Абзац

Вчорашня вечірка далася взнаки, насилу перекантувався на роботі до вечора. І тут на тобі – відправили на об’єкт. Під кінець робочого дня! Ще й у найвіддаленіший мікрорайон міста. Якийсь клієнт «прокинувся» - щось там у нього не ладиться. Ну що ж, інструменти в сумку і вперед! Добре, що торбина містка та лямка через плече досить широка – ремкомплект важить біля пуда. Старший менеджер втиснув у руки клапоть паперу з адресою і «на доріжку» дозволив не повертатися на базу. А чого вже повертатися? Поки маршруткою туди добратися, там півгодини, а то й більше возитиись – уже й вечір...

«Дев’ятку» довелося чекати доволі довго. У потрібному напрямку це найкращий варіант, без пересадок, але ж рідко їздить, холера. Все одно майже вдвічі швидше, ніж на «перекладних» - адже таки прямий маршрут. Незважаючи на чудове сонячне надвечір’я настрій був підпсований – кому сподобається незапланований виїзд у кінці робочого дня «туди де дідько добраніч каже». Та, дочекавшись бусика й оплативши проїзд, присів на вільне сидіння і дещо розслабився – добре, хоч не на ногах всю дорогу. Крім того, незважаючи на спеку у салоні не було парко – водій доволі вправно й швидко вів машину і теплий вітерець приємно куйовдив чуприну.

Незабаром прибули на кінцеву. Вулицю й будинок знайшов швидко – не перший раз у цьому районі. Та глянувши на папір з адресою подумки вилаявся – старший менеджер знову не потрудився вказати ні номер квартири ні телефон клієнта, добре, хоч під’їзд та код спромігся написати. Завітавши всередину дещо здивувався. Будинок ззовні наче й не новітнього проекту і не старий фонд, а такий просторий хол. Не знаючи ні поверха ні номера квартири вирішив зателефонувати на фірму – може підкажуть.  Як на зло здох телефон. Ще пообіді, коли розмовляв з дружиною (просила забігти в аптеку), бачив, що батарея сідає. Доведеться почекати. Народ якраз повертається з роботи додому – не може бути, щоб хоч хтось не підказав де живе сусід. Обличчя клієнта, та навіть його ім’я пам’ятав – чоловік надавав перевагу перед іншими саме їхній фірмі і тому був доволі частим гостем у офісі.

Найгірше – доганяти й чекати. Тут у суб’єктивному відліку чекати довелося довго. Щось мешканці цього будинку допізна працюють... Поволі роздратованість ситуацією, що склалася, наростала. Дістала сумка на плечі. Запримітив посеред холу кусень

«недобудованої» (не зрозумів задум архітектора) стіни близько метра висоти. Лише примірився опустити на зручну площадку сумку з інструментом, як перед очима виросли дві величезні барвисті півкулі – груди могутньої молодої жінки, одягненої у яскраву кофтинку. Одночасну з її вереском: «Не кладіть туди свою торбу!» побачив у неї в руках ручку дитячого візка наповненого трьома немовлятами (певно, трійня).

- Це ж чому, перепрошую?

- Я на цій стіночці діток груддю годую, - ошелешила відповіддю

на повному серйозі.

- Та ж там пилюка... Мікробів різних повно... Хіба ж можна так з немовлятами?..

- А тобі що до того? Ти диви, професор знайшовся! – вибухнула «жінка-гора». І тут же, різко змінивши тон, зажебоніла: – Ой! А я Вас, здається, знаю... Ви ж лікар... Дитячий... – Та так швидко, що не встиг і рота відкрити, щоб виправити помилковий висновок матусі, - Ой, пробачте... Ой, а дійсно не добре так годувати? Мені ж так дуже зручно... – викладаю їх рядочком і вперед, по черзі... А може Ви мені ще що підкажете?.. Ось у цього, справа, вчора на попочці така плямка червоненька вискочила... – що робити? Давайте, я Вам покажу... Я швиденько...

Лиш тільки «мати-героїня» посипала завданнями для псевдолікаря невідомо звідки почали з неймовірною швидкістю, наче почувши запах материнського інстинкту, з’являтися ще матусі. За мить назбиралася ціла юрба. І кожна, наперебій одна одній, почали завалювати новоявленого педіатра каверзними запитаннями з безліччю подробиць. В під’їзді запанував шумний безлад. Ще трохи – і почнуть шарпати за одяг, щоб вициганити відповідь саме на своє питання. Як зацькований звір обрав наймудріше рішення – хутко шмигнув у двері. Яскраве сонце боляче вдарило по очах, але вже за мить стало легше – втік...

Глянув на годинник – до кінця робочого дня залишилося всього чверть години. Плюнув на виклик – все одно не дочекався клієнта. Вирішив повертатися додому. Неполадки терплять, можна й наступного дня прийти. Згадав, що ще ліки потрібно купити. Де ж тут аптека? О! Вивіска. Куди ж іти? У підземний перехід? Народ ходить... Чом би і ні? У переході лунала музика. Власне, не одна, а кілька мелодій одночасно. Вкупі з людськими голосами та іншими звуками різноманітного походження створювалася потужна креативна какофонія. Перехід був доволі широким і на диво охайним. Відразу ж за сходами починалися засклені торгові ятки.

Газети, іграшки, дешева парфумерія, батарейки... аптечний кіоск був між виготовленням ключів та біжутерією. Настрій знову погіршав – на запитання аптекаря «Що бажаєте?» не зміг дати вичерпну відповідь. Забув, що саме дружина просила купити. Купив лише йод, очні краплі та таблетки від печії. Решту пригадати не зміг. От чортовий телефон – двічі за день підвів! Роздратований не відразу відчув посеред музично-крикового шуму, що хтось теребить рукав футболки. Обернувся – весела різношерсна юрба. Підлітки, діти, дорослі якого завгодно віку. Усі з усміхненими обличчями, іскорками в очах. Підвипивші чи обкурені? Футболку злегка сіпала молода білявка : «Гайда св’яткувати з нами!». На запитальний вираз обличчя отримав відповідь з юрби: «Сьогодні День єнота-мандрівника!!!» і повтор запрошення, вже більш наполегливий: «Давай, не тушуйся! Хочеш шампанського?!?». Та чимось ця весела різнобарвна ватага не подобалась, мало того – насторожувала... В «світломузиці» мигаючих ламп денного світла веселі обличчя св’яткуючих відсвічували якимись блідими хижими тінями... На долю секунди здалося, що хтось має надто великі зуби, інші – неприродно-яскраві червоні вуста. А палаючими нездоровим вогнем очима могли похвалитися усі. За мить до того, як потяглися розчепірені довгими тонкими пальцями бліді руки «чуйка» заволала: «Ходу звідси! Ходу!!!». Кулею смикнувся до найближчих східців, зовсім не тих, якими опустився у «підасфальтя». Байдуже. Аби вирватися... Перед самими сходами перечепився об решітку в долівці, ледь не впав. Дідько! – правий кросівок роздер на дрантя! Наступним кроком піймав якусь арматуру лівим. З таким же результатом! Але таки вискочив на сходи. Юрба позаду колихнулася навздогін, але побачивши, що жертва вже майже на виході з переходу з невдоволеним бурмотінням відстала.

Дивовижа! Кілька хвилин тому, коли опускався з того боку в перехід, на небі не було жодної хмаринки. А вискочивши з-під землі потрапив у скажену зливу. І ввесь небосхил вкритий чорними, як смоль, хмарами... Ноги намочив миттю – через діри у взутті шкарпетки аж хлюпали. Стрибнув по калюжах під якийсь навіс, щоб хоч зверху не капало. А додому тепер як добратися?..

Шум зливи перекрив звук клаксона і слідом за ним ніжний голос:

- Як справи парубче?

За кілька кроків з відчиненої дверки чорного седана  виглядало непересічне личко.

- Замерз? – надійшло наступне запитання від красуні.

- Не встиг ще...

- Ти не місцевий, так? І втрапив у халепу... Може виручити?.. Тобі куди добратися потрібно?

- На «пентагон» - видав жаргонну назву свого району.

З салону показалося ще одне обличчя. Теж неймовірно миловидне:

- Сідай. Ми якраз туди прямуємо. Підкинем.

- Та ну, дівчата... Я ж мокрий, брудний... Ввесь салон обсвинячу...

- Не переймайся – нічого не буде тому «салону». Сідай, давай, бо до ранку зливу перечікуватимеш!

Без задньої думки наважився застрибнути у авто. Ще ніколи не бачив такого легковика. Спереду – аж три сидіння. Для водія і ще два пасажирських. На крайнє його й прийняли. Сівши, почав здогадуватися, чому хазяєчкам не шкода намочити таку тачку – потребувала деякого ремонту. Наприклад, спинка сидіння завалювалася назад, взагалі не тримаючи пасажира.

Рудоволоса завела мотор і розсікаючи дощ впевнено повела авто. Чорнявка ж повернулася ближче:

- Як звати?

- Едвард, - чомусь сказав неправду.

- Мене – Ліз, а її – Сюзі.

Не повірив. На вигляд дівчатам було близько двадцяти. Обидві модно вдягнені й не надто «наштукатурені». Все зі зрілим смаком, в міру. Розговорилися. Бесіда досить швидко плавно перейшла від невинних жартів до відвертого флірту. Але тривога з’явилася лише тоді, коли зрозумів – їдуть «трохи» не туди.

- Дівчата, ви куди мене везете? – високі будинки обабіч бетонки якраз змінилися зеленими ялинами та грабами, дорога круто пішла вгору. – В гори, до «Водограю»? – знав, що ресторанчик з ще тою репутацією. – Я ж без грошей, вечерю оплатити не зможу...

- Та не хвилюйся! Нам до твоїх грошей інтересу нема. Просто маємо ще кудись заїхати. Не надовго – кілька хвилин. Тобі ж все одно краще у машині посидіти, ніж мокнути під дощем.

Подумки погодився з останнім. Добротна дорога м’яко стелилася під колеса. Але розмова якось втратила жвавість, стихла. Відчув, що починає куняти – певно, до всіх сьогоднішніх негараздів додалося «вчорашнє», а тепло салону після холодного дощу розморило... Як на зло зламана спинка сидіння знову впала і вийшло так, що притулив голову до плеча чорнявки. Тут же стрепенувся, вирівнявся, почав виправдовуватись...

У відповідь почув хтиве:

- Ти чого? Все добре, так і треба... – красуня розвернулася, розкриваючи блискавку «сарафанчика». Перехопило подих від краси лебединої шиї, що плавно переходила в тугі груди-персики, увінчані напруженими сосками. Оксамитово ніжна шкіра тішила погляд, шалено збуджуючи. Джинси стали тісними. Периферичним зором побачив, що авто зупинилося перед похмурими металевими воротами. Встиг запримітити вимуровані ледь не в небо (до речі, вже без хмар) брудно-сірі грубі стіни. Погляд сковзнув по дівочому животику вниз… і тіло скував жах! З заціпеніння вивів дотик ніжних пальчиків і шепіт: «Іди сюди, красунчику...» Хижий шепіт. Але не міг відірвати очей від промежини. Рожева дірочка між ніжками так і вабила до себе вологими губками. Але над нею!!! Такого страхіття не бачив навіть у порно-роликах: велетенський, набагато більший ніж чоловічий, напружений стержень! «Зараз потішимось!» - прозвучало в голові і спонукало до дії. Шарпнувся, вириваючись з обійм, відкрив дверку. Дві, ні три руки хапають, намагаючись затримати. Випав із салону – дзуськи, не втримаєте!

- Ти чого до нього тягнулася?!? Заїжджати треба було швидше! – визвірилася чорнявка на руду.

- Я теж хочу... Після тебе мені може вже й не залишитись...  – скиглила та, виправдовуючись.

Навіть не задумуючись, що і як хотіли з ним робити, звівся на ноги для втечі і, піднявши очі, остовпів...

- Що, добігався!?! А ну, спробуй втекти! – вкололо єхидним сміхом у спину: навколо доволі густеньким ланцюжком вишикувалися постаті у чорному однострою. Без масок, але в тіні неглибоких капюшонів не зміг розгледіти жодної риси обличчя...

Злива давно вщухла. Вітер майже розігнав хмари. А сонце, опускаючись за обрій багряно відбивалося у каламутній воді калюж..