Дорослішання в Червоному Домі

Наш дім ніколи не мав у селищі дурної слави. І це мене навіть дивувало. Можливо, то була заслуга мамуні. Але зараз я схиляюся до думки, що дім з червоної цегли на крайній вулиці, який так і називали – Червоний Дім – не міг мати іншої історії, окрім нашої.

Мені було чотирнадцять, і мама виховувала нас сама. Тато пішов від нас п’ять років тому. На той час нас, дітей, вже залишилося двоє.

— Антоне, ти поприбираєш у Полінки? – спитала мамуня.

— Так, мамо. Завтра обов’язково поприбираюся.

Я погодився, попри те, що навесні якраз готувався до районних олімпіад і мав багато уроків.

Поліні повинно було виповнитися сімнадцять за два місяці. Вона померла півтора року тому, як пояснили мамі, — від ускладнень після грипу. Насправді ніхто з лікарів району та області так і не зміг розгадати причину раптових спазмів, які заважали їй дихати. Напади виникали спонтанно, були страшні та болісні: Поля синіла, намагалася вдихнути – і не могла. Пролежавши в лікарні з півроку, вона попросилася додому. Лікарі не відмовили. Домашня атмосфера трохи розслабляла Поліну, їй ставало краще. Останні місяці мама спала в її кімнаті і кожні шість годин робила уколи та інші процедури. Здавалося, що сестра потроху одужує. Але все сталося неочікувано і швидко.

Півроку після смерті Поліни мама так і не вимкнула ці будильники: перший о дванадцятій, другий – о шостій. Я теж прокидався разом з нею і чув, як вона плаче в подушку, намагаючись не розбудити нас. Одного разу я взяв мамин телефон і зробив це замість неї: не просто вимкнув сигнал, а відкрив розділ скачаних мелодій в її телефоні – і видалив один з рингтонів назавжди. Але кімнату Полінки ми лишили такою, якою вона була за її життя.

Того мокрого березневого дня, під час прибирання, я знайшов рукописну збірку віршів своєї старшої сестри, зроблену з товстого зошита. Варто сказати, що Поля чудово малювала. Вона виграла всі районні й обласні конкурси юних художників, а одна з її робіт навіть виставлялася в Києві. А от про вірші я дізнався лише тоді, коли її не стало.

— Ти закінчив? — запитала мама, заходячи в кімнату разом з Елею, моєю молодшою сестрою.

— Ще ні. – відповів я, ховаючи зошит за спину: я вирішив спочатку сам прочитати написане в ньому.

— Чому так довго?

— Трохи задумався, — відповів я, і мама кивнула на знак розуміння.

Еля була трохи схожа на Поліну розрізом очей та формою обличчя, але була жвавіша й веселіша за старшу. І до того ж, не любила носити довге волосся та виконувати будь-які завдання, які потребують зосередженості.

— Ой, а можна я візьму ляльку? — раптом вигукнула вона, підійшовши до полиці з іграшками.

— Яку?

— Оту, що сидить по центру.

Ми з мамою перезирнулися. По центру полиці з іграшками та призами старшої сиділа дивна лялька, з довжелезним сріблястим волоссям, в химерному вбранні з блискіток, стилізованих під мушлі, та віхтів кольору баговиння. Її Поліна виграла на обласному конкурсі малюнків кілька років тому і дуже любила. Кажуть, лялька була авторської роботи відомої майстрині, але ми так і не знайшли підпису на коробці.

У питаннях, пов’язаних з Поліною, ми з мамою мали рівне право голосу – так повелося майже з того дня, як її не стало. І я раптом сказав:

— Та бери, мала. Лиш обережно будь з нею.

Мама запитально подивилася на мене.

— Я думаю, Поліна була би не проти, — відповів я, знизавши плечима.

У той вечір я кілька годин читав вірші Полі. Я не був (та й зараз не є) великим знавцем поезії, але мені одразу сподобалося:

«Дорослішання у Червоному Домі, — писала вона на першій сторінці, —

починається непомітно,

з того, що все менше речей

стосуються тебе особисто:

вчора саме для тебе стукотів дощ,

хвіст райдуги опускався

саме по твої заповітні бажання,

а раптовий скрик опівнічного птаха —

був адресований саме тобі.

а з усіх історій – по краплі витекла магія.

«Бідна моя, мудра Полінко», — думав я тоді і плакав.

Мама ніколи не схвалювала наших надто серйозних захоплень мистецтвом. Переживши нелегкі часи, вона хотіла, щоб ми міцно стали на ноги. Тому малювання Полі або ж моя гра на гітарі здавалися їй дуже нетривкими речами. Для навчання ми навіть мали комп’ютер, на який вона довго заощаджувала свої премії та надбавки за нічні зміни в теплицях. А прояви творчості, хоч і викликали щире захоплення й усмішку, завжди не обходилися без застережень, що мистецтво – це не зовсім професія. У глибині душі я з нею погоджувався. Тож вірші Поліна вирішила нікому не показувати, мабуть, саме з цих причин.

Від читання мене відірвав раптовий крик в кімнаті малої. Я забіг до Елі, не до кінця випірнувши зі світу Поліної поезії, і не очікував побачити аж таке: мала перетягнула з кухні до кімнати різну всячину, і, здається, провадила серед ляльок, розсаджених колом, кулінарні курси.

— Я не хотіла, правда. Воно саме розбилося, — хлипала Еля, розбризкуючи кімнатою кров з порізаного пальця.

— Дай подивлюся, — сказав я, оцінюючи серйозність халепи. – Ну давай вже.

Мала подала руку, і попри апокаліптичність картини, поріз виявився неглибоким. Я полегшено зітхнув і почав шукати перекис у домашній аптечці.

—Ну от і все. Не болить? Давай подмухаю.

— Та наче перестало, — відповіла Еля, ще схлипуючи.

— І що ти там робила?

— Вчила ляльок куховарити. І раптом банка сама розбилася в руках.

— Прям-таки й сама? — підморгнув я.

— Сама… — ображено відвернулася Еля, але здається, заспокоїлася.

Я зібрав скло, трохи здивувавшись тому, що банка таки розбилася в руках малої. Пропилососив кімнату, скинувши ляльок у коробку, і збирався перенести назад до кухні каструлі й тарілки. Раптом надворі потемнішало. З-за річки набігала величезна хмара. Почався сильний дощ, і я, заспокоївши малу, вийшов зустріти маму, яка не мала зонтика.

Коли ми повернулися з зупинки додому, я застав Елю, що сиділа навпроти Поліної дивної ляльки. Ляльчине обличчя було вимащене кров’ю, і я подумав, що спробую вивести плями гарячою водою з милом, щоб мама не сварилася. Мала трохи залипла в ляльку. Я кілька разів провів пальцями перед її обличчям, перед тим, як вона зреагувала. Нарешті вона озвалася і я переніс її, сонну, на ліжко. Обернувшись до ляльки, я помітив, що обличчя її чисте — і здивувався: невже гладенька світла поверхня може так всотувати рідину? Але поміркувати про це я не встиг, бо на мене чекав допит. Мама, здається, лютувала.

— Невже так важко було помітити, що мала тягає з кухні оте все? Просила ж, не сиди в навушниках, коли ви вдома самі!

— Але ж вона ніколи не робила такого. Чого я мав переживати? – відповідав я, і мене відверто дратував цей діалог, адже я впорався з проблемою, і нічого страшного наче не сталося.

— А якби ножаку вхопила?

— Вибач, мам. Олімпіада скоро, сама розумієш. Трохи захопився завданнями.

Такі аргументи на неї завжди діяли безвідмовно. Вона обняла мене, давши зрозуміти, що пробачила, а потім пішла до Елі перевіряти, чи все гаразд.

Наступного дня я поринув у вивчення зошита Поліни. Я помітив, що десь із середини тексти та малюнки ставала більш химерними, темними. З них зникала дівчинка, що закохувалася в дурних однокласників, сварила маму і брата за надмірну прозаїчну дорослість, а натомість виникало щось інше. З кожним рядком — більше вологи, смутку, дощу, суму й безнадії. На одній зі сторінок, якими починалася ця зміна, була намальована жінка, схожа на улюблену ляльку. На картинці були коричневі сліди, плями, які загалом псували малюнок.

Світ ще не створено, — писала Поліна на звороті сторінки

Кров ще не змито,

Обертаючись,

Ми навіки розходимося.

І наближення наші,

Тихі й болючі, як сновидіння,

Яких на ранок не згадати….

Це було дуже красиво і дуже сумно. І водночас злякало мене. Я зірвався зі стільця, пройшов коридором і привідкрив кімнату Елі. Там я знову застав малу, що сиділа на килимі схрестивши ноги навпроти дивної ляльки. Я підійшов до неї і побачив, що очі сестри сфокусувалися на блідому ляльчиному обличчі, яке в сутінках набуло зацікавленого виразу. Ця картина за інших обставин змусила би мене всміхатися. Але в неприродній нерухомості та відсутньому виразі обличчя зазвичай жвавої сестри я відчув загрозу. Я став термосити її за плечі. Вона не реагувала.

— Елю! Ти що? Здуріла?

— Я завжди йтиму по слідах…

— Дурко? Куди ти підеш, до кого? — я інтуїтивно намагався виловити малу з марень за хвостик її розмови з кимось неіснуючим.

— Я поверну тебе, я пройду між краплями дощу…

Це вже було занадто. Якщо вона прикидувалася, щоб мене налякати, то їй цілком вдалося.

— Стоп! Елю, дивися на мене. Зараз покличу маму, якщо не перестанеш.

Я сів поміж малою і лялькою. Лише тоді вона отямилася і почала схлипувати. Ні, вона не прикидалася. В її світло-карих очах, (здається, на відтінок світліших за Полінині) я прочитав жах. Мені довелося увімкнути світло, говорити дуже тихо і обережно, щоб нарешті вона далася обійнятися і принести собі з кухні какао.

— Розповідай, що знаєш. І не думай, що я нічого не помічаю, — суворо наполягав я.

— Ти точно хочеш все це знати? Мамі не розкажеш? — спитала мала і таки розповіла історію.

Еля часто сиділа в кімнаті старшої сестри, коли та робила зачіску або фарбувалася перед прогулянками після школи. Іноді мала випрошувала й собі чимось помаститися. Поліна робила Елі принцесячий макіяж, але до приходу мами вони мали все змити, і це була їхня маленька сестринська таємниця. Одного разу вона робила манікюр і порізалася, випадково крапнувши крові на ляльку, що сиділа на столі. З того дня Поліна стала дуже дивна і більше не пускала Елю до кімнати, коли фарбувалася.

— І що з того, що не пускала? — перепитав я.

— Вона розмовляла з нею.

— З ким?

— З нею, — мала кивнула на ляльку. — Поліна показувала мені, що вона вміє викликати дощ, — казала Еля. — І виконувати невеликі бажання. Але щоб вони могли спілкуватися, Поліна мала щось їй віддавати.

— Наприклад, кров? – запитав я, всміхаючись про себе (о, ці серіальні штучки!)

— Так. Або Поліна читала їй вірші. Чи спалювала якийсь свій малюнок у городі за домом і дарувала попіл.

— І що було далі? – запитав я, вже майже явно усміхаючись.

— У ніч, коли була ота страшна гроза, що розколола дерево, Поліна повинна була допомогти богині дощу перейти до нашого світу, – випалила мала.

— Якій богині дощу? — я ледве не вдавився какао.

— Яка вселилася в ляльку, — відповіла Еля так, наче говорила про щось абсолютно буденне.

— Ви комусь іще про це розповідали?

— Ні, Поліна сказала, що все, що робиться в Червоному Домі, лишається в Червоному Домі.

Я хвилину обдумував усі ці нісенітниці.

— От дурненька, і ти вірила в живу ляльку? Але ж це… Вигадки. Поліна просто любила видумувати, сонце. Просто любила всілякі такі історії. (А в кімнату тебе не пускала, бо стала трохи дорослішати і, може, запала на якого однокласника та писала йому смс з маминого номера, – заспокоював я подумки й себе).

— Тільки тепер вона говорить до мене.

— Хто?

— Вона, — і мала показала пальцем на ляльку, яка, як здалося мені на мить, повернула голову до вікна.

Я вагався з тиждень. Статус відмінника з природничих наук вимагав від мене скепсису. Я не дозволяв собі подумати в цей бік, аж до того, як мала заслабла і стала багато спати та температурити, неабияк лякаючи маму.

Мої сестри дуже любили серіали про вампірів та інші надприродні штучки. Аж до того, що вішали на стіни постери з симпатичними юнаками, в яких вселяються демони. Але богиня дощу, що опановує чуднувату ляльку? Ну, ні.

Та існував лише один спосіб все перевірити. І ось одного разу пізнім вечором, дочекавшись допоки всі ляжуть спати, я прокрався в кімнату малої і забрав ляльку до себе. Я уявляв, що про це сказали б мої нечисленні шкільні друзі або ж улюблений вчитель фізики. Але я таки обробив ножа спиртом і злегка порізав собі палець, крапнувши крові на ляльку.

Спочатку нічого не відбулося і я розсміявся. «Здається, це буде моєю маленькою встидною таємницею», — подумалося на автоматі. Але раптом у грудях сперло повітря, кімната дещо видозмінилася, утворивши довкола мене темний простір. Я почув, що щось наче дихає за спиною та обернувся. У глибині мороку стояли дві постаті. Одна виявлялася ясно, вона була наче зі срібного світла з такими ж срібними порожніми очима без зіниць. Руки і ноги були наче не до кінця промальовані у просторі. Волосся нагадувало зачіску тої клятої ляльки і теж світилося, як місячне проміння. Страшні її очі вабили, і якусь дуже довгу мить я намагався виборсатися з тяжкого погляду. Друга постать залишалася в тіні і сама була тінню.

— То ти богиня дощу? – ляпнув я з переляку перше, що виникло в голові.

— Можна сказати і так. Але у нас немає чіткої спеціалізації, — відповіла постать мені у відповідь. — Мене покликали сюди в цьому образі, тож нехай буду богиня дощу.

Я хвилину мовчав, пересилюючи бажання вибігти з кімнати і покликати маму.

— Що тобі треба від нас? – спитав я, згадуючи, як діяли герої улюблених фільмів моїх сестер.

— Мене покликано у ваш світ. І я маю право перейти.

— Перейти до нашого світу? – я, здається, почав уловлювати в цьому дійстві логіку.

— Так. І мені потрібен був провідник. Точніше провідниця.

— І цією провідницею була моя сестра?

— Так, але вона не впоралася.

— То тому ти вбила Поліну? – спитав я, лють у мені нарешті почала брати гору над страхом.

— Я не вбивала. Вона виявилася ненадійною і пропустила сюди ще когось, — постать хижо озирнулася, і друга тінь шугнула аж під стелю, над кубло мороку, що вилося довкола мене.

Я на мить завагався, але вирішив дещо спробувати.

— То забирайся геть! В ім’я Отця, Сина і Святого Духа! – і я тричі швидко перехрестив постать.

— Не подіє, дурнику – розреготалася срібляста фігура. – Я зі світу, що не має стосунку до твоєї магії. Тож попустися і дай твоїй другій сестрі вивести мене з небуття.

— Щоб ти і її вбила?

— Залежить від неї. Але тепер перехід вартуватиме більшого.

— І навіщо тобі в наш світ? – спитав я.

— Бо мій світ має загинути. А я маю дещо інші плани.

Отямився я лежачи на підлозі посеред своєї кімнати. З кухні долинули звуки: мати розминала картоплю і обтрушувала товкачку об каструлю з характерним для цього процесу стукотом. Це означало, що зараз вона прийде будити до школи і покличе снідати, а отже, ніч минула. Добре, що не помітила, що я сплю при світлі настільної лампи, — подумав я і вимкнув її.

Раптом з темного кутка вийшла друга постать, про яку я встиг забути. Це був, здається, хлопець. І в нього на плечі вмостилася крилата тінь. Він був наче зроблений з оцих ранковий сірих сутінків і теж справляв враження намальованого олівцем в 3d. Очі його були великі, як в персонажів японських мультиків. Він приклав палець до рота на знак мовчання, потім простягнув мені долоню, на якій лежав перстень. І я взяв.

За сніданком я намагався триматися, як зазвичай. Еля виглядала здоровою і веселою. Але мама все ж помітила мою зміну настрою.

— Не переживай, мамуню, я просто порізався і трохи болить, — на ходу вигадав собі виправдання.

— От же бідося ти. Знову винаходив вічний двигун і все пішло не так? — пожартувала вона.

Проти моїх захоплень наукою мама нічого не мала, адже сама колись починала працювати молодшою лаборанткою в Києві, але 90-ті роки (і, можливо, історія з нашим татом) внесли свої корективи в амбітні плани.

— Ні, то випадково, на кухні.

— Промив, сподіваюся?

— Так, але досі болить.

— То пошукай гель з антибіотиком і, будь ласка, не забувай обробляти навіть коли переболить.

— Та все добре, не переживай. Як там аналізи малої, мам?

— Ніхто знову нічого не знає. – на слово «знову» набігла страшна тінь. — Завтра її в район повезу, покажу. Щоб нічого не пропустити.

— Все буде добре, мам. Це просто застуда. Дощі ж ідуть.

— Сподіваюся. І ці дощі… В самої вже спина від них ниє. Помиєш посуд?

— Так, лише чай доп’ю, — відповів я.

Мені стало недобре, коли вона говорила слово «дощі».

У той вечір я спробував знищити ляльку. Мама мала у теплицях нічну зміну, і я розвів край городу велике багаття. Тільки-но я наблизився до нього з тою бісовою лялькою, як з-за яблуні біля паркану вийшла знайома недомальована постать. Я поспіхом жбурнув ляльку в багаття, і в цей момент в будинку страшно закричала Еля. Обпікши пальці, я вихопив ту поторочу з вогню (на ній лиш встигло трохи поплавитися сріблясте волосся) — і побіг до хати. Цей звук був мені знайомий. Еля задихалася.

Надворі несподівано почалася злива, і я, керуючись більше інстинктом, ніж здоровим глуздом, виніс малу на руках надвір. Там їй одразу полегшало.

— Тепер ти теж її бачиш? Їх обох, з Поліною? – спитала Еля дуже тихо.

— Ні, лише одну. І ще хлопця.

— Якого хлопця? – в цей момент в очах меншої з’явився знайомий сріблястий блиск.

Я згадав жест другого привида, що вказував на мовчання, і відповів:

— Та так, ніякого, може, то зі страху ще щось приверзлося.

Перстень, що дав мені хлопець, зроблений з сутінків, виявився трохи замалий. Я міг вдягти його лише на мізинець. І коли я вдягав його, не відбувалося рівно нічого. Спроби оживити кров’ю теж не дали результату. Я пробував грати в ньому на гітарі, згадуючи, що оповідала Еля про Полінині дарунки потойбіччю, але не міг пробудити його силу. Тим часом Еля хворіла все частіше, заганяючи маму в депресію. У наше життя повернулися будильники, уколи антибіотиків та виїзди до районної лікарні.

І поки мала хворіла, а мама шукала лікарів, які б узялися за непростий випадок, я продовжував вчитися, щоб не зійти з глузду. Одного разу, розбираючи якусь особливо капосну задачу, я заснув з перснем на мізинці. У тому сні я довго йшов печерами і нарешті вийшов під хмарне небо біля моря. І небо, і море, наче світилися зсередини. На березі я побачив його. Сутінкового хлопця з пташкою на плечі, що стояв до мене спиною.

— Чи ти хочеш, щоб я обернувся?

— Не знаю, – відповів я.

— Я можу допомогти, — сказав хлопчик.

— Тоді обернися, — дозволив я, не вірячи в добрі наміри цієї химери. Але куди ж мені було діватися?

Хлопець обернувся і підвів на мене свої завеликі очі. Він був нижчий за мене на голову, трохи розмитий, наче не до кінця вмальований в цей пейзаж. А пташка на його плечі була взагалі означена кількома рисками.

— Хто ти? І навіщо тобі нам допомагати? Тим більше, що ти з того ж світу, що й наша срібляста подружка, – всміхнувся я.

— Не клич її, не уявляй, — з острахом кинувся до мене хлопець.

— То хто ти?

— Я пильную Межу. І ти мусиш мені допомогти.

— Прям таки мушу?

Камінці в тому морі рябіли, мерехтіли і світилися блідим світлом, від якого навіть уві сні починало нудити. Хлопчик нахилився і вийняв зі свого моря невелику зеленкувату мушлю.

— Візьми. Загостри її під місяцем. Цим ти можеш убити її. Лише річ з Помежів’я має силу над нами всіма.

— Кого я маю вбити? Оту, що називає себе богинею дощу?

— Так. Твоя сестра справді прикликала богиню з напівзруйнованого світу, який, обертаючись, наблизився до вашого. Світів багато, і вони взаємодіють. У моменти наближення істоти подорожують між ними.

— Щось типу як планети та їх гравітація?

— Ага.

— То її світ може загинути і вона хоче втекти?

— Так.

— А чому її світ гине? – запитав я.

— Вони самі не впильнували, занапастили його. Це був світ хижих і диких богів,— відповів сутінковий хлопчик.

— І вона хоче перебратися в наш?

— Так.

— І що станеться, якщо їй вдасться? Вона нас всіх вб’є? — я вирішив йти за канонами жанру.

— Ні, нічого аж такого. Одна істота перейде у ваш світ, інша істота — перейде в той. Але рівновагу буде порушено.

— То Поліна перейшла?

— Ні. Вона покликала. Але не завершила перехід до кінця. Власне, тому я тут, я прийшов на поклик боронити межу.

— Тебе, виходить, теж вона покликала…. — я складав для себе цілісну картину і вона, що мене дуже лякало, складалася. — А чому дощ?

— Такою твоя сестра уявила її. Такими вона покликала нас, тож такими ми постали перед тобою.

— І де зараз Поліна?

— На Межі. Поряд з нами. Але ти не можеш її побачити, вона занадто слабка. Пробач, — мій співрозмовник сумно всміхнувся.

— Чому я маю тобі вірити?

— А ти маєш інші варіанти?

Сутінковий хлопчик пообіцяв, що я зможу вбити дощову богиню. Я мав заманити її в перехід та поранити її чарівною мушлею з Помежів’я, відправивши в небуття. Це не скидалося мені на хороший план, але іншого в мене не було.

— Чи можу я повернути Поліну?

— Так.

— До життя? — в мені заворушилася надія.

— До повернення в колообіг енергій вашого світу.

— Тобто вона не буде жити?

— Ні, не буде.

— Але я врятую Елю?

— Так. І за це ти маєш дещо зробити для мене.

— Що?

— Наступні дев’ять років твоя душа і її плоди будуть належати Межі.

— Дев’ять років — за нашими мірками? – я намагався розкусити підступ.

— Так, за вашими.

— І що це значить?

— Тільки те, що я сказав.

Я прокинувся від звуку маминого будильника опівночі і плачу малої. І вирішив не затягувати з ритуалом. У моїй руці справді лежала невелика світло-зелена мушля. Я вийшов на кухню випити води. У вікно заглядав місяць, небо вияснилося, можливо, вперше на цьому тижні. Роздивляючись подарунок сутінкового хлопчика, я помітив, як під промінням місяця краї мушлі стали гострими.

Лялька тепер стояла на столі в моїй кімнаті: залишати її сам на сам х Елею було поганою ідеєю. Я повернувся до себе і мав намір покінчити з цим усім.

Я запитував себе: чому Поліна почала шукати друзів в інших світах? Невже у Червоному Домі їй було так безнадійно самотньо? Я і сам був з того ж тіста, що й вона, лише ретельно намагався приховати це. Я вирішив стати дорослим раніше, ніж змусить до цього життя, сам по нитці відрізав свої «нераціональні» захоплення і сміливо дивився в абсолютно буденне майбутнє, яке так лякало Полю. Пробач, сестричко. Пробач.

Мушля була невелика, але гостра, так що я міг завдати шкоди живій (чи неживій) істоті. Принаймні невеликій або нечіткій. Я сховав її в кишеню цупких джинсів, гладким боком догори, щоб не поранитися самому. Я не знав, чи не перейду я сам в небуття, якщо вріжуся, а на додаткові консультації з хлопчиком, як мені здавалося, бракувало часу.

Я зайшов до кімнати, проколов палець, крапнувши кров ляльці у волосся. Срібляста істота випірнула з ляльки і витріщилася на мене у два порожні ока, в яких вирував білий шум.

— Я можу тебе перевести, якщо ти відчепишся від малої, — швидко сказав я, намагаючись приховати страх.

— О, герой-рятівник. А я тебе вже й не чекала. — знущально скривилася істота, — і я подумав, що дуже шкода, що Поліна намалювала її так нечітко, що я не можу їй від душі врізати.

— Тож ходімо і закінчимо цю історію.

— Ти готовий перейти замість сестри?

Я кивнув у відповідь, вислухавши єхидні репліки про благородство. І ми почали.

За вікном почав тихенько підвивати вітер. Я вийшов у двір, а поряд зі мною пожмаканими контурами пливла постать. Червоний Дім спав. Весна лише починалася, у саду було вогко, дерева якраз збиралися цвісти. Наш двір, сад і город були залиті світлом, наче хтось застосував кольорову корекцію в синіх тонах. Я відчував світ чіткіше, ніж зазвичай. Знав, що малій Елі чомусь сняться ковзани, мама не бачить уві сні нічого, і їй від того добре; що оси звили гнізда між книжок на даху, а сич, якого Поліна називала нашим опівнічним птахом, зараз сідає на сусідський дах і збирається сміятися. Я відчув, що Червоний Дім любить нас м’якою, теплою любов’ю. Я дав істоті тримати себе за руку. Мені навіть стало шкода сріблясту богиню зі світу, який загибає з не дуже відомих мені причин, і я повернув голову та подивився їй в очі. Дивно, але страху вже не було. Почався дощ, і десь поміж яблунь я побачив темну пляму, що закручувалася всередину з двох боків. Ось і перехід. Ось тут все і закінчиться. Нарешті. Очікування в моєму тілі наелектризувалося і стало нестерпним. Щось пекло мою ногу через кишеню, але я забув, що мав зробити. Мені було приємно розчинятися в мокрій порожнечі, стати частиною цілого світу, такого теплого, вологого, сповненого до мене липкою цікавістю.

Раптом я почув, як за спиною у наше вікно щось вдарилося, наче мокра грудка землі. З лопотіння крил я зрозумів, що то була нічна божевільна пташка. А потім уві сні закричала мама. Вона кричала так, наче побачила щось страшніше, ніж смерть. І я вийшов з трансу. Ми стояли зі сріблястою істотою одне проти одного в переході, що закручувався спіраллю у два боки, і тепер кожен був готовий напасти. Її волосся обплітало мене всього, викликаючи електричну млость і огиду. Я вихопив з кишені мушлю, але вона здалася мені недоречно маленькою. Я ледве міг втримати її поміж двох пальців. Довкола вирувала вода. Я почав задихатися в обіймах дощової богині. Намагаючись її поранити, я вибився з сил, але мої атаки не завдавали жодної шкоди.

— Ти програв, хлопчику. Як і твоя дурна сестра, — сміялася істота, ясніше проступаючи в просторі.

— Вона не дурна, — процідив я крізь зуби, втрачаючи свідомість. – Їй просто було самотньо.

І саме тоді, коли опівнічний птах почав сміятися на сусідньому даху, я поранив постать спочатку в руку, а потім в нечітко промальовану шию. Вона заскрипіла, як старе дерево, від її ран повіяло таким відчуттям, наче я несподівано знайшов під ганчіркою кубло мокриць, які розповзаються навсібіч. Дощова богиня конала, остаточно втрачаючи чіткість обрисів. З-за хмари вибився тонкий промінь місяця.

Мама все ще кричала уві сні. Я підвівся з мокрої землі у відлунні цього крику, а потім впав, знесилений.

Отямився я вже під ранок, лежачи в калюжі між двома яблунями, з яких вітер натріпав молодого листя. Я побрів додому. Мама ще спала, і, здається, їй знову нічого не снилося. Я сховав брудний одяг до корзини і сподівався, що мене ніхто не помітить. Але зі своєї кімнати вийшла сонна Еля.

— Ти вбив її? – спитала вона.

— Здається, так. – відповів я і пішов до себе.

Більше говорити було ні про що.

За тиждень потому Еля повністю одужала. А я вночі знову розвів багаття і спалив ляльку. Мама зробила вигляд, що не помітила цього дивного вчинку.

Я покинув Червоний Дім у 17 років, як і Полінка. Але це була радісна подія: я вступив на бюджет. Мама розцвітала, коли я розповідав їй новини про себе і тішилася успіхами Елі в спорті: мала непогано бігала і вже виграла кілька змагань на області. Здається, тривога нарешті відпустила їх обох.

Але я сплачував свої борги.

Щомісяця я снив, блукаючи волохатими мокрими печерами, а потім відбував прогулянки з сутінковим хлопчиком, який ставав то чіткішим, то розмитішим на фоні свого неймовірного моря. Я говорив із ним, виловлював фосфоричних потвор з синіх хвиль і, сміючись, переказував новини зі свого життя. Він всміхався мені, але так і не розповів, навіщо я йому. Можливо, він просто теж був дуже самотній.

Ніколи я не намагався заглибитися в таємницю, більше, ніж вона сама дозволяла мені. А плоди моєї душі таки належали Межі. Одного разу я заграв свою першу пісню на шкільному концерті. І в момент, коли розпочав приспів, яким дуже пишався, в актовій залі вимкнулося світло і зав’яли всі квіти в руках вчительок, наповнивши приміщення неприємним запахом. З тих пір я грав лише тоді, коли поряд нікого не було.

Межа вимагала від мене віддачі. Я навчився припинати свої почуття на короткий ланцюг. І тому мене вважали дуже розумним, але поганим хлопцем. Шкода, що саме на таких найчастіше й западають красиві дівчата. Проклятий хлопчик з забутого Богом села — непоганий герой для історії.

Історії, яка вже скоро стане просто історією.

Я відчуваю наближення розв’язки цього сюжету з легкого поколювання в кінчиках пальців. Я йду на вокзал і беру квитки додому. Історія, що почалася в Червоному Домі, завершиться в Червоному Домі.

Я заходжу в дім, відчуваючи, як він потроху починає старіти і провалюватися в сон. Червоний Дім втрачає інтерес до життя. Йому все менше є діла до нас. Можливо, Поліно, так починається дорослішання самого Червоного Дому? Але у твоїй кімнаті досі живуть іграшки, призи, книжки і блокноти.

Я заходжу туди і вдягаю на кінчик мізинця перстень сутінкового хлопчика. Провалююся в сон швидше, ніж мені хотілося би і опиняюся на знайомому березі.

— Чи хочеш ти, щоб я обернувся? – запитує хлопчик, як і в перший день нашого знайомства.

— Так, обернися, — відповідаю я.

— Ось і все. Ти хотів би продовжувати іти за Межу?

— Ні. Це правда все? – запитую я.

— Так, усе. Але якщо ти хочеш, то можеш творити великі речі за допомогою цього, — він торкнувся свого мізинця, натякаючи на свій давній дарунок. — Я лишаю це тобі.

— Я не хочу жодних великих речей, — всміхнувся я у відповідь і простягнув перстень йому. — Але ти виявився не таким і страшним. Можемо навіть лишитися друзями.

— Дякую, — всміхнувся малий (він з тих пір анітрохи не виріс). — Та якщо ти робиш такий вибір, то сьогодні наші світи розійдуться назавжди.

Мою увагу привернула чорна пташка, яка сьогодні була яскравіша і чіткіша за всі обриси цього місця.

— Хочеш її потримати?

— Так, давай.

Він обережно пересадив її собі на долоню і простягнув мені. Я перейняв створіння, яке виявилося теплим і м’яким, занадто теплим для того світу. Зустрівшись очима з пташкою, я на мить впізнав щось знайоме. У цей момент вона вилетіла з рук і розчинилася у вічно хмарному небі цього місця. Я злякався, що сталося щось не те. Але сутінковий хлопчик лише всміхнувся.

— От і все. Рівновагу відновлено. Прощавай, Антоне з теплого сонячного світу під назвою Земля.

— Бувай. Я трохи сумуватиму, — сказав я.

Прокинувся я не в домі. Можливо, вийшов з кімнати уві сні і зайшов в сад, який розрісся за ці роки. На руці сиділа чорна пташка. А перстень зник, залишивши невеликий червоний слід на пальці. Пташка зазирнула мені в очі, цвірінькнула і знялася геть понад яблуні. Я повернувся в дім та поставив чайник, скоро мала повернутися мама.

І, звісно, тепер я мав перевірити одну невелику теорію: поставив перед собою великий вазон з червоною геранню, взяв гітару і зіграв. Квітка не зів’яла. Лише одна пелюстка впала на долівку.

Пісні таки стали просто піснями. І історія, яку я вам розповідаю, тепер просто історія про трьох дивних дітей з Червоного Дому на околиці селища. Дому, який, попри все, так і не зажив поганої слави.

Я повертаю блокнот на полицю, ставлю горщик назад на підвіконня, йду зустрічати маму. І вже відчуваю, що люблю цей світ, в якому немає ані краплі магії.