Зазвучала ранкова пісенька — «A slow day moving into a slow night»— і Єва покинула задумливе споглядання ранкового пейзажу. Шоста ранку, пора братися до роботи. Дівчина кинула останній погляд на поля й діброву удалині, котрі танули в ранковому серпанку. На невеликий переліс стрімких білих вітряків, осяяних променями сонця й напіврозчинених у повітрі. Повернулася з маленької тераси до кімнати, вимкнула будильник і підійшла до фортепіано. Як завжди ретельно витерла із нього пил, відкрила й мрійливо провела по клавішам. І чому їй так кортить дбати про цей інструмент, хоч грати вона не вміє? Подивилася на букет маргариток у вазочці і долила свіжої води. Прозорі краплі вологи на листочках, м’якість і ніжність пелюстків під пальцями її зачаровували.
Єва спустилася униз, відімкнула крамничку і кафе-бар. Зазирнула до комірчини, хоч сьогодні цього можна було не робити — вчора доставили свіжі продукти і вона повністю все перерахувала. Подалася надвір, де оглянула заправну станцію й дорогу, що зміїлася поміж полів. Потім зайшла до бару через головний вхід — їй був украй до вподоби дзенькіт дзвіночків на дверях.
Щодня доводилося робити одне й те ж і Єва полюбляла вигадувати правила, аби одноманітні обов’язки ставали цікавою грою. У барі після підмітання, протирання стаканів, чарок і пляшок на вітрині починалося її улюблене заняття. Вона чистила одну з невеликих фотографій, що вкривали стіни від підлоги до стелі. Різноманітні старовинні чорно-білі знімки, підібрані дизайнером інтер’єру. Всього їх малося триста п’ятдесят вісім, вистачало майже на рік, якщо по одній на день. Вона вигадала це минулоріч і вже спливало друге коло, одначе інтерес не згасав.Хто ті люди, зображені на фотокартках? Коли і де вони мешкали? І чи вони дійсно жили, чи то просто художні образи, зіграні моделями? Ці питання змушували Єву годинами розглядати зображення.
Сьогодні їй випав відбиток із молодими хлопцем та дівчиною, які стояли біля купе «Шевроле Шевель» 1969 року. Їхній одяг дійсно нагадував сімдесяті, але це могла бути і стилізація. Невдавані усмішки на обличчях — вони щасливі. Чи це давнє фото двох закоханих, які хватонули у батьків раритетне авто, аби відірватися? Чи просто жарт, зроблений на виставці старовинних машин? Чи знятий у ательє кадр спеціально для оформлення бару? Докладне вивчення усіх фотографій на стінах схиляли Єву до того, що вони не студійні. Надто різні, серед них більшість непрофесійні, люди тамтечки цілком звичайні, а їхні емоції щирі. Допевне просто скуплені десь на розпродажах чи блошиних ринках. Дівчина довго милувалася радісними молодими, ретельно витираючи скло і рамку засобом для чищення. Містилося у цих обличчях щось, що заворожувало її не менше споглядання ранкового пейзажу.
Як завжди, Єва завершила прибирання бару рівно о дев’ятій, коли слід було відчинятися. Їй подобалося, як під ногами поскрипували половиці, тому вона навмисне ступала більше, ніж необхідно. Дівчина змінила табличку на дверях, а далі посиділа за одним із круглих дерев’яних столиків, вкритих темно-зеленою скатертиною. Настінні бра добре освітлювали знімки, самий же зал тонув у напівтемряві. Можна було запалювати світильники на столах, однак Єва не розуміла пощо це робити. Тут так затишно. Навряд чи сьогодні будуть відвідувачі, отож можна не поспішати. Утім, вона звикла виконувати роботу сповна і вчасно.
На кухні Єва переглянула меню, складене вчора на сьогодні, й відібрала необхідні продукти. Їй кортіло щось приготувати, алеж за це можна братися лише як надійде замовлення. Вона могла дозволити собі хіба ранкову каву. Повільно перемолола вручну кавові зерна, вдихаючи їхній чарівний аромат, поставила кавоварку на вогонь і довго стежила за язичками полум’я. З відкритим вогнем слід бути особливо обережним. Адже хоч кавоварка і плита працювали, та були вони передовсім деталями оформлення, а не призначалися для щоденного використання. Для такого існували електричні прилади, а втім Єві вони вже обридли.
Із філіжанкою кави дівчина знову вийшла надвір і сіла на плетене крісло біля входу. Сонце піднялося вже досить високо, однак Єва могла дозволити собі невеличку перерву. Навколо ширилася майже мертва тиша, яку ледь тривожило шелестіння вітру у траві та скрипіння флюгера на даху. Дівчині подобався цей спокій і малопримітні зміни з дня на день, що відбувалися навколо. У траві побільшало кульбаб, дерев’яний парканчик біля клумби похилився ще більше, крізь асфальт знову почали пробиватися бур’янці — за кілька днів слід братися за їх викорінення. Вона любила дивитися на небо, яке змінювалося чи не найбільш динамічно. Сьогодні було яскраво-блакитним із поодинокими пір’ястими хмаринками, що швидко рухалися на південь.
У барі мала грати музика, але Єва не вмикала її до полудня. І тут вона користалася експонатом, а не вбудованою аудіосистемою — поставила платівку на стародавній програвач. Сьогодні це був Ерік Саті, повільна фортепіанна музика, яка переносила у давнє минуле і зовсім не відволікала.
Дівчина вийшла і швидко оглянула обладнання заправної станції. Це їй найменше подобалося, адже вона ніколи не любила вовтузитися із технікою. Помітила, що час дещо підфарбувати — іржа знову стала помітною. Однак загалом все в нормі.
На пообідній час дівчина залишала собі мотель. Тут було всього п’ять номерів. Нині вони були порожніми, та Єва мала підтримувати їх у належному стані. Одним із її улюблених занять було розставляння книг на полицях. Якось вона звернула увагу на ці однакові пусті полиці у кожному номері. Чому б не лишати там цікаві книги? Адже у кімнатах лиш на тумбах лежали по пошарпаному примірнику Біблії та путівнику околицями. Данина стилістиці, бо навряд чи комусь це знадобиться — авто обладнані навігаторами, а тексти легше читати в електронному вигляді.
Три роки тому дівчина знайшла у підвалі декілька ящиків із книгами і стала гортати їх... Це було чи не найбільше відкриття за увесь час роботи тут. Їй подобалося торкатися паперу, подобалося гортати сторінки. Подобалося, що читання паперової книги відбирає багато часу — зайняти його все одно було нічим — і водночас переносить у інший часовий ритм, коли години летять хвилинами. Вона вирішила ставити книги на полиці у номерах — раптом комусь із відвідувачів спаде на думку їх погортати. Щодня Єва замінювала книги в одному із номерів. Сьогодні це був четвертий. Із полиці дівчина прибрала «Скорботні елегії», «Дон Кіхота», «Домбі та сина», «Вітер у вербах», «Жінку в озері» та «Марсіанські хроніки», а на їхнє місце виставила «Гамлета», «Казки для дітей та родини», «Френні та Зуї», «Вулицю Темних Крамничок» і «Безплідну землю».
Процес відбору книг подобався Єві не менше, аніж процедура розставляння. Вона довго розглядала шафу, куди переїхали усі книги з підвалу, й обдумувала що взяти. Торкалася палітурок, здмухувала із них пил. Це обов’язково були книги вже прочитані нею, але вони мали бути тематично різними. Їй хотілося передбачити, що могло сподобатися відвідувачам мотелю. Нехай вони лишаться тільки на ніч і лише краєм ока глянуть на назви, але раптом одна книга їх зацікавить? Єва не боялася, що книги зіпсують чи вкрадуть — це не було майно роботодавців, тому можна було не турбуватися. І хоч вона дуже цінувала свої книги, але вважала ризик виправданим.
Дівчина прибрала решту кімнати: витерла пил, замінила постіль, рушники, перевірила чи працює телевізор і ноутбук. Поклала під попільничку і годинник нові плетені підставки. У неї вже ціла колекція їх була — більшу частину пообіднього часу вона проводила за в’язанням і вишиванням. Серед книг знайшовся і посібник домогосподарки, який вповні придався Єві. Відтоді вона традиційно витрачала частину свого заробітку на нитки і щось плела чи в’язала. Спершу робила все за книгою, а згодом, як варіанти скінчилися, узялася вигадувати узори самостійно. Коли вона сиділа на осонні, на свіжому і теплому повітрі, й плела свій черговий візерунок, вона майже забувала про все навколо.
Щовечора після роботи Єва йшла у невеликий садок за будинком. Вона сама його розбила, висадила тут квіти, куплені по каталогу за власні гроші. Монарди, астильби, піони, аквілеґії, ромашки, айстри, барвінки, льон, кущики самшиту і вейґели. У його центрі розташовувалася могила. Дівчина сідала просто на землю коло горбика з хрестом, прополювала і поливала квіти. Зривала кілька, щоб поставити у вазочку на фортепіано.
Знову і знову її вабило сюди. Усередині неї відбувалося щось, що вона не могла осягнути до кінця. Углибині її мікросхем пробуджувалися дивні процеси, вочевидь не передбачені виробником. Вона помічала їхній зв’язок із книгами, фотографіями, вишиванням, бажанням готувати, але чітко це окреслити не могла. Незвичність принаджувала її. У базі знань не було жодної інформації про ці урухомлені алгоритми, але вона сподівалася колись збагнути їх самостійно.
Неодноразово вона аналізувала ті давні події, але однозначної відповіді не знаходила. Хоча очевидно, що збій у ній відбувся саме тоді, сім років тому. Коли вона вбила мародера. Єва все робила правильно, згідно інструкцій, адже цілісність майна станції мала вищий пріоритет, ніж життя агресивно налаштованої людини без ідентифікаційної карти. Однак щось усе ж було не так. Якісь супутні моменти, які змусили вагатися її кілька тисячних секунди. Через які вона запускала перевірку моделі власної поведінки не один раз.
Автоматичний аналіз не виявив помилок, і відтоді вона проробляла його власноруч, заглиблюючись все далі і далі, підключаючи в поле вивчення все більше і більше факторів. Прикро, що центральний інформаційний центр перестав відповідати на її запити задовго до цього інциденту. А в районному містилися лише банальні вказівки щодо роботи. Самостійно вона не знайшла однозначної відповіді, лише гіпотези. Можливо все через те, що їй довелося виконувати невластиву роль охоронця? Адже станція мала обслуговуватися п’ятьма працівниками, натомість Єва з самого початку чомусь знаходилася тут сама. Доводилося здійснювати роботу за всіх, хоч зарплатню отримувала лише за посаду кухарки і прибиральниці. Чи справа була у першому з моменту її виготовлення і єдиному вбивстві людини? У етичних системах людей ніби існували заборони на такі вчинки, хоч вони самі ніколи їх не дотримувалися. Можливо, це частково перенесено у її програмну архітектуру. Чи все через те, що ця людина цілком могла бути останньою живою на планеті? З моменту свого увімкнення, — а це вже двадцять років, — дівчина не бачила жодної живої істоти, окрім цього чоловіка.
Єва ніжними рухами провела по квіточкам на могилі, а потім піднялася і зі щойнозірваним букетиком попрямувала до будинку станції. Там у сутінках вже увімкнулася неонова вивіска: «Омега: заправна станція, бар, мотель. Є вільні місця!».
Коментарів: 22 RSS
1скайуокер25-02-2012 23:02
Доволі легко читається. Але таке враження, що оповідка ні про що... Може, я помилився. Завтра перечитаю ще раз. Щось є в цьому творі. Треба переосмислити
2Зіркохід26-02-2012 11:57
Один день із життя робота. Як твір на тему. Лише в кінці намітився якийсь проблиск. Але пороху явно забракло - ще б пак, у двох-бо абзацах утиснути весь сенс. Стислість, звісно, сестра таланту, і задум твору, як виглядає, непоганий, але реалізація мене особисто розчарувала.
Половиці - мостини. А так написано непогано.
3Автор26-02-2012 18:47
скайуокер,
В оповідці кілька рівнів змісту і не одна ідея. Однак не зовсім на поверхні, тому навіть цікаво, чи хтось із тутешніх читачів їх розгледить.
Зіркохід,
В постапокаліптичному світі немає людей, немає і пороху. Принаймні сухого. Так і планувалося. Дякую, що прочитали.
4HarleyDavidson27-02-2012 09:59
Печальна історія. Король помер, хай живе король! Люди виздихали, робот стає людиною... Трохи передчасно ви відкрили карти і показали, що Єва - робот. Було би сильніше, якщо б ми виявили це в кінці. Але сподобалося.
5Автор27-02-2012 19:45
HarleyDavidson,
Приємно, що основна ідея була прочитана, і що сподобалося.
Передчасно відкриті карти - це де саме?
6марко27-02-2012 21:11
йой,а що, цікава річ. Дуже атмосферний початок, класний. Ніби початок якогось фільму, опис чомусь европейського, чи провінційного американського містечка, будинку, чи пак готелю. Твір, отже, сподобався, єдине, замало, ще б почитав... В принципі, твір відноситься до тих, які б теоретично могли бутит в топі.
7Автор27-02-2012 22:42
марко,
Дякую. У нас зараз теж чимало таких заправних станцій-готелів обабіч трас, і деякі досить непогано оформлені.
8Фантом28-02-2012 07:20
Мені теж одразу америка привиділася Дійсно, атмосфера є, затягнула одразу. Написано гарно. Один день з життя робота? Нехай. Але який день. Автору дуже вдалася людина (чи то пак істота) що отримує задоволення від рутинної одноманітної праці, до того ж - нікому непотрібної. Вміє помітити дрібнички, що ми, заклопотані, забиті справами люди, вже не вміємо помічати. Порпання Єви в алгоритмах...чи то не пошук відповідей у власній...душі.
Гарно. Сумно, але гарно.
Чомусь гадав, що могилка - то коханої людини. Сам розробляв ідею про кохання двох роботів. Але тут ви мене обдурили, авторе
Погоджуся з HarleyDavidson'ом таки трішечки інтрига не дотягнута. От якби в останньому реченні усе розкрилося - було б краще. Але це мій суб"єктивний погляд.
Дякую за гнарну оповідку. Успіхів та наснаги.
9Аноним28-02-2012 09:52
HarleyDavidson
Углибині її мікросхем пробуджувалися дивні процеси, вочевидь не передбачені виробником.
А до кінця ще три абзаци, один - великий. В останніх кількох реченнях треба було розкрити, що це робот. Продумайте, як це зробити наприкінці і буде супер.
10марко28-02-2012 14:13
не погоджуюся із тим, що треба у кінці розкривати карти, бо таких "ходів" і на Фортеці було, і, взагалі, віє примітивізмом - тіпа, говоримо про одне,а потім виявляється зовсім інше. Це так стереотипно, що аж ховайся. Перевага твору в атмосферності, буденності.
11HarleyDavidson28-02-2012 14:36
Ваше право, Марку.
Авторе, я розумію, що людині більше до вподоби, коли не треба нічого переробляти. Особливо рідне оповідання, яке любиш. Не ловіться на гачок "віє примітивізмом" або "стереотипно" - ні те, ні інше дійсності не відповідає. "Альфі" наприкінці ідеально личитиме несподіване відкриття, що Єва є роботом. Хоча... Все одно переможе лінь Чого я тут розпинаюсь?
12марко28-02-2012 17:02
ясна річ, ми висловлюємося, автор приймає чи не приймає, але щось для себе із обговорення бере - це основне, або не бере, що теж не погано. В будь-якому варіанті важливими є думки інших авторів, нехай і помилкові, чи примітивні
13Автор28-02-2012 23:04
HarleyDavidson,
Був страх, що це з самого початку очевидно. Щодо варіанту з останнім реченням, то можливо зроблю такий варіант для порівняння, а потім вирішу. Принаймні візьму це до уваги надалі, бо ж лінь таки дійсно всепереможна штука...
Фантом,
Приємно, коли читачі бачать те, що ти й хотів показати.
14Chernidar29-02-2012 16:19
сильно бракує темпу, на кінця першої сторінки стає відверто скучно.
десь на згадці про Бредбері стає очевидно що дівчина робот-охоронець.
...майже вгадав.
є дрібні русизми.
Дуже-дуже бракує родзинки, наприклад натяку - що ж сталось у великому світі. Або ж зрозумілого мені натяку - якщо він там є.
15Автор29-02-2012 23:03
Chernidar,
Натяки про те, що сталося, є, але вони не зовсім прямі. Не хотілося все детально розписувати - це б відволікало від основних акцентів.
16Chernidar01-03-2012 09:02
мародера - замало. ІМХО другий фон не завадив би, відволікати не особливо є від чого
17Аноним02-03-2012 18:07
Читається легко, можна сказати захоплює. Те, що ГГ - робот, читач, на мою думку, дізнається вчасно, хоча, мабуть, здогадується від початку. Після прочитаного хочеться задуматись, значить зміст глибокий. на фоні сюжету губляться дрібні помилки, які, на жаль, є. Загалом сподобалось.
18Лариса Іллюк22-03-2012 05:00
Дякую за гарний твір, авторе. Особисто мені сподобалося. У світі, в якому не стало людей, десь на узбіччі порожнечі починає олюднюватися робот. То привід задуматись людям, котрі ще не зникли, про людське. Про те, що щастя у звичному.
19Автор22-03-2012 19:36
Аноним, Сновида,
Дякую за відгуки.
20Олена26-03-2012 16:00
От дякую. Сподобалось. Марко правий - атмосферно. Достойно. І не треба там ніяких зайвих натяків, на мою думку. Мені, наприклад, всього вистачило.
Сподіваюсь побачити це оповідання у другому турі. Успіхів.
21John Smith05-04-2012 10:02
Непогано, але було б ще краще, якби сутність Єви виявлялася у самому кінці, в ідеалі - останнім реченням.
До речі, початок дуже схожий на початок "Бурецвіту". З чого б воно?.. ;)
22Автор05-04-2012 16:17
John Smith,
Можливо, панна Ряполова започаткувала нову хвилю в українській фантастиці .