзів? Смертю соратників? Після Джуза вже нічого боятися. То що ж робити? Що зараз лякає найбільше?

Співають і радіють усі, окрім мене хіба що. І справа навіть не в тому, що я майже не бачу конфетті, що сиплеться з неба. Річ у тім, що й самого неба не видко, бо ж голову міцно притисло до ешафоту, а чоботи ката паскудно порипують на мостинах перед самісіньким носом. Тхне так, ніби він навмисно потоптався по усьому лайну у фортеці. То надто дратує. Навіть більше, ніж те, що я не впорався. Зрадив довіру тих, кого повів за собою...

– Мамо.

Мабуть, виглядало то страшно – ящірка з людською головою.

– Норіне!

– Тихше. Зараз я тебе звільню.

– Чекай, – прошепотіла ледь чутно, – ти не впораєшся, навіть не намагайся. Це поза твоїми силами.

Я вкляк. Звісно ж, кайданки виявилися непростими. І звісно – блокували її здібності. Сталевий ланцюг просочила Сила – щільна і в’язка, сповнена квітково-трав’яним запахом, полуденною знемогою, дзижчанням комах і рокотом хвиль. Вона вколисувала. Кортіло відкинути усі справи, забутися, заснути.

Трусонув головою. Якщо чари так діють на мене, то страшно уявити, як їй, коли ті вже всоталися у шкіру, сповнили єство.

Звісно, таку Силу мені не здолати.

– Й нічого не зробиш?

– Ні, синку. Цього разу – нічого. Ти даремно прийшов.

В голосі звучала покора і приреченість.

– Тоді я складу зброю. Іншого виходу не бачу.

Очі зблиснули, мати на мить скинула нудотну дрімоту кайданків:

– Не смій! Не для того ти починав боротьбу! Не зраджуй тих, кого ведеш за собою!

– Але ти…

– Я своє пожила, – важко зітхнула вона, – коли іншого виходу немає.

– Має бути! Не вірю! Я хоч зараз можу вбити Восана!

– Не зможеш. Не встигнеш. Ти вправний багато в чому, та з чарниками маркіза не впораєшся.

– То що, дозволити тобі померти?

Запала мовчанка. Тільки зараз прийшло остаточне усвідомлення – не врятую. Все дарма. І вибір цей мені зробити несила.

– І що, нема жодних варіантів? – видихнув я.

Вона довго мовчала, врешті зітхнула:

– Був…ні, немає. Зараз уже немає.

– Та в чому ж справа?! Як є – то кажи!

– Був, Норіне! Сила спить, я не зможу показати.

– Показати що?

– Вихід. Останню можливість вижити. Якщо в тебе, звісно, немає втричі більшої од Восанової армії.

Тепер задумався я. Лише на мить.

– А сама бачиш?

– Так.

– І кайданки блокують твої здібності, а до тебе чари застосувати можна?

Здається, вона здогадалася, куди веду. Уста затремтіли.

– Т-т-ак.

– Ну то дивися!

Потягнувся до материної свідомості, торкнувся. Якусь мить перебував ззовні, а потім провалився всередину. Світ спалахнув і засліпив, та за мить до того я побачив.

~

Зимно.

Світанкова імла хнюпилася і скиглила. За ніч погода змінилася до непізнаваності – відносно тепла осінь поступилася ранній зимі.

Вітер приніс із півночі низькі хмари. Певно, по дорозі вони необачно наштрикнулися на серп місяця, що й споров їм животи. Тепер же з прохромлених нутрощів сипав мокрий сніг.

Я озирнувся на фортецю. Хмари туди не дісталися, завмерли за кілька метрів від рову. Чаруни добре відпрацьовують шмат хліба. Над високими мурами ледь виповз краєчок сонця, його сонні промені слабко блищали на латах ядропханців та неповоротких громадах ядроплюїв, що повитикалися між зубцями кренеляжів. Солдати метушилися, зникали й вигулькували – найпевніше, готувалися до бою. Барбакани обабіч брами тьмяніли бійницями, у яких час від часу зблискували вогники. Мабуть, чарники лаштували вогневерги і варили бойові зілля. Піднятий міст кривавився патьоками іржі з кованих смужок, що його оперізували, та намертво запечатав вхід до цитаделі.

Стовп диму над донжоном кіптявив небо – вуглегрій працював ледь не на повну силу. Звісно ж – для себе маркіз вугілля не шкодував.

Я пришпорив коня.

Дорога звивалася донизу. Мокрий сніг вкрив бруківку, час від часу підкови ковзали. Часу обмаль, а швидити не можна. Утім, не думаю, що чарники маркіза контролюватимуть погоду на великій площі. Хіба на підступах до фортеці. Тож, час надолужу.

Вздовж шляху громадилися вози з купами каміння і якоюсь машинерією. Тракт подекуди зяяв вибитими ямами. Вже втретє за виток Восан надумав його перемощувати. Робітників не видко, що й не дивує – поховалися, в очікуванні бійні. Хоч перепочинуть, сердеги, не можна ж постійно гарувати.

Дорога пірнула в улоговину, обабіч здійнявся підлісок. Подекуди на гілляччі висіли тіла – всохлі й скоцюрблені. Скреготнув зубами і міцніше стиснув вуздечку. Скрізь у землях Восана вздовж лісів і підлісків одне й те саме – тож годі було очікувати тут іншого. Вітер гойдав висельників, шворки рипіли, сокири, притяті до рук мерців час від часу вдаряли у дерево. Стук-стук, грюк-грюк.

Раптом зрозумів, що рубають не топірці у мертвих руках. Звук линув десь з переду. Зіскочив з коня, прошепотів заспокійливу намовку й вихопив меча – зрозуміло ж бо: окрім маркізових людей ліс ніхто не валитиме.

Рубайло не розчув кроків, а може зробив вигляд. Похапцем і водночас боязко цюкав дрова, кидав на невеличкий віз. Чоловік зовсім не скидався на людину Восана – той би не ховався. Та й одежину рубайло мав пошарпану, подекуди подерту. В такому лахмітті маркізові не ходять.

Я кахикнув. Чолов’яга завмер, а за мить рвучко обернувся і міцніше стиснув сокиру. В очах палала лють, вуста скривилися. Просичав тихо й злісно:

– Один, значить. Не дамся так, як ті, – кивнув у бік висельників і посунув на мене.

Я сторопів. Втім, опанував себе і відказав:

– Зупинися.

– В мене діточки малі мерзнуть! Чи ж варте їх життя декількох гілляк?!

Рубайло змахнув сокирою. Я легко відбив зброю і відступив на крок. Повторив:

– Стій кажу! Я – не з маркізових.

– Еге ж, – не повірив він, – тут інші не вештаються. Не дамся! Забирайся!

– Добре, воля твоя.

Я відступив ще на крок і вклав меча у піхви. Цього рубайло не очікував, на обличчі майнула розгубленість. Так і завмер із піднятою сокирою.

На вигляд мав двадцять-двадцять два витки. Волосся сплуталося, чоло прорізали ранні зморшки. Під оком проліг шрам, а ніс явно ламали у молодості. Звичайний хлопець, таких у кожному поселенні знайти можна. Хіба очі дивували. Прозоро-сірі. Зорили сторожко, ніби прохромлювали тіло й пильнували одразу єство.

– Направду несхожий, – промурмотів він.

– Атож, – я всміхнувся.

– Тоді хто ти?

– Гм… Друг.

– Ще скажи – Норін Гарячий! – він реготнув.

Я вкляк. Он воно значить що – вже й прізвисько вигадали. Гарячий, ач!

Добре, що він сміявся і моєї розгубленості не помітив.

– Ні, не скажу, – підморгнув я. Вдавати, що не відаю, про кого мова, здалося нерозумним.

– А шкода. Хотів би я з ним зустрітися.

– Навіщо?

– Подякувати… – рубайло затнувся.

Я питально повів бровою.

– Що він зміг. Що ризикнув. Інші – не наважилися. Старці, жінки й діти замерзають, проте ми сидимо й тремтимо. А поодиноких сміливців… сам бачиш, – вказав поглядом на висельників.

– Не такий ти вже й боягуз, коли рубати пішов, незважаючи на… – я теж кивнув на мерців.

Він зітхнув.

– Може б і не наважився. Але ще вдосвіта трударі і гвардійці вчкурили до фортеці. Я саме фураж маркізові віз, гадав обміняти на вугіль. Дивлюся – нікого, тож хутко за сокирою і сюди. Лячно, та що вже?

Помовчали. Допоміг закинути дрова на візок. Сніг вщух, хмари поволі розійшлися. сонце піднялося на чвертку неба, тож шлях кликав.

– Бувай, чи що, – простягнув долоню рубайлу, – мушу йти.

Рукостискання виявилося міцним.

– Гал. Із Перепуття я.

– Друг… просто друг. З нізвідки, – відповів у його манері і додав: – сьогодні ніхто не повернеться, тож відвозь дрова й вертай знову рубати. Хоч зігрієш родину. Вуглегрій у Перепутті явно не працює, еге ж?

– Звісно. Вугілля – катма.

– Як і скрізь… І по нових трактах повезуть нас, закрижанілих, на цвинтар, – гірко всміхнувся я.

Галові очі зблиснули:

– Ти ж з Норінових, так?

Стенув плечима.

– Усе можливо. Бувай.

Я плеснув його по плечу й рушив до коня.

~

Узгір’я вигулькнуло раптово, ніби велетенський гном штрикнув з-під землі пальцем. Вигляд мало схожий – скоцюрблене, з рваною вершиною, що нагадувала обламаний ніготь. Сонні ромені сонця фарбували її у брудно-жовту барву.

Навкруги чорніли прибрані поля. Вичищені так, що навіть стерня не стриміла. Цьоговит люд визбирав усе, аби сяк-так зігрітися.

До гори не вело жодної стежини, відтак пустив коня навпростець. Об’їхав довкруж підніжжя, та не відшукав жодної тріщинки – ніби не природне то утворення, а штучне, відполіроване невідомими майстрами. І тільки при самій вершині тьмяніла крихітна розколина.

Зіскочив з коня. Потягнувся до сонця, всотав дещицю світла, наклав на тварину «міцний триніжок». Бо ж простої намовки на довгий час не стане, а звичайним мотузком зроду-віку коня не стриножував.

Плеснув по крупу, прошепотів:

– Я швидко. Намагатимусь, принаймні.

І перекинувся, швидко поплазував до розколини. Змієва подоба усяко зручніша для цього. Перед пітьмою на мить завагався – надто звідти віяло Силою. Та робити нічого.

Розколина пашіла, ніби корінням гора сягала кісток землі. Лаз від самого входу звужувався. Вихляв, пірнав і знову підіймався. Поліровані стінки стискали в обіймах, кілька разів здалося, що застряг.

Пітьма густішала, липнула до пальців, пульсувала на кінчику хвоста. І годі вже розібрати, де верх, де низ і в якому боці вихід з лабіринту.

Попереду блиснуло світло. Близько чи далеко – не добереш. Лаз звузився настільки, що я ледь протискався, і вже навіть розвернутися стало неможливо. Втім, вертати я і не збираюся.

Аж он і вихід. Блідо-блакитне сяйво сочилося крізь тонку щілину. Війнуло свіжим повітрям. І такою Силою, що запаморочилося. Вчувалася у ній вседозволеність і всемогутність.

Сяк-так протиснув голову в щілину. Під нею розкинулося провалля. Далеко внизу клубочився туман. Над ним здіймалися маківки, від яких линуло сяйво. Серед моря пелюсток височило самотнє дерево.

Завовтузився в щілині, намагаючись протиснутися повністю. Де там! Плечі затиснуло, та так, що годі й ворухнутися.

Вдарило розпачем. За мить на зміну прийшов страх, продер морозом від кінчику хвоста до носу. Здається, навіть на вустах проступила крига. Заборсався, заметався у пастці. Бив хвостом порожнечу, шкрябав лапами стінки. Заледве протиснув два пальці крізь щілину, ще три лишилися всередині.

Три! Пальці видовжувалися, обертаючись людськими!

Якщо не опаную себе – смерть буде страшною. Саморозчавлюся у камені й ніхто не знайде.

Глибоко вдихнув, зиркнув донизу. Блакитним морем котилися хвилі, бутони поволі розгойдувалися. Потягнувся до світла, розкрився назустріч, напуваючись спокоєм. Заплющив очі.

Третій палець ковзнув назовні, четвертий. П’ятого не стало. Поволі виштовхав лапу, вперся у скелю. Допоміг задніми й хвостом.

Вдалося! Опинився зовні, розпластаний на камені. Обережно поплазував назустріч бутонам. Щокроку море зменшувалося, натомість дерево розросталося. Десь на півшляху помітив тіло, що затисло гілляччям. Воно борсалося, намагаючись звільнитися.

Пришвидшив спуск, усвідомлюючи неминуче. З новою силою вкрило жахом, ніби перенісся у дитинство. Відчував кожну тріщинку кори, як упинаються й деруть шкіру сучки й зламані відростки. Лапи німіли, кров сповільнилася у затиснутих жилах. Долинув сміх. Напівпрозорі дитячі постаті кружляли довкола дерева, ґелґотали та глузували.

Зіскочив на землю вже у напівлюдській личині. Туман сягав середини литки, плутав ноги, заважав іти. Роззирнувся. З цілого поля лишилася єдина квітка, стриміла з імли. І щомиті танула в повітрі.

Тіло судомило, личина мінилася, я вже не контролював форму. То плазував, пірнувши у туман, то біг, розгрібаючи марево змієвими лапами.

Тільки ж куди: до дерева чи до квітки? Бутон майже розчинився, виднівся хіба абрис на білому тлі. Не встигну!

Тіло на дереві закричало і я прожогом метнувся туди. Вкололо розуміння – так вірно.

– С-с-супиніть-с-с-я! Не хлуш-шш-уйте, йому ш боляш-ш-ше! – язик ковзав по незвичним для змієвої пащі людським зубам.

Примарні дітлахи порснули навсібіч. Зміни личин припинилися, до дерева я дістався людиною. Підстрибнув, ухопився за стовбур, поліз між гілляччям, роздираючи в кров руки. Видерся, ухопив гілку, що затиснула мене-примару. Смикнув. Хруснуло. В ніздрі вдарило кислим смородом. Запаморочилося і я втратив свідомість.

~

Заспаний Гал боязко прочинив двері. В руці тримав свічку, іншою стискав сокирку. Очі округлилися, коли світло вихопило з сутіні моє обличчя.

– Друже? Ти?! А як?.. Проходь, нічого тепло випускати.

– Трактирник підказав, – всміхнувся я і протиснувся у сіни. Додав: – Поміч треба. Ти фураж відвіз?

Гал кліпнув.

– Ні. Тебе послухав. То хоч дрів назбирав.

Хотів продовжити, та я урвав його:

– А везтимеш?

– Ага.

– Тоді збирайся.

– Зараз? Глупа ж ніч надворі.

– Інакше не встигнемо. Та й яка ніч – сонце скоро з-за обрію вигулькне.

– А…

– Гале, якщо до ранку не потрапимо до фортеці, близька мені людина помре. Тож виручай.

Він завагався. Обличчям майнула тінь, губи скривилися. Врешті відказав:

– Не подобається мені те, але… Ти допоміг, тож і я мушу. Зачекай хвилину.

– Тільки прихопи щось віз вкрити.

~

– Що у возі? – гримнув голос брамника.

– Фураж маркізові, – безтурботно відгукнувся Гал, – з Перепуття везу.

– А як перевірити?

– Та будь ласка.

Я міцніше притиснув лантухи, навалені зверху. Звісно, можна було перекинутися й проплазувати повз вартових, та не певен був, як вінок на те відреагує.

Мішковину смикнули, крізь лантухи пробилося вранішнє світло. Щось завовтузилося, певно, брамник обмацував вміст. Врешті гримнуло:

– Проїзди.

За мить віз рушив. Як і домовлялися, Гал покружляв містом, аби одразу не їхати до майдану, викликаючи підозри. Я лежав і погладжував вінок, відчував як Сила поколює пальці.

Коли я отямився усередині гори – примарні дітлахи зникли, а на місці дерева тягнули маківки догори квіти. Блакитні пелюстки мінилися й променилися Силою.

Зібрав, сплів вінок. Часу блукати лабіринтом не було. Розтер кілька пелюсток, прикликав Пломінь і рушив просто крізь стіну, випалюючи поперед себе шлях. Сила в жилах вирувала, здавалося – зараз немає нічого неможливого. Адже це так солодко – здолати власні обмеження і… Забути, відмовитися, бо ж запозичена сила – легка спокуса. Квітка тимчасово дає безмежну силу, але завжди схована. Щоразу змінюється й виникає в різних місцях. І тільки чарниця точно знає , як та виглядає сьогодні. А взяти не може, бо лише чарнику дано зірвати її. Тому й немає досі в світі всемогутніх чавунів.

Я звик розраховувати тільки на власні вміння. І коли скеля, а разом із нею і кислий запах здоланого страху, лишилися позаду – зіплавив кротовину й відпустив силу квітки.

Віз спинився, Гал тихо гукнув:

– Ми на місці.

Я завовтузився серед лантухів, видерся зовні. Перебрався на козли до Гала. Запряжений віслюк водив головою, намагаючись розгледіти якомога більше.

Люду на майдані зібралося чимало – побачити страту кортіло багатьом. Протилежним до нашого краєм майдан впирався у донжон, перед яким улаштували ешафот. На ньому вже стояла мати в оточенні вартових. Позаду височіла ложа з якимось стариганом. Чи радник, а чи головний чарник – не добереш. Кат діловито гострив сокиру. Сам Восан ще не з’явився.

– Ти її рятувати надумав? – поцікавився Гал.

– Так, – прохрипів я. Горло судомило.

– Гм… і як?

– Побачиш.

Натовп захвилювався, зашепотів. Я звів очі. На ешафот вивели Джуза. Ноги його запліталися, скидалося на те, що він непритомний.

Заграли труби, на ложу повагом вийшов Ле Восан. Всміхався і привітно махав рукою. Схилився до старигана, про щось пошепотівся і гукнув:

– Нехай здійсниться правосуддя!

Кат кивнув, примостив сокиру попід плаху. Дістав з-під мантії два сувої, покрутив у руках. Один сховав, інший розгорнув.

Над майданом поплив густий бас.

– Милістю його Високочесності Джузеппе Флоар засуджується до смерті. Він чинив державну зраду, потурання бунтівникам, діяв супроти маркіза, а отже і проти усіх нас. А кара за зраду одна.

Натовп зайшовся криками – ґелґотіли, улюлюкали і ганьбили.

Джузе… Сам себе переграв, обвів довкруж пальця. Хотів легких грошей. Однак не існує легкого золота, а ти цього так і не втямив.

Гал тицьнув у бік, гарячково зашепотів:

– А йому не допоможеш?

– Ні, – процідив крізь зуби, – він зрадив не тільки Восана, тож кара заслужена.

Джуза я направду не шкодував. Як прожив свинею – годі мріяти вмерти вовком.

Кат згорнув сувій, відклав і ухопив сокиру. Джуза потягнули до плахи. Він отямився, заскавучав тонесенько, потім завив, схлипнув:

– Не винен я! Норін обдурив, я ж його слова передав. Змилуйтеся, ваша Високочесносте!!!

Маркіз презирливо скривився.

Вартові притисли Джуза до плахи. Той продовжував скиглити і голосити.

Із натовпу крикнули:

– Та будь чоловіком, врешті!

Я відвернувся.

Глухий удар. Голосіння урвалося, натовп дружньо, ніби один організм, зойкнув.

Коли знову глянув, тіло з ешафоту вже прибрали. Натомість вартові діловито носили дрова для багаття, а кат дістав інший сувій.

– За численні злочини проти людей, корон наших короля і маркіза, за злягання і хтивість, що призвела на світ вилупка Норіна, милістю його Високочесності, відьма Міра засуджується до смерті через спалення.

Натовп схвально загудів.

Я зіскочив з козлів і гукнув:

– Чекайте! Восане, тобі я потрібен, а не вона. Міняю своє життя на її помилування.

В спину вдарив шепіт Гала:

– Норін…

Натовп розійшовся, утворюючи коридор. Маркіз із стариганом зіскочили у ложі, кат затнувся, розгублено замотав головою. Я йшов, а живий коридор шепотівся перелякано

Піднявся на ешафот, гукнув маркізу:

– То що, домовилися? Відпусти її. Ти виграв, здаюся на твою милість.

– Хапайте його! – верескнув маркіз, схопився за серце і додав хрипко: – стратити обох!

Я стрибнув до матері, поцілував у щоку. Одночасно з тим вихопив з-під плаща вінок, вклав на чоло.

– Синку, – прошепотіла вона.

Руки скрутили за спиною, потягли до плахи. Боляче вдарили обличчям, допоки розміщували на ній. Згори вибухнуло і на шию посипалося щось легке. Звів погляд і зиркнув у натовп.

Раділи усі, окрім мене хіба що. І справа навіть не в тому, що я майже не бачив конфетті, що сипалося з неба. Чоботи ката паскудно порипували на мостинах перед самісіньким носом. Тхнуло так, ніби він навмисно потоптався по усьому лайну у фортеці. То надто дратувало. Бічним зором помітив, як кат ухопив сокиру і змахнув.

Зиркнув на матір, викрутив голову, наскільки дозволяли пута.

– Давай!

Світ вибухнув. Разом із ним луснули кайданки, що обплутували матір. Усім єством відчув, як завирували такі Сили, що кров у жилах ледь не скипіла, як матір шматує на клаптики власні обмеження і починає ткати невідомі чари. Як придворні чаруни похапцем і розрізнено жбурляють плетива, а Міра змітає їх порухом брови. Як тьмянішає сонце, ділячись за покликом матері Пломенем.

Кричав маркіз, галасував майдан.

Раптом все стихло, закрижаніло. Мої пута осипалися долі. Позадкував із плахи, випростався, роззирнувся. Світ завмер, ніби сам час скувало кригою.

Сокира ката застигла заледве на пів леза од моєї шиї. Вірніше, від того місця, де вона щойно лежала. На мурі в граційному порусі завмер кіт із настовбурченою шерстю. Певно відчув вир Сил – коти напрочуд гарно чують чари. З лоджії перехилився маркіз – рот широко роззявився, з нижньої губи звисала нитка слини.

– Ходімо, мене на довго не вистачить, – мати торкнулася плеча.

– Зачекай хвильку. Можеш зняти маркіза?

– Легко.

Стрімкі порухи пальців, і за мить Восан опинився біля нас.

– Що ти вигадав? Навіщо?

– Маю довести повстання до завершення, бо ж інакше кров литиметься надалі, допоки бунт не захлинеться.

Ухопив маркіза, підтягнув, вклав голову на плаху. Всадовив на коліна, руки за спиною пов’язав путами. Трішки посунув сокиру ката.

– Мамо, бачиш хлопця на возі, запряженому віслюком. Аж он, край майдану?

– Так.

– Їдь із ним.

– А ти?

– Наздожену вас у Перепутті.

– Норіне…

– Я вже дорослий хлопчик і чудово даю собі раду.

Вона помовчала, розмірковуючи. Розумів її вагання, та піти не міг. Мусив переконатися, що задум спрацює.

– Дякую, – врешті видихнула вона, – як його звати хоч?

– Гал.

– Добре. До побачення, синку.

– Щасти.

Вона рушила до Гала, я ж підбіг до стіни, перекинувся і поплазував на мур. Зверху озирнувся. Мати дісталася до Гала, торкнулася його. Той смикнувся і звалився з козлів. Скочив на рівні, замотав головою. Міра щось говорила, той відповідав. Врешті рушили.

Я зачаївся на стіні, подалі від кота, бо з того станеться. Зовсім не кортіло сконати в пащі кошлатого, обігравши маркіза.

~

– Обпудився прямо на ешафоті? – Гай утер сльози, насміявшись від душі, – на очах у людей? Коли сокира шубовснула перед самісіньким носом?

– Саме так.

– Норіне, ти – неймовірний!

– Дякую.

– Але варто було вбити, – посуворішав Гал.

– Його і вбив. Тільки не я, а власні страхи і потвори. Восан настільки боявся зганьбитися, втратити владу, що коли те сталося – серце не витримало. Чудова смерть для такого покидька, не знаходиш?

– Ти й це вирахував?!.

– Так, – втрутилася у розмову матір, – маркіз мав слабке серце. Знаю, бо раніше його люди в мене зілля купували. Коли Норін підняв повстання – стан погіршився. Восан тремтів, бо знав – разом ми нездоланна сила.

– А така смерть – наука наступникам, – криво всміхнувся я, – гадаю, виснують.

– Могло ж не вийти, – не вгавав Гал.

– Так. Тому я і лишився у фортеці. Сила чарунів Восана закрижаніла після маминої атаки, тож завадити мені не могли. А вартові… Ну хто зверне увагу на маленьку ящірку? – я хитро підморгнув.

– Ризиковано. А що тепер з твоїми людьми?

– Допоки чекають в таборі. Згодом надішлю звістку, що все скінчилося.

– І куди ж ви тепер? Що робитимете далі?

– Я втомилася і хочу спокійного життя. Мабуть, рушу поближче до столиці.

– Старий король хворіє, йому не до справ васала. Бач, не втрутився ж у ситуацію. Та тепер мусить згадати, бо ж маркіз нащадків не має. Тож я краще поки виїду з країни.

Помовчали. Сонце майже скотилося з небокраю.

– Може, залишитеся? Недобре рушати проти ночі.

– Дякуємо, Гале, та відмовимося. Зараз нам нічого не страшно, – Міра поправила вінок, в якому досі сяяли блакитні пелюстки.

– Так. Дякую за допомогу, без тебе я б не встиг.

– Облиш, це ми тобі маємо в ніжки кланятися.

– Чого не треба – того не треба, – всміхнувся я, – бувай, Гале.

– Прощавайте… Ми… ми ще побачимося?

– Усе можливо, друже. Усе можливо.

Я міцно потиснув йому руку і заскочив у сідло. Рушили. Перші промені місяця впали на тракт.

Озирнувся востаннє. Гал стояв на роздоріжжі і махав нам. Віслюк ліниво погойдував хвостом. Над Перепуттям здіймався масний стовп диму з місцевого вуглегрію.