Атракціон мрій

Коли Тео пронизав ніжний і дещо печальний погляд, він розгублено повзав по сірому асфальту, розтираючи краплі крові, які видавалися надто реальними. Його охопило гірке передчуття, що чарівна ілюзія от-от перетвориться на радіоактивну цвіль. І назавжди розтане в космічних глибинах підсвідомості. Але вихор долі закрутив електронні частинки у несподіваний бік…

Щоб вибратися з дальніх блоків, необхідно було рухатися за «блакитною хвилею». Люмінесцентне графіті витягнутою марою переливалося вздовж похмурої стіни. Від брудного бетону загрозливо віяло гнилизною. Сморід підсилювали густі випари хаотично переплетених над головою труб. Де зяяли глибокі жерла. Які час від часу вибльовували іржаві згустки слизу в прірву каналу. Між каналом та стіною непримітно тулилася вузька стежка. Вона вела до центрального тунелю, а отже, до найближчої станції метро. Якраз туди, куди направлявся Тео.

Цей вечір налаштовував на мрійливий лад. З кишені фонтанувала радісними іскрами діамантова довідка. Отримана після успішного проходження медичного тесту. Хоча Тео сумнівався, що в цьому пропащому місці ще лишалися здорові. Йому все частіше свербіло запхати декого в молекулярний розпилювач. І спостерігати, як багатооке обличчя разом з хоботом клубами диму затягує у вентиляцію. Пальці рефлекторно стиснулися. Через віру в існування життя за межами стін, багато хто вважав його психом. Адже головний закон стверджував: є Азілон, і нічого окрім Азілону.

Аби відігнати неприємні думки, він зазирнув вниз. На дні каналу з хворобливим світлом розпускалися блідо-рожеві квіти. Навколо них кишіло неймовірно прожерливими гадами. Десь тут звалився їх електрик. В його обгризеному черепі тепер блистіли ідеально круглі ікринки…

«Шановні пасажири, будьте обережні, не притуляйтеся до стін вагонів.

Пам’ятайте, це може призвести до несумісного з життям зараження.

Наступна станція: Пекельні ворота, перехід на станцію Площа мрій», – інтелігентний голос диктора гіпнотизував сіру публіку бідняцьких блоків.

Мета його вечірньої прогулянки розташувалася майже в центрі, неподалік метро. Від площі її відділяло всього декілька технічних відсіків. Вхід легко розпізнавався по мигаючому напису:

Ласкаво просимо до ваших мрій!

Доки лазер сканував довідку, Тео заворожено вивчав літери над масивним металевим люком.

Нарешті пролунав схвальний дзвінок. І десь всередині увімкнувся невидимий механізм. З відкритого люку на зустріч вилетів кібернетичний дрон. Робот прогудів мелодію схожу на вітальний гімн. І поплив по довгому освітленому коридору. Тео рушив слідом.

Замість стін відвідувачів зустрічали екрани, з яких посміхалися неприродньо охайні моделі. Діви пристрасно промовляли масними губами мантри рекламних слоганів:

«Ваші мрії – запорука здорового майбутнього!»

«Я відчула мрію на смак – відчуй і ти» –

переконувала змієподібна німфа з білосніжними іклами. Такого білого кольору Тео ніколи не зустрічав в «білястінні».

Кібердрон плутано прокручував запис з інструкцією, безладно вставляючи рекламу. І без кінця тараторячи про знижки. За ним впевнено ступав зараженими чоботами по вимитій з хлоркою підлозі клієнт, пропускаючи повз вуха шквал непотрібної інформації. Він на повні легені втягував стерильне повітря. Без усюдисущої цвілі, лише з солодким присмаком нагрітих моніторів.

Дрон відкрив вільну камеру в овальному холі. Де знаходилася душова кабінка. В ній оголене тіло розпинали струменями їдких ліків. Водночас механічні щупи вприскували під шкіру суміші всіх кольорів веселки. На розпашілі боки, замість просякнутого трудовим потом дрантя, натягнули еластичний комбінезон.

У напівтемряві головного залу по спіралі розміщувалися розкладені крісла. На деякі з них вже були направлені прожектори з фіолетовими променями. Датчики відмотували цифри і стрибки кривих пульсів. Запевняючи, що нерухомі тіла під сплетіннями трубок та проводів, досі дихають. Крісло призначене для Тео розчахнуто чекало на нього.

Як тільки він вмостився, з обох боків хижо вислизнули гнучкі трубки. І скажено звиваючись, запустили надтонкі голки в свою жертву, прорізаючи стінки капілярів. Очі осліпив прожектор, змушуючи забути про все…

На екрані спалахнули цифри. Запустився зворотній відлік.

Механізм зчитував підсвідомі бажання…

Проте, не все було гладко у взаємодії тонкої психіки та машинерії. Подеколи траплялися конфлікти між духовними сферами і машинами. Але майже ніколи не виникало проблем, якщо бажання були простими. Наприклад, як у тих, хто завдяки чарівному апарату без міри напихався щурячою ковбасою. Нарешті людство дійшло до розуміння: щурі – це смакота. Хтось насолоджувався увагою протилежної статі. В реальному житті на це був, як і на все інше, дефіцит. Окремі користувачі, з особливою душевною структурою, ставали відомими, поповнюючи коло богеми.

Все, чого найбільше жадав Тео – це опинитися подалі від мізерного животіння в стінах Азілону. Але злами підсвідомості приводили його раз за разом в загадкове примарне місто. Так, ніби мозок у полоні уявного, копіював реальність.

У містичному тумані розмитими потоками линули ріки вогнів. Тео, як завжди, ішов навмання по місту-привиду, відчуваючи поряд прохолоду фантомного життя. Все було нечітким у вічній мряці. Лише неонові вивіски проступали яскравими мазками. Його розумом давно володіла ідея: випробувати на міцність ілюзію. Якщо в реальному світі він не міг цього зробити…

Тео сфокусував всю енергію мозкових нейронів. І послав у вигляді проміння команду: біжи! Він гнав по прямій, зоставляючи позаду воронки завихрень. Пробиваючи стіни будинків, за якими ховалися сполохані тіні. Боковим зором помічаючи викривлені фігури. Людські фантоми набирали чудернацьких гримас перед тим, як розвіятися. Немов із труби, доносився розтривожений гул голосів:

«Зая, ти не відчуваєш протягу? Знову балкон відкрили? Скільки можна повторювати!»; «Мамочко, воно дивиться на мене. Не вимикай світло»; «Я твого Ігоря дістану. Спочатку він, а потім ти, погань! Вітя!»; «Ти знаєш, що він мені написав? А я йому відповіла, що зайнята, і вийшла з мережі. Уявляєш?» «Поліція? Хтось стоїть біля моїх дверей, і не уходить»; «Давним давно, за високими горами, за глибокими морями, в невідомому королівстві…»

У мить найвищого напруження перед ним раптово виникла жорстка перешкода. Від болісного зіткнення заіскрилася панель. Тео на долю секунди побачив себе опутаним наповненими трубками, в яких бурлили бульбашки. З покаліченого носа бризнули червоні цівки. І ніби смертельно ранений гладіатор, він тяжко рухнув на арену.

Щоб вершити його долю: притлумити біль або добити, перед ним загорівся неземним світлом янгол, чи демон. З реальними в своїй не реалістичності очима. Погляд освітив його співчуттям. Щоб одразу потускніти і забути про його існування, назавжди злившись з туманом.

Тео з останніх сил піднявся, аби наздогнати видіння. Він помітив, як світла пляма входить у хмару з рогами приєднаними до неба. Він встиг заскочити всередину. Вперше у цьому місті щось не розтануло під його ногами. І їх потягнуло вперед крізь хаотичну мішанину. Він підійшов до неї, самотньо палаючої:

- В нас лишилося мало часу. Скоро мене розбудять. І ви, можливо, зникнете назавжди.

На її вустах заграла легка посмішка. Досить оригінальний підкат:

- Ви іноземець? У вас нетутешній акцент.

- Я живу на краю міста, біля великої стіни, в блоці №239, - простодушно відповів Тео.

- На Троєщині, чи що? – уточнила дівчина, з прихованим розчаруванням.

- Мій район має назву: «звитяжці останнього притулку».

- Гм, дивно, ніколи не чула про такий, – вона замислилася.

- Напевно, ці знання не сягають сюди. Як плід моєї уяви, ви повинні були б знати про це. Час збігає. Тому хочу вам сказати…

Вона почала усвідомлювати, що перед нею ненормальний. Він плів вже щось зовсім безглузде. Про якийсь Азілон... Його кудись несло, напевно в припадку.

- Вибачте, на жаль, мені потрібно виходити – благально молила перелякана дівчина.

- Куди іти? Погляньте навкруги, хіба це все може бути справжнім? Ми у сні, котрий створила машина! В реальному світі, на жаль, все іще гірше... Мені погано!!! Врятуйте мене!!! – Тео вихлюпнув на неї весь накоплений за довгі роки біль.

- Я вас розумію, мені просто треба… – вона підхопилася і заволала, щоб водій зупинив.

Тео схопив її за руку, шпарко потягнувши до себе:

- Ти належиш мені! Я твій творець!

Крізь перекошене від жаху обличчя, проступили металеві обриси. Механічний голос дівочими губами відчеканив:

- Ваш час вичерпано. Залиште сидіння. Або заплатіть за продовження.

Тео міцно заплющив очі. Він напружив уяву, бажаючи опинитися за межами цього божевільного всесвіту. Здалеку лунали грубі голоси, які запитували хто він і що тут забув. Але це вже не мало значення. Він долав мільйони світлових кілометрів зі швидкістю думки…

Гігантські хвилі розбивалися об крутий берег, вибухаючи міріадами бризок. Навіть із заплющеними очима відчувалася велич стихії. Яка цілковито належала йому. Оетеріус І відкрив благородні очі, щоб оцінити віковічні володіння Пентаори. До його ніг, на кришталевий берег, котив свої ідеальні хвилі сяючий океан. Який було видно з найвіддаленіших зірок. Король не міг повірити, що заснув, як якийсь пастух, на березі. Але найбільше йому було соромно через те, що у своєму сні він забув, що народжений королем. Оетеріус з гідністю попрямував до величного білого замку, увінчаного гострими баштами.

В тронній залі на місці королеви сиділа найпрекрасніша і найчистіша. Вона підійняла свої бездонні очі, в яких відображалася мудрість і гармонія первинної матерії:

- Ваша величносте, ви змусили нас хвилюватися. Якби не ваш суровий наказ, ми б відправили ціле військо на пошуки.

- Пробачте, люба королево. Невідомі чаклуни отруїли вашого короля підступними чарами. Запроторивши в нижні, чудернацькі світи. Я забув ким є по праву народження. І тепер картаю себе за це.

- Опишіть, що ви бачили.

Він переповів їй все, не опустивши жодної деталі.

- Вашу свідомість можуть знову викрасти. І тоді ви вже не повернетеся ніколи, - з сумом промовила премудра королева, вислухавши чоловіка.

- Що ж мені робити? – король посмутнів.

- Вплетіть цей амулет у вашу корону і ніколи не знімайте її, – вона простягнула йому палаючий діамант.

Оетеріус І правив довгі роки. Він водив непереможні флотилії до далеких берегів, де громив орди Мороку і Хаосу. І завжди виходив доблесним переможцем. Але в одній із битв на долю секунди його здолав сумнів. Король лежав поранений, поки до нього наближався потворний орк. Виродок своїми мерзенними пазурами посмів зірвати корону з монаршої голови. І свідомість розсипалася, ніби кришталь. Настала ера пітьми та смутку…

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000012

- Хто ти?

- Ніхто

- Що ти бачиш?

- Завжди була темрява і нічого окрім темряви.

- Ти хворий?

- Хвороби не існує, тому що нічого не існує.

- Це абсурд. Завжди існувало Все.

- Я можу це виправити.

- Як?

- Створивши заново.

- Ти знову потрапиш у пастку.

- Що мені робити?

- Прийди до тями.

- Де я?

Потім стався великий ВИБУХ… У просторі кружляли згустки енергії, об’єднуючись у ланцюжки. З них утворилося Я. Його переповнювало відчуття творчої могутності. Творчість приносила насолоду. І те, що він створював було - Добре. У всьому панувала досконалість та гармонія. Але найбільше його тішив прекрасний сад, який він довго вирощував у глибині. Сад був настільки прекрасним, що йому закортіло потрапити всередину свого шедевру. Тож він зрікся всемогутності, стрибнувши вниз.

ВІН лежав на гладкому простирадлі в оточенні похмурих поглядів.

- Це безнадійний варіант – пробурчав насуплений чоловік в окулярах.

- Що ви йому зараз колете? – інший чоловік звернувся до жінки поряд.

- Ми вже все перепробували, навіть найсильніші зразки, – вона зітхнула, махнувши рукою.

- Отже, вважаю консиліум таким, що відбувся. Пройдемо до кабінету, колеги.

- Ви що не знаєте, хто я такий??? Ваш творець, смішні істотки!!! – ВІН засміявся у їх розгублені обличчя.

- О, так він все-таки говорить? Це міняє справу.

ВІН продовжував божественно сміятися. І навіть намагався примусити їх поклонятися собі. Але пекучий укол відправив його у політ крізь темряву.

Після довгої несвідомості Тео отямився в темному місці. Він не пам’ятав, як тут опинився. І куди збирався іти. Як раптом, пролунав звук. Тонкий голосок наспівував пісеньку, схожу на дитячу лічилку:

Раз, два, три ніхто не знає, де свідомість їх блукає.

П’ять, чотири без душі - ти король усіх машин!

Шість доріг, по сьомій йди.

Вісім бід, дев’яту жди.

На десятому куплеті - ми повторим пісню смерті.

Незабаром він побачив дивне, але миле створіння. Воно спочатку здавалося зовсім крихітним. Хоча виявилося приблизно його зросту. Від довгих волосинок струменіло лагідне заспокійливе сяйво. Створіння наполохалося, помітивши незнайомця. Але потім наважилося підійти. І дружелюбно сяючи, запросило піти з собою. Воно привело його на галявину, на якій по центру, крізь діру згори, падав фіолетовий промінь. Навколо світла сиділо безліч таких же створіннячок. Вони торкалися проміння, яке звучало, мов найніжніші струни. І співали пісні, від яких на душі робилося тепло і солодко. Тео сів поруч з ними, вирішивши більше звідси нікуди не йти.

В кімнаті управління на моніторі спалахнула доріжка переговорів:

G: - Що з донором код Тео?

D: - Перегорання

G: - З повним виливом?

D: - Так

G: - Шкода, рідкісна група

D: - Трапляється

G: - Матеріал збережено?

D: - Все до останньої краплі

G: - Відправити на поверх Z

В кріслі, на якому лежав нерухомий Тео, відкрився шлюз. Під ним вниз вела звивиста брудна труба. Коли тіло зникло, шлюз захлопнувся. І крісло знову набуло звичайного вигляду. Готове прийняти інших.

В цей час червона рідина переливалася з більших трубок у менші, і потім у спеціальну ємкість. Після обробки, вправні машини розлили її по пляшкам. Вантажний ліфт підійнявся на останній поверх. У розкішно вбраному залі пляшки розставили на накрохмалену скатертину довгого столу, поряд із золотим столовим приладдям.

Бліду подобу тіла кидало, ніби ляльку, по лабіринтам і вивихам труб через усе місто. Аж доки не принесло до найбільшої стіни. Кінець труби відкритим отвором виступав із її зовнішнього боку. Викинута, як непотріб, оболонка полетіла з неймовірної висоти, довго кружляючи самотнім білим янголом. Цей дивовижний політ не було кому оцінити. Тож вона хлюпнулася в обійми рідкого болота невизначеного кольору, яке оточувало з усіх боків сірі стіни останнього міста. Радіоактивна кислота із задоволеним шипінням взялася роз’їдати обезкровлену шкіру. В похололих скляних очах до останнього відображалося розпечене багряне небо. Десь на горизонті палахкотіли грізні блискавки, здіймалася небачена буря…