Засіб від самотності

Засіб від самотності

П’ятниця, 7 березня 2014 г.
Проглядів: 2175
Підписатися на комментарі по RSS

Суворий і холодний океан бавився жорствою. Накочував тягучі хвилі на піщано-кам’янисте узбережжя, де-не-де закидане іржавою рослинністю. Ще далі пляж переходив у круті схили. Бувало, там з’являвся хтось із місцевих — будова тіла дозволяла їм подібні підйоми та спуски. Вітер не посилювався, але збиралося як на дощ. Оглядач тішився самотністю і спокоєм. Він вже вкотре думав, що варто залишати цей не надто гостинний берег і щось вирішувати. Та попри все, йому тут подобалось. Відчувати себе важким, неповоротким, мокрим. Втіленим.

— Ніколи не розуміла, як можна проводити стільки часу на поверхні, — почув він раптом думки Мандрівниці.  Випробувальниця найвищого рівня, вона була першою прибічницею та ще й паростком Далекозорого. Не поділяла захоплення Оглядача зовнішнім світом, проте цікавилась ним особисто, справедливо вважаючи, що їхні нащадки могли б стати зухвалими підкорювачами Простору.

— Дарма, тут гарно, — відповів Оглядач.

— Цікаво, як тут було колись? До занурення? — Мандрівниця відбрунькувалася вже після катастрофи.

— Тісно, мабуть. Популярний маршрут, важливий вузол. Хоча, я вже й до ладу не згадаю, як це не дивно.

Мандрівниця роззирнулася. Навряд чи її тішив шанс лишитися тут. В глибині почувалася вільніше. Принаймні, не потребувала громіздкого костюма для підйомів. Рухалася швидше, стрімкіше, але, нажаль, варто було триматися ближче до дна, де вплив ядра відчутніший. Вона знала: після катастрофи вибрали саме таку форму, яка дозволяла чимглибше занурюватися, максимально вберегтися від хижаків, але й виходити на сушу. Вибрали, ще й удосконалили, бо без костюмів не могли знаходитись надто довго у надто нестійкому полі планети — ризикували бути розвіяними чи просто спотвореними. Правда, при бажанні й достатній кількості енергії можна було б згенерувати й дещо інше. Деякі з них так і зробили — пішли на поверхню назавжди. Та їх більше ніхто не бачив. Мандрівниця не думала, що їм вдалося зберегти цілісність після розпаду чи пошкодження костюмів.

І взагалі, Далекозорий правий — пора звертати цей неперспективний напрям.

Інша справа — поза атмосферою, між планет… Але там власні особливості. Вже вкотре Мандрівниця подумала про те, що заради ледь не всесильності їм довелося стати надто вразливими. Сильний сонячний вітер здатен знищити їх, гравітаційні відголоски при невправному маневруванні можуть спотворити. Не всім варто туди — надовго. Кількох мандрівників, що були розвіяні там, вона ще пам’ятала…

Але що вдієш? Треба шукати вихід. Вони тут мов у пастці, вже давно не поділяються на подорожніх чи обслугу. Ще якось підтримують розмір та рівень розвитку власної популяції, але зв’язку з іншими так і не відновили. Енергії вистачає тільки на переміщення в межах зоряної системи. Інший портал, котрий дозволив би вийти хоч куди ближче до інтенсивних маршрутів, поки не знайдено. Та й чи є він? Чи можна його відновити?

— Думаєш, ми залишимось тут назавжди? — вона замилувалася грою енергетичних променів і вихорів простору, якими користувалася для виходу з-під дії планетарного поля.

— Хто знає, — Оглядач не звик до марних сподівань. — Але якщо так, я хотів би лишитися на поверхні, хай недовго, аніж в одноманітті глибини та мороку. Тим паче, я вірю, що в тутешніх щось та й вийде. Хоч Далекозорий і не поділяє моїх думок.

 

***

«День 11-й місяця жовтня 1882 року від Р. Х.

Сьогодні на узбережжі з’явилося ще декілька морських слонів, до двох десятків. Мабуть, їх зігнали зі звичного місця. Вони виглядають як залишки більшої групи. Я вже й не сподівався… Цьогоріч їх більше, ніж минулої осені. Але багато чужаків. Місцевих значно поменшало, та й молодняка небагато…» — Стенлі пам’ятав ледь не кожного: голос, ходу — хоча навряд чи хто, крім нього, назвав би такий спосіб руху ходою — рани на масивних шиях самців, виразні очі самок. Було в їхніх очах якесь щемливе приречення, немов у Беккі — в ті рідкісні миті, коли вона приходила до тями.

Стен закрив щоденника. Знав: через спогади не напише більше й слова. Він був не надто вправний писака. Завдяки дружині опанував основи — вона так цього прагнула! — а потім… Потім з’явилося достатньо часу, котрий хотілося згаяти якнайшвидше, от і навчився. Краще поспостерігати за вайлуватими створіннями, що розтяглися біля води й незграбно обсипаються піском або жваво пірнають з валунів. Знову перелічити. Помилуватися виваженою впевненістю сильніших самців та поведінкою їх слабших конкурентів. Зрештою, роззирнутися: може, їде хто? Вирішив пройтися, поки день, і ще не час запалювати маяк.

Різкий сікучий вітер повернув відчуття реальності. Сталева бовтанка моря далеко на заході перемежовувалася з хмарами, немов клунки порожніх сітей — зі сріблястим уловом посеред палуби. Десь там, напевне, лютував шторм. Кидав лусочку суденця із хвилі на хвилю. Скрипів натужно такелаж, стримуючи видубілий спис щогли. Впивався гаками крапель у руки, лице, шию, заскакував під каптур, стікав за комір пекучими цівками, солоними від бризок чи від сліз… Ні, сейнер не для нього — Стенлі зразу це зрозумів. Єдине, про що мріяв після смерті Ребеки — лягти, як бог дасть, з нею в одну землю. До звіробоїв теж не повернувся. Було б дуже нерозважливо довірити власне життя примхливому океану. Та й через пам’ять про ті зболені очі, в які не встиг надивитися вдосталь, він більше не зміг би вбити жодного мірунга*. Опікуючись ними, він якось рятувався від самотності. Чи намагався замолити, в чому завинив.

 

***

Мандрівниця з’явилася перед головним відпочилою та повною сил. Її висновок був невтішним:

— Місцеві абсолютно нечутливі й обмежені. Навряд чи їм доступне поняття Простору, яке усвідомлюємо ми. Короткотермінова біологічна цивілізація, надто залежна від матеріальних форм та «брудної» невідсортованої енергії. За своїми особливостями вони не вельми відрізняються від костюму для підйомів, хіба, придатного для трохи іншого середовища. До того ж, не впевнена, чи здатні вони на контакт. Чи розумні вони? Маю великі сумніви. Кілька наших, фактично, пожертвували собою, щоб спробувати встановити із ними зв’язок. І — нічого…  Надто вже місцеві переймаються самознищенням і знищенням власного світу.

Далекозорий задумався. Вони всі втомилися. Потоншали, стали інертними до проблем, ризиків, майбутнього. Далекозорий бачив, що й Мандрівницю торкнулася ця пошесть. Надто довго і безуспішно ковзала та між планет аж до кордонів зоряної системи. І от знову повертається — вже час…

— Отже, я маю слушність: цей напрям слід звертати. Тупиковий шлях, — підсумував Далекозорий. — Можливо, глухий кут розвитку місцевої цивілізації є результатом збою більш глобальних процесів? Цілком вірогідно, метеорит не лише нас у пастку спіймав, а й не дав розвинутися тут новій гілці розумного життя.

— Чому б і ні? Хоча… Мабуть, варто прислухатися до Оглядача, він більше знається на структурі цього світу. — Мандрівниця обіцяла донести міркування до Далекозорого, а він хай вже вирішує, що з тим робити. — Може, якраз навпаки: у цивілізації з’явився шанс, бо ми були тут замкнені? В такому разі, чи маємо ми право наважуватись на радикальний крок?

— Не знаю… Оглядачу, звісно, видніше. Але він надто вріс у цей світ, і розчиняється все більше й більше. На його місці варто було б деякий час не виходити назовні, триматися ближче до ядра. Він упереджений.

Далекозорий відчув напругу. Йому дедалі важче плекати в собі переконаність. Надто все нестійке, нестабільне, неоднозначне в чужому для них світі.

— Мандрівнице, ще є трохи часу на роздуми. Проте, поки я бачу лише один вихід: ризикнути і штучно відтворити аналогічне потрясіння. Або ми відкриємо портал і підемо звідси, або ж так чи інакше загинемо разом із цією планетою.

 

***

Маяк, немов справдешній вояка, виструнчився над скелею обабіч дороги. Сонце бавилося з люстерком моря, раз-по-раз черкаючи промінцями сіре схололе каміння. Стенлі пильно вдивлявся в далечінь, ніби силився побачити бодай тінь вчорашнього шторму. На небі — ні хмаринки. Навіть вітер, і той закляк. Сімейки мірунгів розляглися на узбережжі, мов перестиглі бананові грона, упрілі та потемнілі під сонцем. Повітря прозоре, аж ріже в очах.

Стенлі кинув поглядом на північ. Зі сторони Сан-Франциско їхала знайома таратайка. Прудкий Джейк зо два десятка років працював листоношею для малочисельних поселень, а заодно й вів невеличкий бізнес: підвозив усіляку господарську дрібноту за потребою.

— Здоров був, синку! Ще не занімів до решти?

— І тобі не хворіти… Як бачиш. — Стенлі криво усміхнувся. — А ти не обсадився ще? Вдовицю-фермершу яку не знайшов?

— Все б тобі над старим знущатися! Здичавів геть — певно, тижнями їдкі слова призбируєш. Кому нині треба такий підтоптаний обідранець, крім вас? — Наскрізь пропилений сивовусий чолов’яга, сухий, як патик при дорозі, зіскочив з козел.

Стенлі розсміявся і міцно потис Джейку руку.

— Як ти там, друже? Що видно, що чутно в місті?

— Все по-старому, нічого й розказувати… А, правда, Харрета посадили.

— Харрета? Це той плюгавий, котрий спивався в «Лисячому хвості»?..

— Таки той… попередник, — Джейк підморгнув. У свій час Харрет відмовився від місця на маяку, років з десять тому.

— Та як же це?

— Банк пограбував! — реготнувши, відповів Прудкий Джейк. Присів на найближчий камінь, витяг із кишені засмальцьованих штанів люльку і неквапливо заходився набивати її тютюном. Стен без зайвих церемоній опустився просто на пожовкле узбіччя. Вусань тим часом вів далі:

— Десь, мабуть, тижні зо три як, звалилося йому неочікуване щастя — енна сума грошей. Скільки вже їх там було, звідки — хто ж тобі правду скаже? Але через три дні гармидеру і розгулу затявся Харрет із Лютим Бартом за картярським столом. Таким вже себе відчайдухом-злодієм відчув, що ну. Цілу ніч грали, півстола грошми засипали, отут в Харрета гроші й закінчилися.

Джейк затягнувся, ковтнув із фляжки і продовжив:

— Азарт, як розумієш, тонка штука. Погодився Барт грати далі в борг, але при одній умові: в разі програшу Харрет пограбує вказаний йому банк. На тому і зійшлися. Хто програв, здогадатися неважко, — Джейк зі Стенлі обмінялись посмішками. — Обібраний до нитки, та ще й в боргах, Харрет запив — тепер уже з горя. За тиждень ледь не кожен знав, що він грабуватиме банк. При чому, — хто з корисливості, хто шкодуючи, — годували, підкидали йому кілька пенні на випивку, а Крихітка Доллі з шоу навіть дарувала в борг любов і ласку.

Стенлі осміхнувся. Пригадав похмуру залу «Лисячого хвоста». Шум, крик, жіночий сміх, скиглення й зойки піаніно… Не бажав навіть думати, що  міг би лишитися десь там.

— І от дає йому Барт відмашку. Йде Харрет в банк, а там його вже зустрічають, за милу душу гроші в мішки пакують… Він і не очікував, що все так просто!.. Аж тут знайшовся якийсь вискочка-кур’єр, котрий не злякався, кхи… і заходився його крутити, — Джейк зі сміхом пихкав люлькою, щоразу сухо покашлюючи. Чим емоційнішою ставала оповідь, тим більше його турбувала ядуха. — А директор відділення кур’єру по голові — бац!.. кхи… А той об куток столу — і на смерть… кхи-кхи… Касир під шумок за гроші — і ходу… аха-кха-кхи… А директор побачив те все… зрозумів, чим діло пахне… кхи-кхи… запалив приміщення — і вшився.

Він прокашлявся, трохи заспокоївся. Вибив люльку об підошву, ковтнув ще, втерся.

— А там щось ще й вибухнуло на додачу. Витягли Харрета ледь живого. Надавали копняків і прогнали від гріха. Виявляється, Лютий Барт з директором надумали пограбувати банк раніше. А з того телепня хтіли зробити цапа-відбувайла. Директора взяли у той же вечір. А Барт хитрий, тварюка, — кажуть, в Мексику злиняв. Може, брешуть. Та Харрет прийшов і впросив його посадити від гріха — все одно, мовляв, не жилець, як не Лютий, то боржники зі світу зведуть. От і взяли дурня чи то в’язнем, чи то двірником, а чи то наглядачем — аби не пив тільки… А, чортів тобі! Куди пішла?..

Прудкий Джейк підскочив до таратайки, смикнув повід.

— А ти тут як?

— Та по-старому, що в мене…

Джейк запитально кивнув у бік моря: знав, що Стен опікується морськими слонами.

— Бачиш, живі. Ще й чужих прибуло… Зошитів з олівцями привіз мені?

— Аякже! Пішли, — Джейк рушив до маяка, ліниво покрикуючи на кобилу. Стенлі поплентався слідом. — І гасу привіз, і муки, і набоїв про всяк випадок, хоч ти й не просив.

— Дяка, друже.

— А вертатимусь, подарую тобі цуценя, чи що… Хоч якийсь засіб від самотності. 

 

***

Вони занурювалися все глибше і глибше, а коли ставало геть темно, починали підйом… Мандрівниця ковзала за Оглядачем невідступно, мов тінь — вверх-вниз, вверх-вниз, вверх-вниз… Відчувала, після розмови з Далекозорим йому треба заспокоїтись.

Дивний він — Оглядач. Дивний  і незрозумілий. Чи то на нього так діє світ?..

— Отже, ви вже все вирішили? — Він різко зупинився і завис у товщі води, немов планетоїд у серпанку космічного пилу.

— Зручний випадок. Далекозорий визначив місцеположення планети, сила удару буде відповідною до розрахунків… Усе зійшлося. Наступна нагода трапиться нескоро.

— Все одно, я не розумію. Ще молодих, як ти, зрозумів би, але Далекозорий… Ми колись багато з ним мандрували і з досвіду знаємо: нищити сплески розуму у Всесвіті — то надто нерозважливо.

— Але ми перебрали усі варіанти, Оглядачу.

Він різко рвонув далі, глибше не занурюючись. Незадовго дно підступило ближче — певно, наближалися до суші. Навколо побільшало аморфних напівпрозорих істот.

— Дивися, Мандрівнице. Я люблю спостерігати за цими створіннями. Вони чимсь подібні до нас. Майже однорідні й мало чим відрізняються від середовища, що їх оточує. — Оглядач зачепив плавцем і розкрутив круглу пласку масу, а тоді одним змахом розсік її надвоє. — Були б вони розумні, може б, навчилися генерувати необхідні форми, от як ми.

Мандрівниця заворожено спостерігала, як рефлексує пошкоджене водянисте тіло. Попри її скутість деінде, крім зовнішнього Простору, вона визнавала, що цей світ її хоч і не приваблює, та цікавить — безсумнівно.

— Вони навіть розмножуються подібно до нас, але в більших кількостях. Спостерігаючи, подумав: а раптом розумне життя тут стало можливим тільки тому, що ми виявилися замкнені? Що як свідомість аборигенів, у розумності котрих ми далеко не впевнені, — то побічний продукт нашого існування? Чи, радше, розпаду…

Вони пливли крізь хмару плескатих створінь, і Мандрівниця намагалася сприйняти їх як дещо цілісне. Зрозуміти, як це: розсипавшись на дрібні фрагменти тонких сутностей, стати багатьма свідомостями водночас.

 

***

Не спалось. Ще за дня, як на горизонті з’явився корабель, Стена почав турбувати неспокій. Тривога зросла, коли до узбережжя підійшов човен. Дев’ятеро обідранців довго розповідали про свою невдалу навігацію і проблеми в дорозі, злодійкувато зиркаючи навсібіч. Один з них назвався старшим помічником капітана Вілом Бенксом. Видублений морськими вітрами дідуган слів дарма не витрачав, та лишень поглядом зупиняв надто говірливих чи надміру розв’язних. Було видно, що супутники його поважають попри невисокий зріст і не надто міцну статуру. Чи бояться.

Стенлі дивувався, як вони примудрилися випадково проскочити Сан-Франциско. Але помічник пояснив, мовляв, мають серйозні проблеми із приладами після останнього шторму, і дуже зрадів, що порт недалеко.

Та відбуття човна у сутінковому мареві не додало Стену ні спокою, ні впевненості. Невиразне почуття небезпеки ставало дедалі міцнішим. Навіть ковток віскі, пляшку якого тримав про всяк випадок, мало чим допоміг. Доглядач маяка лежав навзнак на твердій лаві, уп’явшись в пітьму стелі. Прислухався до ритмічного подиху вод, постогнування мірунгів, мишачого вовтузіння по кутках… Коли світанкове проміння почало пробиватися крізь тьмяну шибку, Стенлі не витримав, одягнувся тепліше і вийшов у вранішню студінь.

З півночі долинув постріл. 

Доглядач рвонув до краю схилу. Те, що він побачив, могло привидітись хіба в жахливому сні. З півночі вздовж берега рухалася група, озброєна міцними довгими палюгами. Перші з них уже встигли дістатися до лігвища морських слонів і взялися розмахувати дубинами, галасувати і всіляко відтісняти неповоротких тварин від води до скелястого урвища, на якому стояв маяк.

— Геть, бісова наволоч! — крикнув Стен і ледь не зловив кулю.

Він кинувся назад до маяка. Рвонув двері. Смикнув кришку скрині, що слугувала йому за шафу й сейф водночас. Безпорадно скрипнули завіси.

—… торговці, кажеш? Китайські спеції, кажеш?.. — мурмотів він сердито, шукаючи додатковий магазин. Схопив спенсера і вискочив геть.

Внизу відбувалась не битва — побоїще. Кілька молодих самців, що поки не спромоглися обзавестися гаремами й мешкали з північного краю, вже лежали забиті, а чи то просто оглушені. Самиць не били цілеспрямовано, хіба ті потрапили під руку. Найбільше діставалося дитинчатам: їх у нападі паніки потовкли дорослі тварини.

Стенлі опанував їдку лють, що застила очі, і виважено прицілився. Найближчий до нього загонщик впустив дубину, схопився за правицю і скоцюрбився до землі. Це не лишилося поза увагою жодного. Поранений нестримно лаявся і крутився на землі, мов той вуж на пательні. Звіробої забарилися.

— Ей, Бенксе! Чи як там тебе і твою бісову маму?

Поряд цвикнуло. Друга куля пройшла по дотичній до каменя ледь не в дюймі від щоки. Зойки і стогін наляканих тварин заглушили лайку пораненого. Раз-по-раз чулося низьке злісне зрикування — певно, котрийсь із самців не хотів упокорено вмирати і оборонявся. Стен вдихнув глибоко, перекотився, прицілився, вистрілив. Повернувся.

Другий.

Той і не скрикнув.

— Забирай свою погань із мого берега!

Цвик-цвик. Цак… хмарка пилу залоскотала в носі. Стенлі чихнув у кулак. Перекотився, вистрілив — майже всліпу. Сховався.

Цвик-цвик.

Знизу все так же покрикували мірунги — відчайдушно, щемливо, жалісно.

— Ти живий, Бенксе?

Цак-хишшш… — камінці хльостко задріботіли об суху траву. Знизу долинули люті прокляття.

— Ти наступний! — Стенлі відсунувся від краю і переповз у бік маяка. Там ховалася стежка для спуску. Треба взяти її під контроль, доки ті покидьки не оговталися.

Скільки ж їх там? Десять? Двадцять? Набоїв не вистачить… Аби прибрати старшого, може б, забралися геть. Стен ліг горілиць, пересмикнув затвор і втупився в кришталеве небо. Як не хотілося продовжувати!.. Але там мірунги, його мірунги, благали про допомогу.

Стенлі визирнув: зміна позиції дозволила йому лишитися непоміченим. Людей на узбережжі виявилося не так вже й багато — не рахуючи поранених і вбитих, може, дюжина. Частині з них, у тому числі й Бенксу, довелося витягнути вогнепальну зброю та випустити з уваги тварин — ті квапливо утікали до води. Ще кілька звіробоїв намагалися дістатися до особливо великих самців, ще досить товстих у цей час. Людям було байдуже, що це чи не останні мірунги на всьому узбережжі, а може й у світі…

Спершу варто дістати найдебелішого, з палицею, подумав Стен. Бажано, не на смерть, а для роздратування. Бенкса — наступним. При можливості, наповал. На хвильку закрив очі, уявив, як діятиме. Глибоко вдихнув. Раз і (затвор)… два і…

Чорт. Зачепив.

Одяг на правому плечі просякнуло теплим.

— Забирай своїх, Бенксе, бо я відстріляю вас як скажених койотів! — Стенлі відкотився ближче до маяка, пересмикнув затвор і визирнув. Розрахунок виявився вірним. Звіробої метушилися серед тварин, забирали поранених  братчиків, відступали. Певно, човен пришвартували десь там, за мисом. Коли вони зникли з поля зору, вирішив спуститися.

Берег спорожнів — крім трупів дорослих самців та дитинчат мірунгів, що померли в тисняві, поблизу лишилися хіба краби та чайки. Покійників було тільки двоє, Бенкса серед них не виявилося. Шкода… Значить, вони ще повернуться — принаймні, за здобиччю, можна бути певним… К бісу все! Чи є в цьому світі спокій? Чи єдиний спосіб виживати тут — рвати когось на шмаття?

Запаморочилося — може, від безпорадності, може, від втрати крові. Блідо-землиста замша потемнішала, мов политий ґрунт. Кепсько… Стількох молодих самців встигли покласти… Стенлі не втримався і важко опустився на коліна біля великого , ще теплого тіла. Десь там, поступово віддаляючись від берега, раз-по-раз вигулькували морські слони. Хай би шукали іншого місця для лігвища, а то хто ж їх захистить, коли його не буде?

Передчував.

Розумів, що рана серйозніша, ніж спершу здалося. У свідомості раптом стало чисто і безбоязно. Мабуть, варто було б помолитися, та слова не йшли.

 

***

Оглядач поспішав. Вперше пошкодував, що костюм цілком придатний для самітника, та геть не зручний для взаємодії. А модифікувати його не вистачить сили. Він якнайнадійніше зчепився із Мандрівницею кінцівками і чимдуж сильніше тягнув її вглиб. Костюм у неї був пошкоджений — це могло привернути увагу хижаків. Навколо стрімко сутеніло.

Далекозорий, ніби передчуваючи, зустрів їх біля грота, де зберігалося спорядження. Смикнув Мандрівницю за інерціюючий промінь так, що Оглядач ледь не впустив костюма. Коли вона ковзнула назовні, миттєво почала занурюватися ще глибше — від сильної втрати енергії їй не вдавалося стабілізуватися. Потрібне було відновлення чим ближче до ядра. Оглядач відштовхнув нерухому оболонку — пошкоджена, вона все одно не знадобиться.

— Плани змінилися, — Далекозорий був зібраний і надто напружений. — Мандрівниця мусить вирушати негайно. Закрайний не зможе скерувати комету. Його більше нема.

На якусь мить Оглядач закляк. Ще один… Скільки ж їх лишилося уже? П’ять? Десять? Двадцять? Він вже не знав напевне. Нових відбруньковувалося мало, скільки розвіялося — хіба Далекозорому відомо. Принаймні, раніше посилати не таку вже й досвідчену Мандрівницю ніхто не збирався.

Оглядач коротко виклав історію втечі. Особливо наголосив на тому, що місцеві не всі вбивали тварин, був і такий, котрий їх захищав. Якби не він… Небезпека була надто близькою. Костюм Мандрівниці пошкодило від удару нападника, а могло б закінчитися повним знищенням.

— Оглядачу, лишайся тут, вистачить тобі пригод на поверхні. Треба відновитися. Нас вже геть мало.

— Чи є в тому сенс? Якщо ми вирішили відновлювати портал таким чином, навіть не думаючи про ризики… Ми або самознищимося, або зможемо звільнитися із цієї пастки.

— Ти як і раніше вважаєш, що це хибне рішення? — чи не вперше Далекозорий не надто приховував розгубленість.

— Я вважаю… — Оглядач спершу збирався відповісти різко, але передумав. Зрештою, для чого розхитувати того, хто прирікає до знищення власного паростка? Ймовірність, що Мандрівниця не повернеться в будь-якому випадку надто висока. — Я збираюся згенерувати інший костюм. Байдуже, чим це кінчиться, я лишуся тут.

Далекозорий несхвально промовчав. І продовжив:

— Як повертатимешся на поверхню, то прослідкуй за планетарним полем. Сподіваюся, нам усе вдасться.

Коли Оглядач повернувся на берег, вже сутеніло. Після нападників лишилися кілька мертвих понівечених тварин, здебільшого самки і дитинчата. Судячи за останками, крупних самців розчленували і забрали. Власних мертвих закидали ґрунтом під стіною схилу — він зрозумів це за ледь чутним запахом вбивства і спалахами тонких сутностей, що поки не розвіялися над насипами.

Одного місцевого так і лишили серед тварин. Того, котрого Оглядач звик бачити постійно. Котрий їх захищав. Над тілом ледь в’юнився вогник. Певно, це і є відголосок його свідомості.

Раптом десь зверху зблиснуло.

— Я йду, — Мандрівниця зависла над узбережжям, ніби серпанок у тумані. Плетиво тонких і не надто яскравих променів.

— Бачиш? — Оглядач вказав на в’юнкого вогника. Співрозмовниця смикнулася, і той поплив до схилу, зчепився з іншими, що вже майже зблідли та розвіялися. Закрутився невеличкий променистий вихор.

— Візьми собі. Поки ще не сталося незворотних змін… Можливо, тобі вдасться зрозуміти їх, і ти не послухаєшся Далекозорого.

— Яке ж воно мізерне. Цікаво, якщо з’єднати їх усіх докупи, чи зможуть вони стати якоюсь відчутною силою? Ну, от, хоча б як ти, як я?

— Хто знає… — Оглядач звів очі догори. Він вже почав модифікувати свій костюм під місцевих двоногих, і почувався вкрай незручно. — Хотілось би те побачити.

 

----------------------------

*мірунги — морські слони

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>