Бронепоїзд на запасній колії

- А чув, що на Жучці є бронепоїзд?

- Нісенітниця якась. Звідки там бронепоїзд? Там ні рейок, ні мосту…

- От бач! – Льошка хильнув пива, – усі так кажуть! Усі! Це зараз там нічого немає. А тоді було.

- Тоді? – запитав Серж.

- Еге, тоді. За Сталіна ще. Грошей на військові споруди не жаліли. От на Жуковому військова споруда була. Розумієш? І там бронепоїзд.

- Дурня. – Серж посміхнувся. – Байки для туристів та легковірів. Таку річ ніхто б там не залишив.

- То може сходимо та подивимося? – примружив око Льошка. – Візьмемо м’ясця, пива або ще чогось, влаштуємо пікнік з експедицією.

- Пікнік – то добре. То як, наступного тижня?

- Еге.

***

На Жуків острів хлопці добиралися із пригодами. Усі підходи до нього виявилися забудованими. Сучасні котеджи червоніли дахами з псевдочерепиці, ховалися за бетонними мурами и щерилися поглядами кремезних дядечків у камуфляжі. Тут мешкали нові хазяї життя, яки радісно поцупили собі шматок заповідних плавень.

Піщана коса, яка вела на острів, зустріла хлопців конурою КПП. В’їзд був обмежений з екологічних міркувань. Якщо пішки – то платити не треба, а от як на автомобілі – то давай десятку. Трохи поодаль земснаряд старанно поліпшував ситуацію на острові, видобуваючи пісок з берегів. Поряд з ним стояли кілька КРАЗів, готових вивезти цей пісок під фундамент чергового котеджу. Все заради екології.

- Бар-р-дак! – оцінив видовище Серж. – Льошко, який в біса поїзд, його вже давно на метал пустили.

Друг почухав потилицю.

- Еге. Та може не дістали? Там ще блукати треба, аби вийти.

- Сам-то шлях знайдеш? Бував тут?

- Водили колись. Зара спробую згадати.

Стежками ходили десь півгодини. Нарешті серед зелені проглянула сіра кам’яна споруда. Льошка та Серж вийшли до невеличкого озерця, з якого починався він.

Тунель.

***

Здоровезний бетонний портал, метрів шість-вісім заввишки. Верхня частина – напівкругла арка, вперед стирчать дві довгі стіни, що захищають вхід до тунелю. З бетону їжачаться металеві арматурини. Споруда дихає величчю минулого і ще чимось таким, до чого не одразу й добереш слова.

- Круто, - протягнув Серж. Він зняв рюкзак і підійшов до краю води. Та ходила ледь помітними хвилями і бриніла темрявою. Сіра водяна гладь тяглася у тунель і там розчинялася у тіні. Хлопець зняв кросівки і зробив кілька кроків. Холодний мул охопив ступні, закружляв у воді, від чого вона стала ще темніше.

- Далеко зібрався? Та залізяччя може бути, чи ще якась гидотна. Не лізь, чуєш?

- Та не буду я лізти. – Серж дістався бетонної стіни. – Я лише зазирнути хочу.

Вода підступила до середини гомілки. Хлопець вглядався у темряву. Нічого. Трішки хлюпає і вітерець іноді з’являється. Цікаво, що там далі…

Серж повернувся на берег. Чорний в’язкий мул довелося стирати ганчір’ям, іншим чином злазити з ніг він не хотів.

- Ну що, трошки перепочинемо і подивимося, що там і як?

- Еге.

Льоша добув з рюкзаку два пива та бутерброди. Хлопці влаштувалися біля правої стіни, дзенькнули пляшками. Кілька хвилин мовчали.

- То звідки ця штука тут? – запитав Серж, з’ївши останній шмат сиру.

- Я ж казав, то ще за Сталіна будувати почали. Дніпро ж великий, а то – шлях під ним. Щоб не мостами. Розумієш? Ну, щоб техніку не мостами везти, а під річкою.

- Трохи. Повернемося – у мережі пошукаю… О, є ідея. Допоможи.

Серж підвівся і, з третьої спроби, заліз на гребінь стіни. Балансуючи, пройшов до арки, заглянув. У тунелі анітрохи не посвітлішало. Хлопець витягнув брелок із ліхтариком. Синій промінь від світлодіодів віддзеркалився від поверхні води. Можна було хіба що помилуватися бурою стелею та іржаво-червоними розводами на неї.

- Льошко! Я пройдуся зверху, раптом на щось натраплю. Ти поки багаття збери, ага?

- Гаразд.

Дах тунелю потроху загибався з півдня до сходу. Йти неважно, тут і удвох, і, навіть, утрьох спокійнісінько можна розійтись. Бетонна змія розляглася у плавнях, втопала в деревах та каналах. Кам’яне тіло вкрилося моховинням і травою, де інде траплялися вентиляційні шахти, у яких хлюпала всюдисуща вода.

Хвилин за десять подорож завершилася. Тунель увірвався, далі тягнулася протока. За логікою хід мав йти саме нею, і, можливо, навіть йшов десь у глибині. Серж заглянув за край. Те ж саме – все затоплене під стелю, кишеньковим ліхтариком не взяти.

Хлопець подумав, що можна зараз пірнути і пропливти тунелем у зворотному напрямку. Він навіть зняв футболку, але згадав про мул, темряву, і Льошкіне попередження про залізяки. Дійсно, казна-що там у тій трубі. Військові пастки зразка середини попереднього століття, наприклад. Тож іншим разом – і, мабуть, з іншою людиною.

***

Дивна споруда зайняла думки Сержа. Він намагався знайти хоч що-небудь про споруду на Жуковому острові. Мережа не дуже охоче давала інформацію про загадковий тунель. Жовта преса переказувала байки про бронепоїзд, хімічну отруту, навіть біологічну зброю. Знайшлися деякі видання, які стверджували, що ті тунелі – пускові майданчики німецької «Зброї Покари». В офіційних джерелах згадок про споруду було значно менше, і з тих крапель вимальовувалася досить дивна картина.

Тунель почали будувати перед Другою світовою. Військові слушно розсудили, що мости через Дніпро – то добра ціль для німецької авіації. Якщо їх розбомбити, то місто залишиться без зв’язку із тилом. Щоб запобігти цьому вирішили прокласти тунель під рікою. І навіть не один.

Будівництво одразу ж перетворилося на режимний секретний об’єкт. За два роки змогли пройти десь кілометр під землею, а потім почалася війна. Працівникам дали наказ закінчити тунель до підходу німецьких військ, але це вже було фізично неможливо. Разом з Києвом у руках німців залишилася недобудова, яку навіть не встигли підірвати.

Задумом радянських військових вирішили скористатися німці, і в 1942-му році генерал Ремер залучив майстрів з «Вервольфа» до будівництва тунелю. Це остання більш-менш достовірна інформація, яку вдалося знайти Сержу. Йому здалося, що після цього режим секретності значно посилився, і згадки про тунель почали зникати.

Ще кілька ночей пошуків принесли наступне: десь у середині 1943-го року південний тунель вийшов на лівий берег. По ньому проклали залізничну колію, причому рейки було утоплено в поверхню, щоб тунелем могли пройти автомобілі. Радянські війська, коли повернулися на береги Дніпра, кілька тижнів не могли взяти місто, адже їхнім діям перешкоджали мобільні загони та бронепоїзди, які з’являлися нізвідки.

Врешті-решт Київ було взято, але до тунелю повернулися лише за п’ять років потому. Досить дивно. Стільки часу не використовувати вже готову комунікаційну споруду. У 1949-му відновилися будівельні роботи, які згорнули через кілька тижнів. Виходи з тунелю на Осокорках залили бетоном, а частину на Жуковому острові затопили. Здається, саме з того часу, й пливуть чутки про зброю, яку залишили під водою і землею.

Серж востаннє проглянув роздруківки. Звичайно, можна ще відвідати архіви, але терпець вже увірвався. Можна дізнатися все значно швидше.

- Дигере? Привіт. Ти чув про тунель на Жучці? Ну звичайно ти чув… Я дещо цікавеньке знайшов.

***

Дигер із сумнівом подивився на затоплений портал.

- Тобто, ти хочеш, щоб я туди пірнув?

- Угу. Тобто, ти немов на розвідку, а потім мене проведеш.

- Хлопче, ти що, з глузду з’їхав? – здивувався Дигер. – Як я тебе потягну у надголовне середовище без досвіду? Без тренувань? Ні, Серже, будеш сидіти на бережку та фотографувати зелень.

- А ти?

- А я пірну. Все збирався це зробити, та відкладав. Та ще чутки…

- Що за чутки? – зацікавився Серж, і став схожий на мисливського собаку.

- Та… різне бовкають. Дурниці. Краще допоможи із балонами.

***

За півгодини Дигер був готовий до експедиції. Здіймаючи ластами мул, він попрямував до входу у тунель. Серж зробив кілька знімків і гукнув: «Камеру увімкни!». Дигер показав великий палець й похлюпав далі. Він працював спелеодайвером, і плавати в затоплених печерах для нього було звичною справою.

Кілька кроків, ще кілька, а далі вже слід пливти, інакше мул остаточно затьмарить воду. І без того видимість препогана. Дигер увімкнув ліхтар. Жовтувато-буре середовище охопило його. Стеля потроху знижувалася, на стінах де інде були зроблені надписи. Не перший він тут пірнає, хтось відважний, а може просто дурний, вже запливав сюди.

Мул вкривав нижню частину тунелю. Дигер додав потужності ліхтарю. Якщо і є тут якась колія, то її не роздивишся за темною масою.

Долоня зачепила щось металеве. Нирець спустився ближче до дна. Це виявилася стара металева пластина, вкрита іржою. Крізь червоні нарости невиразно проглядали літери: «Ост...ож...о!». Чого треба берегтися Дигер не зміг прочитати.

Він доплив майже до кінця тунелю. Почало розвиднюватися: сонячне світло проходило через невеличкий отвір, який стирчав на поверхню, й допомагало розгледіти деталі. Велетенські стіни уходили вгору, було чутно якісь звуки – чи то земснаряд працював, чи місцеві хазяї гасали на катерах. Дигер подумав, що ось тут подорож і має завершитися, але через кілька метрів він побачив щось незвичне. Більш за все це походило на такий самий портал-близнюк, який не змогли пристикувати до цього тунелю. Арка підіймалася над дном першого тунелю десь на метр-півтора й щільно поросла водоростями. Нирець підібрався ще ближче і зазирнув у отвір. Труба уходила у глибину далі, ніж сягало світло від ліхтаря. Повітря у балонах було вдосталь, тож Дигер, не вагаючись, протиснувся у щілину.

Дуже скоро звуки з поверхні ослабли, і дослідник почув зовсім інше. Шурхіт, шорхання, наднизьке гудіння, немов від трансформатора. Звідки у воді щось шурхливе він і гадки не мав.

Тунель усе тягнувся, і невдовзі Дигер побачив щось металеве під собою. Кілька гребків, і він вже розглядає… рейки. Старі залізні полоси, вкриті густим мастилом. Іржа майже не торкнулася їхньої поверхні. На деяких ділянках залізниці він бачив куди гірші рейки, аніж тут, у підземеллях.

«Що ж це в біса тут коїться?»

Одразу ж пригадалося, як старіші товариші знаходили тисячі приводів аби відмовитися від експедиції на Жуків острів. От тобі й дурниці…

Попереду вода затьмарилася і кілька секунд потому Дигер опинився біля ґрат. Залізні прутини перехрещували увесь простір тунелю. Рейки входили точнісінько у щілини між арматуринами і йшли далі у темряву. Тобто, не зовсім у темряву. У обличчя Дигерові дивилася гармата бронепоїзда.

***

Рейковий вояк стояв одразу за ґратами і займав добру частину тунелю. Локомотив, якщо він був, розташувався десь далі. Нирець дивився на хвіст поїзда – броньований візок із гарматою великого калібру. Якщо простягнути руку, то можна її торкнутися – що Дигер і зробив. Долоня торкнулася металу. Ні, це не примара. А оце що?!

З-за поїзда випливли три людські фігури. Допотопні акваланги, маски із нерозбірливим малюнком, вдягнені у щось схоже на військову форму. Пливли вони дуже швидко, Дигер смикнувся, але примари вмить опинилися біля ґрат і ухопили за руку. Та взялася болем і налилася холодним полум’ям.

- Наш-ш-ш! Наш-ш-ш! – шурхотіли вони. Розкривалися ледь обтягнуті шкірою щелепи, тонкі пальці шаруділи по обличчю, намацуючи загубник. – Наш-ш-ш.

Ще дві примари з’явилися у полі зору. Дигер встиг помітити, що на одній більш нове спорядження, а друга взагалі без нього. Нові чудовиська почали відштовхувати перших. Ті загарчали, відволіклись, нирець уперся ногами у арматуру і щосили штовхнувся. Рука вислизнула з обіймів, продралася крізь ґрати – і Дигер опинився на свободі.

Примари одразу завершили бійку і сторожко плавали біля металевого кордону. Їхні маски гіпнотизували, а шурхіт складався в іншу фразу:

- Мовчи. Мовчи.

Дигер щосили запрацював ногами, аби найшвидше вибратися з підступного тунелю. Десь по дорозі він загубив ліхтаря і ледь не хряпнувся головою о стелю. Кожної секунди йому здавалося, що потвори зараз прослизнуть крізь решітку і легко наздоженуть його.

От і стик. Він рвонувся у щілину і винирнув у тихенькій заводі.

Сонце зігрівало маківку, шуміли дерева – іншим, живим шурхотом. Дигер підтягнувся, виліз на дах тунелю, зняв маску, ласти, й поплентався до Сержа пішки. Той вже нервував і вештався навколо порталу, заглядаючи у воду.

- Я тут, - гукнув йому Дигер.

Хлопець підстрибнув від несподіваності.

- Чортяка. Я тебе з води чекаю, а ти там ходиш. Ну що, що там?

«Мовчи»

- Там… Нічого там, хлопче, немає. Байки то все…