Біла смерть

Двері відчинилися й до кімнати зайшла чорношкіра дівчина в тугому комбінезоні. Пасок на її шиї герметично скріплював костюм з повнолицьовою маскою.

- Назаре? – Звернулася до білого юнака, закритого у таке ж саме вбрання.

- Так, так Амако, зараз йдемо, - сонно потягуючись відповів той.

Очікуючи хлопця, дівчина озиралася на двері та смикалася від будь-якого звуку звідти.

- Прошу, швидше. Я не хочу, щоб мене знову тягли силоміць.

- Та все, йдемо, - хлопець взяв подругу за руку.

Вийшовши у коридор, вони побачили худорляву істоту. Крізь довгу, але рідіючу шерсть гуманоїда виднілося огидно рожеве м’ясо, вкрите білими виразками та слизом. Потвора була в півтора рази вищою від людей, а з її рота аж до підлоги звисав язик, більше схожий на черв'яка-паразита. Про симбіоз кінцівки з тілом свідчило постійне вилизування шерсті.

Проходячи повз, Назар зібрав слину, щоб плюнути в ненависну пику, але згадав про маску. Ту саму, яку після трьох клятих років сприймаєш як своє друге обличчя.

Приміщення за потворним охоронцем містило ще більше таких монстрів, але там були і люди. Азіати, чорношкірі, червоношкірі, монголоїди, білі… Траплялися навіть представники якихось відчужених племен, про які Назар і не чув ніколи. Всіх їх чимось кололи, засовували зонди в різні отвори, змушували виконувати фізичні вправи до втрати свідомості, годували незрозумілим сірим желе, або й закривали у прозорій кулі без їжі чи води.

Спостерігаючи за навколишніми звірствами, Амака ще сильніше стиснула руку друга й закривши очі почала шептати:

- Я сплю, я сплю. Поганий сон. Скоро мине. Скоро сидітиму в кімнаті й балакатиму з Назаром. Так, знову розповім, як навчалася в його рідній Україні, як вивчила тоді їх мову чи як вперше покуштувала морозиво...

Назар же усю свою увагу зосередив на величезних дверях. Відірвати від них погляд вдалося лише коли до новоприбулих підійшов один з поневолювачів.

- І яке меню в нас на сьогодні? – Невдоволено скрививши пику запитав хлопець. Істота показала три ампули. Перша наповнена синьою рідиною, друга білою, а третя пуста. Назар вирячився на білу рідину. Його очі почервоніли, руки почали тремтіти, а млявий та невдоволений голос змінився істеричним криком, - Ні, тільки не цю холеру! Ви мене вбити зібрались? Виродки! Та від неї ж шкіра злазить, у мене досі пухирі не зникли!

Подивившись на зміни у поведінці людини, істота гучно тупнула ногою. Дві інші тварюки миттю скрутили юнака своїми волохатими лапами та прив’язали до столу. Удар струмом змусив дебошира знепритомніти.

Взявши пусту ампулу, істота під’єднала її до костюму Назара. Вмістилище наповнилося багряною рідиною. Змішавши її з блакитною та взявши білу, гуманоїд попрямував до Амаки. Дівчина тремтіла від страху, а закляк не дозволяв опиратися. Та і який сенс? Між нею і свободою величезні надміцні двері, а всередині ховатись ніде.

***

Прийшовши до тями у своїй кімнаті, Назар побачив Амаку. Вона сиділа, забившись у куток, і чесалася обома руками. Герметичний костюм не дозволяв нічого зробити зі шкірою, але свербіж був надто сильним, щоб просто терпіти. Безпомічність доводила дівчину до сліз.

- Отже, вони тобі її вкололи,- привітався хлопець.

- Боженько, як ти це витерпів? Почухай мене, швидше!- ридаючи благала Амака.

- Чухай, не чухай – нічого не зробиш. Потерпи, за день вилізуть пухирі. За три – лопнуть й стане просто боляче. За тиждень – озноб. За півтора - стан «овочу». Потім все в зворотному порядку.

- Ти гад! – Викрикнула дівчина, - Ти мусив мене підтримувати, а сам вирубився! Напевно, спеціально роздраконив їх, щоб тебе струмом довбонули. А мені куди діватися?

- Вибач, не зміг взяти себе в руки, коли побачив ту гидоту. Захотілося напасти. Козли, як вони таке відчувають одразу? Може думки наші читають?

- Та почухай же мене нарешті! – Закричала дівчина.

Минуло два дні…

Того ранку Амака не прокинулася. Кома почалася ще під час сну і тільки ледь помітні рухи грудей дали зрозуміти - вона ще дихає. Поруч з ліжком, взявши її за руку сидів Назар.

- Дідько, чому вона вже «овоч»? Чому симптоми з’являються так швидко? А якщо це знак? Знак, що вона не витримає? – Дивлячись на подругу, бурмотів під ніс юнак, - З ким мені товаришувати? Вона ж для мене єдиний промінчик розуміння в цьому жахітті. Крім неї тут ні з ким не поговориш. Навіть англійську ніхто нормально не знає. Я і сам нею говорю, як дошкільнятко якесь.

Просидівши біля подруги весь день, хлопець вирішив піти повечеряти. Йдучи коридором він ніяк не міг відволіктися від питань, які накопичилися за час перебування у цьому комплексі.

- І навіщо вони таке роблять з нами? Хворі виродки, садисти, блін! Звідки вони лишень взялися? Який сенс над нами знущатись? Може, досліджують, або граються? Може це все парк розваг, такий собі «Людиноленд»? Приходь та розважайся, блін. А, може, їх таке заводить і це все «Людинохаб»? Не дай Бог! Добре, що вони нам свої язики нікуди не засовують. Зонд принаймні виглядав гігієнічно.

На шляху трапилися дві істоти. Поперед себе вони штовхали платформи з продовгуватими ящиками. Назар бачив таке вже не вперше, але цей раз став особливим. В одному з ящиків хтось постукав. Потвори зупинилися і відкрили контейнер. В середині лежала людина, але не звичайна. Тіло було огидно рожевим, худим, понівеченим виразками та вкрите слизом, як і у поневолювачів. Чоловік ледь дихав, а його очі дивилися у порожнечу, немов споглядаючи марення. Лагідно облизавши волосся чоловіка, істоти зачинили ящик та рушили далі.

Назар закляк. Почекавши, доки потвори підуть, він швидко попрямував назад, до подруги. Забігши в кімнату, він побачив, що Амака кліпає очима й потрохи оклигує.

- Привіт, - сказала вона, сонливо глянувши на хлопця.

- Вже прокинулась? Ти ж два дні мала валятися.

- Чому, щось сталося?

- Забудь, прокинулася й добре. Я ще не знаю як, але ми тікаємо звідси завтра же!

- Ага, і яка це спроба буде? Сто п’ятдесят восьма? Язикаті хвеськи зчитують кожен наш намір. Та й чим ти цього разу плануєш відкривати ті величезні двері в маніпуляційній?

- Чимось, не знаю, але я не дам їм перетворити нас на собіподібних!

- Що? – Від млявості дівчини не лишилося й сліду. Вона сіла так різко, що аж у голові запаморочилося.

- Я бачив вміст тих ящиків. Там не ін’єкції чи їжа. Там люди з такими ж виразками й слизом, як у них. Вони хочуть перетворити нас на «своїх».

Амака ухопилася руками за голову.

- Божечки, що ж робити?

- Не хвилюйся,- нервово покусуючи губи відповів Назар,- Я обов’язково щось придумаю за ніч...

***

Наступного ранку хлопець так і не мав чіткого плану. Більшість своїх сподівань він покладав на імпровізацію, в той час, як Амака просто довірилася йому. Вийшовши з кімнати, вони вперше не зустріли охоронця в коридорі.

- Де він? – запитала дівчина.

- Не знаю, але так навіть краще.

- А, може, це пастка? Може, вони зрозуміли наш намір?

- Байдуже. Ми все рівно маємо прийти до маніпуляційної. Поводьмося, наче нічого не сталося.

Зайшовши до кімнати хлопець з дівчиною побачили своїх поневолювачів. Більша частина з них лежала на столах для дослідів, поки решта робила їм ін’єкції багряно-блакитної суміші. Поруч валялась ціла купа бездиханних тіл, на яку стягували тих, хто не пережив процедуру.

Спантеличені побаченим, Назар й Амака навіть не одразу помітили, що двері комплексу вже відчинено і ніхто з потвор не перешкоджає втечі людей.

- Тікаймо, це наш шанс! – прошепотіла дівчина.

Вибігши назовні, обоє побачили хмарочоси в далині й почули дивний гул за спинами. Двері зачинилися й увесь підземний комплекс здійнявся в небо. Паски на шиях відчинилися й попадали разом з масками.

- Що це у тебе? У мене теж таке?- Запитала Амака, мацаючи рубці на своєму обличчі,- Чому вони нас відпустили?

- Не знаю, може ми не підходимо для перетворення? Та й добре! Головне – ми знову вільні. Ходімо до міста. Сподіваюся, там нам допоможуть.

***

На вході в місто їх зустріли перекриті дороги та запустіння. Жодної душі на вулицях. Лише жовто-чорні стрічки, сміття, тріщини й хаотична рослинність всюди.

В одній з сусідніх будівель з’явилася людина в рваному халаті та протигазі. Незнайомець помахав рукою і крикнув: «Агов, сюди»!

Назар з Амакою забігли до будівлі й одразу відчули на собі увагу десятка заряджених рушниць.

- Лікарю, ви з глузду з’їхали, кликати сюди хворих?- Запитав хтось з озброєного натовпу,- Їхню шкіру в снайперський приціл не роздивилися?

- Ото ж й воно, що роздивився. Це не пухирі й не виразки, а рубці. До того ж добре загоєні. Вони пережили хворобу і вже йдуть на поправку.

- Як? Таке хіба траплялося?

- Ні, тому мені й цікаво їх оглянути в нашій польовій лікарні,- чоловік у брудному рваному халаті перевів погляд зі своїх товаришів на новоприбулих,- Ходіть за мною.

***

Після здачі всіх тестів, Назар і Амака пили чай з печивом у кімнаті лікаря.

- То, виходить більша частина людства загинула через «Білу смерть»?- Підсумував почуте Назар.

- Так, хвороба поширилася напрочуд швидко. Ми не встигли з’ясувати її походження, усі шляхи передачі, а, тим паче, розробити ліки. Смерть від неї - питання часу. Більшість помирає за тиждень.

- А навіщо вам зброя?- поцікавилася Амака.

- Деякі люди заражаються й досі. Невідомо як. Хворі не розуміють простого «не наближайтесь». Хтось, навіть, свідомо прагне заразити всіх, щоб решта активніше шукала ліки, чи «виявляла співчуття». Найчастіше пари пострілів досить, щоб відлякати заражених. Вбивати доводиться лише повних придурків…

До кімнати зайшов санітар й передав якийсь листок разом з пробіркою лікарю. Почитавши звіт і роздивившись результат під мікроскопом, лікар відкинувся на спинку подраного крісла й уважно подивився на обох гостей.

- А тепер серйозно. Ви кажете, що були в неволі у якихось потвор? – запитав лікар.

- Так,- хором відповіли обоє.

- Ану, ще раз перекажіть, що вони над вами робили.

- Закували у ці костюми з масками, годували желеподібною гидотою, виснажували фізичними вправами, зонди всюди засовували, кололи різними рідинами, від яких нудило, чесалося, боліло… А що?

- У вас здоров’я краще, ніж у космонавтів і антитіла до вірусу. Судячи з розповіді й результатів – ваші організми чистили, зміцнювали їх імунітет, а потім вакцинували.

- Зміцнювали, вакцинували?- Перепитала Амака.

- То вони не намагалися перетворити нас на монстрів?- здивувався Назар.

- Ні,- відповів лікар,- Судячи з опису, ті істоти й самі хворіли цією заразою. Виразки, слиз, рідіюча шерсть… Навряд це їх здоровий вигляд, не кажучи вже про схожість з симптомами нашої «білої смерті». Напевно, у ящиках вони перевозили тих, хто не оклигав від вакцини, а коли прийшов час випускати вас, вони вже пробували ваші антитіла для власного лікування.

- То вони не були нам катами, а допомагали людству вижити?- запитала Амака.

- Схоже на те,- відповів лікар.