Десять

Запах раннього квітня. Це такий собі мікс із запаху дощу, абрикосового дерева, що розквітло, та весняного вологого вітру. На небі я вже нарахував десять відтінків сірого. Стоячи в одному довгому халаті та штанях на ганку під'їзду, я чітко відчував подих весни. Вона витягла мене з тієї барлоги, в якій я навмисно закрився на довгий час. За останні десять років я тільки що вийшов на вулицю за власною волею. Аби помилуватися весною. Вітер грався з кінчиками мого халатику та дмухав у лице. А я все ще стояв на ганку, вдивлявся в уквітчані дерева без листя, у майже–повністю–сіре небо, де сонце вже розводило хмари. Я неначе бачив ці золотаво–білі руки, що просочувались у найменші щілини між дощовими хмаринками, розводячи їх у різні сторони, тим самим розчищаючи собі путь, аби освітити цю грішну землю. Вдихаючи повною груддю наповнене пахощами повітря, я збирав у долоню останні краплі води, що освіжила цей маленький клаптик світу. Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім. Вісім. Дев'ять. Десять... У моїй руці, наче у чаші, вмістилося рівно десять крапель квітневого дощу. Сонячні долоні–промені засвітили мені на обличчя, осліплюючи своєю недоторканною білизною. Як в дитинстві, я випив цей сплав трьох атомів. В ці десять секунд щось змінилося. Поряд із собою я чітко відчув чиюсь невидиму, неосяжну присутність.

Це було початком мого нещасно–щасливого безумства.

Ранок почався з того, що в мене з'явилось відчуття ляпасів на щоках. Так, неначе хтось добряче побив мої обидві щоки. Я відкрив очі. Сів у ліжку. Озирнувся. І лише у цей момент збагнув, що не живу ні з ким. Нікому давати мені ляпаси у десять годин ранку.

– Агов! Ти вже прокинувся? – пролунав звідусіль і, водночас, нізвідки приємний чоловічий голос.  –  О! Ти вважаєш мій голос приємним... Дякую.  –  знову звернулися до мене.  –  Ну звісно до тебе! Тут більше немає нікого окрім тебе.

– Тобто ти це я? – сказав вже в голос стурбовано.

– Не хвилюйся. Я навіть реальніший ніж ти. – відізвався знову голос. Наче в моїй голові лунає. – Ну це вже ні! Я що тобі, джин?! Твоя голівонька занадто мала для мене. Я поруч. Охоплюю тебе наче кокон.

– А хто ти? І чому з'явився? – запитав я, згадуючи маршрут до найближчої лікарні де знаходиться кабінет психіатра.

– Ні у яку лікарню ти не підеш. Тебе лише запроторять у психушку, начинять під зав'язку таблетками і будеш овочем. – інтонація власника голосу була така, наче він схрестив руки на грудях і ніколи не випустить мене звідси у лікарню.

– Ти на сто відсотків правий, Автор. До лікаря точно не випущу. А ось на вулицю провітритися – з великою радістю! – і щось з лютою затятістю почало штовхати мене до вхідних дверей, минаючи вежі з книг, ігрових дисків, журналів та газет, і слово "вихід" із чорних сміттєвих мішків. У моїй однокімнатці був такий жахливий гармидер, бо далі ніж комп'ютер, ліжко і кухню я не прибирав. Усі десять років мого самітництва.

– Почекай! Я хоч вдягнуся пристойніше! – уповільнив його я.

Ми гуляли по ранковому квітневому місту. І розмовляли один з одним подумки. У нас виявилося багато спільного, бо цей чудернацький голос читав багато фантастичних книг, захоплювався музикою та мистецтвом.

– Ти не зголоднів? – запитав він.

– Звісно! Підемо в кафе, поїмо смачненького. – весело з усмішкою відповів я.

– На які гроші бенкетуємо? Де ти їх узяв?

– Відкладені на чорний день і зароблені в Інтернеті. Не питай як. Сам потім все дізнаєшся. – і замовив нам борщу з пампушками та гарячий шоколад.

– Тож хто ти і звідки? І чому саме я? – запитала моя персона.

– Ти письменник, тому я буду звати тебе Автор. Пам'ятаєш, коли ти добровільно закрився у квартирі, відповідаючи усім, що не вийдеш доки не напишеш роман? Ти шукав ідеї у мережі. Шукав того самого натхнення. А воно ось де! – і голос повернув мою голову у бік вікна. Там жило і динамічно розвивалось місто, буянила природа, змочена вчорашнім дощем. – Тобі потрібно було лише вийти прогулятися і... подивитися на мене до болю в очах.

– Тобто ти – промінчик сонця? – здивувався я не на жарт.

– У твоєму похмурому житті.

– Тобто це так? – все ще не міг зрозуміти я.

– Авжеш ні! Можеш звати мене Музою. Бо натхнення більш неосяжне, ніж моя сутність.

– Високо себе оцінюєш, Музо. – хитро всміхнувся я.

– А ти геть невпевнений в собі! Так, є в тобі зародок письменника та поета. Але нічого не робиш для того, щоб виростити ці здібності. Тому я прийшов допомогти тобі в цьому. І надавати тобі добряче, аби не лінувався! – якби власник голосу стояв би переді мною, отримав я на горіхи.

– Ніколи не думав, що знайдеться той, хто буде допомагати мені.

– Завжди є той, хто турбується за тебе і твоє життя. Як прийдемо додому, покажеш свої рукописи, зроблені за часи твого відлюдництва. Поки я буду думати, ти прибереш у квартирі. – суворо дав настанови моя Муза.

– Але... – тільки–но почав я.

– Ніяких відмовок! Я буду налагоджувати наше життя! – невблаганно виголосив вердикт він.

– Добре–добре! Не галасуй тільки, бо в мене голова почне боліти. – ми вже прямували додому. Міський годинник пробив годину дня. Чудового, безтурботного, ясного, на диву спекотного дня.

Я виконав усі його вказівки. Не без обурення, звісно, навів лад у квартирі. Майже не побилися з ним. Тому що Муза вважав, що сюжетна лінія недостатньо зрозуміла для читача. І характери героїв дуже шаблонні. Якщо чесно, то я ледь не заслав його куди подалі. Але ж... Він чітко вказав на мої помилки та змусив їх виправити як я того схочу.

– Ні, любчику, це зовсім не годиться! – ми сиділи у вітальні на кріслі, куди все частіше всаджував мене мій Муза. – Ти знову не додав оригінальності героям! Я таких ідеальних характерів у кожній фентезійній книзі начитався.

– Не подобається, то пиши сам! – з гарячу відповів я. Хоча усе життя був тихою сірою мишою.

Озираючись на ті події, лише зараз я зрозумів, що тоді в мені прорізався характер, як корінні зуби у дітей. Я був жменькою глини у його руках. Яку потрібно було спочатку вибити, потім просіяти і лише тоді використовувати як матеріал для глечика. Після місяця спроб і помилок, ми нарешті зійшлися у повному компромісі. Його інтонація підказала мені, що він у повному захваті та очікуванні, коли ми всілися перечитувати мій... Ні! НАШ перший роман. Після усіх завершальних корекцій Муза вмовив мене надрукувати його. І я згодився.

Але ж де дістати гроші на друк роману хоча б у п'ять тисяч примірників? Над цим ми одразу не подумали. Дійшло до нас тільки у видавництві, коли головний редактор хороше відгукнувся про роботу і сказав одразу приходити як з'являться кошти. Виходячи із будівлі ми одночасно почухали свої потилиці та почали складати план дій. Я не буду розповідати про те, як я влаштовувався на роботи, бо усі знаємо, що майже половина населення нашої країни – безробітні. Але ми все одно одержали певну користь з цієї нескінченного потоку робіт – написали збірку гуморесок "Вижити у цьому світі або Як влаштовуватися на роботу". Зрештою, через п'ять років ми таки назбирали потрібну суму та випустили роман і збірочку 5–ти тисячним тиражем.

Зовсім забув сказати: ранком десятого місяця другого року сумісного життя з Музою, я прокинувся поряд із дивовижним чоловіком. Злякався не на жарт і заверещав як дівчина, натягуючи ковдру аж до підборіддя.

– Ну от чого ти підскочив у десять ранку? – змучено запитав він голосом моєї Музи.

– Ти що, Муза? – я витріщався на чоловіка років тридцяти, з білим коротким волоссям та блакитними як небо очима, що був одягнений лише у мої червоні в горошок сімейки. Під моєю ковдрою. На моєму ліжку. Чорт! Це вже занадто!

– Нічого не занадто. Просто ти виростив у собі твердість характеру. Та вже не залежиш від натхнення, а продовжуєш працювати сам. Із тобою виріс і я. – блакитні волошкові очі сяяли прямо навпроти мене.

– Ти дуже гарний. – відповів я. – Але одягай краще боксерки, а не ці парашути в горошок. – делікатно натякнув про спідню білизну.

– Як скажеш, Авторе. Я чудовий настільки, наскільки чудова твоя душа. Вважай мою зовнішність відображенням свого внутрішнього "я". – сказав Муза, встав і пошльопав на кухню. Через декілька хвилин повернувся із кислою міною.

– Я ж нематеріальний, телепню. Не можу приготувати тобі сніданок. – це прозвучало трохи засмучено.

– Іду вже. Тільки давай домовимося, що коли я приведу сюди жінку – не з'являйся у найважливіший момент. – вимовила моя персона. – Бо я перелякаюсь і кіна не буде.

– Звісно. Домовились. Буду сидіти у своєму кріслі, якщо знадоблюсь. – все ще трохи засмучено відповів він. Коли я поснідав, вдягнувся, відкрив вікна, узяв друковану машинку та всівся на диван поряд із кріслом, чоловік трохи повеселішав.

– Давай напишемо іншу історію. І зробимо з неї серію книг. – запропонував я.

– Звичайно! В мене є кілька ідей! – у ньому знову спалахнула та сама іскра, що розпалювала і мій вогонь жаги до написання книг.

То був важливий день у нашому житті. Відтоді ми були найкращими друзями і розуміли один одного так добре, як ніколи раніше. Муза став невід'ємною частиною мене, так само як і я його. Кращого створіння я ніколи не знав. І щасливий, що він є у мене. Цей прекрасний чоловік із білим волоссям та волошковими очима не кидав мою персону у важких ситуаціях. Коли нас не хотіли друкувати, не було ідей, бракувало грошей та коли я хворів. Із часом він та я ставали дедалі краще. Наче вино з роками. Я почав водити до себе різних жінок, став трохи краще спілкуватися з людьми, завів гурт друзів та навіть прихильників. Усі допитувались у чому мій секрет, де я шукаю натхнення, але я придумував різні відмовки, бо Муза тільки мій і все.

– Обіцяй, що не покинеш мене до кінця днів моїх. – вперто та відчайдушне сказав я, озвучуючи свій найвеличніший страх.

– Обіцяю. – просто і спокійно відповів він.

– Скажи це іще раз. Щоб я тобі повірив. – не вгамовувався я.

– Обіцяю, обіцяю, обіцяю, – він підвівся зі свого крісла, – обіцяю, обіцяю, обіцяю, – почав підходити до мене, – обіцяю, обіцяю, обіцяю, – подолав останні три кроки, що були між нами, – обіцяю... – і прошепотів це так, що я відчув його подих на своїх вустах. Впевнено і твердо дивлячись мені у вічі, Муза навіть не помічав, не соромився того, що між нашими обличчями було лише декілька сантиметрів.

– Дякую. – з щирою вдячністю сказав я.

Я написав цілу тетралогію нашої спільної історії. Вона стала дуже популярна у країні через декілька років. За цей час я прогулювався вранці та ввечері, розмовляючи разом із Музою, і навіть написав свої власні збірки маленьких розповідей, новел та віршів. Їх чомусь вийшло десять. Усі по двісті сторінок. Наче небагато, враховуючи те, що вірш займає центр однієї сторінки.

«Мій улюблений дорогий Автор. Зворотній відлік...» Десять. Дев'ять. Вісім. Сім. Шість. П'ять. Чотири. Три. Два. Один. Нуль «...закінчений». Він таки покинув мене. Останній маленький сплав води впав у долоню. Я вилив усі десять крапель на холодний асфальт біля під'їзду. І пішов у свою самотню квартиру, щільніше закутуючись у халат.