Біле полум’я

Ми блукали засніженими стежками вже три дні. Скрип дерев, хрумкотіння снігу та фиркання стомлених коней - єдине, що нам доводилось чути останнім часом. Голодний та змучений я вів коня за вуздечко. В голові паморочилося. Сильний мороз, бандолет за плечима та інше спорядження… – дихати було важко. Білий сніг сліпив. Хотілося впасти та просто полежати кілька хвилин на землі, але ця спокуса могла бути фатальною для мене.

- Новачку, ти як? Тримаєшся? Ще трохи, друже, я відчуваю поблизу людей – прорізав тишу баритон мого товариша.

Його звали Вольтер. Маючи батька Щезника, як він мені казав, був людиною лиш на половину. Втома та голод йому не були знайомі. Мав гарне обличчя, за яким можна писати ікони, біле волосся та зграбну борідку. Не знаю скільки йому років, виглядав не старше тридцяти. Обдарований чудернацькою силою білого полум’я – міг бачити вогники людських душ, відчувати брехню та лікувати різні поранення і хвороби. Ми познайомились із ним місяць назад, коли Вольтер підібрав мене та мої тельбухи на дорозі.

З того часу я подорожую з ним, він ніколи не називає мене по імені. Ми - два воїни, що блукають в пошуках призначення. Це все, що нас об’єднує.

- Я вже не можу, Вольтере, кепський з мене напарник – промовив я та криво всміхнувся.

- Краще мовчи. Бережи сили. Бачиш той пагорб? – дзвоном роздалося питання.

- Угу – вирішив погодитись я, хоча насправді вже нічого, окрім великої світлої плями, не бачив.

Мій друг напевно все зрозумів та мовчки поклав свою руку мені на плече. Я відчув в середині тепло та прилив енергії. Його біле полум’я вкотре рятує мені життя.

- Дякую, Вольтере.

- Прошу, новачку.

Мій побратим не помилився, за пагорбом виднівся хутір. Нас зустріло десять хатин.

- Скільки душ відчуваєш? – спитав я, стривожений відсутністю люду.

- Чотирнадцять – відрубав Вольтер.

З хати вийшла маленька дівчинка з відрами. Дитя нагадувало ляльку мотанку, через надмірну кількість різних хусток та одежинок.

- Вітаю, дівчинко, ми заблукали. Є хтось вдома із дорослих? – ласкаво спитав Вольтер, хоч прекрасно знав відповідь.

Пара очей налякано зиркнули на нас із-під хустки.

- Не бійся, нам потрібна допомога – я вирішив втрутитись в цю змістовну бесіду.

- Чого вам треба? – роздався позаду нас хриплий голос, який належав старій бабці.

- І вам доброго здоров’я – зітхаючи, промовив мій друг – Нам би поїсти та коней нагодувати

- Ми заплатимо – додав я.

- Поставите коней до хліву і чекайте там, але в хату не пущу – відказала стара та зловороже зиркнула – А ти, Устино, швидко набрала води і додому.

- Ну що ж, і на тому спасибі – криво всміхнувся Вольтер, його очі сяяли.

- Устино, може тобі допомогти з відрами ? – спитав я у дитини.

- Нє, не треба, бо баба буде лаятись. Каже не можна зараз нікого чужого до хати пускать, бо лихо буде.

Я хотів щось заперечити, але мене покликав Вольтер.

- Краще в ніщо не вплутуйся – сказав він мені та поплескав по плечу.

- Я просто хотів допомогти…

- Я сказав, ти почув. Пам’ятаєш нашу угоду?

- Так – буркнув я.

- Розумію твій запал, але твоя доброта тут марна. Цей хутір вірний досі язичницьким традиціям.

- І що ? Це значить, що вони не люди?

- Скоро зимове сонце стояння, а за їх віруваннями, до цієї дати починає гуляти ночами злий дух Зимник, якого не можна впускати до хати. Щоб його задобрити люди вночі виставляють на ганок певні подарунки: каші, напої… В давнину йому в жертву давали і дівчину. Якщо на ранок знаходили замерзлою на смерть, то значить Зимник задоволений.

- І як це пов’язано з відрами?

- Бо ми чужинці для них, зрозумій, вони не хочуть ризикувати. Друже, краще тут пересидіти та відпочити.

- А потім знов блукати?

- Ні. Я далі знаю дорогу, вже бував недалеко від цього хутора – Вольтер позіхнув та дістав з сумки улюблений медовий напій.

- Я думав ти все вже випив?

- Ні, ще трохи лишилося, треба ж підтримувати внутрішній вогонь – усміхнувся він – будеш?

- Ні, дякую, сам знаєш, дуже міцний для мене твій напій.

- Воля твоя – відказав Вольтер та зробив кілька ковтків.

Нас нагодували – принесли каші і молока. Коні ж поласували сіном. Вольтер лежав на соломі та щось мугикав собі під ніс. Я тільки заплющив очі, щоб нарешті заснути, та раптом двері хліва прочинилися і в середину зайшла струнка темна постать. Вольтер замовк, а я схопив свого меча.

- Я ваша жертва – пролунав у пітьмі дівочий голос.

Я не розумів, що коїться. Мої запитання випередив Вольтер.

- Значить люди тут аж на стільки забобонні.

- Що в дідька відбувається? – крикнув я.

Мій друг, замість зайвих пояснень, підійшов до темної постаті. Промовивши кілька слів, в його руках з’явилося біле полум’я, яке враз освітило приміщення. Я побачив руду молоду дівчину, років шістнадцяти, в одній лише сорочці. Вона дрижала від холоду, покірно чекаючи наших дій.

- Одягнися, дурне дівчисько – протягнув Вольтер їй своє пальто – дивися, новачку, про що я тобі казав. Ці люди схиблені.

- Невже вони прислали її нам, щоб ми… Вольтере, з цим треба щось робити, бо це перейшло усі межі нормального – Господи, як можна послати своє дитя на розтерзання?

- Все добре – промовила дівчина – ваше полум’я із рук, ви той самий білий чорт, якого бачила бабця сорок років назад, що уберіг її від Зимника. Я готова стати вашою, щоб ви врятували мого брата.

- Вольтере, що вона верзе?

Все це було схоже на хворий сон, але я розумів – цей жах реальність. Що за білий чорт ? Невже вона про Вольтера?

- Чорти сидять в сухій вербі, а я, дівчинко, як бачиш, в сирому хліву – він кинув посмішку, а опісля його обличчя похмурніло – Новачку, забуть, що я сказав. Тепер нам доведеться втрутитися.

Мій друг погасив вогнище, узяв дівчину за руку та чкурнув на вулицю, де панувала заметіль. Я став на ноги та вискочив за ним. Минаючи білих мух, та ледь перебираючи ногами, я дивувався, як дівчина в одній сорочці дійшла до нас в таку погоду. Через мить ми опинилися в хаті, де вловили на собі налякані погляди старої бабці, Устини та ще двох жінок. Вольтер забрав у дівчини пальто , наказавши їй залізти на піч.

- Я питаю лише раз, а ви відповідаєте – з холодним спокоєм промовив напівщезник. Був злий.

- Пане, ми лише…

- Я ще не поставив запитання – обурився Вольтер – Про якого білого чорта плітки ? Чому майже гола дівчина раптом з’являється в хліву?

- У мене вчора пропав п’ятирічний синочок – почала розповідь жінка – Всім селом його шукали. Раптом з’являєтесь ви. Моя мати впізнала у вас білого чорта, воїна, який колись її врятував білим вогнем . Ми вирішили, що дівчина стане…

- Я зрозумів – перебив жінку Вольтер – попросити словами ви не могли, а посилати ваше дитя в холод до чорта – це гідний вчинок матері.

- Вибачте, але Варя знала на що…

- А я вас не питав – зробив зауваження він старій – ми пошукаємо вашого сина, але коли я повернуся, то заберу усіх ваших дітей.

- Але пане…

- Я сказав своє слово.

- Будь ласка, дядечку, не забирайте нас від мамки, мамка хороша – почала благати зі сльозами маленька Устина.

- Яке чисте полум’я я бачу в її душі – гнів Вольтера змінився на милість – Ти любиш свою сім’ю?

- Так – витерла вона рукавом очі – і братика люблю. Дядьку, прошу, поможіть.

- Гаразд – усміхнувся Вольтер дівчинці та погладив її руде волосся – Дякуйте цьому дитяті. Але це не значить, що розмову закінчено. Де останній раз бачили вашого сина?

- Він пішов до лісу по дрова, та не вернувсь.

- Є якась його річ?

- Вирізаний з дерева коник – протягнула іграшку Устина, випередивши маму.

- Дякую.

Вольтер узяв коня, покрутив його в руках та прошепотів якесь закляття. Іграшка зайнялась білим полум’ям і мій друг задоволено мугикнув. Коли сяйво зникло, він сховав фігурку в кишеню та кивнув мені, щоб я йшов за ним.

Не знаю скільки ми бродили лісом, але за цей час я не почув від свого товариша жодного слова. Мене дивували звичаї цих людей. Як вони відпустити малу дитину, саму по дрова ? У них нічого святого. Раптом Вольтер спинився.

- Залиш тут свою рукавицю – наказав він мені, перекрикуючи завивання вітру.

Я без зайвих питань виконав його прохання.

- А тепер приготуйся до стрибка – крикнув Вольтер та потягнув мене за рукав вслід за собою.

Я не встиг збагнути, що сталося. Ще мить назад хуртовина душила мене з усіх сил, а тепер я вже лежу на снігу в повній тиші, вдивляючись в рожеве відкрите небо.

- Підіймайся, немає часу милуватися краєвидами – з насмішкою промовив Вольтер, протягуючи мені руку.

- Де ми ?

- У лісі, чи тобі повилазило?

- Я розумію, але…

- То чого питаєш ? – очі мого друга всміхались.

- Вольтере, мені не смішно. Поясни нарешті, що тут коється ? Куди поділась хуртовина ? Та, що ми…

- Тихо, досить нудних питань. Скажу просто – ми в тому ж лісі, але не в тому світі.

- Що? – я не розумів куди він хилить.

- Я і є той білий чорт. Врятував ту стару від Зимника. Давно це було.

- То він існує?

- Ні. Я його переміг білим полум’ям. Але сам маєш розуміти, що віру людей вбити не можливо. Видно, що цей випадок дуже вплинув на стару, що перейшло у спадок і її донці. Розумію, тобі важко це все осмислити. Паралельно з вашим світом існують і інші, наповнені різними духами та демонами. Є, відповідно, і межі , завдяки яким мешканці з обох сторін потрапляють одне до одного у «гості». Тож вітаю, ми перейшли одну із меж.

Якщо мене не дивувала його сила та родинні зв’язки з Щезником, то розмови про якісь паралельні світи змушували мою голову пухнути. Це все нагадувало якусь страшну казку. Поки я нічого відмінного в цьому лісі, від того, яким ми блукали три дні, не бачив, тож важко повірити, що саме так виглядає потойбіччя.

- Поки ти не поставив питання про рукавичку, скажу, що вона допоможе тобі повернутися назад.

- Я зрозумів, рукавичка – це мій зв'язок з світом живих.

- Молодець, вчишся на ходу – усміхнувся мені Вольтер, та поплескав по плечу.

- Як нам знайти хлопчика? – запитав я, вирішивши опустити всі зайві питання та роздуми про місце, куди ми потрапили, бо зараз не це мало значення.

- Його іграшка просякнута душевним теплом, цей зв'язок дозволяє відшукати власника. На жаль, на межі усе тепло перервалося, бо тут діють трохи інші закони.

- І що робити?

- Просто йти, поки я не відчую душевний вогонь знову. Я сумніваюсь, що тут є хтось живий, окрім нас та хлопця.

- Отож. Які гарантії, що хлопець ще живий?

- Ніяких. Ми маємо знайти хоча б тіло, аби мати могла його поховати, щоб не став потерчам.

- Ким? – відчував себе дурнем. Будучи людиною військовою, я раніше вважав всі ці легенди про живих мерців зайвими пересудами. Тепер не знав, в що мені вірити.

- Це істоти, якими стають померлі нехрещені діти – відказав мені Вольтер.

Мене не покидало відчуття небезпеки, тож я тримав свій бандулет зарядженим. Натомість мій друг виглядав досить спокійним та впевненим. Його біле волосся погойдував легенький вітерець, а в лівій руці горіло полум’я, що підсвічувало дорогу.

- Я відчуваю вогонь – задоволено вигукнув Вольтер та прискорив ходу.

Я полегшено зітхнув. З’явилася надія, що хлопець живий. Минаючи хащі, ми вийшли на засніжену галявину, де стояла стара хатка.

- Він там? – запитав я друга, але він нічого не відповів, лише дістав меча та попрямував до входу.

Не встигли ми наблизитись до дверей, як вони відчинилися, а з них вийшла дівчина. Невелика зростом, з трохи вузькими оченятами кольору ялинки та довгим ніжно-рожевим волоссям, заплетеним у косу. Одягнена у вишивану сорочку. Побачивши нас – не злякалась, але була здивована. На обличчі друга я помітив розчарування.

- Ви ще хто? – мала палкий голос, з нотками турботливої сердитості.

- Ми…

- Швидко в хату, поки сестриці вас не побачили – перебила вона Вольтера та потягнула нас в домівку.

В хаті було тепло та затишно, літав смачний запах. В печі ласкаво потріскував вогник. На ліжку вмостився сріблястий кіт з жовтими очима, якими ліниво на нас зиркнув.

- Зараз я заспіваю своїм сестрицям мавкам, а потім ми поговоримо – по господарські вона поставила перед нами глечик з варениками – поки покуштуйте – опісля вона вийшла.

Вольтер мовчки сів за стіл, та почав їсти. Мене дивувало, що він так швидко опанував себе, на його обличчі зникли будь-які натяки розчарування чи здивування. Не встиг я видавити з себе слова – з надвору почув дзвінкий спів:

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все в гору та вгору!

Там десь милий, чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люди:

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде.

На душі стало лоскотно, серце почало у грудях підіймати бунт. У мене народилося бажання також заспівати щось ліричне та душевне. Я почав розгублено бігати очима по кімнаті, поки не впіймав спокійний погляд мого друга. Куточки його рота розтягнулися в доброзичливій усмішці, він кивнув мені на знак згоди, ніби знав, що я маю на думці. Вдячно кивнувши, я вийшов з хати до незнайомки. На дворі помітив безліч тіней, що чкурнули за дерева. Мабуть, то були мавки. Вловивши сердитий погляд дівчини, я не розгубився і заспівав:

Вечір надворі, ніч наступає,

Вийди, дівчино, серце бажає!

Чистеє небо зіроньки вкрили,

Вийди до мене, дівчино мила!

Дай подивитись в яснії очі,

Стан твій обняти гнучкий дівочий,

Глянути в личко, біле, чудове,

На коси довгі, на чорні брови!

Незнайомка не очікувала від мене такого жесту, ніяково опустила голову, ледь стримуючи усмішку. Трохи почервонівши, чи то від холоду, чи то від емоцій, викликаних моїм співом, вона імпульсивно перебирала руками косу. А мавки, що спочатку сховалися від моєї появи, обережно, з дитячою цікавістю, лупали на мене своїми чорними очима. Мені і самому стало трохи ніяково. Що я своїм співом хотів довести? От дурень. На щастя, мій друг вкотре мене врятував, вчасно з’явившись із хати.

- Ну що, наспівалися? А тепер маємо поговорити.

Ми покірно зайшли за ним в дім.

- Я Іванка – представилась чорноброва красуня. Я помітив, що вона намагалась не дивитись мені в очі, ніяково відвертаючись, щоразу, коли я кидав на неї погляд.

- Я Вольтер, а це Новачок – не давши мені і слова зронити, вимовив мій друг, аристократично вклонившись.

- Приємно познайомитись. Давно я тут людей не бачила – відказала Іванка.

- Як давно? – запитав я.

- Майже все життя – вона намагалася стримати посмішку, хотіла здаватися серйозною – Що ж вас сюди привело?

- Ми шукаємо хлопчика, який десь тут загубився. Його слід привів нас сюди.

- Слід? Хм. Вам пощастило, що не було заметілі.

- Була, але нас привів його душевний слід.

- Душевний? – спокійно спитала дівчина, видно що була не дуже здивована, мабуть, тут їй багато чого доводилось бачити.

- Так. Вольтер вміє бачити душевний вогонь. Але не очікували знайти тут ще живу душу – випередив я з поясненнями свого друга.

- Тож дякуємо тобі за частування, але нам треба продовжувати пошуки – промовив Вольтер.

- Чекайте, але я ж не сказала, що не можу нічим допомогти. В мій дім можуть зайти тільки люди та ті, хто є людьми на половину – побачивши підняту брову Вольтера, Іванка продовжила – Так, я прекрасно знаю, що ви…

- То як ти можеш нам допомогти ? – перебив дівчину мій друг.

- Лісовик знає все, що діється у лісі. А я знаю лісовика. Сходимо до нього, він і скаже де хлопець. Але… - дівчина урвала розповідь.

- Зрозумів. Ти боїшся Зимника.

- Що ? Вольтере, ти ж сказав, що знищив його .

- Я його переміг – це правда. Повернув його у цей світ. Але поки ми тут, то є певна вірогідність… - видно було, що мій впевнений друг трохи зам’явся.

- То ми йдемо ? – твердо спитала Іванка, якій набридло слухати наші балачки.

- Так – майже одночасно відповіли ми.

Усі троє йшли мовчки. Іванка крокувала попереду, пильно вдивляючись під ноги, Вольтер по середині, а я контролював тил. З притаманною моєму другу раптовістю, він спинився.

- Здається нам не потрібно вже йти до лісовика. Я відчуваю душевне тепло з того боку – сказав Вольтер, показуючи рукою на схід – Тому швидше крокуйте туди, бо вогник надто слабкий.

- А ти ? – Стурбовано спитав я.

- А у нього зараз зустріч із Зимником – відказала Іванка.

Я хотів було запитати, як вона відчула наближення Зимника, але сам прекрасно зрозумів, що мороз підсилився, а мертва тиша змінилася сердитими завиваннями вітру.

- Тобі дати якусь вогнепальну зброю ?

- Ні, друже, дякую. Впораюсь вогнем та мечем – всміхнувся Вольтер – ідіть, швидко.

Я хотів йому ще щось сказати, але відчув як тепла рука Іванки потягла мене за собою. Шум вітру почав віддалятися від нас – ми опинились в мертвій тиші лісу.

- Як ти сюди потрапила ? – наважився я порушити мовчанку.

- Коли була дитям, то мати принесла мене до межі як жертву Зимнику. Але мене перехопив та виховав лісовик – спокійно відповіла Іванка.

- Це жахливо – відказав я. Насправді я не знав, як я можу виказати своє співчуття. Мені хотілося її пригорнути до себе, але не хотів розсердити.

- Отож – зітхнула вона.

В снігу, неподалік, я помітив чорну шапку. Ми швидко попрямували туди. То був хлопчик. Побачивши непритомне дитя, Іванка злякалась, але не розгубившись, прийнялась мені допомагати. Він дихав. Я скинув свій жупан та окутав ним дитину. На щастя, Іванка мала лікувальні мазі, тож я був радий її присутності.

Але на цьому порятунок не закінчувався. Хлопцю не ставало краще. Нам терміново потрібен був Вольтер. Я віддав бандолет Іванці, а хлопця узяв на руки. І ми рушили назад. Серце нестримно билося, віддаючи у скроні. Нарешті я побачив знайому постать. Вольтер був трохи покривавлений та кульгав на праву ногу. Я знав, що він швидко прийде в норму, тож не хвилювався. Мовчки передав йому хлопця. Мій товариш, без зайвих запитань, поклав дитя додолу та почав лікувати його білим вогнем. Раптом пролунав постріл з мого бандолету. Я обернувся до Іванки.

- Там лизун – крикнула вона, вказуючи на істоту схожого на великого вовка.

Вольтер навіть не поворухнувся, був повністю зосереджений на хлопцеві. Я знав, що він покладається зараз на мій захист. Я не можу підвести друга, хлопця та Іванку.

- Тримайся позаду Іванко, я з ним розберуся – наказав я їй.

Діставши меча, я почав чекати нападу. Істота виявилась дуже швидкою, бо за кілька секунд була вже біля мене. Я відбив удар його пазурів, але він встиг зачепити мені ногу. Я впав на холодний сніг. Лизун злий та поранений, вирішив перекинутись на Іванку. Я швидко дістав із-за поясу пістоль і встрелив йому око. Потім встав на ноги, зробивши кілька обертів, нарешті втяв потворі голову. Чортівня впала додолу, не видавши жодного писку.

- Щось ти довго – нарешті Вольтер озвався.

- Хлопець як ? – проігнорувавши знущання друга, запитав я.

- Жити буде, завдяки вам – спокійно відказав він.

- А ти як Іванко ?

- За себе тобі треба хвилюватися – турботливо сказала дівчина, дивлячись на моє поранення.

- Бувало і гірше – всміхнувся я.

- Ну що, тепер на вихід ? – запитав Вольтер.

Я повернувся до Іванки, щоб спитати, чи хоче вона піти з нами. Але вона випередила мене. Господи, ніби я дійсно такий передбачуваний.

- На жаль ні, я не зможу піти з вами – сумно схилила дівчина голову – Але можу вас проводити – Іванка всміхалася, та я бачив її вологі очі.

- Тоді ходімо – впевнено сказав Вольтер.

Коли ми прийшли до межі, не знав куди себе подіти. Мені хотілося провалитися крізь землю, впасти мертвим на місці, але не прощатися з Іванкою. За цей короткий час вона дуже припала мені до серця. І я відважився на відчайдушний крок. Підійшов до неї та міцно обійняв.

- Я не хочу тебе полишати.

- І я тебе…але як ти будеш в цьому світі? Так не можна…

- Дурня – озвався побратим.

Я підійшов до Вольтера. Але цей чорт знову мене прочитав.

- Як ж казав, в цьому світі діють інші правила. Я бачу, що ти нарешті знайшов своє призначення – щиро усміхнувся мій друг – Я не твій господар, Лук’яне, душа твоя лиш тобі і належить.

- Але як я залишу тебе одного ? Ти мій побратим. Я ж винен тобі за порятунок – я не вірив власним вухам, він назвав мене по імені.

- Все буде добре. Я і так тобі вдячний за компанію в моїх походах – тому це я твій боржник. Ти заслужив на щастя. Тепер Іванка подбає про тебе – він подивився на дівчину, яка вдячно кивнула.

- Дякую, я ніколи не забуду тебе, Вольтере. Ось, тримай – я протягнув йому свій бандолет у подарунок.

- Гаразд, не будемо затягувати процес прощання, бо хлопчика чекає мама.

Вольтер мені щиро всміхнувся, поплескав по плечу та щезнув за межею. Більше я його ніколи не бачив. Він зник з мого життя так несподівано, як в ньому і з’явився. Цікаво, як там дібрався хлопчик ?