Ціна протистояння - життя

Жодна тварина ніколи не зможе стати людиною.

Кожна людина у будь-який момент може перетворитись на тварину.

Десять років

Джур стояв обабіч від дороги та суворо дивився на новоприбулих. З усіх боків його обступили люди. Все населення селища зібралось зустріти чужинців.

Їх було біля чотирьох десятків. Усі, крім одного, заковані в обладунки. Першим скакав прапороносець, вперши древко у стремено свого сідла. Стяг, який мав гордо майоріти на крилах вітру, промокнув до нитки та безславно обвис на держаку.

Ріденький дощ, що почався сьогодні зранку, помалу перетворювався у бурхливу зливу. Її краплі відбивали хаотичний такт на криці обладунків.

Без слів привітання чужинці проїхали попри селян та попрямували в центр селища. Люди по обидві сторони дороги зімкнулися та покрокували за ними.

Джанера вхопила руку Джура та потягнула його за собою. Хлопчик не до кінця розумів ситуації. Авжеш, йому було всього десять, але проповідники від Імперії і раніше приїзджали.

– Джанера, – звернувся він до сестри. – Навіщо ми йдемо слухати проповідника? Що ми там не чули? Йдемо додому!

– Замовкни, – буркнула вона та продовжила тягнути його за собою.

– Мені холодно, – не заспокоювався Джур. Для зайвого ефекту він почав стукати зубами.

Дівчина зітхнула та, присівши, розвернулась до брата.

– Якщо ти будеш мовчати до кінця зібрання, то завтра я випічу тобі щось смачненьке, – пообіцяла вона.

Джур відкрив рота, щоб щось сказати, але сестра, попереджуючи, підняла вказівний палець. Джур замовк. Він обожнював випічку сестри.

Хлопчик знав, що чужинці прямують до ярмарочного поля, де завжди виступали їхні проповідники.

Ярмарочне поле було продовговате, сорок кроків у ширину та біля ста п'ятдесяти у довжину. В дальній частині поля знаходився високий поміст, зрублений з бука. Коли Джур з Джанерою дістались помосту, проповідник вже говорив:

–... тому, внаслідок порушених домовленостей вождями лантійських племен, Місячна Імперія бере під свій протекторат прилеглі землі.

Гомін людей, який до цих слів було ледве чути, посилився.

– Я розумію ваші переживання, – відповів людям проповідник. – Ви можете приносити жертвоприношення своїм богам, але це не буде вважатись частиною наших податків. Якщо ви вирішите співпрацювати, то перший рік податки складуть одну десяту від вашого річного доходу. Починаючи з другого року, податки складуть одну п'яту від доходу. Перший збір Імперія проведе вже сьогодні. Тим, хто прийме Місячного Господаря як свого єдиного бога, Імперія обіцяє поблажки.

– Що відбувається? – Спитав у сестри Джур.

– Тсс, – відповіла Джанера.

Вона озирнулась довкола та, переконавшись, що всі люди слухають імперця, промовила:

– Ти зараз непомітно вислизнеш з натовпу та побіжиш додому. Пам'ятаєш про нашу таємну комору? Сховайся там. Все зрозумів?

Джур зрозумів, що зараз не час ставити питання, тому він просто кивнув.

– Розумний хлопчик, – Джанера погладила його по голові. – А тепер біжи.

Їхній будинок знаходився недалеко від ярмарочного поля, тому Джур дістався туди за лічені хвилини. Будинок був охайним. На даху красувалась свіжо прибита черепиця. Дітям довелось витратити половину своїх заощаджень на її ремонт. Але вождь Корлмі пообіцяв їм допомогти у випадку скрути. Все-таки батько дітей був таном, який врятував йому життя, віддавши взамін своє.

Хлопчик увійшов додому та вже хотів сховатись у коморі, але його погляд впав на батьківський меч, що поряд з дерев'яним щитом висів на стіні. Сам не розуміючи чому, він обережно зняв його зі стіни та разом з ним сховався у коморі.

Пройшло кілька хвилин. Джуру стало нудно та хлопчик був майже готовий порушити накази сестри, коли він почув чиїсь кроки.

Джур хотів було окликнути сестру та в той момент зазвучав чоловічий голос:

– Яке чудове селище. Тут навіть не лишилось воїнів, щоб завадити нам. Простіше роботи не буває.

Хлопчик зрозумів, що голос належить молодому хлопцеві до двадцяти років.

– Ага, – відповів інший голос. Голос старшої людини. – Ми можемо робити все, що хочемо. Але тут немає чого шукати. Відразу помітно, що хата бідняків.

– Що ви тут робите? – Зазвучав гнівний голос Джанери. – Ваш проповідник обіцяв поважати нас.

– Все-таки тут є, що робити, – промовив старший голос. – Містик обіцяв, а ми ні. Тримай її, Ганс.

Почулись звуки боротьби. Їх закінчив гулкий удар.

– Як брикається, сволота, – промовив молодий хлопець.

– Давай ти перший?

Джур стояв у коморі, скований страхом. Він більше не чув голос Джанери. Лише противні хлопаючі звуки лунали в будинку сиріт.

Джур відчинив двері комори. Він все ще не бачив що імперець робить з Джанерою. Вигляд затуляла спина старшого чоловіка.

В хаті царив безлад. Стіл був перевернутий, кухонне приладдя розкидане. Хлопчик побачив ніж біля своєї ноги та заткнув його за пояс.

Джур постарвася тихо вийняти меч з піхов. Звук сталі об шкіру здавався йому надто гучним, але противні звуки успішно заглушили його.

Чоловік, що стояв перед хлопчиком, був в обладунках, але він зняв свій шолом. Для звичайного десятирічного хлопчика голова чоловіка була б занадто високою ціллю, та Джур був найвищим серед своїх ровесників. Хлопчик став на ціпоньки та вдарив. Кров з шиї чоловіка вмиттю забризгала одяг хлопчика. З грохотом він повалився на стіну та сповз по ній, залишаючи кривавий слід.

Молодий імперець з жахом розвернувся до хлопця. Через секунду він вже сміявся. До цього він зняв сталеві наголінники та був голий від п'ят до поясу. Напівгола Джанера лежала на столі. Більша частина її одягу була розірвана та розкидана клаптями навколо.

– Скажу хлопцям – не повірять, – ледве стримуючи регіт, промовив імперець. – Ну і, що ти хочеш зробити з цим мечем, маленький дикуне? Хочеш вбити мене? Ну то давай!

Імперець взяв свій меч та витягнув його з піхов.

Тремтячими руками хлопчик підняв меч над головою та з криком ринувся на імперця. Чоловік вдарив о меч хлопця та вивернув би йому руки, якщо б той вчасно його не відпустив. Меч крутанувся в повітрі та боляче порізав голову хлопця. Миттєво діставши з-за поясу ніж, Джур вдарив імперця між ніг. З рани хлинув потік крові, але на цей раз Джур вчасно відпригнув. Хлопець швидко підбіг до своєї сестри зі словами:

– Джанера, нам треба йти, – потягнув її за руку Джур, намагаючись підвести сестру.

– Джанера! – Джур намагався достучатись до сестри.

Пил бою спав та хлопець побачив. Побачив, що груди сестри стояли нерухомо, а напіввідкриті очі холодним поглядом вперлися в стелю.

Вона була мертва.

Сімнадцять років

Бум... Бум... Бум... Під такт барабану Джур справно налягав на весло. Ритмічні рухи заспокоювали його розум, але серце шалено стукало, ледь не випригуючи з грудей. Чотири пари весел синхронно піднімались та опускались, штовхаючи в перед невелику галеру.

Джур був крайнім з веслувальників. Замість того, щоб бачити впрілу спину свого побратима, його очам відкривався чудовий вид на спокійне море. Жовтогаряче сонце ледве-ледве піднялось над водою та почало зігрівати веслувальників, витісняючи з м'язів ранкову прохолоду.

Джур байдуже ставився до картини, що відкрилась його очам. Будь його воля, він би дивився зараз в протилежний бік. В сторону міста Вангань – останнього оплоту імперців на Лантійському півострові.

Півтора року тривала облога міста і от нарешті лантійцям вдалося зробити пролом в стіні. В цей момент всі лантійські воїни штурмували діру в міському мурі. Всі, крім двох сотень.

Колись Джур був на їхньому місці. Колись він також був зажатим в тисняві, коли навколо кров, піт та дим. Ти не знаєш, де свій, а де чужий і навмання машеш своїм дворучним мечем, при цьому читаючи молитву богам, щоб це виявився імперський вилупок, а не твій побратим. Джуру це не подобалось.

Ні! Він обожнював бачити свого противника. Бачити відчай в його очах, читати усвідомлення безнадії на його вустах. Вслуховуватись у крики болю, коли він розсікав їхню плоть.

Засвистіло повітря та поряд з ними щось велетенське врізалось у воду, обливши лантійських воїнів водою. Нарешті, імперці їх помітили. Їхні катапульти почали стріляти. Та було вже пізно.

Повітря засвистіло вдруге. Човен, що плив зліва, розлетівся на безліч уламків з дерева та плоті. Кілька дерев'яних трісок пролетіли повз Джура, подряпавши йому щоку. Тильною стороною долоні хлопець витер кров та знову влився в ритм веслування.

Човен різко качнуло. Вони досягли берега. Джур, відкинувши весло, вхопився за свій меч та випригнув з човна. Лантійські воїни з щитами вже сформували черепаху та прийняли перший залп імперських арбалетників. Один з болтів відрикошетив від щита прямо в горло воїну, що стояв поряд з Джуром. Воїн з нелюдським хрипом повалився на землю. Його дух повільно витікав з тіла. Це змусило хлопця схилитись. Він не збирався помирати, коли ціль так близько.

До честі імперців вони встигли організувати оборону в такий короткий строк. Дощ з арбалетних болтів не припинявся ні на секунду, та завдяки щільності стіни з щитів знаряд рідко коли знаходив свою жертву. Черепаха рясно наїжилась та стала схожою на дикобраза.

Мало-помалу вони підходили до арбалетників. Ось тридцять кроків... Двадцять... Джур бачив, що в передньому ряду арбалетників замінили списоносці.

В цей момент черепаха розпалась.

Джур з криком вирвався вперед, відбив лезом спрямований на нього спис та вдарив. Міцно вдарив, дешева кольчуга не допомогла імперцю.

Другий противник хлопця був кращий. Він встиг кілька разів вдарити списом, а після того, як хлопець зламав держак, встиг витягнути короткий меч і заблокувати перший удар. Другий заблокувати не зміг.

Обличчя швидко проносились перед його поглядом, як і сотні інших до цього. Третій ворог мав сальні вуса та бігаючий погляд. Джур вразив його в плече та горло. У четвертого був поросячий ніс та широко розкриті очі. Хлопець розпоров йому живота. П'ятий був дуже високий та ледь не дістав Джура довгим випадом. Хлопець проштикнув йому груди. Шостий... Сьомий... Восьмий... Обличчя проносились і наступної миті забувались.

Дев'ятий ворог ледве не вбив хлопця.

Джур звик переважати ворогів у фізичній силі, тому на імперця з бердишем напав з наскока. Це ледь не коштувало йому життя. Імперець жорстко прийняв на себе удар та провів контратаку, ледве не відрубавши хлопцю зап'ясток.

Різкий біль вгамував лють Джура. На цей раз він уважно придивився до противника.

Імперець був одягнений в обладунок із криці. Хлопець відразу помітив, що якість обладунку була на порядок вища, ніж у звичайних солдат Імперії. Противником хлопця був офіцер.

Його лати були сірого кольору. До шиї був причіплений плащ червоного кольору, що майорів на вітру позаду імперця.

На одну мить хлопцю здалось, що він став героєм божественної саги. Джура охопило відчуття, що цей бій вирішує долю всього світу. Час перестав бути плинним і тепер вимірювався в словах на сторінках саги.

Відчуття відразу зникло як тільки імперець атакував. Ні, це просто бій! Розхитавши зі сторони в сторону бердиш, імперець рубляче вдарив знизу вверх. Джур відступив на крок та підставив свій меч. Лише в останній момент хлопець помітив, що це був фінт. Імперець продовжив атаку колючим ударом у груди. Джур різко взмахнув мечем уверх, високо піднімаючи руки обох воїнів, та розгонисто вдарив справа. Імперець подався вліво, щоб уникнути удару, та все ж меч зачепив його та заскрежетав по криці обладунку, залишивши по собі солідного розміру подряпину.

– Непогано, - мовив імперець. – Нарешті достойний противник. Мене звуть Бальдемар рай Мохт. Як звуть тебе?

– Джур Високий, – коротко відповів хлопець.

Бальдемар глумливим поглядом глянув на Джура. Імперець був трохи вищим, тобто по-справжньому гігантським.

– Високий кажеш? – З посмішкою промовив Бальдемар. – Ну то подивимось наскільки!

З цими словами він закрутив бердиш та ринувся в атаку. Джур, не вагаючись, зробив те саме.

Цей бій не став легендою, хоч і між собою зіткнулись дві майбутні легенди. Про нього не розповідали історій біля вогнищ і він не мав драматичної розв'язки.

Але коли меч меч лантійця зустрівся з бердишом імперця, все навколо завмерло. Воїни та солдати зупинялись та заворожено гледіли на смертельний танок двох бійців. Хоч танок був дещо незграбним, враховуючи розміри обох воїнів. Рідко траплялось, що пил одного бою міг заглушити хаос цілої битви.

Бій здавався постановкою. Коли один з бійців майже наносив смертельний удар, другий дивним чиним уникав його. Важко сказати скільки тривав бій, але в один момент Бальдемар, стікаючи потом, опустив свій бердиш та промовив:

– Ну нарешті!

Джур, хоч і був вдягнений у легеньку кольчугу, впрів не менше.

– Ти ще мене не переміг, – твердо промовив він.

– Ні, я не переміг, – піднявши бердиш, імперець вказав на море. – А от Імперія сьогодні переможе.

Джур обернувся. Його прикладу послідували інші лантійські воїни.

Стільки років, і все дарма. Джур не міг повірити, що він не виконає свою клятву і не помститься за Джанеру. Хлопець відмовлявся вірити, що весь цей час імперці просто гралися з ними. Дехто з лантійців кидав зброю, інші збивалися в купу і готувались прориватись з міста. Джур міцно стис свого меча і з нелюдським криком кинувся на Бальдемара.

А в кількох кілометрах позаду нього східний вітер наповнював вітрила незліченній кількості імперських кораблів.

Тридцять п'ять років

– Небесний Отче, зроби мою руку міцною, а хватку сильною. Уганг, не дай погаснути моїй люті, що направлена на створінь хаосу, які принесли горе на мої землі. Джанера, залиш моє серце чистим, а помсту справедливою.

Джур стояв, вперши коліна у землю, на пагорбі, вершину якого коронував листяний ліс. Його меч, десятки разів зламаний і стільки ж перекований, був встромлений у землю навпроти воїна.

Очі Джура були закриті. Губи ледве ворушились, тихим шепотом, видуваючі слова молитви.

Наближення Ангорі Джур відчув завчасно. Його замісник повільно та тихо підходив. На поважній відстані воїн зупинився та терпляче дочекався поки Джур закінчить молитву. Ніхто не смів турбувати його в цей час.

Закінчивши, Джур підвівся та витяг свого меча. Не гаячи часу, до нього відразу підбіг Ангорі.

– Їдуть, – промовив замісник Джура.

Його жирне кудряве волосся сплуталось, але борода на обличчі була чистою та охайною. Джур глянув у зелені очі побратима.

– Скільки? – Спитав воїн.

– Більше ніж ми очікували, – відповів Ангорі. – Мабуть, везуть щось важливе.

– Коли прибудуть?

– Через пів години.

– Накажи всім займати свої місця. Діємо за першим планом, – почав віддавати накази воїн. – Такий шанс ми не маємо права втратити.

– Перед боєм з тобою хотіла поговорити Шалена, – сказв Ангорі.

Джур не відреагував. Хлопець зрозумів, що розмова закінчена та пішов виконувати накази.

Шалену, поряд з кількома воїнами, він знайшов у заростях кущів, що росли на схилі обабіч від тракту.

– Ми не можемо атакувати, – почала Шалена без привітання. – Їх біля семи дюжин, у нас і чотирьох десятків не набереться.

– Ми атакуємо, – повторив наказ Джур.

– Але ж це само...

Не встигла воно зреагувати, як Джур миттєво схопив її руку та боляче стис її.

– Я сказав, ми атакуємо, – Джур пильно вгледівся в її очі. – Чи ти хочеш посперечатись зі мною за лідерство?

Шалена нервово ковтнула слину та повільно покачала головою.

– Ось і молодець, – промовив Джур, відпустивши руку.

Останні хвилини перед боєм, як завжди, тянулись надто довго. Сама природа завмирала від напруження, висівшого в повітрі.

Та ось з-за повороту показались четверо верхових, за ними, крокуючи не в такт, пленталась піхота. Відразу видно – новобранці. Останніми їхали дві карети, кожна запряжена парою коней.

Джур подумки вирішив де буде битись та подав знак. З гулким грохотом на землю повалились кілька дерев, які були завчасно спиляні та тримались до цього тільки за рахунок натягнутих мотузок.

Кілька новобранців не зуміли зреагувати та були задавлені деревом. Один з вершників опинився поза перекритою дорогою та зробив спробу втікти. Шалена влучним пострілом з лука завадила цьому.

Бій був лютим, але він не обіцяв бути довгим. Попри чисельну перевагу ворога, лантійці швидко зім'яли імперців та притисли їх до карет.

Та сталося те, чого Джур не очікував. Дверцята карет водночас відчинились і звідти повалили імперські солдати. Це не були прості новобранці. На їх обладунках красувались шеврони імперської гвардії.

Джур подумки виругався. У слух гукнув:

– Усі до мене! Щільний стрій. Агнорі, неси свою задницю сюди!

Ось спис поранив ногу. Звідкись прилетів арбалетний болт та увіп'явся в його плече. Короткий меч розрізав губи, звідки хлинула темна кров. Але Джур не дозволяв одному ворогу ранити себе двічі. Пил бою спадав. Залишилось всього кілька імперців, які збившись в кучу з жахом дивились на нього.

Останнім ривком воїн ринувся на солдат та холоднокровно прикінчив їх, одного за одним. Онімівши від жаху, вони навіть не попросили милосердя.

– Кудрі, – звернувся він до лікаря їхнього загону. – Допоможи пораненим. Шалена, Ангорі, перевірте чи нема хвостів.

Слова з болем виривались з його окровавленого рота. Не почувши відповіді, він озирнувся.

Неподалік від нього лежала Шалена з перебитою шиєю. Погляд мертвих очей з докором вперся в Джура. Навіть після смерті її очі зберегли краплю безумства, за яку вона отримала своє прізвисько. Поряд лежав Кудрі. Він погубив стільки ж людей, скільки і врятував.

Джур підійшов до карет. Біля однієї з дверцят лежав Ангорі з розпоротим брюхом. Джур покачав головою та долонею закрив порожні очі хлопця. Меч Ангорі був встромлений в одного з гвардійців. Придивившись до шевронів імперця, Джур зрозумів, що він був їхнім капітаном. Хлопець помер з честю. Найкращий його помічник. Останній помічник. Всі попередні вже також у могилі.

Джур обшукав імперського капітана та знайшов два клаптика пергаменту. На одному був наказ. Джур вже знав перо що там писалось. А от інший шматок пергаменту його зацікавив.

На ньому чорно-білою фарбою був зображений портрет. Голова на пергаменті була начисто вибрита. На лисині виднівся шрам. Ще один на щоці. Обличчя було скривлене в уявній люті. Класичне обличчя розбійника. Внизу пергаменту підпис:

"Джур Високий. Винагорода за живого чи мертвого."

Імперці зробили з нього демона, щоб відвернути від нього простий люд. У Кичерах Спротиву він сформує новий загін.

Сім днів він крокував до кичер. Сім днів майже без сну. Без їжі. Без відпочинку. Джур хотів бути якнайдалі від місця бою.

Діставшись кичер, він окликнув людей. У відповідь тиша. Дивно. Скоро почнеться сезон мороку. Хоча б один загін мав перечекати сезон у кичерах.

Біля входу до кичер було невеличке озерце. Воїн підійшов до нього та почав старанно змивати солідний шар грязюки. Джуру вельми не сподобалось те, що він побачив під ним.

Обличчя у відображенні мало занадто багато спільних рис із портретом на пергаменті. Єдиною відмінністю був його вираз. Зараз на нього дивилось спокійне втомлене обличчя. Хоча тепер Джур не сумнівався, що в бою його обличчя було копією портретного.

Невже його боротьба втратила сенс? Всі ці роки! Всі ці битви! Все дарма? Тепер навіть прості лантійці вважали його розбійником? Джур відкинув цю думку. Відповідь йому не сподобалась. Та й неважливо це. Коли він переможе, йому ще подякують.

У кичерах було все необхідне, щоб жити тут. Вже у караульній було декілька спальних мішків. Джур помітив, що ними вже давно не користувались.

Взагалі атмосфера була такою, що тут ніхто не жив кілька місяців.

Але ж це неможливо! Він сам був тут чотири місяці тому! Жахлива думка пострілом вколола мозок.

Джур підійшов до дальної стіни кичери. Стіни Знаків, де кожен загін мав відмітитись, коли він тут побував і куди пішов.

Три останніх знаки написав Джур. Першому з них вже було сім місяців. Джур все зрозумів.

Воїн повільно вийшов з кичер та впав на коліна перед озерцем.

Вперше за двадцять п'ять років навколишній світ побачив сльози Джура Високого, останнього борця за свободу лантійських кланів!

Сорок один рік

Пшениця плавно піддвавалась ніжному дотику вітру та своїм золотим сяйвом майже сліпила очі, немов кидаючи виклик сонцю. Серед цього золотого моря, по головному тракту, повільно їхав віз, запряжений двома кіньми.

Касан прикрив очі рукою та спрямував свій погляд вдалечінь, марно намагаючись зазирнути за горизонт.

– Про що думаєш, Касане? – Спитав його напарник по каравану, Айлех.

Касан повернув свій погляд на нього. Айлех був низенького зросту та з солідним черевом. На його обвислих щоках красувалась ріденька борода.

– Про дім, – коротко відповів Касан.

Цей чоловік вже довго був загадкою для Айлеха. Які таємниці було у цього більш ніж двохметрового велетня. На його тілі було більше шрамів ніж у Айлеха зубів. А їх у нього було аж двадцять три.

– Ну то вже скоро ти обіймеш свою дружиноньку, – гигикнув Айлех.

Він, як і багато інших чоловіків, заздрили Касану. Несса була справжньою красунею, з великим приданим. До появи Касана, більше десятка молодиків вже спробували її засватати. Айлех також до неї сватався, а вона вийшла заміж за якогось приблуду.

Місто Вангань вже виднілось на горизонті. За часів панування імперців, міський мур став більшим та міцнішим, а кам'яних будинків значно побільшало.

Головну браму міста Касан зустрів разом із невеличкою меланхолією в душі. Кожного разу, коли чоловік проїзджав через ворота, його супроводжувало дивне відчуття. Кожного разу його так просто впускали, і кожного разу він очікував засідки.

Коли Касан з Айлехом майже дістались міської стайні, напарник промовив:

– Можеш іти додому, Касане. Я сам подбаю про товар. Поїздка була важкою, а завтра потрібно починати торгувати.

Касан кивнув, зістрибнув з возу та, вскинувши руки у прощанні, мовчки пішов геть.

Вдома було пусто, що було дивно, адже в цей час Несса вже давно мала повернутись з ринку. Товстий шар пилу покрив дубовий стіл. Хліб, що лежав на ньому, вже давно покрився пліснявою. В цьому домі вже кілька днів ніхто не жив.

Чоловік розвернувся та вийшов з дому. Він розумів, що гукати дружину марно. Дійшовши до сусіднього будинку, Касан постукав у криво прибиті двері. Тиша. Постукав ще раз. За дверима почувся шорох. Чоловік збирався постукати втретє, коли двері перед ним відчинились.

– А це ти, Касане, – гугнявим голосом відповів чоловік, що стояв перед ним. – Шукаєш свою дружиноньку?

Це було сказано з такою злою іронією, що Касан ледве стримався щоб не дати йому в пику.

– Ти знаєш де Несса, Дарсі?

– А що? Наш страшний велетень турбується?

Вдруге чоловік не стерпів. Вхопивши Дарсі за комір, Касан з легкістю підняв його та жбурнув у середину будинку.

Не встиг Дарсі підвестись, як велетень знову його вхопив та притиснув до стіни.

– Скажи мені, - прошипів Касан. – Що сталось з Нессою?

– А що як не скажу? – Сказав Дарсі з усією можливою зухвалістю, на яку була спроможна людина, коли її до стіни притискає велетень.

– То я тебе вб'ю.

Сказано тихо. Без емоцій. Немов Касан просто констатував факт. Дарсі повірив.

–Два тижні тому її хтось заклав містикам. Сказав, що бачив як Несса займалась чаклунством. Вона пливе на кораблі, який вже на півдорозі до Імперії. Її продадуть в рабство.

– І ви нічого не зробили?

– Ми намагались. Просили дочекатись тебе. Але керуючий містом Гартанс сказав, що думка ще одного лантійського варвара вироку не змінить.

– Куди саме пливе той корабель?

– Я... Я не знаю, чесно але Гартанс має знати.

Не встиг Дарсі договорити, як Касан відпустив його та пішов геть.

– Варвара, – проричав собі під ніс чоловік, прямуючи до свого дому. – Я покажу йому варвара.

Коли він вийшов з дому, на його нещодавно вибритій потилиці вигравали промені сонця, яке вже майже торкалось небосхилу. У руках він тримав продовгувату згорку.

Шлях до палацу керуючого був недовгим і зайняв менш ніж півгодини.

В середину його пропустили без проблем, що було дивно, зважаючи на його положення та вечірній час.

– Це ти, Касане? – У тьмяно освітленому кабінеті зустрів його керуючий Гартанс.

Він був ще тим сучим сином. Лопоухий, з кривим носом та шрамами від пережитої віспи.

– Де Несса? – Відразу рубанув правду-матку Касан.

– Несса відбуває заслужене покарання. На неї доповіли, я перевірив і це виявилось правдою. Яким для мене це був шок. Дочка почесного жителя міста...

– Мене не хвилює, що ти думаєш. Скажи де вона?

– Тебе навіть не цікавить хто її заклав?

– Я не цікавлюсь мізерними людьми.

– А от він цікавиться тобою. Хоч ми і гарантуємо анонімність.

Ззаду почулися повільні кроки.

– Привіт, Касане.

Очі Касана округлились від здивування.

– Ти?

– Я, – підтвердив Айлех. – Я намагався змиритись з тим, що людина, яку я кохав вибрала замість мене якогось пройдоху. Чесно. Але не зміг нічого зробити. Ти скажеш навіщо мені це? А тільки так я зможу її отримати. Вона помучається кілька місяців, а потім з'явлюсь я та викуплю її з рабства. Радість свободи затьмариться новиною про твою смерть. Ти не витерпів такої образи та кинувся на керуючого Гартанса. І як ти думаєш хто буде її втішати?

– Чудовий план, – додав свою думку Гартанс. – Гідний істинного імперця. Айлех зовсім не схожий на вас, лантійських варварів.

Касан розреготався, чим здивував своїх опонентів.

– Ви називаєте себе цивілізованими, а нас варварами – долаючи регіт, говорив чоловік. – Саме від нас ви вдосконалили свої ювелірну та ковалеву справу. Ми могли плідно співпрацювати. Спільно долати незгоди, але ви прийшли зі зброєю та сплюндрували наші землі вогнем та своїми забобонами.

Касан знову розреготався.

– Знаєш, що в твоїй історії правдиве, Айлеху? – Спитав чоловік. – Я справді зроблю спробу вас вбити.

Касан розгорнув згорку та дістав дворучного меча.

– Данг, Карат, вбийте його, – перепудженим голосом гукнув Гартанс.

У кімнату ввалились двоє імперців, озброєні алебардами.

– Всього двоє? Не смішіть.

Стеля в кабінеті була низькою. В такому приміщенні досить тупо було користуватись довгими алебардами. Перший вартовий завдав колючого удару, Касан ухилився та з розвороту розсік йому обличчя. Другий вартовий хотів завдати рублячого удару зверху вниз та його алебарда сповільнилась, зачепивши стелю. Касан, не напрягаючись, ухилився та проштикнув йому груди.

– Варта! Варта! – Закричав керуючий містом.

– Вони не встигнуть, – повільно наближаючись, сказав Касан.

– Хто ти в біса такий? – Тремтячим голосом спитав Айлех.

– Мене звуть Джур. Джур Високий, – сказав варвар та сповна насолодився розквітаючим жахом у їхніх очах.

Сорок три роки

Варвар увійшов у місто, коли согце вже давно сіло за горизонтом. Новенькі шкіряні чоботи тихо шепотіли, торкаючись бруківки на вулиці. Вони якро контрастували з плащем, що був підбитий хутром. Та Варвар ніколи не зважав на віяння моди. Господар каравану щедро заплатив йому за останній рейд та хотів найняти його на ще один. Навіть наполягав. Та Джур не міг погодитись. Після двох років бездумного блукання по Імперії. Двох років збирання інформації по крихтам, для Джура кожна втрачена секунда ставала особистим горем.

Нарешті! Після двох років поневірянь перед ним замиготіло мерехтливе світло надії. Варвар більше не міг втратити слід. Він вб'є кожного, хто стане на його шляху. Хай би це був сам Імператор.

На вулицях ставало менше народу, тому Джур поспішив дізнатись дорогу. Виявилось, що рабів тримали на складі біля північної брами міста. Як назло, він увійшов через західну.

Варвару хотілось бігти, але він не хотів привертати увагу. Джур йшов швидким кроком, коли світ навколо нього вибухнув!

Бам! Бам! Бам! Бам! Чотири потужних вибухи пролунали у різних частинах міста. Варвару пощастило – кожен з них був надто далеко від нього. Але перед ним, прямо на півночі, здійнявся велетенський стовп пилу та вогню.

Не встиг Джур все осмислити, як його ледве не збив вершник, який, не вибачившись, поскакав галопом далі. Всього на одну мить варвар побачив обличчя вершника. Але він запам'ятав його на все життя.

Молодий хлопець, ледве за двадцять. Ніс горбинкою, довге чорне волосся та гострий погляд.

Чим далі варвар просувався на північ, тим міцніше він заплутувався у тенетах хаосу. Північна частина міста вибухнула пеклом. Кожну секунду жар вогняним потоком спалював легені Джура.

Варвар вхопив чоловіка, що біг йому на зустріч.

– Де тримають рабів? - Запитав Джур.

– Що?

– Де тримають рабів? – Повторив варвар.

Чоловік вказав на будівлю позаду нього. Вогонь вже вволю поласував будівлею.

Не гаячи часу, Джур увірвався в середину будівлі.

Сотні рабів були залишені на призволяще у своїх камерах.

– Несса!

У відповідь лише тріскучий сміх вогню. Стони нещасних заполонили весь навколишній світ.

– Несса! Це я, Джур! - Промовив варвар, вже зовсім забувши, що дружина знала його під іншим ім'ям.

Там, де проходив Джур, раби благали про допомогу, та варвар не зважав на цих знедолених людей.

– Несса!

– Касане?

– Несса, – радісним криком варвар заглушив шум вогню. – Ти де?

– Тут! – Почулось далі по коридору.

І тут він побачив її. В лахміттях, з коротким сплутаним волоссям та безнадійними очима. Вона була прекрасна!

– Касане, яка я рада бачити тебе.

– Де ключі, Несса?

– У охоронців. Послухай...

– Де охоронці?

– Вони втікли. Касане...

– Не турбуйся, кохана, – знімаючи напівзгорілий плащ, сказав Джур. – Тепер все буде добре. Я більше ніколи тебе не покину.

Вогонь закінчував гризти дерев'яні балки та вже впритул наблизився до подружжя.

Джур міцно вхопився за гарячі ґрати та почав їх хитати.

– Касане...

- Я не дозволю більше мене покидати! Я більше не буду один! Чуєш?

Язички вогню дістались ніг жінки. Вона закричала. Позаду неї обвалилась стеля, додаючи, вже і так в переповнену кімнату, більше вогню.

Джур почав люто трясти ґрати. Від їх жару в нього почала плавитись шкіра, та він не зупинявся.

– Касане...

–Джур. Мене звати Джур.

– Як гарно, – хриплячим голосом сказала Несса. – Я так боялась, що більше ніколи не скажу тобі цього. Я тебе кохаю. Всім серцем тебе кохаю.

Сказавши це, жінка впала додолу. Здавалось трималась вона тільки завдяки силі волі. Та це враки. Трималась вона завдяки коханню.

Джур закричав та люто затряс ґрати. Нарешті вони піддались.

Не гаячи часу, Джур підняв свою дружину та побіг до виходу. Він ще не знав, що було вже пізно.

Сорок сім років

Вільно Місто Нугес. У темний провулок ледве-ледве просочується світло від ліхтарів головної вулиці.

Попечені руки міцно стиснуті в кулак.

Навпроти палій. Саме той, хто спалив Новий Мун. Райдель з Мецу. Таке його ім'я. Він той, хто винен у смерті Несси. Або не винен? Які ж його мотиви?

Він подорослішав. Зрілий погляд вперся об Джура. Міцна рука чоловіка на палаші очікує подальших дій варвара.

Який же вибір зробити? Вбити чи поговорити? Вибір цивілізованої людини чи вибір варвара?

Джур зітхнув та ступив вперед...

Присвячується моїй єдиній і неповторній натхненниці.