Чітко і виразно

Думки про переселення з’являлися у Петра дедалі частіше.

Кожна дрібниця, до якої, ніби то звик, тут, у Києві, пригнічувала. Та й не тільки тут, колись Петро думав, що подорожі мають бути цікавими, але всюди бачив одне і те саме. Вічно похмуре небо, результат невдалого експерименту з керування погодою. Бетонопластик усюди - вулиці, тротуари, площадки, буквально все було залито дешевим і стійким до будь-яких умов матеріалом. Всі горизонтальні поверхні стали брудно-сірими, та ще вкрилися купами сміття, які чомусь ніхто не прибирав. Коли Петро востаннє бачив щось зелене уже й не пригадував. Мабуть у далекому дитинстві. Тоді ще існував парк і батьки кілька разів брали його на прогулянки. Тепер ті далекі світлі й радісні години ще зігрівали душу залишками теплих і щирих емоцій. Більше таких Петро уже давно не відчував.

Він взагалі рідко відчував щось хороше останнім часом. Бути ніким у великій міжнародній корпорації і отримувати за це засоби щоб не вмерти з голоду - ось доля майже всього людства. Великі фінанси змогли домовитися майже з усіма урядами і всюди запанував один устрій, не поганий, скоріше ніякий, сірий і безликий. Утім думати про це, особливо зранку Петрові не хотілося.

На вулиці він завагався чи йти на роботу пішки, чи вчергове поштовхатися у натовпі на транспортній платформі - по часу було однаково, іноді платформи рухалися навіть повільніше. Але почав моросити дрібний неприємний дощик і ноги самі понесли його до зупинки. На платформі хоча б є дах, а мокнути просто неба у часи, коли повітря забруднено різними викидами, далеко не найкраща ідея.

На диво натовп був не надто щільним і Петро щоб не нудитися і не звертати уваги на людей, які стояли поряд, почав читати новини на комунікаторі. І одразу ж натрапив на повідомлення, що Українська колонія на Марсі знову набирає охочих.

Історія колонії була дивовижною і навіть абсурдною, але тим не менше вона існувала вже десяток років і налічувала 20 тисяч колоністів. Петро цю всю історію відслідковував сам, ще зі старших класів, саме тоді з’явилися перші повідомлення про телепортатор Коваленка.

Спочатку ніхто не вірив, що простий співробітник кафедри квантової фізики навіть не в столичному вузі, а в далекому обласному центрі України, зміг справді зробити настільки потужне відкриття. Але сотні підтверджених дослідів, чимраз більший розголос у закордонних ЗМІ і врешті Нобелівська премія засвідчили - це реальність. Коваленко виїхав до США і працював із НАСА, там готові були вкласти мільярди доларів і одразу визначили справді достойну мету - Марс. Як потім пояснювали прибічники теорій таємних змов, це було зроблено, щоб не порушити баланс і економіку, значна частина якої тримається на транспортуванні товарів.

Зрозуміти як і чому телепортатор Коваленка працює так ніхто і не зміг. Але це не завадило перекинути на червону планету сотні й сотні кілограм спорядження, автономних роботів-будівельників, елементи конструкцій, навіть чимало земного грунту для перших теплиць. Коли Петро закінчував вуз, на Марсі існувало поселення готове прийняти 50 людей і забезпечити їх життя усім необхідним.

У цей же час виявилося, що телепортатор не може працювати із живими організмами.

Після кількох дослідів на мишах і кроликах Грінпіс добився заборони - надто вже страшні кадри передавали камери із Марсу. Коваленко із головою поринув у допрацювання, але чи з того щось вийде ніхто сказати не міг.

НАСА запустили десять перших колоністів традиційним шляхом. І через рік Земля святкувала появу перших людей на сусідній планеті. Ще за два роки поселення досягло максимальної кількості. Телепортатор працював на повну потужність, вантажі йшли потоком, поселення розширялося в очікуванні чергових партій колоністів. Сам Коваленко не вилазив із лабораторії і вже практично не брав участі у поточній роботі. Про нього навіть стали забувати.

Аж раптом одного дня він оголосив, що може відправити на Марс людину. Не мишу, не кролика, а людину. Хоча потім, переглядаючи історичне звернення, Петро чітко чув, що Коваленко сказав “українця”. За роки роботи у США він так і не навчився говорити англійською вільно і в публічних виступах завжди говорив рідною мовою. На фоні ейфорії усі ЗМІ подали інформацію не вникаючи у деталі і нюанси перекладу. І дарма.

Коваленко зумів наполягти, щоб першим телепортованим справді був українець. Він сам.

Скандал тоді зчинився дуже потужний. Але оскільки ніхто більше не розумів навіть половини записів ученого, не кажучи вже про відтворення його роботи, вибору у американських чиновників не було, мусили погодитися.

Трансляцію історичного переміщення дивилася рекордна аудиторія. На Марсі колоністи були готові до будь-якого розвитку подій, головним чином до невдачі. Телеканали нагнітали збудження викачуючи із рекламодавців космічні суми грошей. І ось мить настала.

Петро тоді вже працював у тому самому офісі, що й зараз. На всіх моніторх співробітників була одна картинка - кімната телепортатора і сам Коваленко у скафандрі. Ось він перевіряє прилади. Ось вводить щось у комп’ютер. І врешті повертається до камери.

- Люди! Це історична мить. Я вірю, що всі розрахунки правильні і все спрацює як слід. Я відправляюся на іншу планету. І я хотів би подарувати її своєму народові.

Виникла пауза. У офісі всі слухали затамувавши подих і не розуміючи про що йдеться. Як потім показали записи те саме відбувалося по всій планеті, і в кабінетах президентів, і в халупах Зімбабве.

- Я допрацював телепортатор. - продовжив Коваленко. - Але для людей він діятиме тільки якщо це будуть українці. Це наш шанс зробити усе з нуля. І цього разу правильно.

Коваленко швидко натиснув кнопку і щез із кімнати.

Ведучі телеканалів кілька секунд мовчали а далі почався Великий гвалт.

Вони не розуміли, і ніхто не розумів. Вони хотіли подробиць, і всі хотіли. Вони вимагали пояснень, і всі вимагали. І ніхто нічого не міг вдіяти.

Невідомо навіть було чи це недолугий жарт, якась містифікація, чи усе відбулося насправді.

Сигнал із Марсу мав іти більше восьми хвилин. І це були найбільш хаотичні й безладні вісім хвилин у земній історії.

Врешті в кадрі з’явився Центр керування польотами, хоч для телепортації і не використовувалися звичні потужності НАСА, просто за традицією вирішили усі позапланетні комунікації зосередити саме тут. Схвильований журналіст у кадрі не дуже тямив що саме слід робити і лише повторював останні слова Коваленка англійською, а також слідкував за великим настінним монітором, де застигла група людей у скафандрах, що мала прийняти Коваленка на Марсі. Приймальної камери телепортація не потребувала, достатньо було рівної площадки. Там, на Марсі вони ще не знали, що саме сказав Коваленко і просто чекали його згідно із планом експерименту.

Петро тоді ще встиг замислитися над нюансами спілкування - вони там уже прийняли вченого, але ще не почули, що він сказав перед відправленням, а ми тут не знаємо чи все закінчилося добре. Перед закінченням необхідного часу журналіст замовк і як усі в центрі керування польотами втупився у екран. Люди перед телеприймачами і комп’ютерами по всьому світу також застигли.

На екрані спалахнуло світло, мікрофони вловили рух повітря і посеред площадки з’явилася людська постать у скафандрі. Поселенці, які чекали цього моменту, одразу підбігли і підняли вченого. Камера показала його обличчя за склом шолому. Секунду здавалося, що Коваленко непритомний або й неживий. Але потім він відкрив очі, озирнувся, побачив де перебуває і мовив:

- Вдалося.

Описати що у світі діялося протягом наступних днів Петро не зміг би, навіть якби присвятив цьому кілька років. Істерія щодо України сягнула такого рівня, що мало не почалася Третя світова війна. Лише чітка заява НАСА, що Коваленко протягом останніх років не мав жодних контактів із урядом України (та й взагалі будь із ким) дозволила знизити градус.

На Марсі колоністи не знали як себе поводити, але врешті решт мабуть досягли якогось хиткого балансу між бажанням вибити з ученого зізнання і реалістичним усвідомленням, що пояснень скоріше за все ніхто не зрозуміє, тому не варто й намагатися.

Телепортатор у НАСА розібрали на гвинтики. І теж нічого не зрозуміли. Він працював як завжди. Будь які неживі речі відправляв чітко за призначенням. Подолавши заборону заради одного експерименту відправили мишу. Результат по телебаченню не показували. Більшість країн членів ООН вимагали взагалі не обговорювати можливість відправки людей а) через те, що лишилося від миші б) через те, що Коваленко міг бути правим і це дало б нечувану перевагу українцям.

У самій Україні про гучну заяву говорили по різному. Більшість людей скептично вважали, що “сердешний учений з’їхав із глузду”, хоч і не могли пояснити як тоді він сам зміг опинитися на Марсі. Але були і обережні оптимісти і навіть радикальні.

Власне, десь тоді Петро вперше відчув причетність до певного народу і це відчуття, можливо також вперше в житті, було схоже на гордість. І тоді ж з’явилися перші охочі, що готові були ризикувати і пропонували відправити себе на Марс телепортатором Коваленка.

Світ вагався. Світ не хотів приймати рішення. Але врешті-решт світу було цікаво. Навіть теоретично - чи справді таке могло бути?

Як тільки уряд США відчув, що коливання більше в позитивну сторону майже миттєво було сформовано програму і відібрано добровольця, українця у другому покоління, офіцера космічних сил США.

День експерименту не афішували. ЗМІ взагалі не підпускали до Центру підготовки. Попри обурення світової громадськості відправку провели таємно. І лише отримавши підтвердження, що новий поселенець прибув нормально і почуває себе добре, оприлюднили інформацію.

На хвилі ентузіазму вирішили перевірити, чи справді Коваленко мав на увазі те, що казав. І відправили американця, який не мав жодного стосунку до України.

Пам’ятник йому поставили майже одразу і дотепер вважають героєм, віддають належну шану. А Коваленко на Марсі з того моменту навідріз відмовився спілкуватися із будь яким представником НАСА.

Він також повідомив, що підготував креслення і пояснення, на основі яких зібрати телепортатор може колектив хороших учених та інженерів у будь-якій країні і що вважає необхідним розміщення його якомога ближче до Києва. Ці креслення одного дня просто з’явилися у інтернеті і хоч США якийсь час намагалося блокувати їх розповсюдження, скоро стало зрозуміло, що це просто нереально.

Перший телепортатор Коваленка в Україні запрацював через пів-року. На Марс відправили одразу десять добровольців. Петро знав їх імена і пишався ними, як і всі українці. Далі туди відправили п’ятдесят людей. Отримавши необхідні матеріали, вони швидко спорудили окреме поселення і невтомно його розширювали. Відправлення перестали транслювати наживо, лише повідомляли про них у ЗМІ, спочатку як головну новину дня, потім навіть перестали виділяти заголовки.

Через рік Українська колонія мала першу тисячу поселенців і розросталася нестримно. Час від часу оголошувався набір бажаючих змінити планету проживання. Поселенці присилали фото, відео, користували електронною поштою, загалом не були відірваними. від суспільства. Серед них знайшовся й журналіст, який дуже смачно і детально описував життя на червоній планеті. Ще за рік, Українська колонія на Марсі перетворилася у щось на кшталт сусідньої області. Відправлення і набори добровольців проходили регулярно.

Світ змирився. Звичайно вчені різних країн продовжували спроби вивчення як теорії так і телепортаторів, але так нічого й не добилися. Маючи на руках схеми можна було створити апарат. Але змусити його відправляти когось крім українців ніхто не міг.

Тож Петро вже досить давно думав про переселення. Він знав, що життя там важке, що воно навіть небезпечне. Він знав, що терраформування хоч і запущено, але результат принесе лише через сто років. Він знав, що там спартанські умови життя. І все ж він прагнув робити щось значиме, щось чим можна пишатися, щось, що залищиться нащадкам.

Все це промайнуло у його голові, поки він читав повідомлення. І раптом Петро зрозумів, що рішення прийняв уже давно і лише чекав нагоди. З платформи він зіскочив на одну зупинку раніше, біля вокзалу. Не переймаючись тим, аби зателефонувати на роботу, сів у електричку і виліз на першій же станції за містом. Стільки років думав про те, щоб сюди прийти і аж відчув трохи розчарування, що це виявилося так легко й буденно.

Будівля у якій змонтували телепортатор Коваленка була тут найвищою і найновішою. На вході Петро просто сказав вахтеру:

- Доброволець.

За п’ять хвилин він сидів у кабінеті, заповнюючи анкету і намагаючись пригадати чи були у його бабусі якісь спадкові хвороби. Не пригадавши нічого окрім хронічної сварливості, Петро закінчив і став у чергу на медогляд.

Швидкість із якою все відбувалося просто заворожувала, час від часу він навіть думав, що спить.

Останнім був кабінет психолога. Низенький лисий дядько у окулярах та білому халаті довго говорив про те, що уряд зацікавлений у безперешкодному існуванні колонії і тому максимально спростив процедуру, що це небезпечно, але почесно, що Петро має розуміти - шлях назад з’явиться нескоро, не раніше як на Марсі Коваленко зробить свій телепортатор налаштований на Землю і невідомо чи він взагалі цим зараз займається...

- Пане лікарю. Я розумію про що ви. Хочете дізнатися чи твердо я вирішив. Так. Твердо. Я хочу на Марс.

- Добре. - лікар не здивувався, мабуть чув таке щодня. - Останнє. Я не знаю як апарат визначає національність. Ніхто із поселенців не розповідав, що відбувається у кімнаті, хоча мушу зазначити, що реакція на питання у всіх трохи вище норми, за серцебиттям, тиском та емоційною складовою. Щось там таки перевіряється. Я не можу вас до цього підготувати. Я лише спитаю - чи вважаєте ви себе українцем? Мушу сказати чесно, були люди... не знаю навіщо... але вони пробували пройти, як той американець. Нічого хорошого.

Петро замислився. Те, що він українець сумнівів не викликало, але чи достатньо він українець для телепортатора? Врешті він згадав про 20 тисяч колоністів. Не міг же він бути гіршим за них.

- Так. Я розумію. Я підтверджую своє бажання. Де підписати?

Скафандр трохи муляв у плечах, шолом був на диво легким, а повітря у системі якимось неживим.

- Усе стерилізовано. - пояснив технік. - Скафандр не космічний, легкого типу, захищає, тільки від низьких температур і марсіанської атмосфери. На місці вам покажуть як його доглядати. Це найбільш важлива річ для вас на перші кілька років, поза приміщеннями можна тільки у ньому. Потім отримаєте новий, зараз інтенсивно розробляються кращі моделі.

- Зрозумів.

- Ну заходьте. Станете біля панелі і натиснете зелену кнопку, вона там одна велика, не помилитеся.

Петро увійшов у невелику кімнату, всі стіни у приладах, дивних для нього, але частково знайомих по трансляціях. Біля пульта зупинився і затамувавши подих натис зелену кнопку.

На екрані перед ним висвітився рядок “Зніміть рукавичку скафандру і прикладіть палець до мембрани”. Збоку підсвітилося невелике коло. Петро зняв рукавичку і поклав на те коло вказівний палець.

“Аналіз”. Він відчув легкий укол.

“Можете вдягти рукавичку”.

“Аналіз завершено. Генетично ви українець на 74 відсотки. Цього достатньо для відправлення після останньої перевірки, підтверджуєте?”

Петро раптом відчув як спітнів, але все ж він знайшов у собі сили і проказав “Так”.

На екрані висвітився черговий рядок:

“Будь ласка, чітко і виразно прокажіть у мікрофон слово “паляниця”.