День усіх мертвих

Із балкона мого будинку видно як робітники з гордими ацтекськими профілями денно й нічно будують на замовлення найбагатшої людини світу, Карлоса Сліма, музей Сумайя. Так звали його покійну дружину – Сумайя. Любила покійниця мистецтво, а чоловік її й потішав, купуючи за мільйон-другий то давньогрецькі скульптури, то полотна Пікассо. За життя Сумайї назбиралося добра на цілий музей. У Мексиці шанують своїх мертвих. Особливо тих, кого любили. Вірять, що поки мрець живе у пам’яті, він не розчиняється у небутті, а незримо перебуває серед нас.

Будівля музею схожа на стиснутий зусебіч куб або нерівномірно надгризене по всьому діаметру яблуко. Конструкція складна, й ацтеки упрівають, будуючи. У обідню перерву вони заполоняють затишну зелену вуличку, де стоїть мій дім, регочуть, їдять такоси, запиваючи кока-колою, й курять «зеленушку». Штин від маріхуани підіймається аж до мого п’ятого поверху.

Десь о другій, коли в робітників закінчується обідня перерва, мені час виходити, щоб до третьої дістатися до дитячого садочка. Коричневошкірі хлопчаки кричать мені навздогін: «Гуера! Гуаріта! Бен ака, прінцесіта боніта!» «Гуера» - значить білявка. «Прінцесіта боніта» – красива принцесочка. Тут мене вважають білявкою і не дають моїх тридцяти. Тілом дванадцятилітнього підлітка я завдячую своєму таткові, якому і в п’ятдесят давали зі спини двадцять. А волосся в мене кольору молодого недозрілого каштана, якого зірвала буря, і він, такий свіжий і вологий, так добре лягає в долоню.

П’ятирічну Анастасію з садочка зазвичай забирає автом чоловік. Але сьогодні його у місті немає. Відправили на три дні у відрядження на вулкан Орісаба. Роман у нас вулканолог. Спокійна зазвичай Орісаба щось заворушилася й Романа викликали глянути свіжим оком на показники й визначити причину тривожних сигналів.

Я вирішила не брати таксі, а пройтися. Щоб дістатися до парку Чапультепек, де знаходиться садок, мені треба пересікти увесь район Поланко. Це один з найпрестижніших районів Мехіко, тому тут можна більш-менш безпечно ходити пішки. «Більш-менш» кажу я, бо усього тиждень тому, прямуючи з супермаркету, була свідком пограбування банку серед білого дня. Півдесятка дядьків з автоматами винесли кілька мішків з грошима й вшилися на броньованому джипику на шаленій швидкості А оточуючі ретельно робили вигляд, що нічого не сталося. Пограбування авта, що спинилося на світлофорі – справа звична й щоденна. Грабують в маршрутках і таксі, викрадають дітей, виривають сумочки з рук, приставляють ножа до горла, коли вже якраз наміряєшся відімкнути двері власного під’їзду.

Але ходити я люблю. І місто це встигла полюбити.

Поланко – район, збудований євреями, що не хотіли ставати радянськими або повтікали у тридцятих роках з Європи, передчуваючи посилення нацистського режиму. Тут усе дихає красою, спокоєм і впевненим, надійним добробутом. Вулиці названо на честь давньогрецьких філософів та поетів: Горація, Гомера, Арістотеля, Сократа, Платона. Розлогі пальми й ковані фігурні лави обрамлюють широкі тротуари й відбиваються у дзеркальних вікнах банків і фешенебельних крамниць.

Але навіть сюди проникає древній дух прадавнього свята, що насувається – дня усіх мертвих. В дульсеріях-кондитерських у вітринах виставлено білосніжні цукрові черепи, оздоблені шоколадною глазуррю, скрізь витає аромат солодких пирогів – пан дель муертос – хліба мерців. На кожному розі продають чорнобривці – жовтогарячі квіти, які так люблять покійники, адже їхній гіркуватий аромат приваблює мертвих повернутися з-під землі. Чи не в кожній крамничці (у тих, що некошерні) в почесному кутку виставлено портрет небіжчика, під яким, у оздобленні різнокольорових паперових прапорців, стоїть офренда-підношення з чорнобривців, жовтих і помаранчевих фруктів, солодкого хліба й цукрових перепів. Жебраки при дорозі також перебралися на святковий лад: вовкулаки, вампіри й скелети простягають руки за милостинею.

У моїх венах-артеріях струменить коктейль під назвою «радянський Йорш». В донечці моїй Анастасії верх узяли естонські гени. Її хвилясте довге волосся – кольору платини, її оченята – яскраво-блакитне безхмарне небо.

Краса – це теж випробування. Особливо якщо ти в прямому сенсі цього слова – біла ворона. Анастасія рік тому прийшла в садочок, не знаючи жодного слова іспанською. Одногрупнички перший місяць скубли мою дівчинку за біляву гривку, штрикали пальцями в блакитні очі, щоб упевнитися, що все ото – справжнє.  Називали доцю «бурріто» - віслючок, бо сердешна Настя геть нічого не могла сказати, а лише хитала скрушно голівкою. Анастасія втирала соплі від образ, а за кілька хвилин – знову всміхалася.

Я пишаюся й захоплююся моєю дитиною. Від самого її народження звикла пишатися й захоплюватися своєю зосереджено-впертою донькою. Мову вона швидко засвоїла, з дітлахами подружилася, й називають її тепер – «Анастасія-боніта» або просто «Барбі» й кожен прагне дружити з нею.    

Показую пропуск охоронцеві й він дозволяє мені пройти на територію садка. Всередині іще одна охоронець – величного вигляду жіночка. Вона дивиться на пропуск і негнучким язиком називає по внутрішньому зв’язку іноземне прізвище «Горицвіт».

На своїх дітей на пропускнику очікують іще кілька мам. Я їм радо всміхаюся, вітаємося, перемовляємося. Вихователька старшої групи виводить мою Анастасію і двох хлопчиків, її одногрупників. У Родріго на лобі ґуля, у Рікардо – синець під оком, а у моєї донечки – червоні відбитки пальців на зап’ястях.

-Спокійно, сеньйори, я все вам зараз поясню! – махає на нас руками вихователька Марі-Кармен. – Ми зараз якраз опрацьовуємо роботу в групі, в команді. Я запропонувала дітям обрати собі пару й виконати завдання. Родріго й Рікардо одночасно вибрали Анастасію, ухопили її за руки, а коли я попросила їх відпустити дівчинку, почали битися. Он якої шкоди один одному встигли завдати, доки їх розійняли!

Гнівні погляди  матерів Родріго й Рікардо схрещуються, цілком несподівано для мене, на моїй тендітній постаті.  

-Ти маєш щось зробити, Марино, щоб наші діти за твою доньку не билися! – каже Росіта.

-Треба тут щось вирішувати, - підтримує Хосефа. – Це ж уже не перший раз наші сини через Анастасію чубляться. Дівчинка може призвести до щоденних побоїщ!

-Але ж, сеньйори, моя донька також постраждала! – обурююся і я.

-Я знаю! Я знаю, що робити! – виручає мене Марі-Кармен. Я сама призначатиму пару для Анастасії. Якусь дівчинку або слабенького хлопчика. Усі хочуть бути в парі з Анастасією, тому я призначатиму їй когось не дуже популярного, щоб тим самим підвищити його рейтинг серед  товаришів. Згода? – запитує мене вихователька.

-Анастасіє, ти як, з усіма хочеш дружити? – запитую я доньку українською.

-Ага, - гигикає вона, переморгуючись відразу і з Родріго, і з Рікардо.

-Гаразд, – кажу я, – на ваш розсуд, Марі-Кармен.

-Іще хотіла вам усім, сеньйори, подякувати за чудово вбраних скелетиків, що ви змайстрували вдома разом із дітьми, і за ті великі коробки, що ви принесли для дітей зранку. Ми вже на уроці творчості оформили з наданого матеріалу прекрасні труни для завтрашнього свята Усіх Мертвих. Нагадую, що завтра діти мають прийти у костюмах мерців або нечистої сили, а якщо у когось є алергія на солодощі, ви маєте передати з дитиною відповідну записку. Адже завтра планується фієста на честь мерців. Не забудьте прийти по дітей на годину раніше – відразу після фієсти! І принесіть гроші за фотографії!

-Гаразд, Марі-Кармен, дякую! Аста ла віста! – кажу я і ми виходимо на вулицю.

-То що, доню, хапатимемо таксі й додому? – запитую я.

-Ні! - бурчить вона незадоволено.

-Чому? Чом така надута, рибонько?

-Є причини, мам, є на те причини, - по-дорослому скрушно хитає головою Анастасія.

-Що сталося? Ке пасо? Скажи мені! Діга ме! – говорю я відразу обома мовами, так Анастасія швидше розколеться, це вже перевірено.

-Татка нема. Від цього сумно.

-Мені теж сумно, рибонько.

-Що там вдома робити? Приїдемо, поїмо, поспимо годинку, а тоді ти скажеш, що тобі страшно виходити на вулицю, бо вже смеркає, і сидітимемо в квартирі?

-Н-ну-у... – насправді саме так я й планувала зробити.

-І ти забула!

-Про що, мі амор?

-Про костюм на День Мертвих! – Анастасія від обурення мало не плакала, - Ти ж обіцяла! Ти ж мені обіцяла костюм Катріни!

-Справді! – зойкнула я. – Зовсім забула!

Насправді ж мені геть не хотілося напуряжувати на свою донечку вбрання мертвої сеньйорити, чия неспокійна душа й досі блукає вулицями Мехіко й занепащує необачних кабальєро.

-Та ж я не забула! – буркотіла Анастасія, видобуваючи з кишені пожмаканий папірець з кольористим малюнком різномастої нечисті й адресою крамнички, де продавалися усі ті вдяганки. – Сентро Історіко, вулиця Піньйо Суарес. Ось! Тут найкращі костюми! Мені вихователька дала. Поїхали, купимо!

-Та... – намагалася якось відмовити я, але донька підняла на мене повні сліз голубезні очі й вже ось-ось мала вибухнути галасливо-ридаючою бомбою праведного обурення, тож довелося капітулювати.

-Гаразд, корасон! Буено, серденько, ми поїдемо. Але, донечко, маєш тримати мене за руку й бути слухняною!

-Гаразд, де акуердо, згода! – зраділа Анастасія.

Моє прохання про те, щоб донька не видирала свою долоньку й не бігла, куди-їй-заманеться-аби-лише-не-під-машину, як то бувало у Києві, мала під собою серйозне підґрунтя. Тут зовсім інша реальність і уявлення про безпеку. У Мехіко – найбільшому мегаполісі світу –  взагалі мало хто гуляє з дітьми вулицями, а дитячі майданчики в усьому цьому грандіозному місті можна перелічити на пальцях. А якщо уже батькам приспічило вийти з дітьми у велелюдний центр, вони надівають на дітвору повідки, перехоплюючи малечу ремінцем під пахвами, і, міцно тримаючи за мотузяну петельку, мають хистку певність, що їхнє чадо не загубиться у натовпі й не буде викрадене, наче коштовне щенятко. Нам із Анастасією цей спосіб точно не підходить. Надто вже суперечить відчуттю власної гідності. 

-Сентро Історіко, пор фавор! – торжествуюче каже таксистові Анастасія, і вусатий дядько їй ласкаво посміхається.

-Куди саме вам потрібно в історичному центрі? – запитує мене таксист, виводячи машину на Пасео де ла Реформа.

-Ми б хотіли на вулицю Піньйо Суарес, – відповідаю.

-Справді? Ви впевнені, сеньйоро? – дивується дядечко.

-Так, звісно, а чому ви перепитуєте?

-Гм... – Зам’явся таксист, – Біла жінка з голубоокою дитиною у такий день... Хто зна?...

-Що? Що ви маєте на увазі? – занепокоїлася я.

-Кожного року в переддень свята усіх мертвих у Історичному Центрі збираються мертвяки. Ви знаєте, тисячі живих, перевдягнених на мерців та перевертнів, але не тільки. Піднімаються кості, мерці вилазять з-під асфальту. Так кажуть, але не все брешуть, сеньйоро. Тому я вас і запитав.

Я трохи зблідла на виду, але Анастасія розпливлася в усмішці й заспівала дзвінким голосочком: «Об одинадцятій чути «Ток-ток», Це мерці заворушилися в трунах. Опівночі чути «Привіт!» Це мерці завітали у гості. О першій ми будемо їх пригощати, О другій ми будемо всі танцювати. Ми будемо весело так святкувати День Усіх Мертвих!»

-Ага, ага! Молодець, манюня, добре співаєш! – схвалив таксист, – Бачу, вам немає чого перейматися, сеньйоро!

Після цих слів я зрозуміла, що мені таки є чому перейматися. Занепокоєння моє усе зростало мірою наближення таксі до історичного центру. Тротуарами обіч нешироких, на одну лише смугу, вулиць крокували зомбі й перевертні, спочатку одиниці, але, чим ближче до центру, тим густішими ставали їхні ряди. Одинокі ряджені фігури, вливалися в компанійки, гуртики чортів і відьом перепліталися між собою, дітвора в костюмах злих паяців з кривавими ротами,  відьмульки в гостроверхих шапках, Катріни з намальованими на обличчях черепами, пірати, монстри, людожери...

-Мамо, мамо, дивися! – зарепетувала Анастасія, - Он іде Кетсалькоатль – Пернатий змій, а отой синій – це бог дощу Тлалок, але, ти тільки глянь! Найкрасивіші сеньйор і сеньора Містлану, підземного царства. Це ж Містлантлекутлі!

-На Бога, Анастасіє, звідки ти все це знаєш? Невже розповідали у садочку?

-Та ні, мам, ні! Це, пам’ятаєш, ті три місяці, що у тебе були вечірні лекції і ти мені брала няню?

-Консуела? Тобі це розповідала стара Консуела?

-Так, сеньйора Консуела мені розказувала про те, що в тебе намальовано в товстих розумних книжках, які ти мені не дозволяєш мацати.

-Це ж треба! А я все боялася, що вона встигне за три місяці зробити з тебе ревну католичку!

-Усе, сеньйоро, - мовив таксист, - Далі проїхати не зможемо. Бачите, шлях перекрито для народних гулянь. Та вам тут і недалечко пройти – перейти вулицю й відразу за рогом буде ваша крамничка.

-Дякую, - мовила я.

Поки я рахувала блискучі песо, таксист не втримався й доторкнувся до шовковистої Анастасіїної маківки.

-Справжнє? – запитав її,  – Не фарбоване?

-Справжнє, справжнє,  – звично запевнила його мала.

Щойно ми вийшли з авта, я відразу ж відчула себе незваною гостею на чужому святі. Наловивши на собі кількасот неприязних колючих поглядів, ми зайшли за ріг і впірнули до напівтемряви крамнички. Двері мелодійно зделенькнули, зачинившись за нами, і ми пройшли в справжню відьомську майстерню, «прикрашену» пасмами штучної павутини й пащекуватими черепами, що вишкірялися на нас з усіх кутків.

-Ого-го! У-ху-ху! – тільки й зітхала від захоплення Анастасія, роззираючись навсебіч.

-Доброго дня! – привітався невідь звідки тремтячий старечий голосок. А за хвильку перед нами постала сухенька жіночка літнього віку. – Сеньйорити щось хотіли придбати, а чи так просто зайшли подивитися?

-Придбати, придбати! – заскакала від нетерпіння Анастасія. –Мені! Костюм! Страшний! Красивий!

-Так, так, - захихотіла бабця. – Подивимося. Можу запропонувати тобі Катріну. Чорна пишна сукня, наче в принцеси, панський капелюшок з чорними трояндами і ось такою вуалеткою, мереживні рукавички...

-Не хочу Катріну! – рішуче заявила Анастасія.

-Ти ж хотіла костюм Катріни, доню, - здивувалася я.

-Перехотіла. Вона нудотна, ця Катріна. Вічно шукає гарних ще й багатих кабальєро і висисає з них життя. Бє-є-є... – скривила гримаску мала.

-А який же ти костюм хочеш? Дивися: піратка – плаває по морях, нападає на кораблі, грабує скарби... Або ось хочеш, вампірка – літає вночі, висисає кров? А ось тут у нас бруха – відьма-чарівниця, дивися, яка в неї гарна гострокінечна шапка, а мантія яка – із зірками! – розхвалювала свій товар коричневошкіра господиня.

-Ні. Я хочу мертву Аделіту, – твердо сказала Анастасія.

-Аделіту? – здивувалася господиня.

-Так. Мамо, знаєш, сто років тому у Мексиці почалася революція. Головними були Еміліано Сапата і Панчо Вілья. Але Сапата, напевно, був головнішим, бо він красивіший. Так от, вони відбирали гроші у багатих, таких, як ось ця вредна Катріна, і віддавали їх бідним. Але вони не самі зробили революцію. Їм допомагали Аделіти, жінки. Ти знаєш, мамо, Аделіти пекли тортільї і самі стріляли. Іще вони не могли залишити своїх бебесіт, тому вдягали такі широкі шарфи, ребосо, а немовлятко сиділо в мами за спиною, поки вона стріляла.

Бабця, що зачудовано слухала, як моя донька щиро й гордовито переповідає те, що їй розказували в садочку, схвально кивала головою.

-Так, так, дитинко, так так. Ви звідки будете, сеньйорити? – запитала мене бабця.

-Ми з України, це – східна Європа, колись наша країна була частиною Радянського Союзу, - говорю я часто мною повторювану фразу.

-А-а-а! Уніон Сов’єтіко! – протягла бабуся з повагою. А то я спочатку подумала, що ви американки. Але ж дивлюся ні, говорять потроху іспанською, дитина так багато усього знає, та й ти не репетуєш як навіжена, не ґелґгочеш наче дикунка. Американці ніц не знають і знати не хочуть про культуру, їм аби гроші... Ехе-хех, зараз, у мене тут національні костюми іще недалеко поховані, від Дня незалежності небагато часу минуло...

Бабця відійшла у дальній кут крамнички і заходилася порпатися у великій скрині.

-Підійди, амор, дивися, що тут у мене є, - запросила вона Анастасію.

-Ой, як гарно! – раділа мала, приміряючи широченну й довжелезну, до самих п’ят зелену спідницю й блузку, оторочену різноколірними стрічками. –А ребосо?

-Так так, даю тобі блакитний ребосо, щоб до очей було гарно, – говорила бабця, переперізуючи Анастасію навхрест широким шарфом.

-А бебесіто? – надула губки Анастасія.

-Ага, ага, ось тут подивися, у мене є різні ляльки у національних костюмах по сто песо кожна, - сказала бабця, підморгнувши мені.

-Ось цей малючок! – доця вибрала собі коричневошкірого брюнетистого голопупенка, з національних вдяганок на якому геть нічого не було.

Вона бережно заправила пупса під ребосо, ніжно погладила, а тоді почала неспокійно роззиратися далі по крамниці.

-Чогось бракує, корасон? – запитала її бабця.

-Так, гвинтівки й патронів. А іще – дві довгі чорні коси.

Бабця швидко видобула з пакета з хлоп’ячим революційним костюмом пластикову гвинтівку й дві стрічки патронів, якими обперезала мою дівчинку поверх ребосо. Тоді, понишпоривши серед решти костюмів, дістала розпатлану чорну перуку, вправно розчесала й заплела на дві коси, вплівши зелено-біло-червону національну стрічку. Перука була прилагоджена Анастасії на голову й надійно закріплена.

-Іще я маю бути мертва! – мовила Анастасія. – Пор фавор, сеньйора, ви можете так зробити, щоб я була наче мертва?

-Звичайно, мі амор, звичайно, корасон міо! Зараз зробимо так, що усі мертві тебе прийматимуть за свою!

Бабця дістала з полиці коробку з театральним гримом. Німецького виробництва, нетоксичні фарби, можна вживати для дітей, віком від трьох років – це я прочитала на впакуванні.

-Не хвилюйся, корасон, - лукаво глянула на мене бабця, - Я все життя працювала в театрі художницею по костюмах. Та й гримувати мені не одну сотню разів доводилося.

Скоро обличчя моєї доньки перетворилося на усміхнену черепушку з карминовими вустами. Анастасія перевтілилася повністю. Вона перестала бути білою дівчинкою, на яку усі вирячаються на вулицях, адже кості білосніжні в усіх людей, незалежно від кольору шкіри. Змінилося навіть щось у поставі й поведінці. Наряджена Аделітою Анастасія повсаджувала рядком усіх ляльок, що знайшла у крамниці й почала їм щось розповідати про плани нападу на гасьєнду зажерливого багатія.

-А можна й мені? – попросила я бабцю, показуючи на грим. Мені чомусь так гостро захотілося хоч на один вечір стати тут своєю, загримувавши білизну шкіри іще білішим кольором кісток.

-Гримування – подарунок закладу на додачу до костюма. Тебе, серденько, мертві за свою не приймуть, якщо ти скакатемеш серед них у своїй французькій сукенці.

Мексиканки рідко коли вдягають сукні, носять назагал джинси й безформні футболки, начебто намагаючись якомога ретельніше заховати усе те красиве й жіночне, що у них є. Я ж з недавніх пір полюбила сукні й спіднички. Сукенка, яка сьогодні так вигідно підркеслювала мою тендітну фігурку, й справді була французького виробництва, треба віддати бабусі належне як професійній вдягальниці.

-Гаразд, - розвеселилася я, - Давайте підберемо костюм і для мене!

-Що б ти хотіла? Щось подобається?

-Ось ці чорні плащі з каптурами це що?

-Костюми Святих Інквізиторів.

-Ой ні, нізащо! А ось цей такий самий лише пурпуровий – то для Верховного Інквізитора?

-Ні, не для Верховного Інквізитора. Оце, серденько, напевно плащ якраз для тебе. Це костюм Санта Муерте – Святої Смерті, а смерть, знаєш, білява. Така як ти.

Мене пройняли дрижаки, але я вдягнула довжелезний пурпуровий плащ і зав’язала його під горлом.

-Сідай-но на цей ослін, дівчинко, я відчуваю, що моя Муза знову поруч! – натхненно мовила стара костюмерка.

Вона розчесала моє довге волосся й, намастивши гелем, уклала його гладесенько спереду й хвилястими пасмами ззаду. На голову мені натягнула білу широку стрічку й усе обличчя пофарбувала тим самим кольором, замастивши очниці чорним. На голову мені було надіто корону, схожу на ту, що має Штатівська Статуя Свободи, на руки – чорні рукавички з намальованими на них білими кістками. На додачу бабця вручила мені довгу пластикову косу – засіб виробництва.

Виписавши бабусі чек на кругленьку суму й чемно подякувавши, ми з Анастасією покинули крамничку. Не встигли ми ступити й кількох кроків, як почули, що бабця біжить за нами.

-Зачекайте, зачекайте! – захекано мовила вона. – Зовсім забула! Ось подарунок дівчинці – калабаса. – Вона простягла Анастасії величенького пластмасового гарбузика. – Це ти будеш у живих вимагати поживи. Ось так, скажеш: «Солодощі або смерть!» Або просто: «Дайте підношення!» Як уже зовсім ліньки буде говорити скажеш: «Хеловін!» і тебе зрозуміють. Ану спробуй!

-Солодощі обо смерть! Де моє підошення? Давай хеловін! – радо защебетала Анастасія, струшуючи калабасою перед бабциним носом.

Та щасливо засміялася і щедро сипонула в калабасу шоколадних покручених відьомських мертвих пальчиків, цукрових хробачків і карамельних очей на паличках.

О так, тепер ми були своїми на цьому балу мертвих! Ряджені вклонялися мені – Святій Смерті – королеві балу, давали дорогу. Неперевдягнені перехожі охоче наповнювали Анастасіїну калабасу дрібними монетами й солодощами, а вона співала разом із дітворою задерикуваті пісеньки.

Процесія ряджених рухалася у напрямку Сокало – головної площі. Піднесення легкість і радість панували навкруг. За кілька місяців ці ж самі люди зігуться під вагою хрестів із розп’яттям і статуй Святої Діви Гвадалупської, але сьогодні, сьогодні вони сміються співають непоштивих пісень.

На Сокало я їх побачила. Мертвих. Справжніх мертвих, не ряджених. Я завжди їх тут відчувала – сотні тисяч, мільйони мертвих, що втратили життя саме тут. Але тепер вони стали зримими. Жертви ацтексьої імперії з вирваними на честь Уїцліпочтлі серцями, підступно порубані конкістадорами в Темпло Майор індіанські мудреці й священники. А ось 24 мільйони тих, що загинули в страшних муках від біологічної зброї ХVI століття – віспи, чуми й прокази, яку занесли сюди іспанці зі Старого континенту. Вони гомоніли навколо мене, заглядаючи у чорні очниці, віталися зі мною, вклонялися й падали навколішки.

-Анастасіє! – скрикнула я, - Нам час повертатися!

-Ну мам, мамочко! Я хочу іще трошки погуляти! – пробурмотіла Анастасія ротом, повним шоколадних мертвих пальчиків.

-Ми погуляємо, доню. Все одно тут таксі не впіймаєш, доведеться пройтися до площі Піньйо Суарес.

-Добре, мам.

Ми завернули на вулицю Коррео Майор і пішли в протилежному від Сокало напрямку серед старовинних будинків і церков, збудованих із залишків поруйнованого Темпло Майор – ацтекської піраміди. З кожним кроком ми наближалися до площі Піньйо Суарес – тієї самої площі, де Свята Інквізиція спалила тисячі ацтекських і майянських кодексів, позбавивши древні цивілізації слова, голосу й пам’яті. Нам назустріч ішли недотлілі скелети тих, хто не відмовився вірити у своїх богів, хто не прийняв християнського Бога. А ось ідуть тисячі скелетів іспанських євреїв, що позірно прийняли християнство, фінансували Конкісту й кинулися на нові землі, щоб збудувати тут Новий Єрусалим. Але, замість того, щоб християнізувати невірних ацтеків, почали потайки читати свою Тору. Недремне око Інквізиції узріло єресь, а тверда рука вирвала її з корінням. Ось вам ваш семисвічник, висічений солоними канчуками на спинах, ось вам ваша шестикінечна зірка, випалена на грудях каленим залізом! І Тора «зрадливих союзників» палала на інквізиторських вогнищах укупі з богомерзькими кодексами.

А ось ідуть мертві діти й онуки конкістадорів, що вже метисувалися, змішалися з індіанцями й захотіли самостійності, незалежності від Корони, сказали: «Ми не іспанці й не індіанці – ми мексиканці!» й поклали життя в боротьбі за це право – бути мексиканцями. Ось ті, що пали на полях бою з французькими й американськими інтервентами, котрі прагнули загарбати собі ці казково багаті землі. А ось сотні тисяч аделіт і пердо, що погинули в буревії революції, борячись за свободу, рівність і братерство...

-Привіт тобі, Санта Муерте, перед твоїм лицем усі ми – рівні! – вітали вони мене.

-Привіт вам, мої люди! – відказувала я їм пошепки.

-Мамо, мамо, у мене болять ніжки! – занила моя жива Аделіта.

-Потерпи, доню, іще трішки, ми майже прийшли. Он дивися, там по перпендикулярній вулиці вже їдуть машини. Там нам має пощастити зловити таксі.

-А таксист нас не злякається? – запитала мала, потроху відходячи від духу карнавалу. – Ми ж зараз підемо у світ живих, правда?

-Правда, донечко, у світ живих, – сказала я і посміхнулася, оскаливши свою гримовану черепушку.

Нам пощастило вийти якраз до офіційної станції реєстрованого таксі. Є такі станції, де, беручи машину, маєш певність, що тебе довезуть, куди просиш. Переваги в тому, що не треба ловити машину на вулиці, недолік – удвічі дорожче.

-О! Доброго вечора, Санта Муерте й Аделіта Муерта, – привітався з нами таксист, – Куди бажаєте?

-Додому! – мовила я, а таксист розкотисто розреготався.

-Іще ніколи не возив пасажирів на той світ!

-В Поланко, будь ласка, - засміялася і я.

-Мам, а хороша в нас сьогодні була екскурсія, правда ж? – запитала мене Анастасія.

-Правда-правда, доню, – відповіла я, але вона мене вже не почула – Анастасія солодко сопіла маленьким носиком, притулившись до мого плеча.