Чарівні пригоди Йозефа

Якось маленький хлопчик Йозеф сидів у своєму дворі на нижній сходинці будинку й дивився заплаканими оченятками на сонце, яке потихеньку тонуло в рожевих хмарах. До нього долітали веселі крики дітей, які десь захопилися веселою грою.

Ззаду до Йозефа підійшло чорно-біле кошенятко і співчутливо нявкнуло. Якби на місці цього хлопчика був хтось інший, він би в тому нявкоті нічого не розчув. Але Йозеф був незвичайним – він умів спілкуватися з тваринами. Тож він зрозумів, що кошеня спитало його, чого він плаче.

- Не хочуть діти зі мною гратися. Б’ють мене і проганяють, – відповів хлопчик.

- За що? Хіба ти їм щось погане зробив?

- Та ні, вони просто кажуть, що я божевільний, бо я розумію все, про що тваринки говорять, а вони ні. Тільки моя бабуся мені вірить…

Помовчавши деякий час, кошенятко промурчало:

- Знаєш, я дуже довго шукав людину, таку, як ти, яка б розуміла мову кожної живої істоти, – на цих словах очі в нього заграли усіма кольорами веселки.

- А нащо тобі? Невже мій дар може стати комусь у пригоді?

- О, так! Ти можеш допомогти двом закоханим, які приречені довіку блукати чарівним лісом.

- А що з ними сталося?

- Недобрі люди їх прокляли. Було їм десь по двадцять років, як зайшли вони в той ліс, так і залишилися в ньому. Зараз їм, здається, дев’ятий десяток пішов.

- За що ж їм таку кару зроблено?

- Філін Ухар якось розповідав мені цю історію, але мені так млосно було на сонечку, що я не дослухав до кінця – заснув… Це, здається, сестра тієї дівчини, що тиняється зараз лісом зі своїм хлопцем, позаздрила їхньому коханню і таке на них наслала.

- Ой, нещасні закохані! А ти знаєш, як можна їм допомогти?

- Нам треба іти до філіна Ухара  – він знає, як ми можемо звільнити їх.

- Якби ми змогли виручити ту пару, було би чудово! Але… моя бабуся…

- Що тебе непокоїть?

- Якщо я піду й нічого не скажу своїй бабусі, вона хвилюватиметься й шукатиме мене. А сказати їй зараз я не можу, бо вона повернеться з міста тільки ввечері.

- Не хвилюйся. Хоча я ще маленький, але вже дещо вмію. Я зупиню час для твоєї бабуні – і коли вона повернеться додому, ми отут так само сидітимемо, як і зараз.

- О, здорово! Тепер можна вирувати!

Йозеф із кошенятком підвелися і попростували до лісу. Бабуся суворо наказала онуку заходити до  того лісу самому, боячися, щоб той не заблукав. Вони ходили туди вдвох, але бували тільки в його окраїнах. Тож хлопчику все було в новину.

- Цікаво, який із себе той філін Ухар? Мабуть, він старенький уже? – невдовзі запитав Йозеф у кошеняти.

- Так, йому вже понад двісті років.

- Ого! А чим він займається?

- Зараз він доглядає дітлахів-звірят, учить їх грамоті, основам магії. Я теж у нього вчуся.

Хлопчик із кошенятком довго йшли вельми заплутаною стежкою, аж раптом побачили вовка, який лежав під деревом. Йозеф підійшов поближче, щоби з ним привітатися, і помітив, що у звіра поранена передня лапа.

- Ой, вовчику-братику, що з тобою сталося? – співчутливо спитав хлопець.

- Ет, ішов собі, а тут упала стара гіллячка мені на лапу. Хлопче, чи не міг би ти мені допомогти?

- Зараз, зараз, потерпи трошки! Я промию тобі рану, – вигукнув Йозеф і пішов по джерельну воду.

Прийшовши до джерела, хлопчик, попросивши у бобрів якусь посудину, набрав воду, якою потім помив лапу вовкові. Коли він уже закінчував накладати пов’язку з листя папороті, вовк промовив:

- Дякую тобі, хлопчику. Мені тепер значно легше. А що ти робиш у цьому лісі без дорослих?

- Ми з кошенятком ідемо до пана Ухаря, щоб допомогти зняти закляття з двох закоханих і вивести їх звідси.

- Такий маленький, а вже такий сміливий… Якщо потребуватимеш допомоги, поклич мене, і я зі своїми братами тебе виручимо – адже ми, вовки, вміємо ловити злих духів. Ось, тримай, – на цих словах вовк подав хлопчику жмут свого хутра, перев’язаний червоною ниткою. – Коли захочеш, щоб ми прийшли, розв’яжи нитку і роздмухай хутро.

На тому Йозеф і кошенятко попрощалися з вовком і пішли далі. Дійшовши до високого крислатого дуба, вони зупинилися біля нього.

- О, це тут живе старий філін? – спитав хлопчик.

- Ні, але, як іти далі, я не знаю, а цей дуб нам допоможе. Дубе, дубе, – звернулося кошенятко вже до дерева, – вкажи нам, будь ласка, дорогу до філіна Ухаря.

Під ногами наших мандрівників щось зашаруділо: це листя, яке лежало під дубом, заворушилося й утворило доріжку. Вона якраз вела туди, де жив старий птах.

- Оце дива! Навіть лісові жителі не можуть знайти філіна, якщо дуб не підкаже? – здивувався Йозеф.

- Інакше до пана Ухаря не доберешся. Обов’язково треба, коли хочеш прийти до нього, спитати дорогу в цього велетня-дерева: якщо ідеш із хорошими намірами – вкаже, а хто з поганими – то назад завертає, змусивши ще й поблукати.

- А якщо не питати в дуба дорогу, а просто піти цією стежкою, якою ми якраз ідемо?

- Ет, нічого не вийде. Це чарівна стежка. Якщо нею не буде вести листя з того дерева, вона змінить напрям і заведе тебе в інший бік.

Дорогою кошенятко оповідало про свої пригоди у лісі (як воно йшло по веселці, як одного разу зустрів золотоносну бджолу…), і вони із хлопчиком незчулися, як дійшли до високого, розкидистого, дуплистого горіхового дерева.

- Діду Ухарю, ми прийшли! – нявкнуло кошенятко щосили.

У дереві щось зашаруділо і з листя вилетів великий сірий філін.

- Дуже радий тебе бачити, котику! А хто цей маленький хлопчик, який прийшов із тобою?

- О, це той хлопчик, який розуміє мову тварин.

На підтвердження цього Йозеф привітався із птахом і висловив свої враження від подорожі лісом.

- Я дуже радий, що ви прийшли. А тепер з дороги вам треба трохи відпочити і перекусити. Гей, дівчатка, – ухнув філін білкам, які сиділи неподалік, – змайструйте нам чогось поїсти!

Білочки одразу ж заметушилися і понаносили різних наїдків: вареної картоплі з грибами, вареників із капустою, приправлених сметаною, пирогів із вишнями, маринованих груш, меду, яблучного й суничного соків.

Поки Йозеф із кошенятком ласували, старий Ухар розповідав їм про те, що сталося близько сімдесяти років тому…

… Жили в одному селі Марек і Мадлена. Люди намилуватися на них не могли – кращої пари годі було знайти. Здавалося би, для них було приготоване світле, щасливе майбутнє, але був один негаразд – Арим, сестра Мадлени, теж була закохана у Марека. До речі, це були непрості дівчата: Мадлена, як і ти, Йозефе, розмовляла з тваринами, а про Арим подейкували, що вона була відьмою. Сама зовнішність її була незвичною: уяви собі тендітну дівчину з неймовірно розкішним, темним, як ніч, волоссям, а на блідому обличчі горять чорні очі. Арим майже ніколи не піднімала очей, тому виникло повір’я, що на кого вона подивиться своїм нелюдським поглядом, той навіки попаде під її владу. Росла дівчина відлюдкуватою, усе десь у полі пропадала. До Мадлени люди теж ставилися з підозрою, бо побоюлися її дару розмовляти з тваринами (думали, що це теж щось відьомське). Але ця дівчина була не такою, як сестра: вона була такою світлою і доброю, що коли вона проходила повз, здавалося, що ласкаве тепло тебе огортає.

Сестри товаришували з Мареком із дитинства, а коли підросли, то обидві закохалися у хлопця. Коли Марек і Мадлена відкрили одне одному свої почуття, Арим не могла дивитися спокійно на їх щастя, тому стала сторонитися їх, тільки коли часом зустрічала хлопця, дивилася на нього пронизливо. Вона перепробувала багато різних чарів, щоб закохати в себе хлопця, але він мав таку сильну волю і віддану душу, що нічого на нього не діяло.

У Мадлени й Марека уже скоро мало відбутися весілля, одразу після закінчення великоднього посту. Кожен день, який наближав їх до цієї події, робив наших закоханих усе щасливішими, а Арим – похмурішою, лютішою й відлюдькуватішою. Вона готова була віддати Мареку свою душу й свої чари, але вони йому зовсім не потрібні! Мадлена не хотіла, щоб її сестра так тяжко страждала. Проте, коли дівчина намагалася заговорити з Арим, та обривала її грізним поглядом або різким словом, і Мадлена зніяковіло замовкала.

Якось Марек у полі косив траву, як позад нього щось зашелестіло. Обернувшись, він побачив Арим.

- О, Арим, що ти тут робиш?

- Ти згоден прожити із моєю сонцесяйною сестрицею усе життя? – скрививши у злій посмішці уста, спитала Арим.

-  Звичайно! Це для мене буде найбільшим щастям, – здивований таким початком розмови, відповів хлопець.

- Навіть якщо ви змушені будете терпіти злидні й нещастя? Ніщо не змусить пожаліти тебе про своє рішення?

- Я сподіваюся, що ми проживемо щасливе життя, але, які б випробування не послала нам доля, заради моєї Мадлени я подолаю будь що. Але до чого ці твої питання?

- Побачимо, побачимо, – немовби про себе протягнула Арим і пішла геть.

Марек був дуже здивований поведінкою дівчини, але він не хотів засмучувати свою наречену, тому нічого їй не сказав про цей випадок. Хлопець сподівався, що час вилікує цю рану у серці Арим, може, він забере Маделну звідси і вони навіть кудись поїдуть, тоді нещасній буде легше його забути. Але темна душа Арим уже перетворила кохання на шалену ненависть…

Одного дня Марек в Мадлена пішли до лісу назбирати суниць. З їх відходом Арим дістала з-за пазухи мішечок, з якого дістала щипочку чарівного зілля.

- Якщо ви так хочете бути все життя разом, то щоб ви не вийшли з того лісу лісу ніколи. Блукайте там одне з одним довіку! А вийдете ви звідти тільки тоді, коли зустрінете людину, яка володіє таким же даром, як і ти, люба Мадлено, – прокляла Марека й Мадлену дівчина і роздмухала зілля по всій хаті.

- Ой, діду Ухарю, – перервав розповідь Йозеф, – а як вона знала, що ніхто більше не вміє розмовляти з тваринами? Я ж умію.

- Арим була відьмою, тож вона знала, що цим даром, крім Мадлени, ніхто не володів. Ти народився звичайним хлопчиком, але завдяки Мадлені з Мареком ти тепер не такий, як усі.

- Як же так?

- Слухай далі, зараз про все дізнаєшся.

… Назбиравши ягід, Мадлена й Марек, вирішивши вже повертатися додому, вийшли на знайому стежку, яка мала їх вивести з лісу. Але замість того, щоби вийти, вони зайшли далі вглиб. Тоді хлопець із дівчиною пішли тією ж стежкою, тільки в іншу сторону, подумавши, що вони не так зорієнтувалися з напрямом. Але наші наречені помітили, що скільки вони не йдуть, а просвіту не видно, зате дерева все більше згущаються. Мені один вовк розказував, як він намагався допомогти молодим людям, але його зусилля виявилися марними проти закляття – разом із ними він теж не міг знайти виходу. Одним словом, довелося їм заночувати в лісі.

А наступного дня Мадлена і Марек зустріли одного кота (твого, кошенятко, дідуся, до речі), який розказав їм про те, що вчинила Арим. Коли та промовляла своє прокляття, він якраз проходив повз її хату і все чув.

- Ні, коте, цього не може бути! Щоб моя сестра… Ні! Вона страждала, але вона не настільки зла! – не могла повірити Мадлена.

Тут Марек про дещо здогадася.

- Знаєш, Мадлено, кіт має рацію. Я не хотів тобі розповідати, щоб зайвий раз не турбувати, але я не знав, що усе зайде так далеко…

- Що, Мареку, про що ти кажеш? – у нестямі вигукнула Мадлена.

-  Кілька днів тому Арим підійшла до мене, коли я косив траву, і в нас відбулася дивна розмова. Вона запитувала, чи готовий я прожити разом із тобою усе своє життя, де б ми не опинилися. Це можна було би сприйняти як переживання за сестру, але її пронизливий погляд і зловісна усмішка… А на моє запитання, що ця розмова означає, вона відповіла „побачимо” і пішла… Ах, Мадлено, я думав, що після весілля ми поїдемо кудись, залишивши Арим тут… Не встигли…

- Що? Сестро, сестро, що ти наробила… – тужливо протягнула Мадлена і заплакала.

Поки нещасні закохані жалілися на свою долю, кіт напружено думав про те, як би їм допомогти. Якби можна було десь знайти людину, яка вміє розмовляти з тваринами… Ура! Є ідея! Можна ж цей дар від Мадлени комусь передати!

- Мареку, Мадлено, годі рюмсати, – наказав кіт, – хутчіше ходімо за мною!

- Куди ти нас ведеш?

- Ми йдемо до Мудрого Озера. Там на дні лежить чарівна мушля. Я десь чув таке повір’я, що коли, загадавши якесь бажання, вип’єш води з цієї мушлі, воно обов’язково збудеться.

На цих котових словах Марек із Мадленою значно побадьорішали – адже знайшовся спосіб зняття закляття Арим – і висловили готовність зараз же вирушити в дорогу. Кіт помчав уперед чорною тінню, дівчина і хлопець ледь устигали за ним, тож вусатий часто зупинявся й підганяв їх.

Нарешті наша компанія дісталася Мудрого Озера. Кіт, наказавши Мареку пірнути у воду й пошукати на дні чарівну мушлю, пішов берегом, пильно вдивляючись собі під лапки. Згодом він приніс красивий камінець із незвичайним забарвленням – білий у чорну смужку. А тут і Марек випірнув із мушлею в руці.

- Мушлю я знайшов, що тепер треба робити? – таке було запитання хлопця, коли він виліз на берег.

- Мадлена має зачерпнути мушлею воду з озера. А зараз, – звернувся кіт до дівчини, – повинна узяти в руку цей камінець, що я приніс, подумки побажати, щоб твій дар розмовляти із тваринами перейшов до цього, і випити з мушлі води.

Мадлена слухняно усе виконала.

- Усе, цей камінь набрав чарів. Тепер я його віднесу до людей. Хто візьме його в руки, тому передасться дар розмовляти зі звірами. А потім ми приведемо ту людину до вас, і закляття спаде.

Доля начебто всміхнулася нашим закоханим. Вони вже передчували, як скоро виберуться з лісу – залишилося лише підкинути камінець якійсь добрій людині. Але Арим тим часом теж не дрімала. Якимось чином вона дізналася, що на думці у кота, Марека й Мадлени, і вирішила усіма силами завадити здійсненню їхнього плану. Відьма знайшла трьох псів, наділила їх надприродною силою і змусила служити їй. Оцим собакам дівчина наказала, щоб вони зупинили кота й забрати у нього смугастий камінець. Вони його помітили, коли він уже був на підході до селища, і погналися за ним. Кіт, бачачи, що пси наздоженуть його раніше, ніж він добіжить до людей, дістався колодязя і непомітно для собак укинув камінця туди, а потім, ховаючись по кущах, прокрався назад до лісу. З сумом він потім розповідав Мареку й Мадлені, що не зміг він передати камінця людям, і тепер доведеться бозна скільки часу чекати, поки він не потрапить комусь у руки. Мареку спала у голову думка, що можна знову піти до Мудрого Озера і, знайшовши інший камінець, вкласти у нього дар Мадлени. Але, на їхню біду, за законом того озера, бажання можна було загадати лише один раз, і більше вони не зможуть цього зробити, тож вони змушені були жити у лісі, сподіваючись, що колись хтось таки підбере смугастий камінець…

Він довго лежав на дні криниці, поки підземними водами його не винесло нагору, і він опинився у джерелі. Люди підходили до цього джерела, брали звідти воду, але ніхто не звертав уваги на чарівний камінець. Так пройшло понад півстоліття.

Одного дня до джерела прийшов чоловік із маленьким хлопчиком. Це був твій батько, Йозефе. Тобі було три роки. Ти бавився на березі й побачив недалеко від себе смугастий камінець. Він тобі сподобався і ти узяв його. З того моменту ти отримав здібність розуміти тварин і розмовляти з ними. Про це все розповідали мені мої друзі коти, які за моїм проханням стежили за долею камінця. І ось ти трохи підріс, і ми відправили до тебе кошенятко.

- Ось воно що… – протягув вражений розповіддю Йозеф. – А що сталося з Арим? – поцікавився Йозеф.

- Невдовзі після зникнення Марека й Мадлени серед людей поповзли чутки, що Арим їх зі світу звела. У селі й раніше боялися й недолюблювали дівчину, а після зникнення закоханих взагалі її зненавиділи. І от однієї ночі усі чоловіки зібралися й пішли до дому Арим, щоб або змусити її повернути хлопця й дівчину, або розправитися з нею. 

- Виходь сюди, погана відьмо, або ми потягаємо тебе за коси! – закричали грізно чоловіки, стовпившись у подвір’ї Арим.

Усередині дому не було чути жодного звуку, тож кілька чоловіків, не бажаючи більше чекати, висадили вікна і з криком „Рознесемо до біса це відьомське кодло!” полізли в хату. За ними полізли ще чоловіки й почали трощити усе, що попадалося їм під руку, а згодом виволокли на вулицю й саму Арим. Вона стояла на колінах у білій нічній сорочці до п’ят і не піднімала очей від землі, а навколо неї стояли чоловіки й щось безладно кричали. Тут у середину кола вийшов літній чоловік, якого звали Януш.

- Так, тихо всім! – крикнув Януш і, дочекавшись, коли гамір ущух, звернувся до дівчини, – зізнайся перед усіма нами – це ти вбила свою сестру Мадлену і її нареченого Марека?

Арим подивилася на всіх насмішкувато і відповіла:

- Ні, я їх не вбивала.

- Що ж ти з ними зробила? Де вони?

- Вони у лісі.

- Чудово! Ми прочешемо завтра ліс і виведемо їх, – радісно загули чоловіки.

- Це неможливо, – знизавши плечима, відказала Арим, – я прирекла їх вічно блукати лісом, і жодна стежка не виведе їх назад. Якщо ви їх там і зустрінете, то блукатимете разом з ними.

- Так зніми з Марека й Мадлени свої прокляті чари! – крикнув Януш, втрачаючи терпіння.

Лише презирливий погляд був йому відповіддю.

- Януше, досить із нею панькатися! Ніякого діла все одно не буде! – загули чоловіки і стали наближатися до Арим.

Розлючені чоловіки все більше стискали коло, і з усіх боків дівчина чула крики „Вбиймо відьму! Хай летить до пекла!”. Януш не міг їх більше стримувати. Один із них схопив важкий камінь і збирався уже вдарити ним Арим, як раптом за руку його схопив парубок.

- Стійте! Побійтеся великоднього посту! – крикнув людям Вацлав (саме так звали цього хлопця). – Вона ще знадобиться нам живою – може, її совість заговорить у ній і вона пожаліє бідних Марека й Мадлену.

- Ти що, відьму надумав жаліти? – злісно скрикнув нападник, проте опустив руку з каменем.

- Коли прийде час, вона відповість за свої вчинки, але не перед нами. А ми гріх на душу візьмемо, коли вб’ємо Арим. Тим паче, що вона – наша єдина змога врятувати Мадлену з Мареком.

Погомонівши трохи між собою, чоловіки вирішили, що все таки Вацлав має рацію і не треба поки що вбивати Арим. Тож вони затягнули назад до хати й прив’язали до стільця. Але ж треба було залишити когось її охороняти, щоб часом не втекла. Ніхто не хотів провести ніч на вулиці поряд із відьмою, тому в цьому питанні громада довго не могла дійти згоди, поки хтось не запропонував залишити на варті Вацлава, якщо вже він вирішив, що треба залишити дівчину живою. Хлопець погодився. Він став біля дверей, а всі інші почали потихеньку розходитися.

Коли село нарешті стихло і заснуло, Вацлав зайшов до хати Арим і розв’язав її.

- Навіщо ти це робиш? – спитала у сум’ятті дівчина.

- Я, як і всі, осуджую те, що ти зробила зі своєю сестрою й Мареком, але я не можу бачити, як вони всі знущаються з тебе і як намагаються вбити беззахисну дівчину.

- Що ж ти тепер робитимеш? Тобі вже не можна буде залишитися у селі.

- Не бійся за мене, десь пристану. Я молодий – працюватиму, зароблятиму собі на життя, – відповів Вацлав.

- Ти не такий, як усі, – помовчавши трохи, промовила Арим, – візьми це зілля, воно буде тобі талісманом, – продовжила дівчина, протягнувши хлопцю маленький мішечок, – не бійся, він не нашкодить тобі… Стривай! Знаєш, що я подумала? Ми зробимо так, щоб ніхто не здогадався, що ти допоміг мені втекти. Я не хочу, щоб і тебе зненавиділи так само, як і мене, і завдали тобі якоїсь шкоди.

- Що ж ти хочеш зробити?

- Ти відірвеш від свого одягу кілька клаптів і кинеш біля порогу на землю, а я поллю їх трохи свинячою кров’ю – хай люди подумають, ніби я звільнилася якимось чином і тебе поборола.

Вацлав погодився із планом Арим, і вони усе так і зробили. Потім дівчина зібрала усе необхідне в дорогу, зібрала дещо парубку, і вони розійшлися.

Арим не знайшла щастя серед людей, тому вона пішла до нашого лісу й нині живе у самотній хижці. Відьма так маскує свою домівку, що й годі її знайти.

- Як, Арим досі жива? Уже ж стільки років пройшло. Мабуть, старенька ду-

же, – здивовано вигукнув Йозеф.

- Звичайно, жива, вона ж відьма. І вона завжди залишиться молодою, – відповів філін Ухар.

-  Ого! А що з Вацлавом потім трапилося?

- А от що. На свою біду, виходячи з села, він того ж дня зустрівся зі своїм знайомим. Наступного ранку у селі був великий переполох – у хаті Арим не було ні її самої, ні Вацлава, а біля порогу – сліди крові й шматки одягу хлопця. Як і планували Арим із Вацлавом, люди вирішили, що вона змогла з допомогою своїх відьомських чар звільнитися і покалічила або вбила свого охоронця. Але цей знайомий розповів, що бачив пізно вночі Вацлава – одного, живого й здорового. Тут усі зрозуміли, що хлопець із дівчиною надурили своїх односельчан. Ті, довго не роздумуючи, кинулися на пошуки пройдисвіта Вацлава. Далеко він утекти не встиг, тим паче, знайшлися якісь люди, які бачили, куди він ішов, тож його невдовзі й піймали. „Ось він, негідник! Та він такий же шибеник, як і та відьма Арим! Він і сам, мабуть, відьмак! Зараз ти відповіси за все!” – кричали чоловіки Вацлаву, обступивши його з усіх боків. Коли, здавалося, у хлопця уже не було жодного шансу на порятунок, сталося диво – він перетворився на орла і стрімко полетів геть. Це подіяв порошок, який дала перед утечею Вацлаву Арим. З того часу ніхто нічого про нього не знає…Тепер ти все знаєш, – закінчив свою розповідь філін.

- Нічого собі! Оце так історія! Що ж ми тепер робитимемо? – запитав Йозеф.

- Нам треба знайти Мадлену з Мареком. Коли ти зустрінешся з дівчиною, то повинен узяти її за руку. Тоді усі чари розвіяться, і наші лісові бранці нарешті зможуть вийти звідси. Я вже розіслав у різні боки звіряток, щоб вони привели до нас хлопця і дівчину.

У Йозефа до зустрічі з заблукалими нареченими було багато вільного часу, тож він встиг і поїсти, і поспати, і з білочками погратися. Вийшов він на галявину й побачив дуже гарного метелика на квітці. Метелик перепурхував із місця на місце, і хлопчик ішов за ним. За цією погонею він і незчувся, як зайшов глибоко в ліс у незнайому місцину й опинився дуже далеко від своїх друзів. Збагнувши нарешті, що сталося, Йозеф став розглядатися по сторонах і міркувати, як же повернутися назад. Хлопчику стало не по собі, бо у нього з’явилося відчуття, що за ним хтось стежить ззаду. Йозеф обережно пішов уперед, і раптом наступної миті він відчув сильний поштовх у бік, від якого він упав, а над вухом йому щось грізно гарчало. Це були три великі чорні собаки. Хлопчик намагався піднятися на ноги, але один із псів наступив важкою лапою йому на спину і притис до землі.

„Допоможіть! Допоможіть!” – заволав Йозеф. Несподівано збоку хтось жіночим голосом крикнув: „Відійдіть від нього!”. Собаки перелякано заскавуліли й відбігли від хлопчика. Коли той підвівся, то побачив худорляву чорноволосу дівчину, яка роздмухувала на псів зілля, через що вони не могли наблизитися до неї. Це була Арим. Поки зілля діяло на собак (це були саме ті собаки, яких відьма свого часу змусила служити собі), вона схопила Йозефа за руку і вони чимдуж побігли. Арим привела хлопчика до своєї хати, де пси не змогли б їх знайти. Дівчина розповіла Йозефу свою історію: і те, що вже хлопчик знав від пана Ухаря, і те, як вона жила після втечі з села. Коли Арим оселилася у лісі, її не покидали тяжкі роздуми про долю Марека й Мадлени. Вона вже гірко розкаювалася у своєму вчинку і зараз би нізащо в світі не заподіяла їм лиха, але вже було пізно, а спробу мудрого Філіна передати дар розмовляти з тваринами від Мадлени комусь іншому Арим сама звела нанівець. Вона довго думала, вичитувала у своїх книгах, які дісталися їй ще від прабабусі, як можна зняти закляття зі своєї сестри й її нареченого. І от дівчина знайшла маловідомий рецепт рідкісного зілля, яке би зняло закляття. Зілля рідкісним було тому, що до його складу входила квітка, яка розцвітає раз на сто років. Якраз нещодавно вона розквітла, і Арим пощастило її знайти. Зілля було вже майже готове, відьма налила його в миску і поставила на пень, бо воно мало ще увібрати в себе проміння полуденного сонця. Але тут сталося лихо: три пси, яких Арим змусила служити собі, знайшли зілля й видудлили його. На великий подив і жах дівчини, у собак після цього зросли їхні надприродні сили, якими нагородила їх відьма, і вони уже не підкорялися їй. Ці пси, незважаючи на намагання Арим спинити їх, шукають тепер того, кому дістався чарівний смугастий камінець від Мадлени, щоб ніхто не зміг допомогти нещасним закоханим…

Коли дівчина закінчила свою розповідь, Йозеф похопився, що йому повертатися до пана Ухаря, але Арим сказала, що про пересування лісом тепер не може бути й мови, бо тільки у її хаті він у безпеці (бо собаки, як і всім іншим живим істотам, не дано знайти домівку відьми). Але ж треба було якось попередити філіна Ухаря, кошеня й усіх інших, що він у безпеці. У роздумах, як це зробити, хлопчик визирнув у вікно і, на щастя, побачив білку, яка пробігала неподалік. Йозеф покликав її і попросив передати поважному філіну звістку про нього. Арим про всяк випадок дала хвостатій чарівне дзеркальце, яке би допомогло тій знайти дорогу до хати. Наступного ранку руде звірятко прибігло назад і повідомило жахливу новину: філін Ухар і кошенятко знайшли Марека й Мадлену, і всі разом під супроводом білки вирушили до хати Арим, де знаходиться зараз Йозеф, але по дорозі на них напали три величезні чорні пси і загнали до печери.

Почувши це, дівчина тут же схопила мішечки зі своїми зіллями й вибігла з хати. Хлопчик вибіг за нею, але Арим його зупинила:

- Ні, тобі не можна іти. Залишайся тут.

- Але там мої друзі, я повинен їх урятувати. Без мене ти сама не впораєшся (насправді він сам ще не знав, як він допоможе Мареку, Мадлені, філіну й кошеняті, але він не зміг би спокійно сидіти осторонь, коли його друзі в біді).

Арим, бачачи, що Йозефа не переконати, змушена булла узяти його з собою. Добігши туди, куди вказала їм білка, вони, дійсно, побачили печеру, вхід до якої загородили три пси. Хлопчик із відьмою причаїлися за кущами й гарячково міркували, як же їм побороти цих псів. Раптом Йозеф невдало поворухнувся, і під ним затріщала гілка. Один із псів, почувши цей хрускіт, повернув голову в їхній бік і, принюхуючись, пішов до них. Щоб якось його затримати, Арим швидко розвʼязала один зі своїх мішечків і розсипала навколо зілля. Проте воно надовго не могло затримати собаку, і необхідно було терміново щось вигадати. Раптом Йозеф згадав про жмуток хутра, який дав йому вовк. Він тут же  дістав його з кишені, розвʼязав нитку і дмухнув на хутро, яке розлетілося навкруги. Як тільки волосинки торкнулися землі, біля Йозефа й Арим опинився вовк, якому хлопчик свого часу допоміг, і його зграя. Вони кинулися на псів, і зав’язалася бійка. Довго тривала ця бійка, і була вона надзвичайно запеклою, але вовки врешті-решт перемогли і собаки були повалені на землю. Коли стало безпечно, Арим підійшла до них, посипала їх своїм зіллям, проказала закляття, і нечиста сила вийшла з тварин. Йозеф підійшов до Мадлени і взяв її за руку – і нарешті прокляття закоханих спало… Філін, кошенятко і Йозеф залишили Арим з Мадленою й Мареком наодинці і відійшли. Трійці довго не було, але нарешті вони вийшли: Арим покаялася й вимолила, щоб наречені пробачили її.

Історія начебто вже дістала свого завершення: прокляття Арим було знято, Марек і Мадлена за сімдесят років життя у лісі зовсім не постаріли й тепер могли почати життя звичайної родини, а сумління Арим було очищене. Але залишилася ще одна справа: дівчина хотіла повернути Вацлава, який тепер невідомо де літає у подобі орла, проте самотужки вона цього зробити не може – для цього необхідно було зварити чарівне зілля й випити його у хаті Вацлава, щоб той туди повернувся вже людиною, але після втечі парубка люди зруйнували будинок, де він жив. Залишався один спосіб – піти до Мудрого озера, яке допомагало виконувати бажання, й здобути чарівну мушлю, але Арим не вміла плавати й не могла її дістати. Дівчина розповіла це усій компанії, й Марек згодився дістати для неї мушлю. Усі необхідні дії були зроблені, й коли Арим зробила останній ковток води з мушлі, на небі з’явилася темна цятка, яка стрімко наближалася до землі. Через кілька хвилин Йозеф, Арим, Марек, Мадлена і звірята побачили, що це летить до них орел. І от він підлетів, сів на землю й перетворився на вродливого парубка. Дівчина кинулася йому на шию, вони міцно обняли одне одного й заплакали з радощів. Знадобилося понад сімдесят років, щоб Арим зрозуміла, що насправді вона кохає Вацлава, який єдиний у всьому селі (крім Мадлен й Марека) захищав її від кривдників і дружив із нею…

От і закінчилися пригоди Йозефа. Кошенятко з філіном Ухаром повернули його додому до приходу бабусі. Хоча інші діти все одно вважали хлопчика дивним і цуралися його, але він уже не був самотнім: у нього з’явилися друзі, з яким він тепер міг часто спілкуватися. Марек і Мадлена оселилися в місті й зажили щасливим життям. Невдовзі у них уже з’явилося двоє діток. Арим і Вацлав пішли до лісу й жили у доброму сусідстві зі звірятками. Арим більше не чаклувала, а використовувала свій дар лише для лікування.