Добра жінка

988 р.

Збиралось на дощ. Доки Ясновида дійшла до капища, із неба пустились перші краплини. Вона зиркнула у бік невисоких каменів, котрі формували склепіння, а під ним дивилась на грішний люд крихітна висічена із дерева фігурка. Дажбог позирав на неї суворо нахмуривши брови та, на якусь мить, жінці стало страшно від того погляду. Не було нічого доброго у ньому, навпаки застигло якесь німе очікування. Ясновида невпевнено покрутила у руках подароване намисто і вже зібралась йти далі, як пригадала попередження Родима – ВОНИ прийдуть з дня на день.

«А що тоді? – подумала жінка. - Завалять камені, спалять капище, а Дажбога…»

Їй знову здалось, що фігура дивиться саме на неї. Рішення прийшло несподівано. Вона роззирнулась і, не побачивши нікого поблизу, схопила маленьку дерев’яну фігурку та швидко заховала під сорочку.

І ніхто не дізнається.

З душі зникла тривога, навпаки прийшов несподіваний спокій. Жінка з відчуттям виконаного обов’язку вирушила до оселі. Шлях видався нелегким. Доки дійшла до рідного дому, на дворі вже добряче стемніло, а сама змокла до нитки. Біле вбрання стало коричневим від бруду. Струсила одяг, обережно поклала фігурку бога Сонця у кут, перед цим поклонившись, а потім тихо підійшла до доньки. Олеся дрімала на лаві і її сон був неспокійний. Ясновида погладила хвору доньку по рудій маківці та зітхнула.

Вони скоро прийдуть по неї.

Погляд жінки втупився у вікно. Крізь темну стіну дощу не вгледиш за світом. Що за ним криється? Вони, мабуть, вже йдуть. І ВІН із ними. Чоловік – зрадник. Все б простила, ба навіть зраду, але доньку… Її рука важко увіп'ялась у віконну раму. Відколи став на службу у князя, відтоді і посипались на їхню сім’ю нещастя. Нема спокою, ще й та круглощока русокоса… Назвав її, Ясновиду, поганкою та язичницею! Ні! Цього простити вона не могла.

У небі спалахнула срібна нагайка блискавиці і жінці здалось, що вона побачила чиюсь постать.

Невже так швидко? Невже ВІН пройшов крізь такий сильний дощ, щоб забрати її Олесю? І знову блискавиця осяяла небесне склепіння, спалахнув днем увесь світ… Поблизу ні душі. Примарилось. Вона стала на ноги і підійшла до висіченої з дерева фігурки.

- О Боже! Боже! – зашепотіла вона, впавши перед Дажбогом на коліна. По щоках потекли солоні сльози. Що їй робити?

Важкі роздуми роїлись у голові, сама не знала як бути. Так і провела вона на колінах чимало часу. У молитвах і сльозах. Отямилась тоді, коли все стихло.

Гроза закінчилась. Вона зиркнула у бік вікна, щоб знову зустріти поглядом темну безодню. Світ наче затих, змовк у очікуванні. І якраз в цей момент у двері щось голосно стукнуло.

«Вітер знову бешкетує», – подумала Ясновида.

Однак вітру не було. Крокви у вітряну погоду аж верещали, а зараз навіть не пискнули. У хаті панувало царство спокою і мовчання. Навіть Олеся забулась у тихому сні. А потім знову щось тричі стукнуло у двері.

- Хто? – тихо, щоб не збудити малу, промовила Ясновида. Голос від плачу охрип.

- Відчиняй! – почула вона голос знадвору.

«Чи я дурна, щоб відчиняти незнайомцю у таку неспокійну ніч?» – подумала жінка. І, звичайно, відчинила двері.

Це сталось так раптово і необдумано, що потім вона аж ніяк не змогла знайти причину, чому так вчинила.

- Це важливо, – прошепотів її невидимий голос.

Те що відбулось далі Ясновида не могла збагнути.

Якби її запитали пізніше, вона б не змогла описати того незнайомця. Був він високим чи може низьким, темноволосим чи може русявим… Втім пояснити могла тільки одне: риси його обличчя нагадували ті ж риси висічені на дерев’яній фігурці Дажбога.

У той момент жінка відчула паніку і нестерпний страх.

- Не бійся, – мовив незнайомець, пильно глянувши на неї. Він стояв обіпершись спиною на двері та не наважувався увійти в домівку. Наче давав їй вибір – впустити чи зачинити двері.

Вона, не витерпівши цього погляду, схилила голову додолу. У ту ж мить Ясновида відчула заспокійливий запах м’яти та диму. На серці знову стало спокійно, наче декілька годин назад, коли забрала крихітну фігурку бога Сонця додому.

- Дай мені перебути цю негоду! – у ласкавих словах чоловіка не було ні натяку на прохання, навпаки він наказував.

Жінка крадькома глянула на заспану доньку і засумнівалась, чи правильно зробила, коли відчинила двері. Блискучі очі чужинця блукали по закутках домівки, зацікавлено обмацуючи поглядом кожну деталь. Нараз він спинився на дерев’яній фігурці. Чоловік хмикнув і лагідно усміхнувся до Ясновиди.

- Впусти мене. І тоді отримаєш це, – з-під розцяцькованої вишивкою накидки з’явилась його довга рука, у якій поблискував перстень. Срібло ніколи не затьмарювало розум Ясновиди, але варто було їй глянути на цей крихітний дарунок як у її душі щось жадібно занило.

- Віддай! – несподівано для себе промовила Ясновида. Ніколи у неї не було такого сильного бажання володіти якоюсь прикрасою. Незнайомець знову хмикнув, наче тільки й очікував на таку реакцію. Його обличчя скривила якась нелюдська усмішка.

- Впустиш – отримаєш.

І Ясновиді нічого не залишалось як слухняно похилити голову і запросити незнайомця у свою оселю.

- Чув, що чимало людей стали вірити у нового бога. Це правда?

- Так, пане! – покірно мовила жінка.

- А ти не відреклась від свого бога?

Ясновида затравлено глянула на незнайомця. Сказати правду? Але ось вона – прямісінько перед ним. Стоїть у кутку оселі. Варто було заховати Дажбога. Варто було не впускати чужу людину у домівку.

«Що як це шпигун? Що як..?»

Жінка стривожено зиркнула на Олесю. Обличчя незнайомця скривилось у гримасі. І Ясновида подумала, що через блискучий шматок срібла поклала під загрозу життя своєї доньки. Чоловік, мабуть, божевільний, а вона так просто впустила його у свою домівку.

- Я – Вогнедан. Чув про цілительку - відлюдницю і прийшов до тебе.

Жінка полегшено зітхнула.

- Що привело вас сюди? – запитала вона. Голос вже не тремтів.

- Рана.

Незнайомець обережно стягнув із плеча накидку і вона побачила величезну чорну рану неподалік шиї.

- Дайте глянути!

Чоловік наче того й чекав і відразу стягнув із себе накидку. Рана була наче від мотузки і тягнулась аж до спини. Зверху була налита кров’ю, запеклою, аж чорною, а внизу виднілись синці.

«Хто міг таке створити із живою людиною?» – подумала вона.

- Мене били, в’язали мотуззям, копали, топили. Але я живий, Ясновидо. Я ще живий. Поки є такі як ти, я живий.

Ясновида марно намагалась збагнути ці слова.

- Рану треба промити, а ви поки спочиньте на лаві, – тільки й змогла вимовити і заметушилась коло печі, запалюючи вогонь, взяла казан і почала відварювати трави.

- Добра ти жінка.

Та сумно усміхнулась і чомусь сказала:

- Від доброї жінки чоловік не тікає.

- Чоловік не тікає від жінки, Ясновидо. Він тікає від минулого. А минуле буває різним. Іноді від нього простіше втекти, ніж намагатись із ним жити.

- То чому він хоче забрати мою донечку? Мою єдину дитину?

Вогнедан усміхнувся.

- Як я казав, минуле буває різним.

Жінка зітхнула і заклопотано глянула у казан, обережно помішуючи трави. За час цієї короткої розмови її не покидало відчуття, що говорять вони про різне. Більше вона не вимовила ні слова, тільки крадькома поглядала у бік незнайомця. Той стояв, не наважуючись присісти на край лави, а його погляд блукав по тоненькій фігурці цілительки.

Вона відчувала його погляд на собі, руки неприємно тремтіли від хвилювання, а в голові вперто засів запах м’яти та диму.

- Ось, – врешті припинила незручну мить вона, протягнувши незнайомцю змочену у настої тканину. Пахло ромашкою. Вогнедан криво усміхнувся і похитав головою.

- Я не зможу дотягнутись до плеча.

Ясновида зачервонілась як роза, втім сором’язливість швидко зникла, щойно вона відчула нудотний запах крові. Обережно провела по голому плечу тканиною, обводячи контур почорнілої рани та зітхнула.

«Якими ж нелюдами треба бути, щоб таке здійснити!» – подумала жінка. Руки знову затремтіли. Чоловік відчувши її тривогу підвівся.

- Не треба думати про це, – мовив він і Ясновида вкотре здивувалась його обізнаності.

«Звідки йому відомо, про що я думаю?»

Незнайомець мовчав. Цілителька так і не змогла нічого сказати йому у відповідь. Але, мабуть, він і не очікував від неї якихось слів. Натомість глянув на сонну Олесю, котра закуталась по самі вуха у пухову ковдру, і якось лагідно усміхнувся.

- Дитячі сни… Навіть сонце у них яскравіше, ніж насправді.

- Хай бачить сонце хоча б у снах. Його вже давно тут не виділи.

- Вони прийдуть завтра, коли зійде сонце, – несподівано мовив Вогнедан. Його обличчя потьмяніло, а очі палали недобрим вогнем. – І ВІН також там буде. Вони заберуть те, що належить мені. Спалять, зруйнують, розвіють попіл, а тут, – він вказав на почорніле плече, – стане на одну рану більше.

- Звідки тобі відомо це? – запитала ошелешена Ясновида, геть втративши зв'язок із реальністю. Чорні очі чужинця заворожували та відлякували. Той похитав головою і, обійшовши кімнату, став біля вікна, вглядаючись у темряву передсвітанкового неба.

Цілительці здалось, що бачив Вогнедан набагато більше, аніж чорноту ночі. Можливо, він — один із тих провидців, яких було менше, аніж цілителів.

- Відомо, невідомо… Не має значення. Збережи його! – сказав він вказавши на фігурку бога Сонця. – Ось моя плата, – Вогнедан протягнув її срібну каблучку, яку жінка жадібно схопила. Погляд Ясновиди відразу опустився на величезний прозорий камінець, котрий при світлі вогню переливався яскравим оранжевим чаром. – Цей камінь… - почула вона голос незнайомця, досі вдивляючись у срібну красу персня, – камінь непростий. Варто торкнути тобі його і зажадати того, що прагне твоє серце – здійсниться найсокровенніше. Маєш один шанс, одне бажання, а відтак можеш передати цей перстень нащадкам. І сонце буде супроводжувати їх усе життя.

- Дякую! – прошепотіла вона.

- Не варто боятись Нового Бога, Ясновидо, – несподівано сказав незнайомець.

Цілителька підвела здивований погляд вверх та застигла від несподіванки. Біля вікна була тільки вона. Незнайомець зник, наче його і не існувало.

Жінка швидко отямилась, підійшла до ліжка і зиркнула на доньку – та ще спала, однак хворобливий рум’янець зник із її щік.

- Прокидайся, доню! – прошепотіла Ясновида. Олеся розплющила очі і заспано глянула на матір. – Нам треба йти звідси.

Дарма що дорога буде далекою.

Дарма, що ВІН їх може знайти.

Ясновида усміхнулась дивлячись на срібний перстень, подарований їй чужинцем.

«Хай тільки спробує, — подумала вона. — Хай тільки спробує! Тоді він дізнається, яка я добра жінка!»

Камінець лукаво блиснув під ранковим променем сонця.

Настав час іти.