Ближче до зірок

Лізка довго дивилась на Предмет, який лежав перед нами на важкому, збитому з грубого дерева, столі. Ігор одразу поліз у схованку, за іншими Предметами, а я гепнувся у старе крісло, що стояло у кутку сараю. На мене нахлинула втома, адже сьогодні я піднявся рано, на світанку, і рушив із дядьком рибалити. А потім була зустріч із Блудягою - людиною в брудному сірому одязі, в каптурі, з палицею в руці. Коли я його вранці зустрів, то моє серце шалено почало гупати. В горлі миттєво пересохло, а рука мимовільно стиснула вудку – єдиний предмет, який міг мені допомогти, врятувати. Однак Блудяга попросив пити, і я після вагань віддав йому флягу (поки поблизу не було дядьки Миколи). Віддав, хоча й знав, що вода в нашому Поселенні є дорожче золота. Знав також, що це порушення Правил. Якби дядько Микола дізнався, що я так необережно поводжуся із джерелом життя, він би не схвалив моєї поведінки. Для мене все ж було просто - незнайомець хотів пити.

Дивна людина. Блудяга - Анахорет. Хто він? Де живе? Чому його не люблять у нас, в нашому Поселенні Надії? Я задавав собі ці питання, і не знаходив жодної відповіді.

- Данило! Ти подивися...

- Що? А...

Я піднявся із крісла і підійшов до стола. «Дуже твердий, прямокутний, а на одному його боці таке ніби... там було щось.. чи він із чимось з’єднується...», - згадував я слова Ігоря. Так і є. Саме таким і був Предмет, який ми знайшли сьогодні. Він схожий на залізну коробку. На зворотній стороні – поглиблення у вигляді ромба. Поряд з ним лежали ще два. Перший - розміром із футбольний м’яч, схожий на велетенське яйце. Твердий і важкий. Другий ще більший. Він довгий, добрячих півметра, зроблений наче з гуми, а всередині порожній. Найбільше схожий на якусь трубу, але не таку, яку можна знайти в нашому Поселенні – грубу, залізну, а іншу – дуже гнучку та м’яку на дотик.

Ігор, який завжди полюбляв гратись словами (а ще - почуттями дівчат з нашого Поселення), називає Предмети Артефактами, наголошуючи на тому, що вони є свідченням того, що колись давно на Зірці, нашій блакитній планеті, існувала розвинута цивілізація, чи то людей, чи то якихось істот, які зникли раптово, зникли масово, залишивши після себе міцні житлові будинки та інші архітектурні споруди. Призначення деяких з них у Поселенні так і не з’ясували, а тому до будь-яких наслідків діяльності Будівників його мешканці ставилися із недовірою, інколи навіть зі страхом. Дядько Микола взагалі нічого не хотів чути про те, що колись на Зірці, і, особливо, у Поселенні колись було інше життя. Враховуючи, що таку позицію дядька Миколи підтримували багацько мешканців Поселення Надії, ми, тобто я – Данило, мій друг Ігор та Лізка, свої пошуки проводили потайки, сподіваючись, що зможемо самотужки зібрати якомога більше Предметів. Тоді вже ніхто не буде заперечувати, що колись на Зірці все було по-іншому. Тоді вже і дядько Микола не буде так категорично ставитись до знайдених Предметів.

Однак шукати ці Предмети-Артефакти було важко, найбільше це нагадувало пошуки чорної кішки у темній кімнаті.

-А раптом вони вибухнуть? – висунула припущення Лізка.

- Якщо раніше не вибухнули, то й зараз цього не буде, – заперечив Ігор, - де викрутка, Данило?

Мовчки ми дивилися, як тремтяча рука Ігоря наблизилася до Коробки. Лізка навіть очі закрила. А Ігор прикусив губу.

Раптом Предмет відгукнувся на дотик викрутки і загарчав. Затремтів.

- Ай! - Ігор хутко забрав руку від Предмета.

- Що?

- Воно б’ється!!

- Хлопці, досить! – зарепетувала Лізка. – Правда, досить!

- Та тихо ти!

Голос мій був якийсь незвичний і чужий.

- Гаразд, досить....

*

А вдома на мене чекала неприємна розмова. Тільки – но я переступив поріг, як відчув, що повітря вдома насичене стурбованістю та роздратуванням. Звісно, таку атмосферу навіював дядько Микола. Він міряв кухню широкими кроками – ходив із кутка в куток і поглядав на годинника.

- Данило!

- Так.

- Що «так»?

- Ви запитали, я відповів.

- Гаразд, – сухо промовив дядько Микола. – Ти мені не скажеш, де твоя фляжка для води? Мовчиш?

-Це моя фляжка, куди хочу, туди і кладу.

-Данило, Данило! Ти хоча б знаєш, про що ти говориш? Зрозумій мене, я ж тобі лише добра бажаю. Хіба ж коли - небудь я робив тобі гірше?

-Ні, не робили. – підтвердив я. – Я загубив фляжку. Сьогодні, коли ми ходили рибалити.

Дійсно, дядько Микола весь час, скільки я пам’ятаю, піклувався про нашу родину, та він і був невід’ємною частиною нашого маленького світу. Він вдало ходив на полювання, любив рибалити, брав активну участь у громадській роботі Поселення. Навіть захищав тих, хто порушував Правила. Раніше я дуже радів, що у моєї мами є такий брат. Та чомусь останнім часом я відчув, що у наших з ним стосунках з’явилась стіна відчуження, а кроки назустріч один одному ніхто з нас не хотів робити.

- Ех, ти! – махнув рукою дядько Микола. – Завтра, о восьмій, тебе чекають на Засіданні Ради Двох. Подумай гарно, що ти будеш там говорити, гарно подумай.

Ось тобі і маєш! Веселі справи. Я пішов у свою кімнату, впав на ліжко і заклав руки за голову. Так гарно починався цей день і так кепсько закінчується. Події сьогоднішнього дня почали виринати із глибин моєї пам’яті: риба, вудки, дядько Микола, зустріч із Блудягою, фляжка із водою, Ігор, Предмети - Артефакти, Лізка, знову Предмети, знову дядько Микола, і все це знову, по колу, потім все перемішалось і заплелось в одну суцільну мотузку, яка слугувала своєрідним містком між минулим, теперішнім і майбутнім. Серед такої незвичної мозаїки я розгледів річ, яка привернула мою увагу. Як тільки я її побачив, то одразу зрозумів, що мені хотілося сьогодні зробити. Я піднявся із ліжка, простягнув руку до полиці і взяв з неї паперову Книгу. З тих, що належали моєму батькові, і які я полюбляв гортати, коли мені було сумно. Я відкрив книгу і втупився очима на малюнок. Не вірячи своїм очам, я почав мацати його пальцями правиці, проте малюнок залишався малюнком. Не більше, і не менше. Неймовірно! Тепер я зрозумів прислів’я, принесене поселенцями на Зірку із Землі: «не шукай чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає..»

*

Я прокинувся рано, так само, як і вчора. Проте рибалити мені сьогодні не доведеться (а втім, це теж можна так назвати – і мій улов буде незвичним, я буду ловити чорну кішку!). На мене чекають події важливі та незвичайні. Я деяку мить валявся на ліжку горілиць і вивчав стелю. Нічого нового на ній я не знайшов, однак склав план подальших дій. Засідання Ради Двох – це річ серйозна. Ну от, тепер можна і до справи.

Я хутко вдягнувся і вийшов із будинку. Переді мною, як на долоні, лежало містечко, маленьке й непорушне. Із-за могутніх дерев витикались сріблясті шпилі кам’яних будинків. Здавалось, що то не будинки, а зграя космічних кораблів, які завмерли в очікуванні старту.

Наше Поселення Надії було гарним. В ньому було дуже багато будинків, проте люди жили не в усіх. Думаю, що чоловік двісті в Поселенні можна нарахувати. Молоді теж було багацько.

Будинки нам залишилися від мешканців планети, яких ми між собою (в нашій маленькій компанії) називали Будівниками. Дядько Микола розповідав, що років двадцять назад для вивчення Зірки із Землі прислали групу вчених (і дядька Миколу!), і дуже скоро пришлють Корабель, щоб забрати (чи замінити) мешканців Поселення. Хоча особисто мені завжди було дивно, що воно за дослідження проводяться тут у нас? Вивчити продукти діяльності Будівників і то не змогли! А може й не захотіли...

Наше маленьке суспільство – так любив говорити дядько Микола, – було вельми гармонійним і забезпечувало всі потреби жителів Поселення. У нас була Школа, Дитячий Садок, Палац Відпочинку, Буцегарня, Палац для Засідання Ради Двох та інші, такі необхідні та важливі для гарного життя у місті, установи. Порядок у Поселенні забезпечували Рада Двох, яка нагадувала мешканцям про ті Правила, яких ми всі повинні дотримуватись у нашому повсякденному житті, а також невеличкий загін Внутрішньої Безпеки, який засідав у Буцегарні. Були у нас і Заборонені Місця, ті, які могли представляти якусь небезпеку для нас. Життя людини в нашому Поселенні Надії дуже цінувалося.

Заспане сонце піднімалось все вище і вище, від цього руху шпилі заграли веселими вогниками. Гарно!

Я прямував до Старовинного Амфітеатру, де проходили Засідання. Звісно, трішки хвилювався, бо це мій перший похід до нього. Добре, якщо не останній. Або навпаки, най буде останнім.

Мовчки спостерігав, як із своїх кольорових будинків, наче бліді тіні, виповзали мешканці нашого Поселення Надії, - всі вони йшли на Засідання, і всі вони ховали очі, коли бачили мене. Я теж намагався на них не дивитися – навіщо ж людей засмучувати?

За десять хвилин я прийшов до Амфітеатру. Це ще один архітектурний шедевр, який залишився нам від Будівників. Ігор висував ідею, що наші одразу здогадались про його призначення і використовують як засіб «справедливого жахання», для того, «щоб усі боялись, щоб не насміхались».

Я зайшов до величезної зали, залитої сонячним світлом, і пішов одразу до стола, який стояв справа на невеличкій сцені, впав на стілець. Навколо сцени сиділи глядачі, мало не всі мешканці Поселення Надії. Я пошукав очима Лізку та Ігоря, але не знайшов. Цікаво, вони де?

Дійство розпочалось.

Глядачі заплескали у долоні, коли на сцені з’явились Двоє у Масках. Перший у Білій, Другий у Чорній. Також вони були вдягнуті у відповідного кольору плащі.

- Шановні мешканці Поселення Надії, ми розпочинаємо Засідання Ради Двох, – гучно промовив Перший у Білій Масці, - у нас на порядку денному незвичайна подія - порушення Правил. Зокрема пункту 25, другого розділу, третього тому збірки наших Правил. Порушник - Данило Перевера, вступив у розмову із людиною, яка знаходиться поза Зоною Дозволу на спілкування.

- Це так званий Блудяга, якого ми всі з вами знаємо, – продовжив Другий у Чорній Масці.

Коли я почув його голос, то здивовано похитав головою. Знайомий тембр!

- Введіть Блудягу.

- Ми спіймали його в центрі нашого Поселення.

- Порушник Данило навіть віддав Блудязі свою флягу із водою – річ по-справжньому нечувана! Які будуть думки?

- Чим можна виправдати порушника? – крикнув хтось із глядачів.

Перший у Білій Масці повернувся до мене.

- Порушник має замало життєвого досвіду, він нестійкий у судження, його вчинки ще не відповідають вимогам, які існують у нашому невеличкому суспільстві.

Я мовчав.

- Це маячня!! - різкий крик розрізав тишу, із неї народився неспокій та обурення глядачів.

«Ігор»

- Маячня!

«Лізка»

Двоє у Масках захвилювалися. В цю мить мої друзі вилізли на сцену. Знизу, перед сценою зібралося ще кілька мешканців Поселення, із молоді.

- Всі ваші Правила – для божевільних!

Глядачі почали не на жарт хвилюватися. Думаю, що частина із них підтримувала моїх друзів, інша частина... Про інших я говорити не хочу. Найбільш весело було тим, хто представляв загін Внутрішньої Безпеки. Вони розгублено кліпали очима.

- Мовчати! Мовчати! – кричав Другий у Масці.

Я піднявся зі свого місця і всі замовкли.

- Кажете, що я порушив Правила? Можливо. Вступив у розмову із людиною, яка знаходиться поза Зоною Дозволу на спілкування? Теж правильно. Але мені здається, що в нашому, так званому невеличкому суспільстві, є люди, які винні в іншому. Так, дядько Микола? Зніміть свою маску, я вас впізнав.

Другий у Чорній Масці мовчав.

- Нам з дитинства розповідали, що на Зірку було відправлена група вчених для її вивчення, і , як тільки буде зроблено необхідні дослідження, прилетить Корабель і нас забере. І що – ніхто не летить! А знаєте чому? Бо на Землі напевно ніхто і не знає про нашу Зірку, про наше Поселення Надії. Думаю, що перші кроки у вивченні космосу стали останніми...А ви розповідаєте нам про Правила, про Зону Дозволу на спілкування.

Дядько Микола повільно зняв Маску.

- Що ви знаєте про космос!!! Про Землю!!! Про перші кроки людства, зроблені у напрямку заселення інших планет!!! Ви ж не знаєте... як це... небезпечно... як... жахливо... а відкритий космос? ... а самотність? .. це страх.... страх.. немає спокою....немає... нічого.. темрява.. порожнеча.... Ми хотіли для вас кращого життя, спокійного. Розумієте? Ви наші діти! Ми турбувались за вас....за вас...

Він сів на стілець, біля столу і замовк.

На деяку мить запанувала тиша.

*

Пройшло три дні. Нарешті в нашому Поселенні Надії вгамувались пристрасті та безупинні розмови та суперечки, які розпочались на Засіданні Ради Двох. Всі хто хотів, тоді мав можливість висловитись, дехто навіть шалено кричав про те, що до них прийшло нове життя. Проте були і такі, хто не зміг прийняти зміни. І правду. Серед таких людей був і дядько Микола. Він тоді кудись зник, і тільки Маска, яку він залишив на стільці, нагадувала про те, що колись він був одним із Двох.

Потім слово взяв Блудяга і говорив довго, із запалом, активно жестикулюючи руками. Всі його уважно слухали. Слухали і ми – я, Ігор, Лізка і Сіряк. Коли зібрання закінчилось, Блудяга повів усіх тих, хто забажав (а попереду процесії навипередки бігла вся наша компанія), до Забороненої Зони, яка знаходилась у Південній Частині Поселення, край Мовчазного Лісу, де були Чорні Скелі. Коли ми обминули Чорні Скелі, то зупинились, вражені красою, яка відкрилась перед нами. Ця краса була результатом роботи рук людських.

Ми із захопленням дивились на міжгалактичний корабель, який височів серед повалених дерев. Корабель, який можливо знову поверне надію жителям нашого Поселення. Він видавався неймовірно великим, надзвичайно гарним і досконалим. Сріблястий красень!

- Це і є наша «Блискавка»! – пояснив Блудяга. - Корабель, який прорізав простір і час і приніс нас на Зірку.

Що ж, тепер стало остаточно зрозуміло, що ніякої чорної кішки не було.

Сімнадцять років тому на незнайому блакитну планету опустився зоряний корабель «Блискавка». Він прямував до далекої планети далекої галактики, звідки надійшов незрозумілий сигнал. Блакитна планета виявилась настільки подібною до Землі, що подорожуючі вирішили на деякий час залишитись на ній. Та й дуже дивні архітектури, виявленні на Зірці, приваблювали людей. Цей «деякий час» розтягнувся на роки. Поступово люди звикли до планети, а в створеному Поселенні було організована для управління Рада Двох. Були складені Правила. Якось непомітно на мапі Поселення з’явилась Заборонена Зона та інші цікаві місця. Для того, щоб ні в кого не виникало спогадів про минуле та особливо «Блискавку», корабель почали потроху розбирати, знімаючи з нього різноманітні важливі деталі та механізми. Саме такі деталі ми і знаходили, приймаючи їх за Предмети-Артефакти, залишки цивілізації Будівників. Саме такі деталі я і побачив на ілюстраціях книг, які дістались мені в спадок від батька.

Потім корабель зник. Вже тепер виявилось, що то була робота Блудяги – одного із офіцерів екіпажу «Блискавки», мало не єдиної людини, яка прагнула повернутися туди, де і повинні були бути мешканці Поселення Надії – ближче до зірок.

Я не знаю, чи зможемо ми колись підняти в повітря «Блискавку» і рушити в космос, до зірок, але впевнений, що повинні хоча б спробувати зробити це...