Сергій Пильтяй є автором «Зоряної фортеці» майже десять років. Зазвичай від нього очікуєш космічних пригод або кіберпанківських мотивів, але найбільший його успіх стався на конкурсі «Полювання за синім птахом» 2016 року, де фентезійне оповідання «Чорні сльози ґорґана» посіло друге місце.
Згодом це та декілька інших оповідань Сергія поєдналися у межах всесвіту, де чаклун Ігор вирішує різноманітні справи.
Кілька слів від Сергія про шлях до видання:
Свій рукопис десь протягом двох років я надсилав до різних видавництв України, та відповіді не отримував. Тоді я вирішив надіслати рукопис до літагенції OVO. Там згодились його розглянути і за певну суму написали рекомендації щодо тексту. Я вніс правки і літагенція взялася просувати мій рукопис. Згодом мені повідомили, що за видання візьметься видавництво «Фенікс». Обіцяли надіслати договір. Але в цей час несподівано мені надійшов лист від видавництва «Мандрівець», що вони зацікавилися моїм романом. Довелося обирати. Це було складно, та я вибрав «Мандрівець». Робота закипіла: редагування, узгодження тексту, верстка.
Рукопис мав вийти у лютому 2022 року. Друкувати роман мали у Харкові.
Я думав, що видавець просто розірве договір, зробивши посилання на обставини. Та після деякої паузи він запропонував видати книгу малим накладом і з м'якою обкладинкою. Я погодився. І майже через дев'ять місяців вийшов мій дебютний роман «Чаклун із Княжграда. Книга перша. Ключі до Потойбіччя».
Серед перших читачів ще рукопису була Ярина Каторож, яка люб'язно дозволила нам навести її рецензію на твір.
Кілька місяців тому мене запросили бути членом журі конкурсу фентезійних оповідань «Аль Мор». Серед творів було багато цікавих та захопливих, але все ж найвищий бал я віддала оповіданню «Криничка та Водяник», в якому ішлося про такого собі чаклуна Ігоря, якого наймає для вирішення певної особистої проблеми дух придорожньої криниці. Серед усіх творів, які я прочитала в рамках даного конкурсу, саме цей сподобався найбільше – сюжетом, мовою, легкістю написання, вкрапленням гумору і приємною динамікою, яка не дозволяла нудитись під час прочитання. В результаті спільного голосування, «Криничка та водяник» здобула третє місце, а після оголошення результатів я дізналась, як звуть автора. Ним виявився письменник з Київщини Сергій Пильтяй, який згодом написав мені і розповів, що оповідання насправді є фрагментом його роману «Чаклун з Княжграда». Я погодилась його прочитати. Трохи хвилюючись, чи не був обраний фрагмент найцікавішим з усієї історії, і чи не зіпсується моє враження опісля. Не зіпсувалось. Більше того, почавши читати, я зрозуміла, що водночас хочу і гортати сторінки швидше, щоб дізнатися, як розвиваються події, і зупинятися на деяких фрагментах, розтягуючи задоволення.
«Чаклун з Княжграда» є слов`янським фентезі, в якому гармонійно існують і істоти з міфологій інших народів. Реальність цього роману – така собі альтернатива часам Київської Русі, коли в столиці править князь, на півночі живуть варяги, а поруч з людьми мешкають мавки, лісовики, домовики та інша нечисть; шляхи сповнені небезпечних зграй песиголовців, а невидима межа стримує від проникнення в світ богів, які не можуть її оминути. Чому? А тут автор дає своє пояснення, не засноване на вже відомих легендах. І ось у цьому світі, в самому Княжграді, живе Ігор. Чаклун, не відун – тут важливо не переплутати, адже сам персонаж на цьому часто наголошує, бо ж знання свої він здобував не в одній країні і не в одного вчителя. На перший погляд, Ігор є просто молодим талановитим магом, який заробляє собі на життя тим, що виконує різні завдання, які не під силу звичайним людям, і бере за це непогані гроші. Це його заняття яскраво нагадало мені «Відьмака» Анджея Сапковського, але якщо й порівнювати ці два світи, то тільки в позитивному значенні, бо сюжетні лінії та атмосфера «Чаклуна з Княжграда» є дуже автентичними. Та й попри дрібну роботу, Ігор має свою власну велику мету. Шлях його до неї, методи подолання труднощів та здобуття бажаного показують, що за начебто легким для прочитання сюжетом, сповненим часом кумедних ситуацій і діалогів, лежить глибока морально-психологічна складова історії. Роздуми про те, на що готова піти людина, яка начебто є представником світлої сторони, коли хоче отримати те, чого давно потребує. І чи всяку ціну можна виправдати навіть порятунком близької людини. Це теж плюс роману – головний герой не ідеалізований, він часом чинить так, що стає некомфортно; дивує своїм вибором і не дозволяє впевнитися в тому, що читач може всі його дії передбачити.
До того ж, Ігор, хоч і головний, та не єдиний персонаж в цій історії. Є ще Ерна – дівчина-перевертень, яка змушена служити таємничій релігійній організації, що пильнує за тим, аби боги лишалися в своєму світі і не потрапляли туди, де живуть люди. Є жерці з цієї організації, також начебто світлі, але… тут знову постає питання про межу, яку можна переступати задля досягнення мети, а яку – ні. І про те, що можна виправдати сліпим фанатизмом, а за що відповідає холодний розум… Є дружинники князя, з якими Ігор періодично має справу. Є лепрекон, величезні літаючі змії ґорґани, напівкровні створіння та багато інших. Усі вони співіснують в одному світі, воюють, захоплюють території одні одних і, загалом, творять ту ще історію. Химерну, часом сповнену елементів класичної героїчної оповідки, а часом – описами містичних, моторошних ситуацій.
Крім сюжету, варто відзначити ще й те, як добре автор попрацював з міфологією. Вигадки та варіації дуже вміло вплітаються в стійку основу, творячи дещо нове і дуже гармонійне, та разом з тим – таке нам, українцям, рідне. Мова роману красива. Вона є водночас і дуже «соковитою», і позбавленою надмірної, занудної, стилізації, через що текст читається легко та приємно. Часом, коли якийсь автор просить прочитати його твір, то скидає дуже сиру роботу, після перегляду перших сторінок якої хочеться не про сюжет щось говорити, а подарувати словник і примусити бути бодай трохи відповідальнішим і проявляти елементарну повагу до читача. Сергій же прислав мені рукопис, який приємно читати, так багато вкладено в нього праці. І, звичайно, таланту. Тому що можна дуже довго просторікувати про основу з реальних легенд, відчеканені словечка та інші технічні складові, але якщо в автора відсутня фантазія, а текст рясніє штампами і банальностями без жодного корисного змісту, то немає сенсу витрачати на нього час. Якщо ж говорити про «Чаклуна з Княжграда», то, звісно, в ньому є певні моменти, які можна передбачити. До того ж, пригоди в основній, центральній частині, справили на мене сильніше емоційне враження, ніж фінал. Були сповненими більшої напруги, чи що. Але це зовсім непогано, бо до кінця я вже наче як трохи видихнула і просто з задоволенням дочитала роман, тішачись тим, що він не просто не розчарував, а й похвилював та приємно вразив.
Також рекомендуємо:У підсумку хотіла б сказати, що «Чаклун з Княжграда» - це захопливий, динамічний роман, під час прочитання якого я отримала щире задоволення, почерпнула цікавих вражень та емоцій, та якийсь час зуміла відпочити від реального світу, в чому і полягає велика цінність фентезійної прози. Я впевнена в тому, що цей твір знайде свого читача, яким би він не був – підлітком чи дорослим, хлопцем чи дівчиною.
