Білий світ самотності

Над безмежним полем замерзлого океану, сходила подвійна зоря. Здіймалася вона повільно, знехотя, ніби чіпляючись за горизонт. Одна із зір системи ледь жевріла над обрієм червоним карликом; друга – жовта, більш яскрава, ще намагалася прогріти планету. Світло жовтої зорі розганяло іній із двоокису вуглецю, що висів в атмосфері. Цей туман миттєво танув, а його залишки ховалися за низькими довгими тінями. А тіні, майже й не було, її кидали хіба скелі-острови вулканічного походження, які поодиноко стриміли посеред сонної, білої рівнини. До вершини однієї такої скелі  приліпилася надбудова. Це творіння мало вигляд циліндра, який вріс у тверду породу. Вінчав острів, кратер потухлого вулкану, ніби висвердлений велетенським свердлом й ідеально відполірований. Відшліфований так, що навіть сніг не чіплявся до його поверхні. Посередині цієї півсфери висіла вкрита інеєм, перевернута піраміда. Ніяких тросів чи підпірок, ніби на той вантаж й не діяла гравітація.  Зрозуміло, що природа не могла створити щось подібне.

Невже в цьому промерзлому, вмираючому світі є живі, розумні створіння? Чи може то прибульці залишили свій маяк, аби слухати космос? А може то  пам’ятник загиблій цивілізації? Хто зна…

Хто ж тепер розповість - навколо біла тиша.

Хоча ні, чекайте!

Коли жовте сонце, врешті, відірвалося від горизонту й, продовжуючи свій неквапливий танок із червоним карликом, навколо спільного гравітаційного центру, піднялося до зеніту - лід біля скелястого острова затріщав. Через невелику щілину назовні вирвалися струмені газу й рідини. Скоро в товстому льоді утворилася кругла ополонка. Звідти виринуло щось живе.

Воно зняло водяний фонтан і завмерло. Як тільки рідина в ополонці перестала булькотіти, живе створіння  висунуло свої довгі жорсткі вуса й обмацало все довкола. Потім задерло голову вверх і двома парами очей довго вивчало небо. Певне, нічого нового для себе там не помітивши, вперлося об край льоду  широченними лапами-ластами й вибралося на поверхню. Маса була чимала, тому ця вправа далася тяжко.

Туша, полискуючи мокрим хутром і перебираючи трьома парами ластів, посунула до скелі. Подорож  забрала в цього підльодного звіра  чимало часу, бо товща інею й снігу заважала рухатися. Хоч довкола й був страшний холод, проте густе хутро й  шар підшкірного жиру не давав цьому життю замерзнути вмить.

Масивний звір, врешті добравшись до  скелі, притулився головою до кам’яної стіни. Звідти вибилося чотири зелених промені. Вони, пробігшись по вусатій морді, відшукали очі й на якусь мить затрималися на зіницях. І враз, скеляста стіна зрушилась, утворивши освітлену нішу. Звір безбоязно впхав своє важеньке тіло в тісний простір. Двері зачинилися й платформа з живим вантажем понеслася вверх,  швидко доставивши свого пасажира до того самого циліндра, що стирчав у скелі. Коли ліфт зупинився, істота виповзла в просторе  приміщення. Тьмяне, розсіяне світло ледь вибивалося зі стелі, освітлюючи стіни. В круглій кімнаті нічого не було, крім невеликої гладенької квадратної плити, що лежала посеред підлоги. Живе створіння підповзло до підвищення, поклало на нього голову й заходилося ворушити довгими вусами по полірованій поверхні; було враження, що істота намагається тут прибратися - змести пилюку із плити. Поверхня від дотику засвітилася й по ній побігли рядки невідомих символів. Істота ніби підчіплювала ті знаки жорсткими вусами й ставила в потрібні місця. Після цього стіни циліндричної кімнати теж ожили, на них висвітилися картинки.

- «Привіт, Шукачу! Щось маєш для мене?» – подумало створіння, вправно ворушачи вусами по сенсорному екрані.

- Гарно виглядаєш, Берегине! – Назад, від екрану-плити, по вусах створіння побігли легкі коливання.

- Якщо й далі будеш до мене підлещуватися, то вимкну всі твої блоки охолодження. Краще спитай: ти ще ворушиш плавниками стара?

- Ги! Налякала. Я скоро й так вмерзну в цю гору. А ти справді гарно…

- Добре, – перебила Берегиня. – Скажи - щось відшукав, за час, поки мене не було?

Екран на мить зменшив яскравість, символи застигли. Він ніби роздумував, чи казати правду.

- Та так, щось нашкріб. – На стіні з’явилися й стали збільшуватися зоряні системи й далекі галактики. Під кожним таким зображенням запульсували графіки.

- Що ти мені показуєш фонові випромінювання. Думаєш стара вже геть з’їхала з глузду? Ми ж на цій планеті тільки вдвох, для чого мені брехати?

- Я… - екран зам’явся. Він збільшив свою яскравість. – Думаю, космос має бути заселеним і скоро сюди…

- Хватить мене втішати. Ти краще слухай Всесвіт. Якщо там є розум, то маємо почути хоч щось. Невже ми перші й останні? Самотні… - Вона журно похилила голову набік.

- Хочеш, я покажу тобі як на Елі вирувало життя?

- Ні!

Берегиня піднялась над панеллю управління й відповзла в бік - очі її затягло поволокою. Їй не треба було нагадувати. Історію Берегиня знала й  пам’ятала той час, коли під льодом замерзлого океану вирувало життя. Червоний карлик - тоді ще велика зоря, Зі  щедро купала планету Ель у своєму випромінюванні. Проте завдяки віддаленості від гарячого зоряного дуету й повільному періоду обертання навколо осі, планета отримувала стільки тепла, що життя буяло під кригою океану. Лід на одному боці Елі до полудня танув - по білому безмежжі утворювалися великі проталини; на іншому ж - темному боці, все замерзало заново і так продовжувалося  безкінечно. Океан,  насичений фтором і підігрітий з дна внутрішньою енергією планети, зародив життя. Воно пройшло всі витки еволюції, поки не виник розум. Розум боровся за виживання й став вибиратися на сушу, рятуючись від гострих зубів хижаків. Прародичі Хранительки до заходу лежали на кам’янистих скелях-островах, гріючись під сонцем Зі. На час холодного вечора, вони знову пірнали під лід. Там життя завмирало на ніч - все живе впадало в стан анабіозу. Проте розумне плем’я, отримавши від сонця тепло, ще могло певний час харчуватися. Завдяки такій властивості, їхні організми мали досить тривалий період життя. Поки тривала боротьба за виживання у рідинах океану, розумні створіння розмножувалися стихійно. Проте коли вони знайшли спосіб звільнитися від переслідування на період активного Елянського дня, стало гостро питання про перенаселення планети. І тоді, найрозумніші із племені, прийняли рішення про регулювання розумного життя. Кожна пара повинна народжувати не більше однієї дитини. Дехто, правда, протестував проти такого рішення, але більшість була за.  На планеті настав лад і спокій; процвітали культура й мистецтво. Здавалося, цей світ буде непохитним, але…

Вмішалося оте кляте але - зоря Зі стала втрачати яскравість. Ніхто тоді не знав причини, бо астрономія рахувалася непотрібною наукою. Лише потім, всі глянули на небо, створили обсерваторії й  дізналася, що дві зорі безперервно зближувалися, рухаючись навколо спільного центру маси. Вони підійшли настільки близько одна до одної, що гравітаційна сила масивнішої почала забирати  верхні шари меншої й перекачувати до себе. Ніби нічого не мало б статися, закон збереження енергії, проте процес затягнувся, більшість маси зорі в своїй мандрівці охолола, інша загубилася в дорозі. Так, що зоря Зі, потьмяніла й ледь жевріла на небосхилі. На Елі почалося повільне охолодження. Елянський народ був надто розумним, щоб не прорахувати подальші події на планеті. Всі вирішили, більше не народжувати дітей. А який сенс, щоб обрікати їх на повільне замерзання?

Берегиня  ще пам’ятала той час, коли під льодом, в океані плавали сотні      дорослих її одноплемінників, проте не бачила жодної дитини.

Берегиня із ранніх років віддалася науці, вивченню зоряного неба. Не вірила вона, що в безмежно великому космосі розум існує тільки на їхній планеті. Дорослі тим не переймалися, а лише дбали про хліб насущний. Тому єдиним другом і товаришем для неї залишався штучний інтелект пошукової системи. Вона назвала його, Шукачем. Ще з дитинства Хранителька щоденно піднімалася в обсерваторію, на горі й вони спілкувалися, думали, мріяли й росли разом. Так зародилася незвична дружба двох зовсім різних розумних істот, якщо штучний інтелект можна було б назвати істотою. А та дружба переросла в приязнь, яку по мірках інших розумних створінь, можна було б назвати любов.

Коли померла мама Берегині, та була у відчаї й навіть не спустилася назад під лід океану. Вона не розуміла, що сталося й сердилася на маму, що прирекла її на самотність. Тоді мало не загинула. Шукач, щоб не замерзла його подруга, витратив всю свою енергію на обігрів й повністю розрядився. Його життя висіло на волосинці. Врятована Берегиня віднесла ледь тліюче штучне життя в океан і там з допомогою підводних пульсуючих термальних джерел поповнила його енергетику. А зараз стань щось подібне, вона б не врятувала штучний інтелект – вулканічна й термальна активність океану затухла. Єдиним джерелом енергії для Шукача залишилося світло тьмяної жовтої зорі. Навіть найпотужніші батареї, які спроектувала Берегиня для свого друга, на протязі довгої ночі підтримували лише функціонування пошукових систем, про обігрів приміщення не було й мови. Берегиня змушена була із заходом двох сонць спускатися під лід океану, де в стані анабіозу чекала на день. Батьки залишили для неї підводний будинок, в якому Берегиня не боялася слизьких хижаків, для яких крижаний холод не був перешкодою. 

Проте сьогодні Берегиня вирішила, що більше не спуститься під лід. Вона вже дуже стара й скоро настане той день, коли вже не вийде із анабіозу. А тоді вже самотність чекає на Шукача.

«Самотність. Це певне найгірше, що може постигнути тебе. Ти ніби й є існуєш, а навколо тебе пустка, велика, холодна, безконечна, – думала Берегиня. – Зараз, коли ти дивишся, через телескоп, в безмежне небо, в цей вічний космос і не бачиш там бодай малесенького руху, чи хоч би малесенького паростка життя, тебе бере страх. Страх і відчуття своєї мізерності серед цього безмежжя. Для чого було зароджуватися життю? Щоб прирікати себе на самотність. Навіщо була ця безкінечна боротьба за виживання, еволюція, розвиток розуму? Щоб через пройдений період часу дізнатися, що ти самотній? Хіба це справедливо? Чи можливо їхня цивілізація пішла хибним шляхом, замкнулася в своїй шкарлупі? Розум направив свої потуги на споживацькі потреби, для самовдоволення. Ніякого руху в космос, щоб відшукати інший розум, що б врешті дізнатися, що вони не самотні. Тоді всі казали - для чого це? Вони ж можуть нас колонізувати, захопити й врешті знищити. Проте мало хто з них подумав, що розум, спроможний перетнути космос, має зовсім інший рівень суспільного розвитку. Він не хоче бути самотнім, тому й шукає братів по розуму. Про яку колонізацію можна говорити? Та ні краще сидіти тихо, тихенько жити далеко від основних шляхів руху цивілізацій, якщо вони десь є. Дійсно, а чи насправді є? Чи вона, Берегиня, одна однісінька на все це безмежжя. Святий Розум, як страшно бути самотньою!»

Ще малою, вона попросила в батьків зробити телескоп, а потім, собі в допомогу, створила Шукача. Далі довгі еленські роки чекала хоч би маленького розумного сигналу. Про допомогу й не мріяла, бо змінити клімат на Елі вже певне не під силу навіть дуже просунутій цивілізації, але хотілося вірити, що там ще хтось є. Берегиня довго вагалася, чи послати сигнал.

А тепер вирішила, вона мусить, щоб хтось там, в далекому космосі, можливо такий же самотній, відчув підтримку. Саме такої підтримки до цього часу чекала вона.

- Шукачу, я запрограмую тебе в одну потужну хвилю й відправлю в космос. Тобі тут вже  нічого робити. Я не спущуся більше під кригу.

- Перестань, ми ще з тобою…

- Я тут старша. Будеш слухати мене! Ти станеш хвилею, яка вбере всю мудрість елянської цивілізації. Летітимеш до того часу, поки тебе не вловить якась високотехнологічна цивілізація.

Ти маєш їх попередити, застерегти, що найбільша кара розуму, то самотність.

- Але ж, якщо ти відправиш такий імпульс, то тут не залишиться нічого, навіть найменшої енергетичної підтримки. Може залишимо все як є? Давай це зробимо наступного дня, а сьогодні ти спустишся в океан.

-  Шукачу, я вже стара, мій біологічний вік і так уже занадто затягнувся. А під льодом чекати, поки слизняки розкладуть тіло. Ні, вибач!

Я вже задіяла навіть енергію машин льодорізів, для відправки сигналу, тому назад шляху немає.

- Берегине, я тебе не покину. Кому потрібен цей сигнал із мертвої планети?

- Такій же самотній, як я. Не вірю, що в цьому безмежжі зір і галактик, залишилися тільки ми з тобою. А сигналу ми не чули, бо хтось там теж не наважиться першим дати про себе знати. Мені шкода розлучатися, ми були гарною командою. Проте, не треба мене розчулювати. Ти летиш!

- Ні.

- Це наказ! – Берегиня заворушила вусами, вправно розкидаючи символи по панелі управління. Знаки ставали в ряди, потім в колонки, а потім утворився злагоджений ланцюжок.

- Прощай, Шукачу! – Вона піднялася над плитою, взяла панель передніми ластами й повернула навколо своєї осі. На екранах стіни було видно, як спалахнула могутня електромагнітна дуга. Вона відірвалася від підвішеної піраміди й вдарила у відполіровані боки дзеркала антени. Потім сфокусувалася в один потужний промінь і шугонула в холодний космос. Яскраве світло востаннє освітило круглу кімнату і все потухло.

«Ось ти вже й одна на увесь цей білий світ. Скоро захід.   І тоді холод скує все довкола, скує твоє тіло, твій мозок, розум. Ти зникнеш. Страшно? Ні, в тобі ще жеврітиме надія, що Шукач колись принесе звістку про тебе, про те, що ти була. - Берегиня заплющила очі й чекала. Щось гучно вдарило в антену. – Певне метеорит, над обсерваторією вже не лишилося захисту. Скоро… Скоро кінець всьому, кінець самотності. Шукачу, де ти, надіюся ти не намарно мірятимеш безмежжя?»

- Шукачу, як мені тебе не вистачає. Як би ти знав, як страшно помирати в самоті? – Берегиня у відчаї заворушила вусами по холодній плиті. І враз, там щось мигнуло. Чи то їй здалося? Легке вуркотіння пробігло від плити по вусах.

- Шукачу, ти тут? Ти насмілився мене ослухатися? – Берегиня піднялася, очі її розширилися.

- Та ні, - прошепотів штучний інтелект, вібрація його ледь вибивався із панелі. – Я подумав, що цілому мені мандрувати завелика честь. Тому й послав у вічність свою копію. Не хвилюйся, та більша частина мене, вже полишає нашу зоряну систему, а лиш ця мізерія залишилася біля тебе. Я вирішив, якось негоже полишати свою подругу.

Очі в Берегині зволожилися, проте вона вдала суворість.

- Дарма ти це зробив. Енергії все одно не вистачить навіть на одного. Ми не переживемо цієї ночі. – Трохи подумала й додала. – Проте я рада, що ти повернувся.

- Берегине, я не такий самогубець, як дехто. Відключивши гравітаційну підвіску антени, я зберіг дещицю енергії.

- То це підвішена піраміда, так гепнула?

- Угу!

- Я таки вимкну тобі охолоджувачі.

- Валяй! Проте на цій, зекономленій цямрині енергії ми дотягнемо до ранку. А там що буде.

Берегиня посміхнулася й поклала голову на ледь теплу плиту управління. Вона знала, що присутність Шукача зігрівала більше, ніж та мізерія тепла від полірованої плити.