Дикуни

- Він живий? – запитав молодий чоловік у свого більш похилого співбесідника. – Бо якщо так, професоре, це великий день для нашої експедиції!

- Живий,  живий, що йому буде, я встиг загальмувати якраз перед ним. – Похилий чоловік перевів погляд на того, про кого йшла мова. – Вся цінність цієї знахідки полягає у тому, що він потрапив сюди, а не в руки Генерального відділу.

- Все ж не розумію, що він робив так далеко від лісу, та й навіщо Генеральний відділ нам заважаює, яка може бути загроза з боку цих дикунів?

- Якщо чесно, – Професор глибоко зітхнув. – тут все не так просто. Всім загально відомо,що під час Великої Кризи частина людей добровільно пішла жити у район Чорнобильської зони відчудження, тоді Україну винудили зробити там загальносвітове сховище ядерних відходів і народ став боятися Зони ще сильніше, особливо після того як вона була розширена. Ці люди усамітнилися і вели ізольований спосіб існування…

- Вони не прогадали! – Перебив молодий чоловік.

- Так, тобто з однієї сторони війна і епідемія пройшли їх стороною, - Продовжував професор. – але вони, на думку більшості, скотилися у первісний стан, стали дикунами, до того ж світло рідновірства й послідувавшого за ним Просвітлення їх не зачепило, й коли наше суспільство змогло відродити досягнення предків, коли було доведено, що серед нас існують волхви, відуни, мольфари й характерники, коли генна інженерія відродила істот, які вважалися міфологічними вигадками, вони лище деградували, але…

- Що «але»?! – заінтриговано відповів співбесідник, побачивши як професор замовк і задумався.

- Але останні данні, які вдалося відкопати в архіві, вказують на те, що серед цих переселенців більшість складали вчені, інженери, лікарі, одним словом інтелігенція яка вирішили, що лише так можна вижити, адже навколишній світ  летів шкереберть, а зараз, я лише можу переконатися, що вони не такі відсталі як нам здавалося, поглянь лише на речі які ми знайшли у нього, Ратиборе.

Професор вказав на речі на сусідньому столі: ніж, клунок, як виявилося з просом, зв’язка сушеного м’яса та гвинтівка з прицілом.

- Професоре Світозар, що ви хочете сказати, що зброя минулого століття доводить, що ця людина є цивілізованою? – Здивовано запитав Ратибор.

- Візьми й подивись на сам тип прицілу, і роби вже тоді висновки, ти ж не дарма мій помічник. – Відповів Світозар.

- Звичайний приціл, нічого особливого. – З неприхованим цинізмом відповів помічник професора.

- Бачиш кнопку збоку, це вмикач, натисни її.

Ратибор натиснув на щось, схоже на перемикач, і на його обличчі з’явилося здивування, якому не було меж.

-  Це досить….- Помічник професора на мить змовк. – Досить прогресивна технологія, тут вказується не тільки відстань та ймовірна траєкторія, а й з чого приблизно складається матеріал в місці, куди ти цілишся. Але де факт, що це не поцуплена річ з якогось військового складу?

- Наша армія не має такої технології, а з урахуванням, що військові сили опираються на здібності характерників, то навряд чи матиме. – Спокійно вимовив професор.

Дикун, що лежав досі непритомний на ліжку поряд починав приходити в себе. Він був високим, світловолосим, половину обличчя закривала його борода, одягнутий він був у лляний одяг, дикун виглядів так як наче це з нього змальовували образ давнього жителя Русі для шкільних підручників історії, то ж не дивно, що всі навколо ставилися до нього та його народу як до відсталих братів менших. Професор Світозар та Ратибор підійшли до своєї «знахідки» й обступили з двох боків.

- Професоре, можливо нам було б доцільно прив’язати його до ліжка?- Промовив Ратибор. - Причому зробити це було потрібно заздалегідь.

- Вони дивні, уникають контактів, живуть повністю ізольовано, але ці дикуни не агресивні. – Відповів професор й перевів свою увагу на опритомнівшого гостя, який дивився на оточуючись з неприхованим страхом. – Ви розумієте мене?

- Ага..- вирвалося у дикуна.

- Вам нічого тут боятися, вас випадково збила… - Тут професор притих, бо зрозумів, що гість не обов’язково зможе зрозуміти значення слова «автомобіль». – Наша колісниця з двигуном, в даний момент вам нічого не загрожую.

- Колісниця з двигуном? – перепитав дикун, від якого з кожною миттю відходив страх.

- Це наш транспорт, ми сідаємо у такий.. – Зробив спробу пояснити помічник професора.

- Це ви так автомобіль називаєте? – здивовано відповів незнайомець. – Я знав, що ви відсталі, але не підозрював,що настільки.

- Ні, відсталі не ми, а ви, вас же називають дикунами.  – трохи ображено промовив Ратибор.

- Це ми дикуни? – ледь не з обуренням вигукнув гість, який, здавалося, остаточно набрався сміливості. – Ні, це ви дикуни! Я небагато чув, але з тієї інформації, що отримав, знаю, що ви всі язичники й помішалися на своєму минулому, що серед вас бігають різноманітні фокусники, а ви як діти вірите, що вони справжні чарівники.

- Професоре, ви ж казали вони не агресивні. – з сарказмом відмітив манеру розмови незнайомця Ратибор.

- Спокійно, я професор Світозар, це мій помічник Ратибор, ми працюємо в експедиції, яка займається дослідженням вашої общини, контакт з вами це для нас  велика подія, адже всі делегації які наш уряд до вас посилав зустріли опір. А тепер представник цієї общини вперше вийшов з нами на контакт! – ледь не з захопленням промовив професор

- Вперше? – перепитав гість

- До цього налагодити контакти  прагнули тільки ми, але з вашої сторони не було жодного бажання контактувати. -  відповів Ратибор

- З якою ціллю ви прийшли до нас? – запитав професор. – Вирішили нарешті відкритися світу?

- Ні. – відрізав дикун , явно чимось занепокоєний

- Як вас звати?- запитав Ратибор

- Я Петро, можна до мене звертатися й на «ти», ви точно впевнені, що не було інших контактів? – відповів гість

- Ви, тобто ти, хочеш сказати, що не перший хто вийшов з лісу? – запитав помічник

- Почекай Ратиборе, я хотів би запитати Петра, дивне якесь ім’я, про його общину. – вставив у розмову професор

- Професоре, якщо ви не зрозуміли, цей Петро прийшов вслід за своїми друзями, я правильно зрозумів? – Ратибор звернувся до гостя

- Це були моя сестра і її друг, вони пішли збирати ягоди й не повернулися, а знаючи свою сестру, я майже переконаний, що вони була не проти контакту, мала дурепа.- Петро опустив очі

- Професоре, це значить лише одне. – промовив Ратибор

- Генеральний відділ…справи кепські, але не зовсім, в мене є певні заслуги, так сказати, і підключивши деякі зв’язки я міг допомогти тобі Петро, але я б хотів би почути відповіді на свої запитання. – спокійно вимовив професор

- Ви умови пропонуєте? – обурено вигукнув Петро. – Там моя сестра, як я зрозумів у вашому місцевому Гестапо, а вам потрібні нікчемні відповіді, та я згодний безкоштовно чистити вам туалети, якщо вони тут є звичайно, тільки допоможіть!

- Що таке Гестапо? – здивовано відповів Ратибор. – Професоре, це наш шанс, дикун йде на контакт, готовий співпрацювати.

- Не знаю, що там за Гестапо таке, але якщо твоя сестра з другом вийшли з лісу, то в них є два шляхи, один веде сюди, інший у Генеральний відділ у Києві, я допоможу тобі, а ти допоможеш мені, тільки потрібно тебе переодягнути, підстригти й поголити. – Знову спокійним голосом промовив професор

- Професоре, нам не обов’язково брати його з собою. – відповів Ратибор

- Петро буде корисним, коли буде поряд, а не залишатиметься тут, та й він один знає як виглядає його сестра. – відповів Світозар, й направився до виходу. – Ратиборе, приведи його у порядок, а я знайду Борислава.

- Не хвилюйся, - звернувся до дикуна Ратибор, - професор велика «шишка», він дванадцять років вас досліджує і фінансується завдяки своїм заслугам, йому всі двері відчинені, а Борислав взагалі характерник, правда працює в нас лише водієм, не запитуй чому, я сам не до кінця розумію. А тепер давай приведемо тебе до ладу.

- Ви всі дуже дивні, мені аж лячно, ваші імена, ваші манери, характерники якісь…- відповів Петро. – Тепер зрозуміло чому ми вважаємо вас загрозою для нашого існування. А навіщо ваше Гестапо забрало мою сестру з її другом?

- Розумієш, ми вважаємо, що ваше суспільство навчилося жити в порозумінні з природою, а наш народ прагне цього ж, адже наші предки також жили у симбіозі з навколишнім світом, і ви можете бути досить цінним джерелом інформації.

Ратибор та Петро залишилися одні в кімнаті. Помічник професора спочатку стояв похмурившись, а потім вийшов за одягом для дикуна. На вулиці почувся гул мотору.

***

Автомобіль їхав по досить чистій та рівній трасі на південь, сонце почало лише сходити, але стояла ще досить прохолодна погода, як для червня. Всередині сиділо четверо: похилий чоловік, два коротко стрижених молодика, а за кермом був чоловік середніх років з багаточисленними зморшками на обличчі.

- Якось ти його кривувато підстриг. – З усмішкою підмітив професор.

- Це все не висипання, який день підряд не можу поспати. – Відповів Ратибор

- Що безсонниця? – Запитав професор

- Та якби, мене мучать якісь дивні сни, у них до мене приходить якійсь кудлатий дід з чотирма очима, й каже нісенітниці. – відповів помічник

- То до тебе приходив Сон? – здивовано запитав Борислав, що керував автомобілем

- Так, але він казав абсурдні речі, я знаю, що Сон завжди передає знання про те, чого людина не може без допомоги зрозуміти, але те що він розповідав швидше нагадувало лекцію на технічному факультеті, з чого виходило, що його самого не існує.

- І що ж він тобі такого розповів? – запитав професор

- Неважливо. – відповів Ратибор, але побачивши зацікавленість співрозмовників все ж почав розповідати. – Просто, він пояснював, що всі ці мольфари, відуни, характерники та інші, на самому чині такими не являються, хоча навіть самі переконані в іншому, ніби насправді їхнє навчання не являється оволодіння давніми знаннями предків, а всього лише перетворення їх у наполовину машин,  наполовину людей, ніби їм вживлюють якісь системи в організм, завдяки яким вони й творять всі ті дива, які ми спостерігаємо, а насправді вони є лише інструментом навіювання нашої рідновірської влади, для того, щоб укріпити свої позиції, але насправді це маячня, я просто перечитав тих старих журналів з фантастикою, і просто це сам собі надумав, не звертайте уваги. 

- А чому, схоже на логічний висновок. – Втрутився у розмову до того мовчазний Петро. – Я просто не вірю у магію, як розсудлива людина.

- Навіть якби це було правдою, це технології не нашого тисячоліття. – промовив професор. – Борислав продемонструй нашому гостю з Поліських лісів свої «фокуси».

Водій посміхнувся, перевів свій погляд на узбіччя. Несподівано, при спокійній погоді там виник невеликий смерч який затягував у себе всі дрібніпредмети навкруги, а потім так же швидко зник, як і з’явився.

- А ще вони, характерники, можуть багато чого. – Професор звернувся до здивованого Петра. – Розганяють хмари й викликають кулі, зупиняють кулі, пере двигають поглядом речі, можуть контролювати юрбу,лікувати тяжкі рани, саме тому всі країни зараз намагаються жити у мирі з Україною, а самі намагаються відродити свої давні культи. Вперше нашу країну поважають, на неї рівняються.

- Телекінез можна пояснити якимись магнетичними діями, зміну погоди – маніпулюванням з атмосферним тиском, керування юрбою –гіпнозом. – відповів Петро

- Це нереально! – Вигукнув професор. – Це речі або з далекого майбутнього, або зі хворої уяви, просто прийми це як частину природи, наші предки були розумніше нас, і вони це вже довели, просто рідновірські організації навчили нас їхньої забутої мудрості.

- І ви професор? – з неприхованим сарказмом відповів Петро. – По-моєму вас тут всіх отупили, примусили вірити у нісенітниці.

- Ми вже під’їдаємо до Києва, будівля Генерального відділу знаходиться на березі Дніпра, досить гарне місце. – промовив професор. – В тебе ще буде час переконатися у власній неправоті. А як живете ви, у ваших лісах, ваша община має бути близька до природи, чого прагнемо й ми?

- Так, навчилися жити разом з природою, не шкодити їй, але у нас є школи, університети, лікарні, ми… - Петро різко замовк. – Решту я розповім вам після того, як повернете мені сестру з її другом.

- Лікарні?- перепитав помічник професора.

- Це в них так називаються Знахарські доми. – Відповів професор. – Але там лікують звичайні люди, які не являються носіями давньої медичної мудрості.

- Твоя сестра така ж розумна як й ти? – Запитав Ратибор у дикуна.

- Ні. – Петро опустив очі. – Вона набагато розумніша, кмітливіша, допитливіша, тому й прагнула ввесь цей час вийти у зовнішній світ, це й привело до біди.

- Рано чи пізно хтось та покинув би ваші ліси. – промовив Ратибор. – не можна ввесь час бути у ізоляції. Хтось знає, що ти тут?

- Ні. – Ще більше похмурішав дикун. – Їх мабуть шукають десь у лісі, в принципі як і мене, мої земляки не ризикнуть заради трьох виходи з ізоляції…І правильно зроблять, ваш світ божевільний.

- Заїжджаємо у місто, скоро будемо на місці. – Весело відповів Борислав

- Ти характерник, але працюєш водієм? – Запитав здивовано Петро

- Життя складна штука, так вийшло. – Відповів водій

- А сам віриш у свою магію, чи вважаєш це фокусам? – Послідувало ще запитання від Петра

- Мені, чесно кажучи, байдуже, я можу зловити кулю на люту, врятувати чиєсь, чи своє життя, а як це назвати: магією чи фокусами, чи не все рівно. – відповів Борислав

- Не скажи, коли люди думають, що це магія, вони віддають вузди влади у руки ваших духовників. – відрізав дикун

- У нас світська держава, я маю тебе розчарувати. – Вмішався професор

- А хто ж при владі? – перепитав Петро

- Зараз рідновіри, й при них життя стабільне, нас поважають і бояться, я задоволений. – відповів Світозар

- А я б не був. – пробубнів Петро

***

Будівля Генерального відділу представляла собою масивну споруду на березі Дніпра у формі літери «П», а у своєрідному дворику стояв високий ідол якогось з давньослов’янських богів. Борислав залишився коли автомобілю, інші троє пішли до головного входу. Коло дверей відвідувачів перевірили металодетектором, а коли почали вимагати обшукати рюкзак Ратибора професор в різкій формі заперечив, йому не було потрібно, щоб його чернетки перемішували і жмакали.

Співробітки Генерального відділу дивилися з під лоба на професора, всі вони знали, якщо він тут, то скандал з головою відділу неминучий. Світозар попрохав Ратибора з Петром залишитися у холі, а сам пішов у кабінет начальника. Через деякий час звідти почали лунати крики, погрози, лайливі слова, але після того як по всій будівлі почулося: «Може мені подзвонити кудись», крики затихли, а через п’ять хвилин професор з переможним виглядом вийшов.

- Вдалося домовитися застосувавши мої дипломатичні здібності, - промовив професор, -  але тільки про зустріч з особою жіночої статті.

- Ви ж казали, що витягнете їх обох звідси! – Зі злістю вимовив Петро.

- Поки це максимум, нам дозволили зустрітися на поверсі вище, так що ходімо. – Спокійно відповів професор

Петро був явно розчарований, але він розумів, що зустріч з сестрою це вже досягнення. Всі троє піднялися по сходам і зайшли у назначену кімнату.

- Петро!- вигукнула світловолоса дівчина й кинулася до брата. – Що з твоїм волоссям, бородою?

- Катя!- вигукнув у відповідь Петро і обняв сестру. – Довго розповідати, потрібно забиратися звідси.

- Не кричіть, ви привертаєте увагу. – Звернувся до воз’єднаної сім’ї Ратибор

- Це хто? – злякано запитала Катерина

- Вони мені допомагають, не бійся, це професор Світозар і його помічник Ратибор. – відповів Петро

- Знову дивні імена, у всіх тут вони як зі старослов’янських міфів, які у нас на завжди на полиці лежать  – промовила Катерина

- Де Андрій, як ви тут взагалі, вас ображають? – Посипалися запитання від Петра

- Він у підвалі,  там де тримали мене, здається його лупцювали вчора за спробу втекти. – відповіла Катерина.

- Потрібно негайно покинути це місце! – вимовив Петро

- Ми так не домовлялися, та й звідси неможливо втекти, тут скрізь охорона. – перебив професор

- Не проблема! – Петро звернувся до Ратибора. – Дай мені свій рюкзак, у ньому моя гвинтівка.

- Це неможливо, нас би не пропустили повз металодетектори, та й я не відчуваю зайвої ваги. – відповів Ратибор

- Гвинтівка повністю з пластику, зайві речі з рюкзак я викинув, коли ти виходив з кімнати, щоб взяти ножиці. Ідея скрізь таскати свої записи мені здалася дивною, та все ж у всіх професорів свої особливості, а не скористатися можливістю я не міг. – Швидко відповів на запитання Петро

- І що ти будеш робити, перестріляєш всіх, тут же характерники, в тебе нічого не вийде, це божевілля! – Різко втрутився професор

- Просто буду вести себе природно і нахабно. – відповів Петро кидаючи собі за плечі рюкзак. – До того ж я один з найкращих мисливців.

Професор хотів був ще щось сказати, та Петро швидко побіг на перший поверх, на ходу витягуючи і складаючи свою зброю. Ця ідея була не самою вдалою в плані конспірації, але дикун робив все так спокійно і з невимушеним виразом обличчя, що на нього спочатку ніхто не звертав уваги.

Підійшовши до дверей підвалу, Петро привітався з охоронцем, а на запитання про спеціальну перепустку відповів ударом прикладу своєї гвинтівки. Ось тут всі й переполошились. Порушник смикнув за двері, але вони виявилися зачиненими, тоді він, побачивши,щодо нього вже наближаються інші охоронці вирішив зупинити найближчого простреливши йому ногу. З дула гвинтівки на мить показався язичок вогню, але куля, яка була випущена при цьому летіла досить дивно для мисливського ока Петра. З кожною миттю її швидкість зменшувалася, а коли вона була зовсім біля ноги переслідувача й зовсім зупинилася. У справу вступили характерники, поки один з них зупиняв кулю інший підняв поглядом досить важкий стіл і запустив його прямо в порушника. Удар був настільки сильним, що Петро відлетів і з величезною силою врізався у найближчу стіну. Проте характернику цього було замало, він знову примусив повиснути столу в повітрі і ще з більшою люттю спрямував його у дикуна. Петро обезсилено спостерігав летючу в нього конструкцію, змирившись з таким кінцем, проте в останню мить стіл відклонився зі своєї вбивчої траєкторії і розбився на друзки об стіну коло дикуна. На вході в будівлю стояв Борислав, котрий застосувавши свої здібності врятував свого недавнього пасажира. Двоє інших характерників швидко перевили увагу на несподіваного гостя. Не довго думаючи в Борислава полетіли різні предмети, а на іншому, невидимому для людського ока рівні, боротьба гіпнотична.

З кімнати начальника вибіг чоловік з обуреним на обличчям яке різко змінилось на переляк, коли він побачив, що поряд з його головою пронеслася картина яка щойно висіла на стіні, а в холі творився неймовірної сили безлад, масштаби котрого лише наростали . Чоловік швидко припав до землі, в руці хутко з’явився предмет схожий на  пристрій для спілкування, а він сам несамовито  став в нього кричати: « Бунтівна одиниця в Генеральному відділі, негайно вимкнути! Як це ви не можете віднайти порушника, тут зараз станеться справжня катастрофа! Значить вимкніть всі системи в окрузі, ситуація найвищої категорії небезпеки»

Несподівано майже всі предмети перестали кудись націлено переміщуватися, вони лише по інерції пролітали трохи далі. Двоє характерників-охоронців здивовано поглянули одне на одного, але це була їхня остання вольова дія. Борислав більше не відчував опору без проблем заволодів свідомістю всіх хто знаходився в холі. Двоє, які ще були в надзвичайному здивуванні почали гамселити одне одного як боксери, інщі в холі також почали битися одне з одним, а коли не знаходили живої цілі починали бити предмети котрі були до них найближчі.

Петро щось хотів сказати своєму рятівникові, але той не кажучи ні слова без зусиль виламав зачинені двері підвалу, а через дві хвилини вийшов ведучи під руки юнака з багаточисельними синцями.

- Борислав, що ти накоїв! – вигукнув професор Світозар, котрий спустився з рештою в хол. – Ти розумієш, що буде з тобою за цей  вчинок?

- Професоре, зараз немає часу на розмови, потрібно мерщій бігти до причалу й забиратися звідси. – Відповів у спокійній манері Борислав, як це зазвичай робив професор. – Ратиборе, візьми цього хлопчину, а я понесу Петра до катера, що я тут бачив, всі за мною. – Скомандував характерник.

Група людей вийшла з будівлі Генерального відділу, в котрій відбувалося справжнє божевілля. Першим йшов характерник з дикуном на спині, за ним  Ратибор, котрий вів під руку побитого хлопчину, поряд з ними молода дівчина, з явно знервованим й заплаканим обличчям, замикав все це переляканий професор, який сам не розумів, навіщо він йде за цією групою. Коли всі сідали у катер, котрий знаходився на пристані коло будівлі, здалеку показалися співробітники Генерального відділу котрі поспішали на поміч своїм товаришам.

Катер швидко набирав швидкість, підіймаючись вверх по течії., але їх відразу помітили з берега, і з того самого причалу, з котрого поцупили катер втікачі за ними в погоню кинулися два човни переслідувачів.

Борислав розуміючи, що їх судно перевантажене і не зможе далеко втекти, встав в повний зріст і почав щось шептати. Кілька куль, що летіли в нього відхилились від курсу і лиш підняли невеличкі всплески на воді. Несподівано чисте блакитне небо затягло важкими чорними хмарами, з яких почали іскрити блискавки, а на поверхні Дніпра почав з’являтися водоворіт, який почав затягувати в себе човни переслідувачів, блискавки почали бити з неймовірною частотою, і через короткий проміжок часу по всьому місту вимкнулось світло.

***

По Дніпру спокійно плив катер з шістьома пасажирами, небо де-не-де було затягнуте хмарками, ніщо вже не нагадувало про грозу неймовірної сили, яка сталася у місті поблизу.

- Надіюсь, Бориславе, в тебе є логічне пояснення, навіщо ти це все зробив. – сказав заспокоєний професор, в якого, проте ще трохи тряслися руки.

- Звичайно професор, потрібно було відкрити очі одній людині, а заразом врятувати кількох добрих людей. – Відповів характерник і звернувся до Ратибора. – Надіюсь ти зрозумів, що сталося й чому.

- Я? – здивовано перепитав Ратибор. – Ти хочеш сказати, що сни які я бачив були правдою?

- Звичайно, адже я сам тобі їх навіював. Розумієш, Ратиборе, ти маєш перспективу у майбутньому розкрити людям очі, дати їм змогу зрозуміти, що це не магія, що це лише інструмент нашої влади, яка тримає нас не під захистом, а у рабстві.

- Але якщо мої сни правда, чому ти зберіг свої здібності? – здивовано запитав помічник професора.

- В кожного є свої секрети, з часом я розповім, але не зараз. – Борислав перевів погляд на Петра. – Йому потрібна термінова лікарська допомога, я зробив все, що міг, але в мене залишилось мало сил, занадто сильно я утомився в Києві, тому потрібно полегшити судно, щоб кілька людей зійшло на берег, а «дикуни» відправилися додому.

- Я не хочу повертатися назад. – Різко відповів професор. – Моя робота дванадцятилітньої давності, все моє життя, все це суспільство було обманом, і я приймав участь у побудові цього обману, сам того не знаючи. Чи можу я прохати забрати мене до вас, людей яких ми так довго вважали дикунами?

- За вашу допомогу, ми звичайно приймемо вас у себе. – Відповіла Катерина не відводячи очей від Петра.

- От і вирішили. – Спокійно підвів підсумок Борислав. – Підемо, Ратиборе, нам ще дуже багато чого доведеться зробити, щоб перемогти обман, а для початку обставимо все так, наче ти був моєю жертвою викрадення, мені вже обілитися не вдасться 

 Катер причалив до берега і з нього вийшло двоє, двоє тих, хто намірився зламати систему, хоча й один з них ще зранку не здогадувався, що йому належить така доля. Дикуни з професором поплили далі, проводжаючи характерника вдячним поглядом.

***

Рапорт про події в місті Київ 05.06.2114 р.

У результаті нападу бунтівної одиниці, ймовірно характерника, і представника народу дикунів з Полісся було травмовано двадцять чотири людини, п’ятеро зараз перебувають у тяжкому стані, жертв на даний момент немає, Київ був знеструмлений на три години.

Зараз розглядається можливість використати цей інцидент як привід до знищення іновірної общини у Поліссі, також проходить перевірка благонадійності, у першу чергу, характерників, та інших одиниць також.

По результатам експертної комісії вдалося встановити причину не вимикання системи бунтівної одиниці. Було встановлено, що характерник не мав у розпряженні систему нашого зразку, можливо використовував якусь іншу технології, можливо іноземного походження. Існує припущення, що він взагалі не використовував ніякі технології і система була відсутня як така.