«42 фантасти» продовжують вивчати Південь, і після дивних степових казок знайомляться із його темним боком. Провідником цих потойбічних мандрів виступить Євген Лір.
Євген Лір — письменник, перекладач і підпільний гуманітарій з міста Запропади, степового краю, що працює переважно із темним напрямком літератури. Перекладав твори класиків горору і пригодницькі книжки про Черептона Крутія для юних читачів, укладав збірки прози та поезії. Із власною прозою дебютував у видавництві Жупанського збіркою оповідань «Підземні ріки течуть», зараз працює над трилогією «Хассара», першая частина якої «Степовий бог» побачила світ (чи правильніше буде сказати - темряву?) у «Домі Химер».
1. Доволі часто письменники для своїх фантастичних творів обирають місцем дії великі міста - Київ або Львів. Чому невеликі і - особливо - (пост)індустріальні міста не настільки привабливі у очах письменників чи читачів?
У кожному конкретному випадку впливають різні фактори — іноді певне місто просто личить певній історії, — але, гадаю, основних факторів два. По-перше, це готовий міт міста. Коли ми вписуємо героя у контекст умовного Львова або Харкова, на його розкриття та на розбудову сюжету загалом починають «працювати» десятки впізнаваних локацій, елементів місцевої культури й ідентичності, міські легенди, діалектні топоніми, тощо. Перед автором відкриваються широчезні інтертекстуальні та інтеркультурні можливості: проходячи повз Оперний театр у Львові, персонаж може кинути репліку про смерть і Париж, і перед уявою читача одразу постає знайома трійця Бу-Ба-Бу. З малими містами у цьому аспекті працювати складніше, адже коло читачів, що потенційно зможуть розкусити алюзію, сильно звужується.
Другий момент — це ширший (порівняно з іншими територіями України) простір можливих ситуацій. Київ і Львів — найвідвідуваніші туристами українські міста. Можливість і, головне, правдивість зустрічі персонажа зі «звичайного» світу з дивами в окремих людях чи групах людей, що їх не помічає решта, там значно вища. Недарма ж прохід до Косого Провулку ховається у серці Лондона, а майстерня големів — на одній із центральних вулиць Праги.
Утім, мені як автору завжди було простіше працювати з малими, малодослідженими територіями. Там, де більшість читачів опиняться вперше.
2. Темна література переживає бурхливий розвиток в Україні, хоча дослідники кажуть, що зазвичай війна провокує створення гумористичної літератури, а жахи - ознака стабільних часів. Як, на твою думку, можна пояснити цей парадокс?
Насправді історія літератури, американської та західноєвропейської зокрема, свідчить, що особливої кореляції між часами і популярними жанрами нема — у жахів та гумору просто різні цільові, що можуть певної мірою перетинатися, але загалом відмінні між собою. До того ж, не варто забувати, що популярна темна проза у сучасному вигляді була значною мірою запозичена із західного канону. У нас діра майже в 70 років розвитку жанрової (та й не лише) літератури: поки у Сполучених Штатах відбувалось становлення Говарда Лавкрафта й Роберта Говарда, у нас нищили Володимира Свідзінського і цензурили Федора Потушняка (останній мав усі шанси закласти підвалини нової української готики).
До того ж, є й психологічний аспект: існує думка, що література жахів заспокоює, адже дозволяє відмежуватись від реальності, відчути не лише страх, але й можливість його підкорити, ілюзію контроля над ситуацією, врешті-решт.
3. Які виклики стоять перед неформальною освітою в Україні?
Простіше сказати, яких викликів нема 
Наразі ми маємо ситуацію, коли альтернативні джерела здобуття інформації користуються значно вищим попитом і авторитетом серед здобувачів середньої і вищої освіти за класичні — про це свідчать і кількісні (перегляди матеріалів офіційних представництв державних органів освіти проти «кустарних» ютуб-каналів, сайтів і спільнот), і якісні (формування нової ґенерації лідерів суспільної думки в лавах умовних інтелектуалів) показники. Незалежні майданчики діють в умовах конкуренції за глядача, а тому вимушені демонструвати якість геть іншого порядку — коли твоя зарплата напряму залежить від кількості вдячних глядачів, у твоїх інтересах вразити їх і «підсадити» на ту галузь знань, яку висвітлює твій проєкт.
З іншого боку, неформальній освіті суттєво бракує системності: для більшості авторів контенту ця діяльність не є основною, також часто людині доводиться поєднувати одразу декілька функцій — промоутера, фактчекера, дослідника, сценариста, оператора і монтажера. Джерела неформальної освіти тримаються на ентузіазмі, тоді як офіційні — на перевіреному бюрократичному механізмі.
На мою думку, жодна з цих двох шкіл не здатна дати повноцінну освіту самотужки — вони працюють лише у поєднанні, доповнюючи і підстраховуючи одна одну.
