День, коли тріснуло небо

Цей день залишився у пам`яті кожого з нас. Точніше тих, хто залишився в живих.

На шляху кожної людини постає момент, який ділить життя на «до» та «після». Дев`яте вересня дві тисячі дев`ятнадцятого року стало тим моментом, який підвів червону межу не для однієї людини, навіть не для однієї країни.

Сумна Дев`ятка переломила історію нашої цивілізації.

Я жив тоді у Києві, моїй рідній столиці. Згадую місто і перед очима спливають його чудові мости через Дніпро, старовинна архітектура і скляні велетні, які ховали всередині сотні крамничок, офісів та безліч людей у сорочках. Як же я любив будиночок Булгакова і каву біля Могилянки або морозиво у Макдональдсі після пробіжки набережною. Зараз навіть постійні натовпи у метро згадуються з теплом. Часто лежачи під залишками відкритого неба у марних спробах заснути, я прокручую у голові мій ранковий шлях до інституту, намагаюсь згадати кожне обличчя, кожну сходинку, за яку колись зачепився. Окрім цих думок в мене більше нічого немає. Тепер все, що у нас залишилось – це спогади. І кожен ладен вбити за них.

Якби могли, ми б ховали не гроші і не золото, ми б ховали саме спогади. Подалі від усіх.

Сумна дев`ятка…. Дев`яте вересня дев`ятнадцятого року. Як на зло, це був ще й понеділок. Як кажуть у фільмах: «це був звичайний день, ніщо не сповіщало про біду». Того дня я вирішив прогуляти пари – п`ятий курс, міг собі дозволити.

Я приїхав у центр, пройшовся від метро Хрещатик до Софійської площі. Було щось біля опівдня, потім скажуть – це сталось у дванадцять тридцять дві.

Перше, що сталось – страшенний грім. Ніби хтось вдарив велетенським молотком по землі. Здавалось, що стіни будівель затремтіли разом із перехожими. Після – нас затрясло, біля мене впала жінка. За секунду – ще один поштовх, ще сильніший за перший. Вікна навколо повилітали й уламки падали людям на голови.

Що ж, врешті-решт сталось? Що це був за катаклізм? В мене до вас питання.

Ви вірите в Бога? Чи може у богів?

Поліцейський, який стояв поруч, показав рукою на небо. Я підняв очі і… перше, що відчув – подив, далі – захоплення, тільки на третю секунду – страх.

Небосхил розсікала навпіл велетенська тріщина. Так, саме тріщина, ніби небо було суцільним склом і якась неохайна дитина впустила на нього камінчик. Вона розросталась на очах, білі полоси розходились, утворюючи десятки уламків. Жінка, яку я тільки-що підняв, втратила свідомість.

І я пожалкував, що не вчинив так само.

У наступну мить усі, хто знаходився тоді на площі, побачили, що з неба почали падати перші уламки. Це було жахливо. Захоплююче, але жахливо. І то був лише початок.

Із чорної безодні розлому з`явилась рука. Вона була таких розмірів, що могла стиснути у кулаці невеликий літак. Далі показались ще три. Невідома істота схопилась за краї розлому і показалась нам.

Це була чорна чотирирука богиня Калі. У міфології її називали захисницею богів і тією, що дарує визволення. Вона оглянула Київ зверхньо і стрибнула униз. І виглядала вона… розгнівано.

Пізніше ми дізнаємось, що у цю саму мить небо над усім світом розійшлося чорними розломами. Міста і гори, океани й моря, пустелі, села, заледенілі куточки планети здригнулись від порізів гострих уламків небосхилу. Із кожного розлому на землю вилітали або вистрибували жахливі істоти. Раніше ми звали їх богами.

На Париж, разом із блискавками та громом, обрушився могутній чоловік з бородою, в кольчузі із молотом у кремезній руці. Першим же ударом озлоблений Тор зруйнував Ейфелеву вежу, залишивши тони металевих уламків і тисячі жертв під ними.

Пекін постраждав не менше – на нього спрямувався увесь гнів єгипетських Ра та Анубіса. Китайська поліція марно намагалась відстрілюватись від оскаженілих шакалів темного бога, які сокирами розчищали собі путь.

Лос-Анжелес – Зевс, Арес та Гермес, Копенгаген – Святополк, Мехіко – Посейдон і Гера, Будапешт – Феміда. Навіть на Бермудський трикутник із безодньої темряви суворо поглянули гнівні очі рогатого Баала.

Увесь світ поринув у хаос руйнування. Усіх захлеснув страх, дим та крики. Люди падали замертво, ставши жертвами тих, до кого ще вчора звертались із молитвами.

Тож…. Ви вірите в Бога? Чи може у богів?

Вже неважливо. Тому що вони вже не вірили у нас.

В них залишилась лише ненависть.

Ми не знаємо чому, можемо лише припустити, що їхні роздуті его не змогли пробачити зневажливого ставлення. Вони як підлітки прагнули уваги, а ми її не давали. Ми не давали жертв, ми замало говорили, робили, замало вірили. Вони образились. І нема тепер нам порятунку.

Кожна релігія була права. І помилялась водночас. Боги існували. Кожен, кого ми знаємо і ще більше тих, кого ми вже забули. Але боги – це не мовчазні спостерігачі без вад та помилок. Це чварні, честолюбні егоїсти, які не пробачають, коли ними нехтують. Не всі, звичайно, серед усього пантеону були ще й ті, які образились, яких вмовили інші, які просто жадали крові. Лише декілька богів залишилось на нашому боці. Одного з них вбили ще до Сумної дев`ятки, один – просто не вмішувався. Йому було не до нас.

Більше року знадобилось людству, щоб зрозуміти, що трапилось. І не вистачить декількох століть, щоб оговтатись. Ми вже ніколи не повернемось до того життя, яким жили колись. В нас залишився лише один шлях – кожного дня прокидатись і замість телефону брати у руки зброю, і кожної ночі дякувати собі, що прожив цю добу. Тепер ми не можемо вже навіть молитись. Ми можемо тільки стискати зброю міцніше.

То краще повернутись у події тих хвилин і розказати спочатку.

Вибухи та тремтіння землі не стихали ані на мить. Національна гвардія намагалась чинити супротив. Усі країни намагались. Люди метушились у самовпевнених спробах урятували себе, рідних, деякі навіжені намагались врятувати гроші. Хаос, нібито теж спостерігаючий за цим, і його діти, які у цей самий час перетворювали Токіо на попіл, були задоволені.

Калі зістрибнула прямо у центр Києва. Вона була понад тридцять метрів зросту і одразу почала руйнувати Хрещатик. Крики людей і падаючі стіни заполонили простір столиці. Я не знаю, як мені вдалось вибратись тоді, мабуть Фортуна була однієї з тих, хто не пішов проти людей. Станції метро Хрещатик та Майдан незалежності за лічені секунди перетворились на могилу для тисяч містян та туристів – ті, хто не загинув одразу опинились замурованими на рівні декількох десятків метрів під землею.

Навколо мене усі метушились і тікали. Я намагався не піддатись паніці, але я ж був усього лише студентом. Ноги понесли мене вузькими дворами, поки позаду гігантська Калі жбурляла на голови ненависних створінь уламки стін та дихала вогнем з роту. Майдан палав. Наш багатостраждальний Майдан, ти витримав усе – радощі Дня Незалежності, палені шини, чоботи націоналістів, але загинув від рук богині, яку навіть не знали у цих місцях.

Прощавай, мій Майдане. Я сумуватиму.

Мене обганяли жінки та чоловіки, вони штовхались, ті, хто падав, більше не вставав, їх затоптували насмерть. Страх та безумство затьмарювали нам очі. Я не пам`ятаю, скільки тоді біг, куди, і про що думав тоді. Я лише знаю, що біг до тих пір, поки крики войовничої Калі та її жертв не стали хоч на трохи тихіше. Лунали постріли. Нацгвардія, поліція, Корд, згодом і армія – вони відстрілювались, як могли, ті, хто не покидав зброю і не втік. Ті, хто не струсив і спітнілими долонями продовжував стискати застарілі, ледь працюючі автомати, назавжди залишаться невідомим героями, ми не знаємо їхніх імен, але ми знаємо, що саме вони дали нам затримку, завдяки якій ми змогли втекти. Завдяки ним ми залишились живими.

Я зупинився під дахом якоїсь школи перевести подих та перевірити зв`язок. Звісно ж він не працював. Сховавши вже нікудишній телефон, прислухався. Окрім звуків руйнування, почув ще дещо страхітливе. Калі прийшла не одна, почув ще один тріск – небо знов розсікла тріщина.

Сині уламки впали на землю, з діри показався чоловік кольору попелу з фігурою атлета і палаючими вогнем очима. Він був у чорній туніці – Аїд, брат Зевса, бог смерті. За хвилину Дніпром проплив небувалих розмірів чорний човен із фігурою у темному балахоні із веслом у руці. Після човна вода чорніла. Харон залишив нас без води – Дніпро отруєно. Віднині у ньому плавають лише морські боги – Посейдон, Нептун, Водяний, і їхні слуги – русалки, морські відьми, солдати, акули. Небезпека з неба перебралась ще й у воду….

Аїд спустився на землю, стоячі на хмарині, яка осяювалась тонкими нитями синьо-фіолетових блискавок.

Його тонке обличчя, білі ікла і палаючі очі не можна забути. Бог гордовито дивився на нас. Будучи ще більшим за Калі, він не став самостійно руйнувати Київ, замість нього це робили Загублені – тисячі душ, що опинились у його царстві, відтепер стали його воїнами. Сірі фігури із затьмареними білим туманом очима, одягнуті у такі ж чорні туніки, з мечами у руках. Вперше їх побачили на Подолі. Вони різали без розбору, руйнували вулиці, загублені не просто виконували наказ – вони люто мстили за свого господаря.

Ледь віддихавшись, я побіг далі. У метро не можна, маршрутки та тролейбуси стали, то тут, то там я бачив відкриті й покинуті трамваї. Мені треба було додому, майже десять кілометрів містом, яке у кожну наступну хвилину могло обрушитись і поховати мене шансу бути колись знайденим.

Третя тріщина з`явилась, коли я вже подолав половину відстані. На цей раз далі, під ударом опинився Ірпінь. Одноокий Одін на восьминогому коні із загонами вікінгів вщент зруйнував містечко. Вони різали, гвалтували, руйнували. Варвари були неспинні. Вони не боялись нікого. Навіть коли наражались на стрілянину, не зупинялись, вони бігли поки закривавлені не падали на землю. І навіть тоді не випускали свої сокири з покалічених рук.

До вечора половина Києва представляла собою відтворені Помпеї, палаючі уламки ховали під собою сотні знівечених мерців. Порожніми тротуарами ходили загублені та вікінги, вишукуючи нових жертв. Калі продовжувала трощити будівлі, Аїд допалював мости, Одін верхи на коні стояв на Хрещатику, мовчазно оглядаючи наслідки свого візиту на землю. Він чекав. Уночі з`явиться кровожерливий Фенрір. Монстр у вовчій шкурі. Ненаситна потвора.

Тільки після настання темряви я зміг дістатись будинку. Моя старенька п`ятиповерхівка була ледь не єдиною, яка вціліла. Вибиті вікна не рахуються. Я йшов повз зруйновані, розтрощені домівлі. У повній темряві лише залишки пожеж давали змогу роздивитись вулицю. Я на котячих лапах зайшов у під`їзд, вже пора було боятись не тільки гостей з потойбіччя – мародери вже повиповзали на пошуки здобичі.

Я заглянув всередину, майже без звуків пройшов сходами до третього поверху. Повільно повернув ключ у замку і миттю сховався за дверима. Я підійшов до вікна, сховавшись за шторою подивився на вулицю. На протилежному боці йшли двоє сірих загублених. Було тихо. Так ніколи не буває в місті. Але я знав, що пройшовши трохи ближче в центр, я почую музику бою. Краще вже ця замогильна тиша.

Потім я поглянув на небо. Зоряне, без жодної хмаринки. Але я не знайшов Великого ковша – на його місці з`явився нерівний, довгастий пролом, ще чорніший, ніж наше небо. Він чітко виділявся і приковував погляд. Я дивився довгих тридцять секунд і шепотів із надією, щоб більше ніхто звідти не прийшов. Будь-ласка, ніхто.

Не знаю, як я витримав першу добу. Окрім тих, хто загинув, мільйони людей по усьому світові просто втратили розум – хто у шаленому припадку остраху впадав у неконтрольовану істерику і більше не повертався, хто зачинявся у собі, сідав у куток, обхопивши коліна і дивлячись уперед, проговорював про себе: «ні, не треба, будь-ласка, не треба».

Мені пощастило. А може й ні. Можливо краще було просто відвернутись від світу і не бачити нічого цього. Але сталось, що сталось. Я стояв сам, біля вікна, ховаючись за коричневу штору і не знав, що тепер буде.

Я усвідомив одне тоді – сотні років людство воювало через релігійні ворожнечі, спорячи, чий бог більш реальний. І ось тепер релігійні ворожнечі об`єднали нас у єдиному імпульсі – вижити. Менш ніж за добу не стало єретиків і правовірних, не стало християн, буддистів, мусульман, язичників, не стало нікого. Залишилось людство. Ми лишились самі. І тепер нам потрібно навчитись виживати без сторонньої допомоги, адже той, хто нам допомагав, намагатиметься зробити усе, щоб нас не стало.

Я стояв у темній кімнаті, відрізаний від рідних, без шансу на спасіння. Я міг вмерти, або спробувати потягатись із ними. Я боявся. Шалено, як ніхто і ніколи в житті. Я пройшов на кухню, взяв найдовший ніж. Гострий. Чудово. Потім пройшов у спальню, дістав рюкзак, зібрав усе найнеобхідніше. Накинув рюкзак на плечі і увійшов у пітьму на тремтячих ногах. З тих пір я більше не переставав йти. І мабуть, тремтіння ніколи не покине моїх колін.

У нас пішло багато часу, щоб перевести подих. І це коштувало нам титанічних зусиль.

Погана новина – ми воювали проти богів. Гарна новина – боги все ж таки не були безсмертні і вони теж боялися куль. За два роки ми влаштували партизанські загони, тимчасові уряди, оазиси для тимчасових зупинок. Було багато одинаків, мародерів, колабораціоністів, які намагались заслужити благодать богів. У великих містах відновили радіозв`язок і зупинившись там, можна було дізнатись останні новини – де перемогли, де програли, куди краще не совати ніс. У нас з`явилась нова система цінностей та взаємовідносин. Нові лідери, нова валюта, нове суспільство.

Ще майже чотири роки нам знадобилось на те, щоб зрозуміти, що кулі слід обробляти спеціальними зіллями. У кожного бога існувало слабке місце. Треба було лише знати теорію релігії і основи збройної справи. Нам знов пощастило - один теолог із Бухаресту разом зі своїм другом військовим винахідником перелопатили пів бібліотеки, підірвали декілька підвалів і ледь не втратили кінцівки, але врешті зробили розчин, який підходів для, а точніше проти усіх богів – перед тим, як заряджати кулі чи брати холодну зброю, ми обробляли її розчином ртуті, срібла, кісткового попелу і ще чогось. Так ми могли вбити будь-кого.

Ми усі чинили супротив. Не завжди успішно, але забули усі непорозуміння і об`єднавшись, стали на захист своєї землі. Перша наша велика перемога прогреміла вибухом балістичних ракет біля Парижу – три залпи розірвали на зловонне шмаття Шиву і Сусаноо. Захопило подих – ми побачили, що можемо дати відсіч, перед нами замаячило далеке відлуння перемоги. Після ми почали відтісняти їх і в інших містах на Сході. Тегеран, Стамбул, Ієрусалим стали першими прапорами супротиву. Вони слабшали.

Але Мадрид, Копенгаген, Відень та сотні інших міст зникли назавжди. Попіл вкривав землю. Одне відвойоване місто давалось поразкою у десятьох інших.

За цей час я навчився стріляти, орудувати сокирою та ножами. Я побував у двох загонах, потім приєднався до партизанського руху, потім – пішов у самотність. Я втратив три пальці і більше половини лівої ноги вкриті опіками, через це я постійно кульгаю.

Чому я сам? В мене з`явилась мета.

Я обійшов декілька міст. Кульгаючою ходою прямував від залишків столиць до зруйнованих селищ. Я вбивав загублених, єгипетських псів, чотирируких слуг Шиви, з вовка посіпаки Фенріра зробив собі плащ. Чим більше я стикався з ними, тим частіше став перемагати. Головне уникати велетнів і справді небезпечних потвор.

Не дивлячись ні на що, я йшов. Моєю ціллю був теолог з Бухаресту, який винайшов зброю. Але я жадав отримати не це. Мені були потрібні знання.

Пошук коштував мені лівого ока. Але я не жалкую. Я дізнався те, що мав.

Ми були праві. Завжди ули праві – потойбіччя є. Це правда.

Справа в тому, що ми не могли потрапити у розломи. Наші ракети збивали, залишки авіації падали – двигуни просто переставали працювати. Ми не могли дістатись до розлому. І не могли перемогти їх ззовні.

Але як я вже сказав – той світ існує і здається… вони прийшли саме звідти. А усі ми знаємо, як потрапити у той світ.

Зараз я не можу ризикувати, суїцид не вихід. Раптом потраплю не туди. Я збрехав, зброя мені все ж таки знадобиться. Теолог разом з другом військовим зробили для мене жилет із вибухівкою. Поруч із Бухарестом є величезний котел, де Осіріз влаштував справжнє пекло. Туди тепер мій шлях. Я обійду розлом самим дальнім, самим болючим і самим ненадійним шляхом.

Зараз я пишу це на залишках паперу, який знайшов у розтрощеній квартирі. Якщо в мене вийде напасти на них з того боку – можливо це буде переламним моментом у нашій війні із розлюченими божествами.

Я вірю в людство. Ми – сильні. Браття, заклинаю вас – якщо у вас з`явиться шанс, не змарнуйте його, адже я вже не зможу побачити нового світанку.

Ми залишились самі. Будьте сильними, будьте разом, будьте людьми.

Прощавайте.

Vale.