Дерево Смерті

Венка почала скиглити ще в транспорті, скоса поглядаючи на загін кадетів-рейнджерів, а коли нарешті прибули на місце, ледь не сказилася.

"Цікаво, - ліниво думав Орт, не дослухаючись до слів подруги, - на що вона сподівалася, коли я запросив її на екскурсію до місцевого поселення?"

- Ти знаєш, я бачила в тобі не просто друга, - майже прошипіла Венка, - але тепер навіть не знаю, що робити. Якщо ти дійсно цінуєш наші відносини, то негайно повернешся додому.

Орт уважно розглядав Венку. Здавалося, вона не схожа на інших дівчат, аж ні, така сама, і знову все скінчиться після візиту до наайтів. Або навіть просто тут, біля транспорту, що привіз їх до поселення.

- Ти втрачаєш єдиний шанс долучитися до унікальної культури, - сказав Орт чужими словами, мимохіть дивуючись з самого себе. Невже він починає вмовляти Венку? – Наайти дозволяють пускати до себе тільки рейнджерів-кадетів і мене. Їм це необхідно для навчання, а я…

- Знайшов чим хизуватися, - зневажливо кинула дівчина. – Це дикуни, майже тварини, які тільки й можуть, що мовчки витріщатися на нас, людей, нидіти над дурними блискітками та гелготіти біля цих безглуздих паличок, які вони називають деревами!

Орт заплющив очі і повільно втягнув повітря.

- Не треба було тобі це казати, - сказав він.

У Венки в запасі було ще багато ядучих та зневажливих слів для тубільців -  дикунів, майже одноднівок, потворних, голих і беззахисних, яких навіть дитина може знищити одним пальцем, та розвинений дар відчуття небезпеки змусив її припнути язика. Ворожа чорна хвиля йшла від добре знайомого, завжди спокійного, виваженого Орта.

- Не треба було такого казати, - ще раз мовив Орт. Кожне слово - каменюка. – Прощавай.

Він повернувся і попрямував до поселення, а Венка заціпеніло дивилася йому вслід. Тільки коли Орт зник з очей, вона наважилась презирливо плюнути на дорогу і прошипіти прокляття колишньому майбутньому чоловіку.

***

Орт не поспішав приєднатися до групи кадетів. Що йому ця екскурсія? Він може ледь не дослівно відтворити традиційну розповідь гіда, а про культуру наайтів знає в сотні разів більше всіх дослідників разом узятих. Він став їх братом, коли був трохи старшим за підлітків, що як прив’язані ходять за гідом. І починалося все чи не так само: з візиту кадетів до наайтів. Ними командував інструктор-ветеран, і від місця висадки до поселення вони тупцяли своїм ходом у повному спорядженні під одвічний сержантський акомпанемент: "Запам’ятайте, це не прогулянка, а тренування в умовах, наближених до бойових". Чи міг здогадатись інструктор, що його нав’язла в зубах промова цього разу справдиться? Про це ніхто ніколи не дізнається.

Орт відчув погляд і відігнав спогади. Перед ним стояла інструктор юних рейнджерів.

- Пробач, не хотіла заважати, але гід просив нагадати, що транспорт відходить через пів циклу…

- І він нікого не збирається чекати, - посміхнувся Орт. – Дякую, я знаю… Бачу, ти ненадовго спекалась своєї банди.

- Так, вільний час. Та можу закластись, що вони гайнули у тренувальний табір – знайомити новачків з підлітками-наайтами, - усміхнулась інструктор і простягнула долоню: – Селета.

- Орт. Радий знайомству.

- Здається, у транспорті ти був не сам…

- Спостережливість – головна чеснота рейнджера, - менторським тоном сказав Орт. – Ми не зійшлися в поглядах на місцеву культуру, і вона полетіла додому.

Орт невимушено всміхнувся. Дивно, та розрив з Венкою схвилював його менше, ніж її слова на адресу наайтів.

- Бачу, ти знайомий з кодексом рейнджерів.

- Так.

Орт замислено дивився на Селету.  Військова виправка не перетворила її у солдафона, як зауважила Венка у транспорті, навпаки, лише підкреслила жіночність. Та й підлітки слухали її, як вухо, а це не абищо!

- Добре, не буду заважати.

- Зачекай, - схаменувся чоловік, - просто на хвильку замислився.

- Про місцеву культуру?

- Майже, - усміхнувся Орт. – До речі, а ти якої думки про все це?

- Не знаю, що й сказати, - повільно почала Селета. – Я прожила на Вероніці кілька десятків Обертів і встигла поспілкуватися з усіма тубільними народами, але наайти були і залишаються загадкою. Здавалося б, у порівнянні з нами - дикуни, що тут може бути загадкового? Та з часом, запитань стає дедалі більше, ніж відповідей… Наприклад, чому тренувальний табір кадетів-рейнджерів знаходиться на території наайтів, а не будь-якого з інших народів або на вільній землі?

- Традиція, - втрутився Орт. – Найперший контакт був встановлений саме з наайтами. Ми не просто так залишилися, нам дозволили. Але пробач, я тебе перебив.

- Тобто, треба так розуміти, що не ми опікуємося наайтами, а вони приглядають за нами?

- Так!

Селета мовчала, Орт терпляче чекав.

-  Не розумію, - похитала головою Селета, - залишимо це на потім. Отже, наайти… Вони відкриті до спілкування, інакше б не надсилали своїх підлітків тренуватися з нашими кадетами. У порівнянні з нами у них слабкі тіла, дитина людей може вбити найсильнішого їх воїна, та з цієї слабкості вони примудрилися зробити силу. Все життя вони розвивають спритність, витривалість, влучність, мисливську хитрість, терплячість, загартовують тіло і волю – кожен наайт, з малечку і майже до смерті. Вони використовують… вільний в’огонь, щоб готувати і зігрівати тіло, та ще мені здається, він для них те саме, що для нас відкрите небо над головою.

Орт усміхнувся і кивнув. З кожним словом Селета все більше дивувала його, все більше зачаровувала. Вона від щирого серця захоплювалась тубільцями, які для більшості співвітчизників Селети і Орта були дикунами, на яких не варто витрачати час і увагу.

- Що ти знаєш про Дерева Смерті?

- Мабуть, те саме, що кожен з нас. Для наайтів будь-яке життя священне. Мисливці, що захищають поселення від к’отів та полюють на о’лнів мають прикликати все своє уміння та спритність, щоб вийти переможцем у двобої, та якщо життя одібране якось інакше, навіть ненавмисно, винуватець садить Дерево Смерті. Оце і все.

***

Мовчанка затягувалась. Орт уважно дивився на Селету, та вона не відводила погляду від його зелених очей. Нарешті слово було сказано:

- Хочеш, я покажу тобі Дерева Смерті?

Селета ойкнула.

- Але це священне місце наайтів, і туди немає ходу чужинцям!

Орт чекав, і Селета схилила голову:

- Так, я хочу побачити Дерева Смерті.

Орт простягнув руку, і вона несміливо торкнулася його пальців. Збентеження, розгубленість і цікавість вирували в душі Селети. Вона відчувала, що відбувається щось значуще, що змінить не одне життя, ось тільки чи на краще будуть ці зміни? Вона ще раз поглянула на випадкового попутника, який міцно тримав її за руку і впевнено крокував до священного місця найзагадковішого племені Вероніки. Він щось стиха промовляв у такт крокам, здається, мовою наайтів, усміхнене обличчя і піднесений настрій Орта підказували, що він радіє прийдешній зустрічі і чекає… на диво?

- Орте, я маю попередити… - почала Селета.

Він м’яко усміхнувся, не стишуючи крок, і поплескав себе по плечу.

- Три помаранчеві зірки, - охнула Селета (і як вона одразу не помітила?) - Ти здатен бачити здібності співрозмовника. Контроль та найвищий ступінь володіння власною чеснотою…

- Тому я знаю, що ти… емпат, який відчуває тим сильніше, чим давніший спогад, але дякую, що хотіла попередити.

- Правильно це називається "емпат від’ємної темпоральності", - сказала Селета, марно намагаючись приховати ніяковість.

Орт знову усміхнувся.

- Я не боюся того, що ти побачиш, - він зупинився і повернувся до Селети, - але якщо ти…

- Я впевнена, - перебила Селета.

- Добре, - майже урочисто виголосив Орт і вигукнув: - Б’ратто!

***

Привітання розтягнулося майже на чверть циклу. Наайти у накидках з хутра к’отів по черзі підходили до "брата Орта", який для зручності спілкування, розпластався на землі. Селета примостилася поряд. Вона не в перше бачила наайтів так зблизька, але вперше брала участь у дружній і такій незвичній розмові. Орт говорив -  точніше шепотів, аби не оглушити співрозмовників – мовою наайтів, а вони звертались до Орта і Селети на мові людей.

- Це жерці, - вловивши момент пояснив Орт. – Вони пильнують дотримання традицій і звичаїв, бережуть пам'ять наайтів, виступають вчителями, провісниками і посередниками між наайтами і нами. Одного їх слова було досить, щоб нас назавжди вигнали з Вероніки, але…

- Брат Орт, - прокричав жрець, - ми розділили  радість привітання, а тепер залишаємо тебе самого, щоб ти поговорив, як годиться у священному місці.

Наайти зникли так швидко і тихо, що Селета розгублено закліпала очима.

- Тепер я покажу тобі те, заради чого ми прийшли.

Орт підвівся і подав Селеті руку.

***

За широкою смугою піску у піні прибою пнулися в небо грубі списи кольору крові. Їх колихали вітер і хвилі, висвистуючи химерну мелодію.

- Це Дерева Смерті?

Орт схилив голову.

- Слухай.

Селета затамувала подих. Крізь висвист вітру та шурхотіння хвиль вона почула голоси, які без упину щось розповідали. Один  голос вибивався із ритмічного візерунку, і Селета з подивом розрізнила мову людей. Вона рвучко повернулась до Орта, та слова завмерли на вустах. Він стояв з заплющеними очима і гойдався в такт словам Дерева.

Селета перевела погляд на Дерева-списи і розрізнила на стовбурі кожного складні візерунки, які постійно повторювались.

- Це наші імена, - неголосно сказав Орт, - а голоси, які ти чуєш – то наші голоси, які весь час повторюють про наші злодіяння.

- Я не розумію, - прошепотіла Селета.

Орт забрав свою руку, зайшов у воду і показав на одне з Дерев.

- Воно – моє. Я посадив його, коли був зеленим рейнджером-кадетом. Я не жалкую, але відібране життя – завжди відібране життя, і заплатити за нього можна лише власним. На стовбурі моє ім'я, написане двома мовами. Якщо ти мовиш його вголос, Дерево розповість, що я накоїв.

Орт відступив, і Селета дійсно розрізнила у візерунках Ортове ім’я, що постійно повторювалось.

- Скажи це, - мовив Орт.

- Ти справді цього хочеш?

- Так, інакше…

Він знизав плечима, та Селеті вже не потрібні його слова, відчуття самого Орта наповнили її по вінця – він довірився і відкрився перед нею.

-  Я не просто почую – відчую тебе з минулого так, як ти сам себе відчував.

Орт кивнув, він давно відкинув сумніви, залишилось одне запитання:

- Селето, як саме ти все побачиш?

- Не твоїми очима, а так, ніби я поряд, але розділю кожен твій подих.

Орт замислився і кивнув:

- Добре.

Що саме було добре, Селета не зрозуміла, але приготувалася слухати і відчувати.

- Я не скривджу тебе, - пообіцяла вона. – Орт!

***

Загін кадетів-рейнджерів місив грязюку під монотонні вигуки інструктора. Селета не впізнала космопорт і транспорт, але скуйовдженого підлітка Орта примітила відразу. Помаранчева зірочка вже чітко проступила на плечі юного кадета, та поки що була самотня і набагато менша за теперішню. Селета відкинула зайві думки і зосередилась.

Орт… Втома після довгої подорожі, захоплення новим світом, звична байдужість до слів інструктора, прагнення робити все якнайкраще, - це лежить на поверхні. Селета не намагається заглибитись у минуле, відшукати приховане, вона – спостерігач.

Кілька малозначущих циклів можна пропустити: рутинне виконання кадетських обов’язків, тренування під наглядом інструктора, та ось, нарешті, табір. Галявина здається знайомою… Так і є, тепер Селета в якості інструктора привозить на неї кадетів, та годі про себе, вона має бачити Орта.

Паростки цікавості при появі наайтів, порівняння з собою та іншими кадетами, глузливий посміх, сором від прочуханки інструктора. Перше зіткнення з к’отом, подив і повага до підлітка-наайта, який здолав двічі більшого за себе хижака майже голіруч, тоненький спис Орт до уваги не взяв. Перші паростки дружби. Самовільна відлучка з табору до нового друга, знайомство з іншими наайтами, ніяковість і усмішки – вони не розуміють один одного, але намагаються, намагаються, і дещо починає виходити…

Краєчком ока Орт помічає вогненний спалах, що прорізає небо і падає просто на них. Жахіття і чорне провалля на кілька циклів. Біль, страх, знов біль – космос болю і страх не за себе, за інших.

Поволі рани Орта заростають, він вчиться розмовляти з наайтами. Йому ще не потрібно стишувати голос, аби не оглушити бойових побратимів. Тепер вони називають одне одного тільки так. З обох поселень – людей і наайтів – живими залишились підлітки, що втекли подалі в ліси для таємної зустрічі та кілька жерців, яких захистили Дерева. Орт навчається у нових друзів всьому, що здатен опанувати, і думає-думає-думає. Крихти розрізненої інформації поволі збираються в єдине ціле і набувають сенсу.

Вигідне розташування планети, велика кількість корисних копалин, які лежать чи не на поверхні – простягни руку і збирай, - все це робило Вероніку ласим шматочком для корпорацій, та, як завжди, заважало "але". Існування тубільців (за шкалою  науковців розумних та цивілізованих) перекреслює надії корпорацій. Навіть постійна присутність людей поки під питанням: потрібно залучитися підтримкою всіх племен Вероніки, а це можливо, якщо вдасться привернути на свій бік загадкових наайтів. Довгі Оберти переговорів нещодавно дали перші результати – наайти дозволили людям прибути на Вероніку. Кадетів-рейнджерів обрали не випадково, старші наайти хотіли побачити молодь, підлітків, найкращих за думкою самих людей. От і побачили…

Підозра, ненависть і жага помсти ведуть Орта крізь ліси і гори. Пліч о пліч з ним біжить молодий мисливець наайт, несучи важкий бойовий спис. Вони мають відновити рівновагу, тільки Орт навіть не підозрює, що стоїть за цими словами. Його помисли направлені на пошуки станції зв’язку, передачу інформації у Центр, він не помічає, що його друг з кожним новим циклом стає більш мовчазним, замкненим, занепокоєним. Це відчуває Селета, але її увага прикута до Орта. Цикл за циклом минають в одноманітному ритмі, та ось терпляче переслідування змінює гарячка погоні і полювання. Кров закипає від усвідомлення, як їм пощастило: корабель-одинак, пішак, яким можна пожертвувати, якщо щось піде не так, від якого можна відкараскатися, адже на кораблі немає логотипу корпорації, та й жоден документ не доведе зв'язок найманця-одинака з солідною компанією.

Орт прорахувався. Юнаку здавалось, що самої появи людини і наайта досить, аби найманець склав зброю і визнав свій злочин. Юний наайт думав інакше, тому метнув списа за мить до того, як розпечений промінь спалив його тіло. Орт зробив кілька кроків, розгублений, спантеличений, наляканий. А потім з вуст найманця полилась зухвала лайка, глузування і неприкрита наруга над "зарозумілими підлітками". Щось надломилося всередині Орта. Ще секунду тому він задихався, гнів, образа і ненависть затьмарювали розум, аж ось хвиля холодного спокою огорнула підлітка. Він уважно подивився просто на Селету, хоч, звісно, не міг її бачити, і мовчки підняв спис. Важка зброя наайтів у руці Орта виглядала билинкою, та він відчував – все має закінчитись саме так, як прагнув побратим.

Селета кричить разом з Ортом, коли спис пробиває горлянку найманця, і кров бризкає на обличчя юнака. Далі… доповідь у Центр, зворотній шлях до поселення, - все як у тумані. Його штовхає вперед тільки обіцянка повернутися, та він не знає, що робити далі зі своїм життям. Час розбився навпіл, Орт розбився навпіл. Він іде, дрімає на ходу, їсть, якщо їжа падає просто в руки, і нарешті стає перед очима старійшин. В одній руці спис, який він витяг з мертвого найманця, в другій – тіло побратима, загорнуте у скатертину з корабля. Орт ледь живий, самі кістки та шкіра. І мертві очі, мертві відчуття. Він спить і їсть і знову може втриматися на ногах. Його ведуть до океану. Орт бачить списи кольору крові, що гостряками націлились в небо і починає сміятись. Він не може контролювати себе, сміється, сміється, сміється, а потім падає просто у воду. Він бачить корені дерев. Списи – дерева. Списи – дерева… Дерева Смерті! Орт не помічає, як жерці вкладають у його руку ніж-кіготь, затягують пісню і калатають у барабани. Він встромляє колючку в долоню, кров падає у воду, але не розчиняється – збирається купи, стає кулею розміром зо два кулаки Орта.

- Ти маєш посадити власне Дерево, - чує юнак, - тоді знову станеш собою.

Орт руками копає під водою яму, вкладає туди шар з власної крові і засипає піском і камінням.

Жерці залишають хлопця самого, а він байдужий сидить до сходу сонця на смужці пляжу і бачить, як з води вистрілює спис кольору крові. Його власне Дерево Смерті, відмічене його ім’ям, яке буде гойдатись під вітром, розповідаючи всім охочим послухати про його злодіяння.

***

Розповідь обірвалась, Селета повільно прийшла до тями. Відлуння Ортових емоцій ще вирували десь у глибині свідомомті, але вона стала сама собою – Селетою. Лише Селетою, без Орта.

Хіба могла вона подумати, що її випадковий попутник – той самий кадет Орт, про якого написано в усіх підручниках історії? Скільки ж йому Обертів? Сімсот? Вісімсот? Отже, правда, що Дерево Смерті дарує безсмертя, та хто при здоровому глузді забажає такого?

- Ніхто, ніколи, - похитала головою Селета. – Орте…

Та чоловік лише стискав її руку і не відводив очей від свого Дерева. Сльози бігли по щоках та, здається, він цього не розумів. Донедавна гладенький стовбур дерева став грубішим, візерунки з іменем – схожими на кору звичайних дерев, а гостряк списа перетворився на золотаво-червону квітку.

- Селето, ти бачиш… бачиш квітку?

- Так.

Чоловік стиснув її в обіймах, ледь кістки не затріщали, і гаряче зашепотів одне лиш слово:

- Вільний, вільний, вільний!

***

Все плем’я наайтів, як за командою, зібралося на смужці піску біля Дерев. Кожен - від дитини, що ледь трималась на ногах, до мисливця, що спирався на спис, як на дрючок - підходив до Орта, торкався його долоні і глибоко вклонявся. Селета і оком не встигла змигнути, як спалахнули вогні, розгорнулося святкове частування, загриміли барабани і полився спів.

- Я не розумію, - прошепотіла вона, - але квітка на Дереві Смерті вказує, що ти скоро помреш!

- Ні, – на очах Орта сльози щастя, - квітка говорить про інше… Селето, моє життя зупинилось, коли я посадив Дерево, і за ці роки не зрушило з місця, подарувавши майже вісімсот Обертів. Так, вдвічі більше, ніж у кожного з нас. Але я заплатив за своє зло і тепер вільний, мій годинник знов цокає, і буде цокати ще Обертів триста. Тож… - Орт зірвав квітку і підніс її Селеті, - ти розділиш їх зі мною?

***

Сонце зайшло. Натомлені кадети дрімали, вмостившись, хто як міг у транспорті, Селета пригорнулась до плеча Орта, а він розмотував майже нескінченну оповідь про свої мандрівки.

- Знаєш, що дивно? Всі племена, які я зустрічав,  хоч називають себе по-різному, та означає це завжди одне і те саме: люди. Навіть такі несхожі, як ми і наайти, все одно – люди.

- Не знала, та мені було завше цікаво, як наайти кажуть на нас?

Орт усміхнувся, відкрив пащу і, старанно промовляючи незвичні для його горлянки звуки, сказав:

- Д’рагони. Правда, смішно?