Аріадна

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Нічна Земля поступово зменшувалась за бортом. Космодром тепер видавався крихітною цяткою, не більшим за горошину. Максим покидав свій дім, осередок людської цивілізації і прямував назустріч новому життю, анітрохи не шкодуючи про свій вибір – він не знайшов себе серед тринадцяти мільярдів жителів цього світу, його завжди вабили незвідані й далекі простори Всесвіту. Внизу стали помітними сяючі вогники міст. Мабуть, через свої погляди Максим і погодився брати участь у найдовшому і найдальшому пілотованому польоті в історії людства.

Він роззирнувся – у салоні легкого універсального шаттлу «Колібрі», прозорого з середини, знаходилися ще шестеро: навпроти сидів лікар Олексій, високий блондин з блакитними очима, перед ними були астробіолог - капітан Гаррі, пілот Кріс, а позаду розмістилися фізик Амір та Анна, другий після Максима пілот телезонда. Летіли мовчки, проводжаючи поглядом Землю. Шаттлом керував комп’ютер.

Корабель вийшов на навколоземну орбіту. Якщо придивитися, можна було побачити вдалині безліч космічних станцій, що час – від часу миготіли сигнальними вогнями. То була космічна інфраструктура: орбітальні заводи, електростанції, готелі. Траєкторія їхнього руху була чітко розрахована  комп’ютерами й могла коректуватися.

Перші промені світанку вловили з темряви тонкий, схожий на веретено корпус «Аріадни». Максим чимало про неї знав. Як і більшість техніки кінця двадцять першого століття, тут широко застосовувалася молекулярна нанотехнологія, що забезпечувала замкнуту екосистему і дозволяла кораблю перебудовувати свою структуру. Таким чином, судно могло пристосуватися до майже будь – яких умов довкілля. Генератори поля Розенберга дозволяли розганятися до надсвітлової швидкості. Ці генератори створювали особливе поле, котре витісняло віртуальні частинки що перешкоджали польоту, й створювали навколо корабля вакуум Казимира, у якому матерія не була обмежена швидкістю світла.

У боковій частині судна відкрився шлюз, до якого залетів п’ятнадцятиметровий  «Колібрі», майже непомітний на тлі величезної, дев’ятисот тридцяти метрової «Аріадни».

Команда пройшла до невеликого конференц – залу, щоб вислухати промову очільника SETI, Леонарда Стоуна. Леонард був низькорослим дідусем, з лисиною на голові і незвичайно замріяним поглядом, наче постійно бачив перед собою якісь незвідані висоти, невловимі для інших людей. Байдужий до останніх модних тенденцій, він не використовував молекулярну технологію для омолодження, а дозволяв тілу виглядати природно для свого віку.

- Доброго дня – почав він свою промову баритоном, який аж ніяк не в’язався із його зовнішністю.

На задньому фоні, в панорамному ілюмінаторі на всю обшивку, виднілася Земля.

– Всі ви тут знаходитесь, оскільки вирішили полетіти. Вороття назад немає. Як ви знаєте, метою подорожі є сузір’я Оріона, а саме червоний надгігант Бетельгейзе. Наші автоматичні зонди, відправлені туди для вивчення аномальної активності його фотосфери, зникали безвісти. Повторний запуск зондів теж не давав результату – після третьої спроби вже всім стало зрозуміло, що це не помилка їхніх комп’ютерів. Висувалися численні гіпотези, які б пояснили таємниче зникнення – від невивчених властивостей червоних надгігантів до діяльності позаземних цивілізацій. Щоб визначити, що ж насправді там діється й був організований цей політ, справжній пілотований політ – і це після майже сорока років цілковитого покладання на автоматичні безпілотники! Думаю, всі розуміють, що це справді унікальний випадок. Експедицію було організовано SETI за підтримки ООН і я сподіваюсь, що вам удасться пролити світло на події, що там відбуваються. Щасливої дороги!

Після своєї промови Стоун поклонився, й поспішив до ангару.

- В своєму репертуарі – усміхнувся Кріс.

Гаррі з Крісом попрямували до рубки управління зорельотом, а решта команди – до своїх кают. Більшість житлових приміщень знаходилися у кормовій частині космічного судна.

Стіни своєї каюти (з програмуючої матерії) Максим запрограмував під структуру дерева, щоб менше відчувати ностальгію. З правого боку знаходилося велике ліжко, з лівого – санвузол, а навпроти входу був великий панорамний ілюмінатор. В ілюмінаторі спалахнуло ледь помітне блакитне світло і в той же час Максим відчув прискорення – запрацював термоядерний двигун, котрий використовував поки - що бортові запаси палива. Пілот підійшов до ілюмінатора, він мусив це побачити. Недалеко від Землі майорів її вічний супутник – Місяць, вже заселений людьми.

Пролунав комп’ютерний голос.

- Тахіонний стрибок через п’ять, чотири, три, дві, одну! – Зненацька в ілюмінаторі все зникло, і Земля і Місяць, так наче їх ніколи не існувало – світло не могло наздогнати корабель, що рухався з надсвітловою швидкістю. Максим розлігся на ліжку і заглибився у роздуми. Найближчі вісім років подорожі «Аріадна» стане йому домом. Домом, з усіх боків оточеним холодною і байдужою безоднею.

***

Минуло три роки і вісім місяців, з того часу, як вони покинули Землю. За цей час відносини між членами екіпажу поступово загострювалися, місцями майже переростаючи у відкриту ворожнечу – людська психіка не витримує такого тривалого контакту з іншими людьми, ще й у замкненому середовищі. Та все ж команда трималася разом, розуміючи, що іншого виходу у них просто немає. У кожного були на Землі близькі, за якими сумували – а зв’язатися з ними було неможливо. Розвіятись допомагали симулятори оточення. Наніти відтворювали будь – яке середовище з майже ідеальною достовірністю, створюючи ілюзію знаходження в іншому місці. Коли людина йшла вперед, підлога під нею рухалася в зворотньому напрямку, створюючи відчуття необмеженого простору. Приховані вентилятори імітували вітер, а синтезатори запахів доповнювали відчуття реальності.

Максим підіймався по крутому гірському схилу, пробираючись поміж дерев. Сухі гілки хрустіли під ногами, а недалеко було чути, як кує зозуля. Все було таким реальним, що інколи забувалося, що це лише ілюзія.

Максим дійшов нарешті до вершини гори, де дерев вже не було, звідки відкривався чудовий вид на долину – його оточували рідні Карпати.

Та от Максимову віртуальну прогулянку перервав голос капітана:

- Увага! Усім членам екіпажу з’явитися до рубки управління. Ми прибули. Повторюю: усім членам екіпажу з’явитися до рубки управління. Ми прибули.

Усе навколо повільно втратило свої кольори та форми і перетворилося у невелику кімнатку, з правого боку якої утворився вихід. Максим попрямував до рубки, де вже збиралася команда. Згори їх закривав великий куполоподібний ілюмінатор. Навігаційна програма вчасно вимкнула поле Розенберга, і «Аріадна» враз зменшивши швидкість, опинилась у звичайному вакуумі.

Рубку заливало багряне сяйво червоного надгіганта. Здавалося, все навколо розплавилось.

Команда враз пожвавішала, бо вже встигла стомитися від постійних штучних переживань. Справжня робота обіцяла приємне різноманіття.

- Нарешті… - мовила Анна з надією в голосі. Нарешті ми досягли мети нашої подорожі.

З шести членів екіпажу вона найважче переносила політ.

Корабель повільно гальмував, випускаючи перед собою розпечену плазму. Після гальмівного маневру «Аріадна» випустила численні сонячні панелі для захоплення енергії зірки.

Неозброєним оком можна було помітити, як збурювалася поверхня Бетельгейзе.

***

Вже другий день поспіль екіпаж викликав втрачені зонди, але відповіддю було лише мовчання. Тому було вирішено перейти до другої фази операції, а саме використання кораблів – аватарів.

Максим сидів у сірому, схожому на стоматологічне, кріслі. Воно знаходилося у спеціальному заглибленні, на півметра глибше від підлоги. Нейрошолом на його голові мав передавати команди телезонду, і отримувати у відповідь дані  сенсорів. Спеціальний костюм доповнював відчуття реальності. Максим керував аватаром «Тесей – 1». «Тесей – 2» знаходився під управлінням Анни.

Максим повністю відчував себе зондом. Міг роззирнутися – навколо були одні зірки. Разом з наближенням до Бетельгейзе  тепло костюма передавалося тілу, а крісло створювало ефект прискорення.

Телезонд Анни летів трохи позаду.

По нейтринному зв’язку почали викликати втрачені зонди. У відповідь – мерва тиша, що зрідка порушувалася шипінням сторонніх нейтрино, які у більшості випромінювала сама Бетельгейзе – компенсатори шуму не завжди встигали пристосуватися. Максим вдивлявся в протуберанці, що шаленіли на поверхні зірки. Було  у їхньому русі щось дивне – відчувалася певна циклічність. Складалося враження, що це живі істоти…

Валині датчики «Тесея – 1» виявили об’єкт явно штучного походження. Максим збільшив швидкість. Подумки від дав команду максимально збільшити зображення. Об’єкт постійно вигинався. Згодом стали помітними знайомі обриси… На корпусі Максим вичитав надпис «Аріадна».

В залі почулися стурбовані голоси.

- Перевірити дані телеметрії! – скомандував капітан.

- Все вірно - тільки й мовив Центральний Комп’ютер. – Можливо, це наслідки сильного гравітаційного поля, яке викривлює час і простір.

- Можливо, перед нами сюди відправили ще один пілотований зореліт? – спитала Анна.

- З такою ж назвою? Не думаю – стурбовано мовив Гаррі.

Зненацька корабель – привид щез.

 - Що за бісівщина?! – вилаявся Кріс.

І тут сталося лихо. Від сильного прискорення екіпаж вирвало з крісел і притисло до стін… «Аріадна» почала раптово падати на поверхню зірки. В очах темніло – було більше п’яти g… Все Максимове життя пролетіло за чверть хвилини. Він заплющив очі – і раптом все зникло.

Навколишні предмети почали втрачати свою форму. Місце, в якому вони опинились нагадувало симулятор. Звідусіль до них почали збігатися лікарі, надаючи першу допомогу… Виявляється весь політ був лише симуляцією.

Серед лікарів з’явився Леонард Стоун.

- Я вітаю вас усіх. Ви впорались!

- Навіщо?.. – пошепки спитав Амір, який щойно оговтався від шоку.

- Науковий експеримент. Ми мали детально дослідити поведінку людей у таких ситуаціях. Ваш досвід буде використовуватись у плануванні майбутніх місій. Вам будуть надані унікальні права – тепер ви можете жити ще тисячу років – якщо захочете, звісно. Також у вашому розпорядженні більше життєвого простору.

 В епоху нанотехнологічного достатку це були ті привілеї, які ще змушували людей що – небудь робити.

Їх вивели до залитого сонцем двору. Йдучи разом з товаришами, Максим по справжньому усвідомив, який все таки прекрасний його рідний дім – Земля…