До Сонця

Коридорами похмурої будівлі крокували двоє. Перший – чоловік похилого віку в білому халаті. Сухорлявий, трохи сутулий і зовсім лисий. Очі ховалися за темними окулярами, а губи спотворила неприємна посмішка. Поруч ішов сімнадцятирічний юнак років з кучерявим каштановим волоссям і темно-синіми очима. Час до часу він уважно роззирався навколо.

– Так от, юначе, я давно вже працюю над винайденням ідеальної зброї, – натхненно розповідав чоловік. – Ця зброя буде вічно служити добру й знищувати зло. Лише наука може нам допомогти!

– Пане Міміар, а в чому полягає моя робота? – запитав хлопець.

– Доглядати за зброєю, Кадо. Це почесна місія! До тебе було ще четверо наглядачів, але вони… надто швидко відмовлялися працювати після складання угоди.

Несподівано старший зупинився і змовницьки підморгнув юнакові:

– Прийшли. Ось у цій кімнаті, Кадо, і зберігається мій винахід.

На броньованих дверях висіла таблиця з надписом «Експериментальний варіант №1. Віверна».

– Проходь, Кадо. Подивишся, що і як. А потім отримаєш детальні інструкції, – сказав Міміар.

Хлопець упевнено ступив уперед. За спиною зачинилися важкі двері.

Кімната була темна, сира й холодна. Стіни – сірого і чорного кольорів. У кутку стояла металева кушетка без матрацу. На ній примостилась дівчина, на вигляд – років шістнадцяти. Чорне волосся, туго зібране у високий «хвіст», підкреслювало блідість обличчя з насупленими бровами і незвичайними очима – райдужка золотавого кольору, з чорними обідками. Дівчина була одягнена в чорну футболку без рукавів і такого ж кольору штани.

– Ти новий наглядач? – холодно, без тіні зацікавленості запитала незнайомка. На її обличчі не відображалось жодних емоцій, навіть очі здавались якимись пустими.

– Так. Я – Кадо, – усміхнувшись, відповів хлопець.

– Віверна. Не скажу, що рада тебе бачити.

– А де ж зброя, за якою я повинен доглядати? Ти теж за нею доглядаєш?

– Зброя?! – дівчинка злісно ошкірилася. – Якщо цікавишся зброєю, то це я.

– Як?! Пан Міміар…

Дівчина встала й відвернулася від Кадо. З її спини, крізь отвори в футболці, росли перетинчасті драконячі крила. Вони були темно-зелені, невеликі, близько метра у довжину, але це все одно лякало.

– Пан Міміар – мій батько. А мама померла рано, – сказала Віверна, не обертаючись до хлопця.

– Він… твій батько?

– Ага. Він зробить мене невразливою і я знищу всю іншу зброю. І всіх військових теж знищу. Не люблю військових. Бачив охоронців у коридорах? Ні? От! Батько їх ховає від мене… Правильно робить, їм же краще. Чого застиг? Давай, працюй, раз найнявся! Чи хлопчику не пояснили, що робити? Зараз ти повинен провести мене до кабінету номер триста два. Піду першою, а ти запам’ятовуй дорогу – назад вже я йтиму слідом.

– Тепер я розумію, чому відмовлялися за тобою наглядати.

– Наглядати? Вони мене лише діставали, злили, а не наглядали. Я бачила страх у їхніх очах. Тому я їх убивала, – дівчинка знову ошкірилась. – Одного розбила об стіну. Другому продірявила кулаком череп. Третього просто придушила. Якою буде твоя смерть… про це я подумаю пізніше. А тепер веди мене на експеримент.

***

Віверна мовчки чалапала босими ногами по холодній підлозі коридору. Хлопець, тамуючи тремтіння в ногах, брів слідом за нею.

– А чого ти не взуваєшся? – запитав Кадо, щоб порушити мовчанку.

– Моя шкіра загартована до будь-якого холоду. Залишилося пристосуватися до високих температур. Ти багато говориш. Нам сюди.

Віверна впевнено штовхнула двері і зайшла до кабінету. Пан Міміар сидів у кріслі, бавлячись сантиметровою стрічкою.

– Ну що, познайомилися? Це добре, – сказав учений. – А зараз, Кадо, уважно за всім слідкуй, адже в майбутньому саме ти будеш мені допомагати. Ясно? Військових дівчинка на дух не переносить.

– Так, пане Міміар.

– Добре, добре. Віверно, іди сюди, поміряємо твої крильця. Чудово, вони виросли за ніч на два сантиметри. Як себе почуваєш? Чи готова прийняти препарат?

Дівчина кивнула. Пан Міміар взяв два шприци із зеленувато-синьою рідиною. Впевненим рухом увів препарати дівчинці під шкіру одного з крил. Віверна від болю зціпила зуби й міцно стиснула кулаки. Крила дрібно затремтіли. Пан Міміар не звертав на те уваги, уважно перевіряючи показники приладів. Потім повідомив, що задоволений результатами і тепер можна відпочивати.

Віверна у супроводі Кадо поверталася до своєї кімнати. Хлопець ніяк не міг отямитися: так знущатися над своєю дитиною можуть лише психічно хворі люди. Його супутниця рухалась невпевнено, мов сновида, вочевидь, через дію нового препарату.

У кімнаті Кадо сів на стільця, що встигли занести спеціально для нього. Віверна змахнула крилами, зручніше вмостилась на канапі й застигла. Хлопець чекав, гадаючи, що робити тепер. Та ось дівчина поворушилася, зітхнула і заговорила:

– Дивно, але я не відчуваю твого страху. Інші мене боялися.

– Мені тебе… шкода.

– Дурень. Я – зброя і такою повинна бути.

Якийсь час обоє знову мовчали.

– Кадо, а ти колись бачив Сонце?

– Звичайно бачив. Нічого особливого. А що?

– Усі, хто найнявся працювати в лабораторію мого батька, рідко бачать Сонце. А мені навіть малюнків з ним не показують. Кажуть, що Сонце дуже гарне. Певний час батько привчав мене до холоду, щоб воювати в снігах, серед льоду, в горах. Недавно він зрозумів, що я не витримую навіть кімнатної температури. Спробував привчати до тепла. Але поки не надто успішно. Якщо я вийду на Сонце – воно мене вб’є. Так каже батько. Надворі ж зараз літо? Кадо, зі мою майже не розмовляють. Навіть батько: «Іди сюди, сядь тут, випий це. Терпи». Кадо, розкажи про Сонце! Все, що знаєш! Мені б так хотілося його побачити...

***

Пройшло два тижні.

Кадо справно виконував свої обов’язки: приносив їжу і слідкував, щоб Віверна вчасно ходила на ін’єкції. Щоб не забувала вживати приписані Міміаром ліки. Без нагадувань дівчина про все те забувала. Здавалось, що вона жила в іншому світі і сердилася, коли її звідти висмикували.

Якось Кадо, зайшовши уранці до кімнати Віверни, побачив, що дівчина спить, схилившись на стіл. З-під її долонь виглядав малюнок. На ньому – круг правильної форми, від якого відходили промінці різної довжини. Дівчина прокинулася і, замість привітання, сердито запитала:

– Ти щось хотів?

– Привіт. Скоро будеш снідати. Як спалося?

Віверна про щось задумалась. Потім відповіла:

– Я згадувала твою розповідь про Сонце. Ось, спробувала намалювати. А вночі мені снилося, що я лечу до сонця. Потім з’явився батько і закрив сонце темним плащем. Кричав на мене. Що це не мій шлях. Не шлях зброї. Чому батько не дозволяє мені побачити сонце навіть на світлинах?

– Не знаю, Віверно. Мені шкода… Не злися, я хотів би… стати твоїм другом.

– Я не знаю, як це – дружити. Але з тобою цікаво. Пообіцяй, що будеш поряд і не зрадиш! Обіцяєш?

– Так, Віверно. Обіцяю.

***

Пан Міміар радів і сердився водночас. Радів, що знайшов гарного наглядача для доньки – та, здається, звикла до Кадо, раз він до цього часу живий. Крила Віверни вже досягли в розмаху трьох метрів. Сама дівчина теж змінилася: стала ще стриманішою і жорстокішою. Дратували Міміара недоліки його препарату: стимулюючи агресивність, ріст крил і холодостійкість, засіб критично посилив чутливість «ідеальної зброї» до тепла.

Якось Мімімар роздумував у присутності Кадо. Учений любив, щоб його хтось слухав.

– Ось що думаю про Віверну. Поки що її час – зима. Як подолати спеку, ми придумаємо трохи пізніше.  Але необхідно випробувати можливості дівчини. Я давно вирішив – Віверна стане нічною зброєю. «Жах ночі»! Як тобі таке прізвисько? Більшість людей лякає темрява, еге ж? До зими кілька місяців. Я розробив новий препарат: дівчина, як кажан, користуватиметься ультразвуком, і відчуватиме тепло, як змія. Ніхто не вірив, що можна змінити дорослий організм. А я зміг! Я вбиваю звичайні клітини доньки і потім стимулюю регенерацію тканин. А у нових клітинах змушую працювати нові пересаджені гени. Це буде сенсація!

А щоб звуковий сонар і терморецептори почали швидше й ефективніше працювати, потрібно позбавити Віверну зору. Тебе дивує моя жорстокість? Це робиться заради людства, заради миру. Отож, готуй підопічну до операції.

– Але ж вона ніколи не зможе побачити…

– Мовчи. Зброї це не потрібно.

Шокований хлопець вийшов із кабінету й помчав до кімнати дівчини.

– Чого гасаєш? – сердито прошипіла Віверна, побачивши Кадо. Потім додала вже спокійніше. – Вибач. Я стала погано себе контролювати. Ти мій друг, але часом хочеться тебе убити. Знаєш, я не вірю, що зможу знищувати тільки зло. Ну, тоді, як вийду звідси. Коли почну воювати. Іноді лють засліплює мене повністю. Упевнена: це незворотне. Як і смертельна чутливість до тепла. Кадо, це не мій шлях. Батько вже зробив чудовисько з мого тіла. Я не хочу, щоб те ж сталося з моєю душею! Якби могла боятися, мені було б дуже страшно.

– Я розумію. Слухай, що придумав Міміар…

***

Віверна мчала пустими коридорами. Розуміла, що її можуть зупинити, і дуже цього не хотіла. Бо тоді довелося б убивати тих, хто виконує накази батька. Зараз все залежить від Кадо. Схоже, хлопцеві вдалося замкнути  охоронців у їдальні. Дійсно, вже чути глухе гепання – полонені намагаються вирватися на волю. А якщо у їдальні зібралися не всі? Краще про це не думати.

Тепер хлопець, мабуть, стримує пана Міміара. Чи довго Кадо зможе це робити? Вчений тільки на словах войовничий, але ж зараз він втрачає головну справу життя!

А Кадо? Що з ним буде далі? Що зроблять оскаженілі цербери, коли врешті виберуться з їдальні? Віверна ледве вгамувала черговий напад гніву – уява малювала сцени жорстокої розправи охоронців з її другом. І Мінімар хлопцеві не допоможе, бо сам лютуватиме найсильніше.

Треба було всіх знищити і тікати разом! Вона б справилась! Але Кадо відмовив від такого плану. Може, він і правий…

Ось і вихід. Як жарко! Дихати стає все важче, у голові паморочиться, ноги ніби налиті свинцем. Ну, іще трішечки… Від потужного удару розлетілась зовнішня брама. Віверна прожогом вибігла на зелену галявину. Ось воно яке – літо! Дівчина на мить оглянулася. Ще є час повернутися. Ні, вона не хоче вбивати людей! Можливо, серед них трапляються злочинці, негідники. Але ж багато й таких, як Кадо… Усе, вона ніколи не стане смертельною зброєю! Підстрибнула – й полетіла до своєї мрії. До яскравого теплого Сонця. 

Віверна відчувала себе щасливою. Хоч це й буде її останній політ…