Дарунок землі

– Диви, на якому чудиську приперлися! Відразу видно – з міста й багаті!

– Еге ж, такі молоді, а пузило в одного, мов той гарбуз. І мордяку рознесло, ось-ось трісне!

– А як Панько біля них крутиться, так вже догодити хоче. І не соромно, що ці шмаркачі йому в сини годяться…

Артем краєм вуха слухав говірливих прибиральниць, котрі жваво  обмінювалися думками щодо раптових гостей. Сам хлопець кинув у бік прибульців лише один погляд і знову зосередився на справі.

Скоро прийде Оліянович, а відтерти багаторічну іржу на дверцятах трактора так і не вдалося. Артем зітхнув, відступив на два кроки і оглянув наслідки своєї копіткої праці.

Ехе-хе, до початку реставраційних робіт нещасний тракторець був значно симпатичнішим. Зараз колишні яскраві кольори вже зовсім не вгадувалися на обдертому металі. Он його сусіда такий же старий, а виглядає пристойніше. Ветеран полів, комбайн «Колос», добрався до шкільного подвір’я своїм ходом і місця на спортивному майданчику відразу поменшало. Тепер залізний велет стояв поряд з трактором і, здавалося, вдивлявся у сільську далечінь двома вентиляторами на кабіні, що нагадували витрішкуваті і трохи моторошні білі очі.

Ідея провести обжинки на території  школи належала Петру Оліяновичу. Хлопці-старшокласники принесли для цього дійства кілька снопів стиглої пшениці і виготовили транспарант з надписом «Землі – шана!». Дівчата намалювали великий плакат на тему жнив і закріпили на щойно пофарбованих дверях. Залишалося надати святкового вигляду тракторові, котрий вже давно, разом з Оліяновичем, «приписався» при школі.

Артем ще раз зітхнув. Аж не віриться: цей залізний коник, пойменований, на честь Південного машинобудівного заводу, великими літерами ЮМЗ, розфарбували у ще Радянській Україні в кольори нинішнього національного прапору – блакитний капот, жовта кабіна. Такий собі побічний продукт стратегічного ракетобудування, так би мовити, відголосок таємничої та легендарної «радянської загрози». Дивишся на нього, і зринає у пам’яті анекдот про вітчизняного мирного тракторця, що за необхідності може піднятися у повітря і надерти дупу котромусь із сусідських мілітаристичних монстрів….

Артем тих часів майже не застав – трактор був років на десять старшим від хлопця. І в «парадному» мундирі бачив його лише на одній єдиній вицвілій від часу фотці у Оліяновича. Проте з дитинства пам’ятав, як, зачувши знайомий звук дизельного двигуна, вибігав з двору, щоб роздивитися гуркітливе диво техніки. А одного разу трактор несподівано зупинився навпроти хлопчака, що завмер біля дороги з відкритим ротом, і дихнув на того теплим запахом гарячого металу та солярки. З кабіни виглянув засмаглий усміхнений дядько, запропонував: «Сідай, малий, покатаю!». Так Артем познайомився з Петром Оліяновичем і його вірним металевим конем, якого й донині прозивав «Юмзиком».

– Тракторист зростає, – зітхали батьки, сподіваючись, що дитяче захоплення технікою мине. На їх превелику радість, у школі хлопець зацікавився живою природою і твердо вирішив стати натуралістом. Проте, дитячі спогади про залізного трударя полів таки зринали час від часу у його кольорових снах.

Відучившись в педагогічному інституті, Артем повернувся працювати до рідної школи, чим здивував багатьох знайомих. Ентузіазму йому не бракувало: то зі своїми учнями шпаківні по всьому селу чіпляє, то організовує цікаву екскурсію. А з недавнього часу загорівся ідеєю «оживити» шкільний сад. Зараз той майже не плодоносив, та Артем ще пам’ятав, як крадькома лазив численними розложистими деревами, об’їдаючись з друзями соковитими яблуками та грушами…

– Ну що, кипить робота? – Петро Оліянович, зсунувши картуза на лоба, потирав чисто виголену потилицю і прискіпливо розглядав трактора.

– Та ось, майже… Тільки…

– Бачу, що майже. А треба, щоб зовсім. Тиждень залишився, а ми до прийому гостей не готові. Сам погодився допомогти, так що нічого, теє, розслаблятися. Темку, а хто то приперся до школи?

Артем лише знизав плечима. Зате говірливі прибиральниці, виявляється, були вже в курсі справи і, мов ті сороки, навперебій ділилися інформацією з дядьком Петром.

– Так то ж з міста приїхали, на джипі. Хочуть у школи садок в оренду придбати…

– В яку там оренду! Зовсім загарбати хочуть. Великі гроші дають…

– Еге ж, Панько до грошей охочий, і рідну мамку продасть, не пошкодує…

Жіночки продовжували скрекотіти, а Артем вже уважніше подивився на потужний «Лендкрузер-Прадо», що чорним лискучим монстром застиг у кінці спортивного майданчика. Хлопцеві подобалися позашляховики, проте це одоробло чимось нагадувало відгодованого глянцевого бегемота.

Парубок скрушно похитав головою. Невже справа останніх двох років пропала? Як тяжко було практично з нуля відновлювати сад! І діти ж повірили, допомагали. Тепер, так би мовити, ось вам, маєте!

Він не стримався і пішов до компанії, що активно спілкувалася на сходах. Панько, себто Панас Панасович, сільський голова, постійно кивав головою, посміхався, мружив очиці, як ситий кіт на припічку. Один із прибулих – низький опецьок з бичачою шиєю та витатуйованим на правому плечі великим павуком, постійно перебивав Панасовича і був, очевидно, за головного. Інший, худорлявий і високий, стояв, майже не встряючи у розмову.

 На привітання Артема гості відповіли лише зневажливими поглядами, Панько ж неохоче протягнув руку.

– Панасе Панасовичу, я щойно узгодив у районному відділі освіти план реконструкції пришкільної ділянки, хотів би і вас ознайомити з своїми задумками.

– Потім, Артеме… Максимовичу, бачите, справи вирішуємо… А ви, шановні, не хвилюйтеся, – торохтів далі голова, помітивши на фізіономії гостей чи то здивований, чи то незадоволений вираз.

– Не за поняттями встрявати у розмову поважних людей, – сплюнув крізь зуби «опецьок», почісуючи татуювання. – Так можна й неприємностей нажити.

Панько, червоний, мов рак в окропі, примирливо обійняв гостей за плечі і почав відходити з ними до джипа, пару разів кинувши у бік Артема нищівного погляду. Коли «Лендкрузер» рушив, здіймаючи хмари куряви, сільський голова з погано прихованим роздратуванням повернувся до нахабного вискочки.

– Пане учителю, час зрозуміти: часи змінилися. Чого ти вчепився у той садок? Тут школу не сьогодні, так завтра прикриють, дітей немає, то хоч селу якась користь буде. Я не цікавився, для чого їм потрібна саме ця земля, але в одного з них батько – директор великої агрофірми. Пообіцяв посприяти придбати нам у господарство імпортного трактора, з комп’ютером. Знаєш, скільки він коштує?

 Артем відмахнувся від голови, як від надокучливої мухи і повернувся до Оліяновича. Якийсь час вони працювали, не обмінюючись, як це вже стало звичним, репліками. Потім дядько Петро не витримав напруженої мовчанки і запропонував:

– Досить на сьогодні, Темку. Якщо робота, теє, іде без задоволення, нема й ефекту. Там Тетяна вареників зварила. З капустою й сиром. Пішли, чи що?

Батьки Артема гостювали у родичів і готувати доводилося самому, а донька Оліяновича, місцевий фельдшер Тетяна, була знаною на все село господинею. Не відмовлятися ж від такого запрошення!

Артем ішов поряд з дядьком Петром і милувався сільськими пейзажами. Літо ще не втратило своїх позицій, але наближення осені вже відчувався у польоті й стурбованому щебеті великих зграй ластівок, у занадто яскравій блакиті неба.

Останні два роки весна і осінь стали найтяжчими порами року для хлопця, загострюючи дві «серцеві проблеми». Першою було нещасливе кохання, що спіткало Артема ще в інституті. Другою – фізичний біль у серці, вроджена вада, яку медикам так і не вдалося подолати. Через неї хлопцеві з дитинства забороняли поганяти м’яча чи м’язи підкачати. З цієї ж причини не був він в армії…

Стола Тетяна вже накрила, ніби передбачивши візит гостей. Поряд з варениками, що млосно лоскотали нюх приємними ароматами, стояли миски з салом, домашньою ковбасою, свіжими помідорами та огірками. Не обійшлося й без пляшки домашнього вина – виробництва самого Оліяновича, за секретною рецептурою!

Дядько Петро був непересічною особистістю. Тракторист з багаторічним стажем, а нині – сторож і завгосп сільської дев’ятирічки, щиро любив пофілософствувати. Звичайно, оптимальний варіант – під чарчину первака. Та щоб огірочки свіжого посолу… Проте, і без всього цього Оліянович не втрачав ораторської майстерності, оскільки алкоголем давно вже не зловживав. А ще – дивина – не любив у бесіді матюкатись  (хоча, при необхідності робив це майстерно – якось Артем відчув на власному гіркому досвіді).

От і зараз Оліянович не поспішав перехилити наповнену чарку, повільно крутив її в загрубілих мозолистих руках, оцінював колір напою на світлі.

– Розумієш, Темку, земля наша має величезну силу. Он у війну німчуряки як багацько її вивезли. Тільки там, у них, вона згасла, задихнулася. Скільки крові й поту в неї пролито… Від козацьких часів і до наших днів. Коли люди були ближчими до землі, то й хворіли менше. Хоча жили куди тяжче. Дивлюсь от зараз, як молоді на долю жаліються, й так міцне слівце на язика проситься! Не бачили ви смаленого вовка. Як же, краще скласти ручки, ніж мозолі на землі здобувати. А земля чекає, бур’яном поросла. Та це не надовго. Скоро такі, як ото в школу приїжджали, все захапають та й інорідцям попродають…

Ти, думаєш, чого я до трактора свого серцем прикипів? Навіть не уявляєш, скільки ми з ним вкупі землиці обробили! – дядько Петро відпив великий ковток вина. – За все життя їх у мене лише двоє було. На «Юмзика» я, дай боже пам’яті, у дев’яносто першому пересів, Тетянці тоді лише п’ять минуло. А до того двадцять років мені вірно слугував старезний «Білорус». Один день у пам’ять врізався – як зараз бачу…

Оліянович оглянувся, і, переконавшись, що донька затрималася на вулиці  біля колодязя, продовжив:

– Тетянка з дитинства на задуху страждала. Одного разу взяв малу з собою у поле, а у неї напад стався, прямо в тракторі. А я, теє… трохи під градусом був, то хміль відразу як рукою зняло. А тут мій «Білорус» раптом зупинився і як тобі укопаний. Трясу Танюху, а вона посиніла вся, вдихнути не може. Бачу – десь кроків за триста «бобік» голови колгоспу, Даниловича, стоїть. Бігом туди, кричу: «Рятуйте!». Заскочив у «бобіка», рвонули ми до трактора. Я в кабіну, у самого руки тремтять і дивитися лячно. А вона просто спить. Тихо так, спокійно. Данилович поряд втиснувся, шепоче сердито, чого, мовляв, зняв галас. Присів я біля колеса, запалив цигарку, подумав трохи та й викинув. З тих пір не палю. І у Тетянки потім нападів ніколи не було. Кажуть, переросла… А «Білорус» більше не завівся. Чого ми тільки не робили, по гвинтику перебрали. Так і здали на металобрухт… Хрещений мій, виходячи на пенсію, передав з рук у руки «ЮМЗа». Еге ж, того самого, що ми з тобою рихтуємо…А ці бузувіри тут про нову техніку торочать, що сама, без людини полем гасатиме. Повір, хлопче, не встигнуть ті трактори…

Тетяна зайшла до кімнати і підсіла до столу, уважно подивившись на батька, що раптово обірвав оповідку. Ніби відчула: про неї мова йшла.

Артемові дівчина давно подобалася – струнка, симпатична, спокійна і впевнена у собі. Саме ця впевненість відлякувала хлопця – боявся обпектися ще раз. Інша справа, позалицятися до дівчат, коли ні в кого немає серйозних намірів. Що Артем і робив періодично, навідуючись до колишніх однокурсників у місті. З Тетяною так не можна. Вона – не така як усі, особлива, чимось невловимо близька. Як гляне – ніби в самісіньку душу проникає. Хлопець досі не міг довго витримати її погляду.

– Чого не встигнуть, дядьку? – першим порушив мовчанку Артем.

– Та це я так… Ось що, Темку, я до школи, ще трохи попрацюю. А ти завтра зраночку, теє, приєднуйся.

***

Артем сидів на лаві під хатою, спостерігаючи, як на землю тихо опускаються літні сутінки. Спати не хотілося – теплий вечір чарував повітрям, напоєним неповторним духмяним ароматом. А зірок на небі – справжнісінький розсип діамантів! Дивишся – і хочеться прогулятися довжелезним Чумацьким шляхом. Та щоб з гарною дівчиною поряд. Цікаво, Тетянка любить зірки?

Артем підвівся, замкнув хату і рушив у напрямку до житла Оліяновича. Чітко сформованої мети поки що не було, але, як говорять, головне – розпочати справу, а там побачимо!

Ось і школа виринула з-за кутка. Вже на підході до неї серце Артема схвильовано тенькнуло – на фоні осяяної повним місяцем світлої стіни шкільного фасаду чітко виділявся хижий силует «Лендкрузера». На сходах – голоси, проте, Оліяновича не чути. Потім спалахнув вогник від запальнички і легкий подих нічного вітру доніс запашок дорогої цигарки.

– То що, палимо разом із старим дурнем?

– А то! Сидів би вночі у баби під боком, так плутається під ногами. Буде за цапа-відбувайла, а йому за це вже нічого не буде, ги-ги. Неси ще одного снопа!

Артем, не тямлячи себе від злості, схопив дрина, що першим потрапив до рук, і з диким криком кинувся на непроханих гостей. Раптовий біль у литці, ніби хто киплячої води плеснув, і звук пострілу услід за тим примусили хлопця, як того зайця в полі, кинутися убік.

Туди, де застигли у німій варті металеві трударі.

Артем влетів в кабіну «Юмзика» і ледь встиг пригнутися від уламків скла, що бризнули після чергового пострілу. Бісова кров, та заводься ж! Хлопець все ще гарячково крутив ключ стартера, коли у подвір’ї зрушив з місця «Лендкрузер». Чорне чудисько рвонуло вперед і врізалося блискучими дугами у бік трактора. Хлопця кинуло в кабіні, з розбитого лоба потекла кров. Коли джип від’їхав, щоб набрати розгін, Артем відчув різкий біль у серці.

Ні, тільки не зараз!

Нова хвиля болю звалила хлопця на кермо трактора. Вже втрачаючи свідомість, він відчув, як упевнено і рівно запрацював дизель «Юмзика». А поряд (чи це лише примарилося напівпритомному хлопцеві) яскраво спалахнули фари «Колоса»…

***

– Ну що, очухався? – Оліянович злегка нервувався, про що свідчив зім’ятий капелюх в руках, і кидав обережні погляди на доньку. Тетяна сиділа, схрестивши руки, на підвіконні ізолятора медпункту і не збиралася залишати чоловіків наодинці.

– Танюха говорить, що ти майже у нормі. А бачив би себе, коли я витягнув тебе з трактора! Пика розквашена, хрипиш, як порося на бійні… Злякав, бісова душа, думав, не житець на цьому світі…

– А ви?

– Що я? Ну, теє, стукнули трохи по голові. В армії й не так діставалося!

– А бандюки?

Оліянович кинув ще одного погляда на Тетяну, кахикнув.

– Ну… Ніхто не розуміє, що там відбулося… Той крутий драндулет нагадував пришпиленого жука з твоїх колекцій – його «Колос» жаткою шкереберть перевернув і до дуба притис. А поряд трактор підпирав… Це ж, мабуть, ти так ЮМЗа скерував? А хто тоді у комбайні сидів? Дивина! Один з братків утік, а товстуна з джипа ледь витягли – очі пусті, слова сказати не може. Кажуть, до психушки завезли. У дільничного до тебе так багато питань…

– Тату, все, вам час!

– Еге ж, от і дільничного до тебе не пустила. Ну, теє, я піду…

– Ідіть, тату, ідіть…

– Петре Оліяновичу, а «Юмзика» дуже сильно пом’яли? Зможемо довести до ладу?

– Ти одужуй, а там побачимо. Знаєш… Пригадуєш ту історію… Теє, не запрацює він більше…

– Тату!

Оліянович позадкував до дверей, потім хитро підморгнув чи то Артемові, чи доньці, і вийшов на вулицю.

Тетяна присіла біля хлопця. Зараз, у джинсах і майці, вона зовсім не нагадувала суворого медика.

– Батькам не повідомляли? 

– Нічого старих хвилювати. Я з тобою сама справлюся.

Артем подивився у великі сірувато-зелені очі дівчини і відразу відвів погляд. Так, ця справиться.

Обоє якийсь час мовчали.

– Таню, а історія, яку згадував твій батько, це та, про тебе й трактора?

Дівчина на коротку мить задумалась, потім посміхнулася, ніби згадала щось приємне.

– Розповів тобі? Так, мабуть. Хоча я сама майже нічого не пам’ятаю. Знаєш, техніка – все його життя. У нього навіть своя теорія є. Тільки татко нею ні з ким не ділиться, побоюється: будуть люди пальцем біля скроні крутити, мовляв, з’їхав дядько на старості з гайок… Уявляєш, він їх живими вважає. Всіх тих тракторів, комбайнів, вантажівок, що десятки років на ланах пропрацювали. Земля їм за цей час, у подяку, частку своєї душі віддала, поділилася силою. Отак от… До речі, говорили, ти у нас «сердечник»? А коли я оглядала – то ніби все у нормі. Тільки подряпина на литці, нічого, до весілля заживе.

Ага, ось! Артем нарешті зрозумів, що його бентежило весь останній час – не відчувалося ніякого дискомфорту у серці. Дивно. Звичайно, воно і раніше не боліло постійно, але легке ниття давно стало звичним явищем.

– Таню, пішли сьогодні… кудись, – несподівано для самого себе випалив хлопець.

Дівчина уважно подивилася у вічі Артемові, посміхнулася і кивнула головою.

А він уперше не відвів погляду.

***

– Так, шановний, то що там у вас трапилось, – дільничний присів у тіньку і розіклав прямо на землі записник та купу фотографій.

– Та я ж все написав і вам передав, що ще можна додати…

– Знаєш, у сорочці ти народився, парубче. До цього часу дивуюся, чому батько того крутелика, чий джип ти трактором розчавив…

– Та я ж…

– Почекай! Час зрозуміти, що нині правий не завжди той, на чиєму боці правда. Так от, радій – немає до тебе претензій. Дізнався я: потерпілий у лікарні надовго, кажуть, як рослина, зовсім нічого не розуміє. І садка вашого більше ніхто не хоче. То чим ви гостей так налякали?

Артем мовчки переглядав знімки. Он як, значить, все виглядало. Раптом хлопець підніс одну з фотографій ближче до очей, злегка здригнувся. Потім зібрав фото до купи і передав дільничному.

– Ви краще розберіться, для чого ті хлопці школу спалити хотіли. Чи це прискорило б переведення дітей до району? Тоді сільський голова міг би швиденько всі питання з територією повирішувати. Слідство, мабуть, не сильно б з цього приводу переймалося? Як вважаєте?

– Тобі радіти треба, що сухим з води вийшов! – дільничний сердито згріб папери і пішов до автівки.

Артем дочекався, доки представник влади від’їде подалі й обернувся до трактора.

Дивно все-таки. Хлопець ще раз пригадав фото. Мабуть, здалося, що на чорному глянцевому капоті джипа, напівзім’ятого жаткою «Колоса»,  розпливлася іржава пляма у вигляді павука?

Чи то лише гра світла і тіні?

Хлопець зусиллям волі відкинув роздуми, котрі бентежили його останнім часом, і взявся до роботи.

Вітрове скло вони з Оліяновичем вже замінили, вм’ятини вирівняли, все гарненько зашпатлювали. Тепер залишилося зарядити пульверизатора і проявити малярську майстерність. Тетянка молодець, гарні фарби підібрала, яскраві.

Блакитну і жовту…

– То що, кажуть, не заведешся більше? Згодишся тільки як музейний експонат?

Хлопець, скорившись несподіваному потягу, відклав у бік банку з фарбою і заліз у кабіну трактора. Поклав руки на кермо, закрив очі, розслабився…

У мозку за якийсь час несподівано виникла кольрова плямка, що розросталася і незабаром перетворилася на чітку барвисту картинку.

…Безмежне поле золотистої пшениці, блакитне небо з білими пухнастими хмаринами, а ближче до обрію – стрункий клин комбайнів, готових зібрати багатий урожай. Раптом зображення замерехтіло і ось вже коротка гостра стерня перетворюється під плугом на пухку чорноземну ріллю… Ще далі – металева кабіна, у якій мирно спить маленька симпатична дівчинка. Потім дитина підводить голову, посміхається і приязно махає рукою…

Артем ніби розчинився у вирі образів і подій, що невпинним потоком зринали у мозку. Серце забилося частіше, але приємно, без болю. І в ту саму мить, коли воно застугоніло у грудях найбільш потужними поштовхами, хлопець відчув, як тихо й радісно запрацював мотор старого трактора…