Цунамі в мережі

La estonteco estas nia

Майбутнє належить нам

16:23, екран

Знімаю навушники, знімаю окуляри, виходжу з гри. Так, пора вже й попрацювати, бо ще виженуть – тьфу, тьфу, тьфу – з роботи. А гроші тут дають чималі. Отож, закриваємо вікно іграшки, знову робимо папку гри "прихованою", щоб інший користувач не зміг грати в моє хобі на моєму ж робочому місці. Хоча не так страшно те, що він пограє, як боюся, щоб про це не взнав часом мій менеджер. По регламенту заборонено гратися протягом робочого часу. Хоча якщо з іншого боку, то для чого ви тоді давали мені навушники та віртуальні окуляри?

Я впевнений, що шеф знає, що я загружаю ігри. Він знає і те, що інші в цьому офісі також граються і в робочий час. Більше того – все життя є грою. Але все має бути в міру, тому зараз час працювати... Отож, загружаємо "Gugl", відкриваємо програмне забезпечення, робочу пошту – і пішли... Які сьогодні до нас листи критики? Ага, якийсь кент – це він так підписався – каже, що "Gugl" неправильно видає популярність його інтернет-магазину. Чому ж це неправильно? Такого не може бути, тому що "Gugl" – він самий чесний і самий справедливий. Майже суд. Зараз глянемо, що він тут написав...

"I have my small but nice business. And it’s internet-shop. But bad work of your company results to our poorness. What's wrong in your system, that we have best statistics in our country?

Sincerely yours, Vadim.

Russia”

Найцікавіше, що навіть не додав адреси його інтернет-магазину. І на що він тоді сподівається? Мабуть, дебіл. Відкриваємо "Gugl", вводимо його поштову адресу, перестрибуємо кілька посилань... Ось він – сайт магазину. Робимо “альт-таб” – і з’являється інше віконечко: віконечко програми "Gugl", де розставлені всі рейтинги, всі реклами і пропозиції, які мають відношення до "Gugl". І що воно нам каже? Що дана фірма дійсно існує в нашому рейтингу, але далеко не на першому місці. Тому хай смокчуть або доплачують.

Та що тут дивного? Так працюють в наш час усі корпорації – хто виграє, той виграє у всьому. Тому якщо хочеш мати кращий рейтинг в Інтернеті, то май велике відвідування на своєму сайті. Якщо хочеш найбільше заробляти, то заробляй багато. Отже, так йому і відписуємо:

“Good afternoon.

Company "Gugl" thanks you. Are you really so strange, that you can not understand, what’s "Gugl"? We have many company with many popularity. You, in vain, occupy one of last place in our rating. So we’re sorry.

Sincerely your, "Gugl"

Так, важко пояснювати древнім дядькам, що місце твого сайту залежить тільки від кількості людей, які заходять на твою сторінку. Усе в "Gugl" залежить від популярності. І що тут поробиш? Адже це простий маркетинг: якщо хочеш мати Інтернет, то роби дійсність. Або плати за обман.

Може, ще трошки пошпіляти в гру? Ні, треба розвивати силу волі! Ех, а руки так і тягнуться закрити вікна робочих програм, а натомість загрузити гру “Grotto”... Ні! Послухаємо цього разу розумніший внутрішній голос. Відкриваємо наступного листа:

“Да вы задрали со своими баннерами!

Это «Пяндекс». Насколько мы понимаем, то у нас с вами соглашение насчёт баннеров. Так почему же вы его нарушаете? В приложении даём ссылки нарушений и предупреждение. Иначе пойдём через суд.

«Пяндекс», Дима, управляющий”

Та ми плювали на ваш суд. Так, ви “Пяндекс”, так ви модні і ви наші конкуренти, але ви ще в 90-х роках опустилися на друге місце і залишаєтеся на ньому досі. Тому не варто ставити ультиматуми. Хоча я згідний, що наша "Gugl" дещо заганяється з банерами – є все ж таки якась міра, яку ніяк не відчуває наше начальство. Хоча це, мабуть, навіть не начальство, а наше рекламне агентство... О, саме йому я і перешлю цього листа. Та й справді це не моя компетенція – сперечатися з “Пяндексом”. Отже, натискаємо “переслати”, вибираємо зі списку прізвищ “Марина Одольцева” – і ще одна справа зроблена. Відкриваємо третього листа:

“Привіт, милий.

Ти знову зник з “Лінійки”. Що це таке? Невже у тебе немає часу на мене? Хоча б у “асьці” з’явися, а то я так заскучала за тобою. До речі, додаю тобі в листі мій теперішній ікспіріенс в “Лінійці”. Гадаю, ти прифігієш. Так, саме ти мене присадив на цю гру, але тепер ти залишився десь позаду. В мальках

Твоя Наталі.

Чекаю на Турнірі. Ти ж не забув про Турнір?”

Трясся його матері! Що за дівчата тепер пішли? Ти мене хоча б додому запроси. Чи погуляти... Не влаштовуй побачення тільки у віртуальній грі. Починаю їй відписувати...

Але хлоп – важка рука лягає на моє ліве плече. Це шок! Тому що ніхто в нашому світі не торкається тіла без дозволу. Обертаюся... А, це шеф. До речі, прикольний мужик.

– То що це ти тут робиш? – питає він.

– Працюю, звісно ж, – морожуся я. Намагаюся не дивитися йому в очі.

– Ти знаєш, чому мене підвищили? Тому що я знаю всі хитринки молодших співробітників. Отже, досить вже переписуватися з лінійниками. Пора тобі попрацювати...

– Та я і працюю. Ось щойно відморозив два листа, – усміхаюся йому.

– "Відморозив"? Ми відповідаємо, тому що це відділ саппорту, а не агентство Дідів Морозів. Второпав? Насправді у мене до тебе є важливіша справа.

– До мене? – я знову клею дурня. – Можливо, підвищення?

– До підвищення тобі далеко, хоча ти й досить розумний чувак. Є новий проект, в якому ти можеш зашарити. Я б міг тебе поставити навіть керівником проекту, але ти такий... Ти такий... Над тобою буде наша Віка. Вона буде опікуватися тобою. І слідкувати за тобою. До речі, цей проект контролюється службами.

– Невже? Може, ми маємо зламати щось? Чи переворот у державі? – кепкую я.

– Вистачить жартів. Завтра вранці чекаю тебе в своєму кабінеті.

– Тоді, можливо, я сьогодні швидше піду додому?

– Я ж не сказав, що ти вже на новому проекті, правда? – він наказовим тоном глянув мені у вічі, хоча ще кілька місяців тому ми з ним сиділи поряд в офісі. – Завтра у кабінеті.

– Звісно, пане начальнику. А вино буде? Чи з собою брати?

– Буде, але не вино. Для тебе – заготовлена різка, – і він посміхнувся, як посміхався колись. – Різка і коньяк. Насправді на цій посаді буде велика відповідальність і добрі гроші. Тому добре подумай. Маєш ніч.

– Якщо коньяк, то я вже згідний, – я посміхнувся йому взаємно.

І він пішов. А я повернувся до комп’ютера...

Відзавтра можна буде плювати на всі листи, програмування й менеджерів. Відзавтра співпраця з владою. Хоча, можливо, це я так лише розмріявся, а насправді заставлять робити якусь програмку тестування або – що ще гірше – аналіз “небезпечної особистості”, над чим працюють одні мої знайомі. Та мені все одно – лиш би не робити теперішніх обов’язків відділу саппорту, бо нуднішого не придумаєш. Отже, йду в гардероб, накидаю одяг, виходжу з корпусу...

І де ж це моє таксі? Здається, я викликав “555”... Ось якесь стоїть... Підбігаю:

– Ви з “555”, так?

– Ну і? – відмахується водій.

– Ну і те, що я замовляв вас, – кричу йому в обличчя, але він і вусом не повів. – Я щойно замовляв вас.

– Ні!

– Чому це “ні”? Я вам заплачу, – у мені вже підіймається хвиля гніву, і я ладен накинутися на цього невігласа.

– Тому що ви не блондин, – він і далі тупо дивиться на мене. Мабуть, впевнений, що я зараз зніму парик і стану голубооким блондином. – А я чекаю блондина в зеленому плащі.

– Та пішов ти... – і шукаю ще якесь таксі з номером “555” на даху.

Нема ні одного вільного таксі. А ось і дрібний дощ починається. Треба швидше знайти якусь машину. Та що це таке? Ніби так гарно починався вечір: відпустили з роботи або навіть, правильніше, відпустився з роботи, а тут додому ніяк не доберуся... Треба дивитися пильніше, щоб не пропустити якого вільного гаврика і швидко застрибнути до нього в таксі. Вдивляюся в сіру вулицю. Проносяться сучасні автомобілі, забруднюючи повітря. Бігають люди, які ще не встигли запастися власними автомобілями. А зверху – десь на висоті трьох метрів над головою – літають багатші люди. Так, у них вже не просто автомобілі, а модні реамобілі, яким не страшні ні затори, ні аварії, ні пішохідні переходи. Проте пальне до них дорожче. І податки на екологію. Реамобілі тільки недавно ввійшли в масове використання, тому на них ще задивляються, розкривають роти, показують пальцями. Проте інколи й кидають камінням – щоб не звикали до шику.

О, здається, це моє таксі. Підбігаю до синього “Ауді” – відколи це “555” стали синіми? – й питаю на рахунок свого замовлення, не сильно сподіваючись слова згоди від таксиста підвезти мене... Бічним кругозором помічаю, що до цієї машини підбігають ще двоє. Але не встигаю обернути голови, тому що вони мене крутять за руки, кидають до машини, а водій швидко рушає з місця і несеться не в бік – а ти на що, дурню, сподівався? – мого дому. В пастці-автомобілі залишаємося четверо: троє їх і я один.

А я так хотів додому. І тут чоловік праворуч каже до сусіда ліворуч:

– Почнемо? – і витягує якусь шкатулку з кишені. – Так буде легше. Правда, Вітя?

– Правда, але не піджар його, – відповідає йому водій. Отже, це Вітя, наскільки я розумію. Так і познайомилися.

– Не зрозумів? – я починаю борсатися. – Ви щось попутали. Я чекав таксі і не пов’язаний ні з якими таксистами, бандитами чи ще щось типу, – з переляканими очима, але контролюючим голосом я їм випалюю все це. Проте чоловік праворуч холоднокровно відкриває свою сіру шкатулку. Я додаю:

– Ви чого? Я комусь щось винен? Я віддам.

– Ні, друже. Розслабся. І не намагайся нас задобрити, бо нічого не вийде. Знаєш, що це таке? – і тикає мені шкатулку під самий ніс. Я, звісно ж, негативно хитаю головою. Бачу, що він цим задоволений.

– Це нейринульгатор. Ну, по-народному він так називається. Тому зараз ти забудеш, як ми виглядали, що тобі подавали на обід, і взагалі забудеш, як пройшов сьогоднішній день... Ну, тобто згадаєш, але так, як ми захочемо це бачити.

– Що? – видихаю я, розуміючи що я "попав". До того ж, не в своє таксі.

І все. Тому що в цю мить ця сіра штука відкривається і якось дивно світиться, всмоктується в мій лоб. Дуже болить, але за мить відчуття зникають...

І все.

11:34, на екрані “Search analysis manual”

І я читаю цю документацію, щоб знати, чим буду займатися найближчі півроку на новій посаді... Хоча навіть уявлення не маю, як називається моя посада. Мабуть, пошуковий аналітик, судячи з назви. Чесно кажучи, ця документація – повна мура. Перший розділ повністю присвячений тому, що мені не можна робити. Тобто розповсюджувати засекречену інформацію, ділитися з друзями чи знайомими будь-якими даними, фактами чи навіть роздуми з приводу своєї роботи, розголошувати місце роботи чи рівень зарплати... Заборонено майже все, що дозволяється демократією. Добре, що дозволяють спати і їсти. Але мене ця робота інтригує. Тому що якщо багато обов’язків, то мають бути якісь виняткові права. Мабуть.

Хтось постукався в мою аську. Дивлюся – невідомий номер... Але все ж читаю:

– Це я, Віка, – дивлюся її інформацію, але там пусто. Чомусь у Віки тепер інший номер, не той, що я знав на минулому своєму робочому місці.

– А чому інша аська? Це типу засекречена? – намагаюсь пожартувати.

– Вгадав. І справді засекречена. До речі, ось і твоя нова аська: “271442882542”. І тепер будемо тільки на ній висіти.

– Це наказ чи прохання? – питаю у своєї типу шефині.

– Це обов’язки. Ти ще не дочитав документацію? – якби зараз бачив її оченятка, то вони, без сумнівів, висвердлили б у мені дірку.

– Ні. Але вже майже дочитую. А ще хотів спитати: чому там так мало інформації про саму роботу? Чим ми будемо займатися взагалі? А тут не те, що документація, а просто обмеження прав, – мабуть, тут я перегнув, тому одразу ж додаю: – в доброму сенсі цих слів

– Не будь сильно розумний Ти не перший і не останній, хто так каже. Коли дочитаєш – зайдеш до мене. Тому поквапся.

– Слухаюся, пані. На протязі півгодини зайду.

Копіюю свій новий номер і відкриваю нове віконечко славного комунікатора "ICQ", який давно вже прозвали в народі аською, закриваю старий номер... Відчуття, що перегортаю сторінку в своєму житті. Мабуть, так воно і є. Ось тепер мій кабінетик не схожий на колишній. Тепер більше простору в цій кімнатці, краще меблі, не один, а вже два ноутбука, швидший Інтернет. Взагалі набагато зручніше тут, на 20-му поверсі хмарочоса "Gugl". І зарплата значно вища. Але душею відчуваю, що ігри тут не пограєш – халява не пройде. Єдине запитання залишилося: що за це від мене захочуть? Ну, за півгодини взнаю. Поки треба дочитати цю кляту документацію обмеження прав.

Щось у мене голова болить. З чого б це? Ніби нічого вчора не вживав, ніби виспався, а така біль. Не довго думаючи, витяг упаковку знеболюючого з кишені, дістав дві таблетки і закинув у рот. Якщо одна не допомогла, то дві вже напевне мають справитися з моєю головою. Ще й забув про сьогоднішній похід до шефа. Ніби й не забуваю таких серйозних речей, а тут вчорашня розмова про нову посаду просто витерлася – як хтось видалив її з запланованих речей. У результаті вранці прийшов на минуле робоче місце і взявся дороблювати вчорашню роботу, а через півгодини отримав такого прочухана від шефа... Він мене чекав з коньяком, а я не з’явився. Ледь не звільнив з нової вакансії, хоча я навіть не встиг у ній побувати. Але я поплакався на своє важке життя – і все обійшлося. Просто врятувало, що давно був знайомий з шефом, а він, дякуючи Богу, не робот, хоча й працює на корпорацію машин. Але коньяку мені не налив. І біс з ним, з тим коньяком, – і так голова, мов з похмілля.

Так, досить мусолити файли-думки – швидко за документацію, а то звільнять двічі за один день з тієї ж вакансії.

За 20 хвилин я вже сидів у Віки. Її кабінет був значно гарнішим за мій. Ну, шефові – шефине, а програмеру – програмерське. Віка була дуже ввічлива, але слідкувала за кожною моєю реакцією на окреме її слово. Такий собі психологічний тест. І я взнав, що моя майбутня робота варта того, щоб обмежити мої права як громадянина. Тобто щодо розголошення інформації. Бо за таке можна попасти не те що в суд, а навіть у пекло. Швидше за все, я там і буду. Здається в "Об’явленні від св. Івана Богослова" щось говориться про те, що всі люди будуть пронумеровані й ходитимуть зі штрих-кодами, а не іменами. Цей період віщувався давно – ще десь з 2000-го почалися банківські карточки, дисконтні карточки, серійні номери... Тепер "Gugl" започаткував нову тему: показувати людям саме ту рекламу, яка їм потрібна. Звучить гарно. Але щоб знати, що ти любиш, треба вивчити твої смаки і вподобання.

Як це зробити? За допомогою системи "Gugl". Такий собі новий етап маркетингу – цілі оправдовуються методами. Або реклама оправдовується правом читати ваші листи. Навіть не листи, а все, що ви шукали за вчора, за останній рік, за все своє свідоме життя. Вся ця інформація лежить на серверах, а потім програма її індексує – для кожного індивідуально – і видає вам рекламні банери на просторі Інтернету, які можуть вас зацікавити.

Але є й інший бік – захист від тероризму. Влада хоче знати про всіх потенційних – або перспективних – терористів і перехоплювати – або знищувати – до скоєння теракту. А як це робити? Можна тільки догадуватися, тому що Віка обмежилася кількома словами:

– А ще інколи тебе будуть просити зробити аналіз не бренда, а людини.

– А це ще що таке? – здивувався я. Мені здавалося, що "Gugl" тут не психоаналізом займається, а пошуком інформації на користь клієнтів. – Я маю пройти курс психолога чи як?

– Та ні, все значно простіше. Людей, які шукають підозрілу чи небезпечну інформацію, помічає програма і видає список таких... Скажемо так, список неадекватних людей, – далі Віка чомусь витримала паузу, знову ж таки, тестуючи мене. – Далі їх беруть на облік і в індивідуальному порядку перевіряють.

– Ну? А я тут до чого? – я поглянув на стіл шефині й помітив там диск з моїм прізвищем. Зрозуміло – мене теж аналізували до того, як взяти на цю роботу. – Я ж програміст. Я повинен буду перевіряти їх пошту чи як?

– Ні, такого ми не робимо. Ти що? Це ж репутація фірми "Gugl", – Віка квапно глянула на годинник, намагаючись, щоб я цього не помітив, а далі додала: – Тому не думай про таке. А тим паче не кажи. Гаразд, зараз я тобі вишлю ще один додаток на мило. Тобто на пошту...

– Нічого, я сленг розумію, – я усміхнувся, розуміючи, що Віка намагається вживати лише офіційні назви програм. Хоча в чому причина? Мабуть, тому що шеф говорить презентабельно на відміну від простих людей. – Повір, Віка, я знаю, що "мило" і "пошта" є синонімами.

– Добре. Коли дочитаєш додаток – можеш бути вільним. А завтра почнеш працювати. До речі, завтра з’явиться і напарник.

– Напарник? – Віка знову мене шокувала. Чомусь напарники у мене асоціювалися швидше з міліціонерами, детективами, а не з програмістами. – Навіщо мені напарник для аналізу?

– Ну, він вже давно працює з цим... І взагалі не забувай, що ти поки що на випробувальному терміні, – і знову її очі спробували спопелити мене. – Все, вільний.

– До зустрічі. Всього найкращого, – відповів я, все ж намагаючись розігріти її серце.

Я спокійно вдихнув, розслабився... І тут мені зателефонували на мобільний знову... Хто б це міг бути? Я легенько кивнув головою праворуч – і увімкнувся телефон. Почув такий знайомий голос:

– Привіт! Ти чому морозишся? – це була моя прекрасна фея Наталя. Трясся його матері!

– Чому ж це "морожуся"? Я завжди на зв’язку.

– Та я вже кілька годин стукаю тобі в аську, а від тебе ні слуху, ні духу, – обурюється коханка. Ще не дружина, а вже такі заяви.

– Я був у шефині, тому не бачив меседжів. А що ти хотіла?

– Хотіла зустрітися. До речі, ти мені вчора класно допоміг в "Лінійці", – її голос наповнився теплотою. Добре, що хоч секс з нею ще не віртуальний, а то я б вмер від таких діалогів. – Добре ми вчора надавали тим ламерам, правда?

– Правда, правда. Але я все ж таки на роботі. Може, пізніше це обговоримо?

– О котрій ти звільняєшся? Давай підемо в якийсь клуб чи... чи до тебе? – тепер її голос наповнився ніжністю. Але я це називаю "хочунчиком". – То як? О котрій звільняєшся?

– Насправді багато дуже роботи... але думаю, що заради тебе вирвуся швидше, – так тупо, проте чомусь діє на жінок. Тому і використовую цей тупий крючок. – То що, до мене?

– Так, давай до тебе. Я одягну щось красиве і візьму свою мишку.

– Мишку до компа?.. Я собі згадав, що в мене ще залишився порошок, який скоро вивітриться, – насправді в мене нічого такого не було, але якщо вона візьме мишку, то ми знову залипнемо грати в "Лінійку" і до сексу не дійде, як і того разу. – Тому, люба, може, сходимо в клуб? Я давно не виходив на люди. Потрясемо кістками, стара?

– Ненавиджу, як ти це кажеш!

– Я ж по-доброму, – а сам думаю, що знаю, що "ненавидиш", але це й заводить. – Ще й зустрінемося з нашими друзями, га? А то вони й забули нас.

– Гаразд, вмовив. Але якщо ти обманюєш... – мабуть, думає, чим пригрозити. Та нічим, стара, бо те, чим можна, хочеш ще більше, ніж я. – Ну, я все рівно візьму мишку в рюкзак. А що за товар?

– Як і минулого разу. То як? В шість в "Культі"?

– Угу, – у неї такий голос, що я розумію: вона ще думає. Тому треба добивати.

– Я тобі навіть принесу флешку з "респаунд-форс", – так, добиваю й чую, що вона вже сміється. – В шість?

– В "Культі". І не забудь флешку.

18.45, на екрані "DB in Use: Validity Checking of Roman Kondrat"

Я стояв і дивився у вікно. Гм, гарне наше місто зверху. Ось ці вершини хмарочосів, ці менші будівлі, завішані рекламою, ці реамобілі, що снували на різних висотах у пошуках кращої долі. Хоча вони немало заробляють, але сучасні податки на машини й екологію досить немалі – сказати краще, громіздкі, – тому реамобілі у своїй більшості були доступні тільки багатим фірмам таксі, які на цьому ринку вже давно завоювали ім’я та капітали.

Так, пора вже збиратися додому... А то скоро сьома, а я ще стовбичу на цій роботі. Ось тільки хай дорахує програма "Validity Checking" цього дивного за запитами і, можливо, потенційно небезпечного Романа Кондрата. Перевіримо, що це за птиця... А ще дослухаємо пісню:

...Я буду проміння за пальці тримати,

Гарячі, як жовті вогні,

І в губи безодню небес цілувати

Ніхто не завадить мені.

Хочеш, я твоїм кольором буду?

Восьмим кольором, восьмим чудом.

Білим, я буду білим, як сніг,

Якщо ти ним бути дозволиш мені.

Гарна музика, трепетні струни душі, а плюс відчуття закінченої роботи і плани на вечір – все це робить щастя. Просте маленьке людське щастя, якого всі ніби хочуть, але ніяк не можуть скласти докупи всі компоненти. Мабуть, часто забувають про маленькі деталі, без яких механізм щастя працює не зовсім правильно. Отже, мені залишилося здобути ще відчуття закінченої роботи.

Я підходжу до ноутбука... Там багато-багато рядків тексту, кілька тисяч фотографій і відео – і все це про одного такого містера Кондрата. Ох, це мені ще цілу ніч усе це треба буде читати?.. Ні, я завтра віддам всі ці матеріали своєму напарнику – хай копається в цьому смітті. Якщо що – хай звертається до мене за порадою. Я йому пораджу швидше закінчити цього Кондрата Романа і взятися за щось нове.

Так, але зараз треба якнайшвидше вибратися з цього офісу, бо вже по сьомій... Вимикаю ноутбук, записую план на завтра, щоб нічого не забути – наприклад, віддати цього містера Кондрата своєму напарнику, купити новий акумулятор додому, передзвонити коханій Наталі, купити квитки в Крим, – накидаю плащ, дивлюся, чи не забув чого...

І тут мій погляд ловить вікно, в якому з’явилося ще одне небо. Ось так просто: друге небо. Тобто спочатку йде одне – це, як море вранці, – а потім звичне небо, яке завжди було над головою-мікросхемою. І це середнє небо було значно темнішим за наше звичне. А ще воно чомусь росло – ніби хотіло проковтнути те, колишнє, небо. Та що це таке, в біса, діється?

Я підходжу ближче до вікна і милуюся цими чудесами. Це ж дітям можна буде розказати про таку штуку. Але враз у мені прокидається розум: "Ти що робиш? Дивишся на кінець світу? Дурню, телефонуй комусь зі знайомих, щоб дізнатися хоч щось про це друге небо".

Я різко киваю ліворуч – набираю... Кому можна в такій ситуації телефонувати? Коханій Наталі? Ні, вона занадто приземлена. Мабуть, ще зранку не відривала погляду від екрану монітора, щоб подивитися у вікно, а новини завжди вимикала. Може, баризі? Та ні, той – я майже переконаний – вже закинутий і або істеричить, або попускається. Напарнику? Ні, бо той взагалі не до таких ситуацій...

Та кому ж це, трясся його матері, зателефонувати?

Можна набрати шефиню Віку. Вона ніби з розумніших людей... Сподіваюся, вона вже помітила, що якась фігня з’їла півнеба...

– Алло, Віка? Ти дивилася у вікно?

– ..!

– Що?.. Цунамі?! Яке ще цунамі?

– ..!

14.50, дитяча кімната Володі та Колі.

Мама щойно повернулася з роботи і взялася за виховання. Колі не було вдома, тому йому пощастило. А ось щоденник Володі все ж таки потрапив у руки мами, яка тут же знайшла дві двійки та одне зауваження від вчительки української мови. Наближався ураган емоцій.

– Вова, це що за зауваження?

– Це я... – голова Володі шукала якнайкращий варіант для обману. – Я не знав... Я поклав жувачку на стільчик.

– На стільчик вчительки української мови?

– Так. Я не знав... – Вова відчував, що вляпався. Треба було щось краще придумати. – А вона завжди на мене кричить.

– Отже, зауваження і дві двійки, – мама була суворою, тому щоденник зі школи перетворився у вибуховий пристрій. – Значить, це для тебе два тижні вдома. Під замком... Тільки в школу і додому. А ще ці всі ваші малюнки, пластиліни... Це все сьогодні ж вилетить на смітник.

– Цунамі? – це для Вови було лихом з усіх лих. – Мамо, мамцю, не треба... Краще хай буде три тижні вдома.

– Ні, це не обговорюється. Сьогодні ж все це в смітник... Ось хай ще Коля прийде, – дані слова означали, що брату Вови теж перепаде від мами. – Щоб я ще хоч раз купила вам пластилін!

– Мамо, не треба викидати всю "Артерію", – нив хлопчик Володя, тягаючи за спідницю маму. – Будь ласочка...

– Не викидати що?..

– Не викидай наші іграшки?

– Іграшки? Це все те, що ви наліпили з пластиліну і понавирізували з паперу? Ні, тепер вашими іграшками буде українська мова і школа.

– Мамо, не викидай "Артерію", – просив бог не викидати в смітник створені світи. – Будь ласочка...

За якихось дві години тумбочки дітей були вичищені і вимиті. Всі договори, всі фільми, всі істоти, всі планети, всі армії, всі корпорації  – всі творіння полетіли в смітник. Це було Цунамі. Воно не торкнулося тільки Австралії, яку Вова заховав далеко під своїм ліжком.