А780ЕІ

Райнер та Джек заледве зуміли дістатися командного пункту корабля. Після довгих перельотів завжди крутиться голова. Всі сили йдуть лише на те, щоб встояти на ногах та залишити сніданок всередині шлунку.

— Нарешті ви прийшли! Невже так нечасто літаєте міжпланетними кораблями? — усміхнувся капітан корабля, Леонхарт Вайт, що вальяжно відкинувся на спинку свого крісла, розміщеного перед голографічним столом. Він нашвидкуруч потиснув їм обом руки та запросив сісти.

— До цього неможливо звикнути, якщо маєш проблеми із ампулярними рецепторами, — втомлено відповів Райнер, обережно всідаючись на одне із крісел. Поруч з ним сів Джек, який трохи зашарівся, хоча це і не личило в такій ситуації.

— Професоре Шейкель, я радий, що ви погодились на експедицію і навіть взяли із собою сина… — Леонхарт косо поглянув на Джека, — я, звісно, отримав всі необхідні погодження, але ви впевнені, що…

— Це не перший його політ, хоч він ще студент. Я вважаю, що навчитися досліджувати щось, можна лише досліджуючи, а не забиваючи голову повторенням теорії. Все пройде без ексцесів, гарантую вам.

— Гаразд, — невдоволено процідив Леонхарт, та все ж таки не став більше сперечатися. — Отже, не будемо втрачати час. Ми вже на підльоті до планети А780ЕІ.

— Я це і так знаю. Розкажіть актуальну інформацію щодо поверхні, дрони та андроїди знайшли щось цікаве?

— Так, за результатами автоматизованої експедиції, ми виявили на планеті багато каменюк, гір, рідку воду, яка містить ціанобактерії, що і утворили більшість кисню в її атмосфері, трохи тамтешніх рослин та, що найцікавіше, дивні споруди, схожі на рукотворні, у районі гір.

— Рукотворні, — скептично посміхнувся Райнер, — вічно якісь дилетанти неправильно тлумачать дані. Я впевнений, що то просто камені якоїсь химерної форми, не більше.

— Хай там як, вони існують, і ваше завдання їх перевірити. А моє, лише доставити і організувати супровід.

— Добре. Сподіваюся на вас у цих нелегких справах, — із явним сарказмом відповів професор.

— Я мушу вас покинути для спостереження за посадкою, — Леонхард, очевидно, більше не бажав розмовляти та поспішив розпрощатися із набридливими вченими.

Він потиснув руку професору та, після деяких вагань, Джеку, що так і не промовив жодного слова за усю розмову.

— Бажаю гарної експедиції.

— Дякую, капітане.

— Дякую, пане, — заледве видавив із себе хлопець, писклявим від ніяковості голосом.

…

— Ну звісно, у супровід він нам дав андроїдів, а не нормальних професійних солдатів, просто чудово, — Райнер тихо бурчав собі під ніс, поки повільно походжав місцем приземлення корабля.

Планета зустріла їх гнітючим кам’янистим пейзажем, суцільність якого лише де-не-де порушували малочисельні рослини, чимось схожі на пальми із Землі71. Власне, ботаніком Райнер не був, тому не взявся б уточнювати їх класифікацію навіть під страхом катувань. Його ціллю, як ксеноархеолога, були саме залишки древніх позаземних цивілізацій, заховані посеред високих гір, що виднілись на горизонті. Якщо це все ж таки були дійсно рукотворні споруди.

— А чому ми не приземлились хоч трохи ближче? — запитав Джек, підійшовши впритул до батька, який саме роздивлявся краєвид на невеликому виступі.

— Тому що корабель на ті скелі не посадиш, — різкувато буркнув Райнер, — а що, ліньки йти?

— Та ні, зовсім не лінь. Просто ставлю дурні запитання, вибач.

— Дурних запитань не існує. Ти мене вибач, я сьогодні не в гуморі, — примирливо відповів професор, зітхнувши, — ти готовий іти?

— Так, в принципі.

— Тоді поклич тих залізяк. Треба виступати доки обидва сонця ще в зеніті.

— Зараз приведу їх, — Джек швидко побіг до андроїдів, які вистроїлись рівною шеренгою перед кораблем, немов металеві скульптури.

Рівно опівдні їх група вирушила вперед кам’яною пустелею планети.

— Як гадаєш, що вони там знайшли? Так цікаво подивитися, — Джек нарешті перестав хвилюватися, його тривожність змінилася цікавістю та передчуттям незвіданого.

Райнер радів цьому. Вони із сином йшли попереду, вправно пересуваючись по розпеченому камінню.

— Не думаю, що це щось вартісне. Багато разів я ось так подорожував різними планетками. Бував і по цей бік галактики, та і на іншій її стороні також. Сам знаєш, знайти щось — це не абияка удача.

— Так, всі попередні рази нам не пощастило… Але ж це не означає, що треба зовсім зневіритися у пошуках.

— Звісно ні. — Райнер взяв невелику пробу місцевої породи із однієї зі скель, — просто кажу тобі експертну думку стосовно цієї планети. Не подобається вона мені чомусь. Але робота є робота.

Професор віддав зразок одному із андроїдів та приготувався до сходження крутим гірським шляхом, аж до точки їх призначення.

— Ну що, доведеться трохи спітніти, — посміхнувся Джек.

— Ага, добре, що поміняв собі колінні суглоби, принаймні будемо йти не під акомпанемент хрускоту моїх колін.

Їхній сміх розійшовся відлунням серед скель планети.

…

Джек довго стояв, немов зачарований, перед монументальною спорудою, що була схожа на храм або святилище одного із позаземних культів. Будівля не була аж занадто вичурною та одіозною. Фасад прикрашали високі колони із кольорового каменю, між якими проходили довгі кам’яні сходи, аж до масивних дверей, прикрашених візерунками та символами. Верхівку храму оздоблював лише скромний велетенський куб, так само оздоблений орнаментами та символами.

— Нічогенько. Значить я помилявся. — тихо, майже про себе, промовив Райнер.

— Ага, — кивнув Джек, все ще розглядаючи храм.

— Трохи схоже на велдоріанську архітектуру. Але лише віддалено. Взагалі, треба зайти і подивитись що там. Гей, залізяко! — до професора одразу підійшов один із андроїдів та коротко кивнув у знак готовності до наказів. — Під час автоматизованої експедиції ви вже заходили всередину?

— Ні, — механічний голос прозвучав зовсім не як людський, лише імітація.

— А сканування проводили? Всередині є пастки, небезпечні зони, нестійкі елементи архітектури? Щось ще тут є подібного типу?

— Провели пане, приміщення повністю перевірене та придатне для проведення дослідження. Було також знайдено малочисельні залишки житлових будівель у пішій доступності від цього місця, однак, їх стан гірший.

— А чому ви не повідомили нагору, що архітектурні елементи точно відповідають рукотворним? Мені повідомили, що вони тільки схожі, та і все.

— За протоколом ми не мали права робити узагальнений висновок без внутрішнього огляду споруд.

— Чого ж ви не зайшли всередину жодної? — Райнер уже закипав від люті.

— Ми мали отримати погодження на вхід від уповноваженої особи.

— І хто ж ця уповноважена особа?

— Професор Райнер Шейкель.

— Металеві твої мізки… І я дізнаюся про все це тільки зараз. Завжди казав, що повна роботизація бюрократичної системи це дурня. На майбутнє, повідомляйте мене завчасно, якщо вже робите головним по експедиції. Я думав, що прилетів сюди лише для надання попередніх висновків перед висадкою основної групи — професор втомлено зітхнув, ніби випускаючи пар. — Гаразд, даю офіційний дозвіл на внутрішній огляд. Все, іди звідси.

— Так, пане, — Райнер провів спопеляючим поглядом робота та ще раз зітхнув, намагаючись заспокоїтись.

— Схоже у цю планету не віриш не тільки ти, тату… Відправити сюди лише одного фахівця та якогось студента — просто формальність, а не повноцінне дослідження. В наш час, з цими постійними війнами та фінансовою кризою, мало кого цікавлять нові планети, — сумно промовив Джек. — Але все ж таки, коли ми зайдемо всередину? Я вже не можу дочекатися. — Джек так швидко змінив тему, що Райнер просто не встиг продовжити своє улюблене невдоволене бурчання та навіть змінив лють на радість від такої ініціативності.

— Ну звісно зайдемо, але спочатку, я маю тобі сказати…

— Нічого не чіпати, далеко не відходити, слухати накази, бути обережним наскільки це взагалі можливо, — випалив Джек, немов вірш, давно завчені фрази.

— Молодець. На нас все ж таки чекає справжнє дослідження. Я віддам наказ залізякам іти першими, а ми будемо плентатись слідом. Сподіваюсь, мені буде що написати у звіті про огляд. Хотілось би разом із скаргою подати тим бюрократам ще й доказ їх некомпетентності. Може, тоді металеві довбні її нарешті розглянуть.

— Та нехай їм тату, зосередьмося на роботі, я впевнений, ми знайдемо щось цікаве.

— Не радій раніше часу, там цілком може бути зовсім не придатний для дослідження мотлох, у мене так бувало не раз.

Андроїди пішли угору сходами, як тільки отримали розпорядження.

Джек хвилювався і не міг приховати ейфорію, він уперше в житті заходив усередину справжнього інопланетного храму. Райнер тим часом зберігав спокій, роздивляючись усе тренованим оком.

Вже за хвилину масивні двері були злегка прочинені ручними кінетичними тягачами. Дослідники одягнули шоломи для захисту від зібраного за кілька тисяч років пилу та бруду і по малу, ніби боячись налякати удачу, зайшли усередину одразу після роботів.

Темрява храму поглинула усіх разом: як андроїдів, так і людей. Маленькі промені ліхтарів не могли повністю освітити всю велич древнього святилища, головна зала якого була прикрашена декількома рівними рядами округлих колон. Двоє науковців дивились на все через прилади покращеного бачення, вмонтовані в шоломи, тому інтер’єр для них був цілком видимим, навіть попри малу кількість світла від прочинених воріт та ліхтариків.

Райнер зненацька на секунду схопився за голову. Біль тривав лише мить, але був нестерпним, наче доторк розпеченого заліза.

— Що з тобою? — Джек злякався, але тримав себе у руках. Він підійшов ближче і хотів чимось допомогти, але Райнер лише відмахнувся.

— Мігрень, у мене буває, не переживай, — Джек був упевнений, що батько натягнуто посміхається. Навіть попри шолом.

— Ти певен?

— Цілком. — Райнер спішно відійшов ближче до однієї із стін. Андроїди тимчасом брали різноманітні проби повітря, фотографували та фільмували все, та просто займались звичайними, нудними справами залізяк.

— Подивись на ці написи! — окликнув сина професор, — схоже на норуланську, але я не певен… Власне, не можу повністю перекласти текст, але деякі слова дуже схожі за написанням. Якщо семантика у них та сама, то тут іде мова про якийсь ритуал, винагороду… Далі ще маячня про місцевого бога. Описи жертвування і поклоніння йому.

— Схоже народність цієї планети не була технологічно чи культурно розвинута. Жертвоприношення богам… Яка дикість.

— Люди теж приносили жертви богам у свій час. Це один із етапів розвитку цивілізації.

— Шановний професоре, прошу вас поглянути на артефакт та викласти свою думку, щодо його цінності для подальших досліджень, — пролунав рівний металевий голос андроїда.

— Ну, показуй, що ви там знайшли, — професор одразу пішов за роботом, зацікавившись. — І ти ходи, синку.

Вони підійшли до великого кубічного підвищення у самому центрі зали, навколо якого розташовувались чотири колони, по одній на кожну бічну сторону куба, що був рясно розписаний символами та орнаментами, значення яких було невідоме Райнеру.

В самому центрі цього кубу була невелика порожнина, що виходила на зовні круглими отвороми, по чотири на кожну сторону, окрім верхівки та нижньої сторони кубу. В середині цих отворів можна було побачити маленький, повністю чорний кубик, немов він поглинав будь-яке світло, що падало на нього.

— Ця штука точно потрібна була для ритуалу, але я не знаю, якого саме. Потрібно буде дослідити тексти і…

Джек раптом закричав.

Райнер схопив його за плечі і різко потрусив, але хлопець не припиняв кричати. Його тіло, немов розчинялось у повітрі, і потік, що при цьому утворювався, засмоктувало всередину маленького кубу.

Професор вчепився що є сили, але все було марним. Всього за якусь мить Джек був повністю поглинутий. Від нього не залишилось і сліду.

Райнер так і стояв, у повному заціпенінні, із руками, що все ще намагалися втримати сина, якого вже не було. Він глянув на куб, який так само віддавав чорнотою. Глибокою і байдужою, наче космічна безодня.

…

Скільки минуло часу з тих пір? Декілька років, чи місяців? А може, всього кілька днів. Райнер зовсім утратив почуття часу. Йому здавалося, що події тягнуться немов гума. Густі, сірі, однотонні.

Експедиція доставила чорний куб на Землю77, місце, яке професор вважав своїм домом, попри всі остороги та суперечки. Лабораторія, куди його відправили, одна з найкращих на планеті. Її фахівці сумлінно провели довгу дослідницьку роботу. Вивчили кожен його атом та кварк, навіть зіставили квантову карту.

Врешті-решт, виявилось, що матеріал кубу був майже абсолютно чорним тілом, проте, на цьому все. Жодних загадок. Ніяких внутрішніх кротових нір, ніяких енергетичних аномалій, жодних коливань часу чи простору навколо нього не відбувалося. Це просто дуже темний шматок каменю у формі куба. Шматок каменю, який Райнер ненавидів усім своїм єством.

Він вкотре зачинився в кабінеті із пляшкою якогось дешевого алкоголю. Останнім часом Райнер все частіше поринав у забуття. Надії знайти розгадку майже вивітрились, немов краплі спирту, а замість них все сильніше пульсувала у свідомості провина і гнів. Більше на самого себе, власну легковажність і дурість. Лабораторія тим часом вже зачинялася на ніч, але ніхто не наважувався сказати йому про це.

У Райнера вже був свій стандартний ритуал: декілька чарок, ще один перегляд результатів аналізів, ще декілька годин бездумного споглядання кубу через міцне камерне скло. І нові, безрезультатні експерименти вранці. Повторювати до повної знемоги та безсилля.

В двері раптом постукали. Не нав’язливо, лише кілька тихих ударів.

— Кого там принесло? — роздратовано буркнув професор, ховаючи чарку до шухляди.

— Я зайду, ти не проти? — Леонхарт пройшов усередину та одразу почав шукати місця, де б йому всістися.

— Та ти вже ввалився, хіба ні?

— Так, і справді, — він сів за стіл навпроти, переставивши стілець.

— Якщо вже приперся, то кажи нащо. У мене немає часу на балачки.

— Немає? Ти впевнений? А чим ти тут взагалі займаєшся, — Леонхарт глянув на нього із докором, на мить покосившись на відкриту пляшку, яку професор, на відміну від чарки, не заховав у шухляду.

— Не твоє діло. Завтра будуть ще експерименти! Я вже близький до розгадки, я поверну сина! Ясно тобі? І не смій на мене так дивитися!

— Та заспокойся. Я лише хочу з тобою поговорити, — примирливим тоном промовив Леонхарт, немов намагався словами зупинити кипіння чайника. — Я розумію, що ти вже довго працюєш, і розгадка близько. Але, може, тобі пора якось відволіктися? Відпочити трохи. Ну знаєш, адже ти так давно не літав у експедиції.

— Які ще експедиції? Що ти мені торочиш? Хіба зараз для них час? Я маю працювати.

— Професоре, я справді думаю, що ви якраз запрацювалися. Вам потрібен відпочинок, а може, і моя особиста допомога. Знаєте, я б з радістю відвіз вас на будь-яку більш-менш красиву планету. Поглянете на краєвиди, розслабитеся, — Леонхарт підвівся із крісла та підійшов ближче, обійшовши невеликий робочий стіл.

— Ти… — Райнер не на жарт здивувався дивній улесливості, але слова Леохарта були такі заспокійливі та ласкаві, немов колискова. Він сам не помітив, як заспокоївся, і почав прислухатися до них.

— Вам краще покинути все це. Просто здатися. Адже так усім буде легше, — Леонхарт говорив зовсім поряд, із теплою усмішкою на обличчі. Він звивався, наче змій, навколо професора, стягуючи петлю все міцніше.

— Може, ти і правий. Покину все. Нащо воно мені? Я вже давно розумію, що шансів нема, просто боюся це визнати.

— Отож, ви правильно міркуєте. Просто прийміть рішення. Зробіть те, що мусите, і стане легше. Відпустіть усе. Я обіцяю, все буде добре.

Райнер надовго замовк. Його очі були, немов скельця, втуплені кудись у порожнечу. Леонхарт посміхався все ширше і ширше, аж поки…

— Та ні… Це дурня. Я ще досі не спробував дещо.

— Що ви…

Райнер раптом підвівся та рушив до дверей, зовсім не зважаючи на Леонхарда, який одразу став розлюченим.

— Це погана ідея професоре! — його крик пройшов крізь Райнера, що вже продирався коридором, до лабораторії.

Діставши картку-ключ, професор зайшов усередину лабораторії, наповненої різноманітними пристроями, склянками та колбами. Автоматично увімкнулось світло. Нікого із лаборантів вже не було на місці. Мабуть, зараз глибока ніч.

— Я все ж таки застерігаю вас від необдуманих рішень, пане, — Леонхарт стояв позаду, у отворі дверей. Його очі палали чимось диким, але зовні він цього не показував, навпаки, ласкаво усміхався.

— Я вже все вирішив. Мені чомусь на мить здалося, що я маю припинити, але… Ну не можу я ось так покинути все. Я маю вернути Джека назад. Адже це я винен у всьому. То мені і виправляти, — Райнер приклав картку до ще одного ідентифікатора.

Суцільні металеві двері захищеної кімнати розійшлися, відчиняючи прохід до темного кубу, що стояв на невеликому постаменті, оточений різноманітним приладдям.

— Що ви надумали? Це ж може бути небезпечно, схаменіться!

Райнер мовчки пройшов усередину, не реагуючи на крики.

— Це останній шанс, більше такого не буде! Поверніться, ніхто нічого не дізнається, все лише між нами. Повірте, це для вашого ж добра! — Леонхарт кричав, бризкаючи слиною, але не підходив ближче, тримаючись перших дверей.

— Дивно, що ти так розпинаєшся. Якщо вважаєш це небезпечним, просто йди звідси. Я тебе не тримаю.

— Це жахлива помилка, — Леонхарт зайшов усередину. Його гнів змінився страхом і відчаєм, а з лоба стікав піт.

— Йди геть, не заважай мені! — крикнув Райнер, вхопивши рукою куб, — я поверну його, це останній шанс.

— Не треба! — Леонхарт кинувся вперед, але було вже запізно. Куб розбився на сотні осколків, кинутий на землю із всією ненавистю та відчаєм професора.

Все навколо затягнула густа тінь.

Немов кинутий у чорну смолу, Райнер почав задихатися від мороку, що ліз у легені. Він судомно смикав кінцівками, аби якось вибратись із каламуті. Жодного промінчика світла навколо. Райнер відчув, як втрачає свідомість, але, відкинутий на тверду поверхню, чоловік зумів віддихатися та підвестися. Він стояв на твердій чорній порожнечі, яка простягалась безкінечно далеко серед потоків мороку та тіней. Зараз все стало краще видно, через невеличкий вогник світла десь у височині. Він щосили потягнувся до нього рукою, більше інстинктивно, аніж свідомо розуміючи сенс такої дії. І пітьма розступилась.

— Тату, що з тобою? — Джек виглядав не на жарт наляканим. Він зняв свого шолома, сидячи на колінах біля батька.

— Де це я? — професор заледве промовив слова, ніби щойно повернувся із глибокого сну.

— Ти прокинувся! Ну нарешті, я вже думав у тебе інсульт, чи щось таке.

— Де я? — повторив запитання все ще загальмований Райнер.

— Ти на вулиці перед храмом. Я бачив, як тобі стало зле, і виніс тебе сюди, а дроїдів послав за допомогою, — Райнер, з допомогою сина, підвівся у напівсидяче положення, а потім і зовсім став на ноги, коли перевірив їх рухливість.

— Здається, я піймав галюцинації. Хоча і був у шоломі.

— Галюцинації? Ти впевнений, що це не інсульт, чи щось схоже?

— Інсульт то трохи не таке, та і я не настільки старий, синку, — він раптом міцно обійняв сина та навіть просльозився, хоча і не хотів цього показувати.

— Ти чого, Тату? — здивувався Джек.

— Я просто… Джек? — чоловік відсахнувся, відчуваючи щось дивне навколо. Всі звуки припинились. І Джек… Він стояв непорушно, із виразом здивування. Наче хтось відключив час.

Гучні оплески навколо. Ні, в його голові.

— Яка сентиментальна сцена. Навіть я розчулився, — Леонхарт Вайт стояв, а точніше, висів у повітрі поряд з ними із хижою посмішкою на устах. Він дивився на Райнера своїми чорними, нелюдськими очима, немов розглядав ними душу.

— Хто… Що ти вбіса таке?

— У тебе що, амнезія? Я капітан корабля на якому ви припхались сюди, — саркастично промовив Леонхарт.

— Досить ламати комедію! Спустись на землю і відповідай на питання. Хто б ти там не був.

— А якщо не спущуся, то що ти зробиш? Забалакаєш мене до смерті? — ледве проказав Вайт, задихаючись від істеричного реготу, — якщо вже бути відвертим, ти мене вразив. Мало кому вдається пройти випробування. Я завжди роблю його суворо індивідуальним, під кожну мошку, що заходить до моїх величних покоїв. Як ти вже б мав зрозуміти, я бог. Принаймні, мене так називають. І ти…— Істота вказала пальцем на Райнера, в мить опинившись просто біля нього, — переміг у моїй грі. Вітаю.

— Грі? Що ти верзеш? — інстинктивно відсахнувся Райнер.

— Так, це гра. Все життя це велика гра. І ти виграв цей конкретний раунд. У мене так давно не було гостей, що я вже встиг скучити за цим відчуттям, коли спостерігаєш за героєм, який взявся пройти випробування бога. На жаль, з тих пір, як все населення цієї планети винищило саме себе, залишивши тільки цю кам’яну пустку, я нечасто маю можливість так повеселитися. Вже думав навіть закрити атракціон та вернутися до свого світу назовсім. Як же мені пощастило, що я цього не зробив.

— А краще б вернувся туди, звідки ти приперся, потворо.

— Ну не треба грубощів, — Вайт зробив вигляд, що образився.

— І взагалі, Леонхард? Ти серйозно? Чому цей образ?

— Ну, цей чоловік тобі не дуже імпонує. Я подумав, що це буде доречно. Власне, ми відійшли від справи. За перемогу у грі ти маєш отримати свою винагороду! — із рук бога раптом посипались іскри на кшталт феєрверків, але вони були ніби зроблені із тіні, а не світла, тому лише розплескували чорноту, вимальовуючи дивні фігури у повітрі.

— Мені від тебе нічого не потрібно, просто відчепись від нас, — процідив крізь зуби Райнер.

— Та постривай. Ти спочатку послухай в чому суть, — Леонхарт схрестив руки на тулубі, — я виконаю одне твоє бажання, але воно не має прямо чи опосередковано заважати проведенню нових ігор, а також ти не можеш якимось чином вплинути безпосередньо на мене. В іншому, проси що забажаєш: гроші, влада, кохання, вічне життя, молодість, може воскресити когось, абощо. Це я перерахував найпопулярніші варіанти.

— Я ж вже тобі сказав, летючий ти виродку, чи ти не дочуваєш? Мені від тебе нічого не потрібно, дай нам усім спокій!

— Гм… Я трохи розчарований. Очікував на щось значно цікавіше. Однак, бажання є бажання, та і ти змусив мене повеселитися, а це головне. Тож прощавай назавжди, смертний! — Леонхарт витягнув руку та клацнув пальцями.

Все заповнив уже знайомий густий морок. На цей раз він був короткочасним і не душив. Лише обвив все навколо, немов туманом, а тоді зник так само раптово, як і з’явився.

Райнер розплющив очі вдома, у своєму кабінеті. Коли він нарешті прийшов у себе, то згадав цей момент. Якраз перед експедицією. Зараз на комп’ютер мало б прийти повідомлення. Тремтячими руками, чоловік відкрив робочу пошту. Жодних звісток про нові експедиції. А планета А780ЕІ? Райнер одразу ввів її назву та координати у пошук. На всіх актуальних картах її ще не було. Як і в реєстрі щойно відкритих планет М класу.

«Значить, він щось зробив із реальністю. Так, що б я не зміг більше туди потрапити. Може, він змінив розташування планети, чи щось таке, або…» — голова раптом сильно розболілась від цих думок.

«Не дуже то і хотілося»

Професор встав зі столу та швидко дістався домашнього комунікатора, прикріпленого на стіні кабінету.

Довгі гудки. Довгі хвилини очікування. У Райнера тремтіли руки та стигла кров у жилах.

— Алло, привіт тату! Давно ти не телефонував, щось сталося? — Джек усміхнувся йому із екрану.

— Та я… Ти знаєш, просто хотів сказати, що люблю тебе синку. Дуже сильно люблю.