Тимошенко Олексій

Ілюзія (Знято на прохання автора)

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2210
Підписатися на комментарі по RSS

Текст оповідання знято на прохання автора

Майстер-клас В.Єшкілєва. Відгук Олексія Тимошенка

Четвер, 22 листопада 2012 г.
Рубрика: Майстер-клас
Мітки:
Проглядів: 962
Підписатися на комментарі по RSS

ИзображениеЦього разу, як і раніше, зустріч була продуктивною, а спілкування – приємним та корисним. Оскільки колеги по перу вже висловилися, додам лише декілька слів, для того щоб картинка остаточно склалася. Приєднуюся до вражень про невимушену атмосферу майстер-класу, що якраз не дивно. Володимир Єшкілєв щиро ділився своїм авторським та життєвим досвідом, жартував і навіть підтримував учасників, мовляв, найгірше для письменника – то самопригнічення та зневіра у власних силах. Форма проведення зустрічі трохи відрізнялася від інших майстер-класів, на яких я мав за честь бути присутнім. Скажімо, раніше ми починали із висловлювань інших учасників про твір, тепер першим починав автор твору із невеличкої анотації про свій «шедевр». Тобто ідею твору автор міг озвучити одразу. Далі учасники задавали питання до автора, щоправда поступово така схема трохи змінилася і перетворилася на активне обговорення. Проте починав завжди автор. Звісно, опісля майстер теж додавав, коментував, уточнював.

Далі…

Олексій ТимошенкоКоли дізнався, що на майстер-клас відводиться стільки часу, захвилювався – чому так багато? Адже, були заявлені мініатюри. Що ж там розбирати? Виявилося, розбирати можна довго, весело та з користю.

Відзначу вдалий вибір місця проведення майстер-класу – у Музеї фантастики та космонавтики, що розміщувався у РЦ «Дивосвіт». Тобто навіть стіни допомагали! Але таки не врятували...

Майстер-клас мав цілісний вигляд, спочатку невеличка лекція Володимира Арєнєва, потім аналіз творів. Відмічу цікавий стиль Володимира, що одразу виявився у словах - “висловлюємося про тексти, а не про автора”. Тексти не лише аналізувалися, але й можна було почути варіанти подальшого розвитку подій, чи альтернативної кінцівки, себто, на майстер-класі реально можна було в обговоренні отримати необхідну інформацію для того, щоб довести твір до пуття. Розбирали традиційно, спочатку присутні висловлювалися про твір, потім Володимир, і останнім акордом звучало слово автора. Оскільки часу було вдосталь та й приміщення спонукало (то була чудове приміщення, де і книжки, і чорне-біле фото, історія космонавтики, одним словом, гарно), розбиралося КОЖНЕ слово. Резюмувати можу наступне: гарну мініатюру написати важко, і якщо твір невдалий, шансів, що читач заблукає у словесному лабіринті твору, буде багато. Зокрема, у нашому колі виявилося, що часто автор вкладав у твір зовсім не те, що сприймав читач. Ну, або читач сприймав зовсім не те, що вкладав автор. А у випадку із моїм твором, так ніхто нічого не зрозумів. Отже, перша проблема, яка кристалізувалася: яким чином у мініатюрі донести основну ідею? Мій висновок: треба, щоб у творі ідея була ) Ідея відпрацьована, логічно обґрунтована. Ще одна проблема: виявилося, що часто частинки твору, або непов’язані між собою, або різні за стилем. Це проблема структури твору. Виявлялося: або задовга зав’язка, або відсутня кінцівка, або у тексті взагалі чогось немає і автор пояснював, що мав на увазі. На тлі зазначеного намалювалася проблема логічного зв’язку між різними подіями, фактами, діями. Ще одна - стиль. Іноді у творах був не дотриманий єдиний стиль.

Ще раз хочеться подякувати і потиснути руки всім учасникам дійства. Можу сказати наостанок, що було “і класно, і прикольно”. Ну, це вже наше, майстеркласове...

Куратор і Вічність

Вівторок, 2 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2564
Підписатися на комментарі по RSS

 

Миттєвість перша.   Острів Джарилгач

Виявляється, що  Тар щиро засумував за чистою  блакитною водою. Прозора. І на дотик така тепла. А яка краса навкруги! Словами не опишеш, почуттями не розмалюєш!

“І так завжди було, ще коли життя на Землі лише народжувалося”, – раптом подумав Тар. Він посміхнувся і дивний стан його охопив, здавалося, що на мить здійснив він подорож у часі і опинився у тому світі, де все наповнене життям, де сонце - жива істота, яка царює на небі, дарує тепло та світло людям, а вночі зникає. Ген-ген, тож на золотій колісниці, запряженій  золотогривими кіньми, пролітає небом  бог-сонця  і вирушає у щоденну подорож на ім’я “вічність”! І цей Дідо-Всевидо уважно спостерігає за  світом, за людьми, за всім живим, що  є  навсібіч. І здавалося  Тару, що чує він золотий дзвін славного минулого пращурів, які здавна тут проживали, і  цей дзвін ніби нагадував, “не сумуй, Таре, адже життя  продовжується, і тобі, сину XXII століття,  аж ніяк не можна падати духом”.  Раптом сонце затягнуло хмарами і світло бога-сонця  почало зникати, відчуття дивного розчинятися у повітрі, а світ Яви почав знову вступати у свої права.

Ех ти, астронавте,  годі фантазії!

Та як хотілося там, далеко від Землі,  у подорожах від планети до планети, у закритому просторі  корабля вдихнути свіжого морського повітря, привітатися із вітром. Тепер у нього є така можливість! Його ж бо списали, відправили, так би мовити, у  “відпустку”. Ко-мі-сія!  І  саме тоді, коли він разом із хлопцями дістався таки Мертвої планети. Планети одного дерева. Нави. 

Про те, що Тар уже не зможе піднятися на борту  “Чумака 3” у складі рідного екіпажу, думати не хотілося, врешті-решт, і на Землі роботи багацько. От скажімо тут, у  Центрі відпочинку для обдарованих дітей, що розміщувався на острові Джарилгач,   біля Маяка. Далі…

Кульгаве щастя

Четвер, 22 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2597
Підписатися на комментарі по RSS

     Тарас йшов вузенькою вулицею старовинного містечка, а думками линув до неї, тієї красної дівчини, образ якої  викликав у нього  прискорене серцебиття та наплив гарячої рідини, що заливала його обличчя.  Її звали Любка, вона була гарна і неприступна.  У багатьох чоловіків, які сновигали навколо неї, серце починало шалено гупати. Проте  найбільше – у Тараса.

     Вулиця була не тільки вузенька, але й довга, нескінченно довга. Якби йому друзі не розповіли, як дістатися  до Майстра, напевно він би його не знайшов. Так би і блукав до глупої ночі, звертаючись за допомогою до тих, кого зустрічав на своєму шляху. “Ви не підкажете, як знайти…. ну, Майстра, чоловіка, який… ні... того, який зможе допомогти… Коваля…Майстра… Коваля… людину незвичайної долі…знавця”. Не може ж бути, що в них тут багацько ТАКИХ. Майстрів. Спеціалістів, провідників у лабіринтах людської душі.

  “Ні, таки треба було взяти машину”, – подумав Тарас. Мандруючи цією довжезною вулицею, він відчув, що ці мандри почали потроху набридати; дивно, але важко було не ногам, щось інше… так … щось інше. Можливо –невизначеність? Нас завжди втомлює  майбутнє,  якого ми не знаємо, майбутнє, в яке може зовсім раптово перетворитися наше теперішнє. Перетворитися так швидко, що ми не встигнемо навіть побачити, відчути, коли станеться ця мить. А так хочеться стати володарем пісочного годинника і стрімко перевертати його для того, щоб подивитись, як піщані секунди утворюють ріку хвилин. Ось вона – спроба спіймати  плинність часу. Проте життя – не пісочний годинник! А час – не пісок.

      

Далі…