Вчергове повертаємося до Запоріжжя і маємо розмову з дослідником козацтва та людиною, якій не байдужа її країна та мала Батьківщина. Сьогодні у «42 фантастах» розмова з Валентином Терлецьким.
Валентин Терлецький - письменник, поет, журналіст і музикант з Запоріжжя. Любителям фантастики має зацікавити його роман в новелах «Кілька років зими» про тоталітарне суспільство, у якому заборонені казки. Окремі новели роману можна рекомендувати як чудовий взірець короткої прози. Останніми роками Терлецький працює над епопеєю «Книга сили» - історичному романі з елементами легендарного епосу, що базується на дослідженні епохи козацтва.
Чи відчуваєш ти межу між фантастикою та метафоричною прозою?
Звісно, певна межа є, але вона суто власна, внутрішня, особиста у кожного письменника, хто намагається працювати жанрово, або й на перетині жанрів. Є твори, скажімо, наукової фантастики, або конкретні «космічні» теми, або «жахастики» - там все ясно, здебільшого вони прямолінійні. А є така фантастика, де закладений потужний філософський струмінь, алегоричність, метафори, підтекст тощо. Ось як наприклад химерна проза чи магічний реалізм. Що це - теж фантастика? На мою думку, це швидше якийсь надреалізм, оскільки творці таких речей позиціонують їх, все ж таки, як реальні історії, загорнуті у нібито фантастичну обгортку. Але ця межа сама по собі химерна, бо часто реальне життя перевершує найбільш сміливі фантастичні експерименти) Особисто я «чистої» фантастики ніколи не писав, але відчуваю приємність, коли мене зараховують інколи і до фантастів - через деякі мої твори, які жанрово належать до химерної, метафоричної прози, або й до антиутопій.
Чи є щось, чого не вистачає у сучасних творах про козацьку добу?
Мені здається, що у таких творах всього зараз вистачає, і фактажу, і домислів, і гіпотез, і цікавих, а, головне, свіжих сюжетів. «козацька» проза різна, принаймні з тих, котрі траплялися мені на очі. Розмаїття коливається від відвертої «попси» та «жіночих романів» до якогось козацького кіберпанку. І це добре, адже чим більше ми популяризуватимемо це унікальне явище і цей героїчний український епос, тим більше у нас шансів на прорив - світоглядний, культурний, патріотичний, ідеологічний, і навіть, зрештою, економічний. І тут, саме на цьому етапі формування спільної гордості та пошани до історії України з проекцією у розбудову майбутнього держави і народу, на перший план виступає навіть не якість цих творів (вона завжди буде нерівною), а кількість. А якість з’явиться сама собою - літературі також притаманні всі наявні ринкові процеси, які дозволяють самоочиститись і викристалізувати лідерів цих творчих перегонів, які зрештою формуватимуть попит/пропозицію. Щодо мене, то в даний момент, працюючи над серією романів про добу Козаччини аж до нашого часу, я виконую власну місію, яку не я веду, а яка, навпаки, веде мене. Це азартна і відповідальна справа, яка захоплює без залишку. І водночас - це спроба створити новий український героїчний епос, якого, на мою думку, все-таки не вистачає в нашій сучасній літературі.
У Запоріжжі, попри всю символічність Січі, все ще впевнено почуває себе (пост)радянський наратив. Що ще треба зробити, аби місто прокинулося?
Розмірковувати на цю тему і складно, і просто водночас. Нібито все на поверхні - не вистачає людей, які робитимуть Запоріжжя українським, сучасним, процвітаючим, тобто - пасіонаріїв. Здебільшого враження про стан міста і громади правильно сформульовано у питання - всі сплять вічним сном. І найгірше, що всіх цих сплюхів такий стан цілком влаштовує. Активних, по-хорошому божевільних «двигунів», активної частки суспільства тут заледве відсотків 10. Але саме завдяки їм, наприклад, в Запоріжжя не прийшов «руській мір» у 2014 році. І невідомо, як склалась би ситуація, коли б ті інші прокинулися, якби їм раптом стало не байдуже. Тож, інколи краще, коли більшість спить - таким чином звільняється простір для дій тих, хто прагне і сам жити на повну, і оживляти світ довкола. А робити в цьому напрямку є багато чого - починаючи від вирішення екологічних проблем, закінчуючи свідомістю зовсім юних запоріжців.
