Залізний дуб

Залізний дуб

Середа, 14 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2647
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

«— Скажи мені, що тримає землю?

— Вода висока.

— Та що тримає камінь?

— Чотири золоті кити.

— Та що тримає золотих китів?

— Ріка вогняна.

— Та що тримає той вогонь?

— Дуб залізний, єже є першопосаджений від всього ж, коріння на силі божої стоїть».

(стародавній слав’янський рукопис)

Страх насичував димне повітря корчми. Думали його втопити у хмелю, заморити славним тютюнцем з люльок, а не вийшло. Он він — в очах парубків осів. Затаївся. Поглядає пильно. Чекає, коли на волю вирватися криком, тупотом, кров’ю на землі.

Стінка на стінку — не страшно. На коня, панського, що поніс, заскочити, та зупинити на скаку з молодецьким гиканням — не страшно. А ось так чекати невидиму смерть...

Ой, лишенько, як же страшно!

— Наливайте, хлопці, ще по одній. Давай, корчмарю, не скупися. Один раз живемо.

— А бачили, як небо палало? У Нагуєвичах упирів палили, що добрих людей потинали. Вони, вони холеру принесли.

— Правильно! Це діло! На вогнище двоєдушників!

— А як упіймали-то?

— Кажуть, хлопчисько один показав. Сам упир, а своїх видав.

— От якби і нам хто показав.

Та — зирк один на одного. Хто упир, котрий холеру наводить?

Може, коваль Остап, що в темному кутку голову схилив та й у кухоль дивиться? Схожий, схожий — обличчя червоне, як у ката, очі блищать. Точно — упир! Але ковалі повинні червоними бути — вогнем обпечені. А раптом це піп місцевий, отець Лавруш, що навколо села з бабами ходив, святою водою кропив? Повернувся у корчму, та й кухля, по-мужицьки, з одного маху, не відриваючись, перехилив. Тільки кадик на худій шиї заходив. Руки тремтять, кухоль по зубах стукає — теж лячно Лаврушу, мабуть. Он, у Нагуєвичах, піп Вітошинський раніше за всіх помер.

А якщо упир — це дід Панько — довговусий, сивий, сидить, о стіну сперся, крізь сон на бандурі струни перебирає? Кожен сліпому хмелю наллє — усім пісню послухати хочеться. Спить Панько, схоже, і не дихає зовсім. Тільки вус у кухлі плаває, мокне. Може, саме зараз Панько людей і потинає. Недарма упирів двоєдушниками звуть. Одна душа в тілі, що спить, а друга світом гуляє — капості робить. Біля Панька хлопчина прилаштувався — поводир зрячий, за жупан дідовий тримається.

Хто-хто, а пан Лещицький — точно упиряка. За шаблю схопився. В очах хміль грає.

— Усіх вас зараз порішу! Кажіть, хто смерті моєї бажає?

Сам — голота голотою, а шаблю свою булатну, зброю збіднілого роду, не продасть нікому, скільки б не просили. Посильний від графа Потоцького приїжджав, монетами дзвенів. Ледве врятували. Чи то посильного, чи то самого Лещицького від охорони.

Скрутили його, як тоді, заламали руки, хміль у горло влили — заспокоївся. Сидить, дивиться з-під лоба. Ворога виглядає.

Тільки невидимий зараз ворог. Шаблею його не посічеш, кулею не візьмеш. Холера чорною дівкою йде по селах Галичини. Морова пошесть не щадить нікого — ні панство, ні люд простий. Спорожнілими дорогами лише вітер пил крутить, та вороння кряче.

Прокинувся Панько, вдарив по струнах — здригнулися хлопці, потекло по столу пиво:

«Не було ні Землі, ні Сонця,

Лише ніч непроглядна.

Летіло крізь ніч Око боже

З темряви у темряву.

Зупинилося Око, пустило Сльозу — росинку чисту.

Народився з неї Сокіл — Першоптах,

Злате перо, що розвіяло ніч.

Зніс Сокіл яйце,

І виріс Дуб — Стародуб, Древо світу

Із зірками на гілках.

Злетів Сокіл на вершину Дуба і мовив:

Я створив Вирій».

І — знову тиша у корчмі. Тільки вхідні двері поскрипують під поривами неспокійного вітру.

***

Я біг лісом вздовж дороги, безшумно линучи між гілок. Ніс лоскотав запах крові. Бордовими краплями просочувалась вона крізь старі дошки воза і вбиралася у дорожню пилюку. Переляканий візник — зовсім ще хлопчисько, ледь пушок на губі пробиватися почав, озирався на всі боки і щодуху поганяв нещасну худу коняку. Поранений лежав у брудній соломі і стогнав, коли віз підстрибував на вибоях. На почорнілих губах пузирилася кров.

Запах. Чую, відчуваю. Ні, не тільки крові. Запах металу. Так пахне чорна стародавня смерть.

Хазяїн буде задоволений — я узяв слід.

***

— Хлопці! У Остапа ж гість новенький вже другий день, як живе. А ну, ковалю, кажи, хто такий? Ти упиря привів, від якого хвороба пішла? — Микола-пасічник підскочив до столу коваля. — Га? Говори, сучий сине!

І звідки тільки спритність взялася? Зараз підніметься могутній коваль і щиглем покладе верткого, як пацюк, Миколу на підлогу — відпочинь, пасічнику, відіспись після хмільного. Але Остап тільки очі підвів.

— Родич це мій дальній. Звістку про смерть Марічки приніс. Не хочу я більше жити. Здохнути хочу.

— Всі ми тут здохнемо! Гайда, хлопці, перевіримо, що за родич такий.

— Ходімо, брати!

Навіть пан Лещицький протверезів — може, і для шаблі сьогодні робота знайдеться.

— Терновим, терновим вогнем упиряку палити треба.

— Ні, хлопці, ладна шабля — вона усяку нечисть краще від вогню візьме.

Висипали хлопці за двері, з задушливого повітря корчми під свіжий вітер. Отець Лавруш за ними поплентався — раптом відспівувати когось доведеться.

Корчмар залишився, підійшов і мовчки налив Остапу пива. І Панько-сліпий теж у тіні сховався. Спить. Тільки руку на плече хлопчині опустив — сиди, не рипайся. Встигнеш ще на людське божевілля подивитися — все у житті буде, якщо виживеш.

Остап випив хміль, немов гірку отруту; опустив кухоль у липку калюжу на столі, розчавивши муху, що зав’язла. Немає більше Марічки, холера забрала. Нема чого далі жити. Залишилося чекати, коли чорна дівка за собою покличе.

Подивився Остап у вікно. Хто це? Хто заглядав? Чий погляд у душу проник? Здригнувся хлопчина біля бандуриста, вп'ялися в його плече воронячі пальці Панька. Випав з рук корчмаря кухоль, розлетілися скалки підлогою. Ні... Здалося. Пусто за вікном.

Тільки сліпий бандурист чомусь раптом невчасно посміхнувся. Хто його зна, що у старого на думці?

Піднявся Остап. Вийшов. Рипнули двері. Відправився коваль за хлопцями до свого будинку на околиці. Рівно пішов, повільно, не хитаючись, як і не пив зовсім.

***

Віз влетів у село, сполохавши з дороги білу курку. Тільки-тільки хробака відкопала. І тут — копита, колеса, скрипіння, їде щось. «Кудах-тах-тах», — і на паркан, повз глечики, що висять, у двір — ледь врятувалася.

Я на мить замешкався біля села. Запах Хазяїна кликав уперед, і я пересилив неприязнь перед людським поселенням. Стрибнув, перекинувши у грязь глечик з паркану, помчав услід за возом. Запах Хазяїна наближався. Ось тут є хтось, що приніс частину його аромату, сидить у хаті, просоченій кислим хмільним запахом. Я підвівся і заглянув у вікно. Он він, хлопець, з котрим недавно Хазяїн розмовляв. Теж металом пахне, але не злим, добрим. А ще вогнем, іскрами і гіркотою. Ні, далі мені треба, Хазяїн на іншому кінці села.

Там, де повітря наповнене смаком майбутньої крові, що ще не встигла пролитися.

***

— Я піду! Пустіть мене.

Вихопив шаблю Лещицький, ех, славна у нього зброя! Тут і Микола поруч крутиться, встиг десь вили роздобути. Товпляться парубки, переминаються з ноги на ногу. Мовчить гість, не виходить, не поважає народ, що прийшов. Тиша у домі коваля.

Пан Лещицький ясним соколом злетів на поріг — де шляхта не пропадала! Рвонув на себе двері... І позадкував. Ні, не незнайомця злякався. Просто дуло пістоля у груди вперлося. Легко чужинець тримав зброю, як пір'їнку. Здавалося, так само, граючись, мимохіддю і вистрелить. Спіткнувся пан, мало не впав.

— Ну, кажіть, що треба?

— А чи не упир ти часом? — пролунало з натовпу. — Перевірити тебе прийшли. Час тривожний. Люди вмирають. Холера душить, ховати не встигаємо.

Лещицький, відчуваючи підтримку за спиною, підбадьорився. Шаблю зручніше перехопив.

— Перевірили?

Здавалося, що незнайомець глузливо посміхався одними очима. Наче не помічав спрямованих вил і сокир, не звертав уваги на страх, що затаївся. На незнайомцеві були червоні, заляпані дорожнім пилом шаровари і стара сорочка, яка давно вже втратила первісний колір. Піди перевір, обв'язане чи ні у нього під коліном полотно з льону-сирцю — ознака упиря. Та й обличчя ніби не червоне, навіть бліде якесь. Лисий череп незнайомця блищав на сонці, з верхівки на вилицю спускався довгий чорний з сивиною чуб.

А у руці — пістоль. Один заряд — на першого сміливця.

— Ну, чого мовчете?

От тільки ніхто не хотів бути цим першим.

— Так ти — козак? Яким вітром до нас занесло? Може ти чаклун-характерник? Га? Може, це ти упирів з могил підіймаєш? Або сам чорну Моровицю закликав?

Мовчить козак, тільки краєм губ посміхається. Кудись у далечінь дивиться.

Увірвався віз, заляпав брудом будяки, зупинився.

— Хлопці, лісорубів повбивали!

Зіскочив парубок з воза. Руки тремтять, назад озирається — чи не женеться хто слідом?

— Як повбивали? Давай, Грицько, розповідай швидше.

— Ой, так це Петро у возі! Погляньте, неживий вже зовсім. Не дихає.

— Як не живий?! Я ж поспішав! Ех, не довіз...

Грицько готовий був по-дитячому розплакатися. Навіть губа затремтіла.

— Давай, сину мій, розповідай.

Може, отець Лавруш і підбадьорив Грицька, але тільки хлопець все одно двох слів зв'язати не міг. Розповідав збивчасто, махав руками. Виходило, що не холера вбила лісорубів, яким він їжу возив — упирі занапастили. Сам Грицько нечисті майже не бачив, встиг тільки Петра у віз покласти, та назад чкурнув.

— Всю дорогу упирі за мною гналися. А я Петра врятувати хотів.

— Молодець, хлопче! Хоробрим козаком будеш. Он Петро, царство йому небесне, спасибі звідти скаже. Поховаємо по-людськи, не віддамо упирям на поживу.

— Дивіться, які рани у Петра! Хай йому грець, наче хто іклами рвав.

— Еге... Нічого собі зуби. Наскрізь груди пробили. Точно упирів робота.

Повернулася шабля Лещицького у піхви.

— Хлопці! Ось де упирі оселилися — на просіці. Гайда туди!

— Йдемо!

— Живи, чаклуне. Молись, щоб не ти винним опинився. Спочатку з твоїми друзяками впораємося, а потім вже розберемось, що ти за птиця.

— І Петра поховаємо, коли повернемося.

— По конях, брати! Моя Зорька на возі всіх вивезе!

— І в мене кінь добрий.

— Грицько, стій!

Здавалося б, гомін навколо, а почув хлопець козака, обернувся, зустрівся поглядом.

— Не їдь.

Владний погляд — всупереч не станеш. Дрижаки холодом пробігли спиною.

— Ти мені тут потрібен. Ти був біля його смерті, увібрав частину духу.

— Що?

Відчуває Грицько — не заспокоюються руки, ще більше тремтіти почали.

— Підійди сюди.

Козак вже стоїть біля воза, руку мерцю на лоба поклав.

— Підійди, підійди.

Тікати треба, задати драпака так, щоб п'яти заблищали. Городами, через паркани, забитися в батьківську хату, у темний куток і сидіти тихо-тихо, щоб не знайшли. А ноги самі до воза йдуть. І нікого навколо зі своїх — пішли всі, крім чаклуна.

— Ось так, молодець. А тепер візьми Петра за руку.

Взяв. Рука холодна, важка, наче свинцем залита.

Чаклун щось зашепотів, забурмотів собі під ніс. Страшно. Але головне — не пустити страх далі. Не злякатися так, щоб все село потім на сміх підняло, якщо хтось про мокрі штани дізнається. Ти ж хоробрий козак, Грицько Невдаха. Ти ж не боїшся...

І тут рука Петра ворухнулася.

— Тримати! Не відпускай!

Тримає. Ніби зі сторони за собою Грицько спостерігає. Може, це вже душа його з тіла вилетіла? Ні — живий ще хлопець. Відчуває, як холодні пальці долоню схопили.

— Вставай, Петре. Розкажи нам, що бачив.

Повільно промовив козак, тихо. Але від його слів навіть Грицькові піднятися захотілося, хоч і так на ногах стояв. Сів Петро на возі. Дивиться на Грицька мертвими очима, висохлі губи ворушаться. Хрипкі звуки, що вириваються з рота, складаються у ледь зрозумілі слова.

— Я бачив чорного чаклуна. Прийшов на просіку з боку лісу. Потім — чорнота і смерть. Першим загинув Семен Буряк.

***

— Чого тобі?

Лісоруби не відзначалися привітністю. Праця у них нелегка. Встигнути треба до жнив заготувати, що пан наказав. А тут ще нечиста чужинця принесла, коли Грицька з їжею чекали. Йде мовчки, не помічає нікого. Прислухається до чогось. Одягнений не по місцевому — плащ чорний, капелюх на голові ненашенський, обличчя в тіні приховує. Зі столиці, може, приїхав?

— Чого треба? — повторив питання Буряк, ступив ближче до незнайомця і скрикнув: — Х-х-а-а...

Здригнувся, захлинувся кров'ю, повис на руці незнайомця — чорні пальці зі спини вилізли. Неохоче відмахнувся прийшлий від Буряка, ніби комара надокучливого пристукнув.

— Ах ти, бісовий сину!

Підскочив Петро, замахнувся сокирою... І відлетів убік — топорище надвоє перебите, груди розірвані, ребра стирчать.

Отямився пізніше. Господи, як вмирати не хотілося! Дивиться навколо — хлопці всі неживі лежать. А убивець зник.

Підвівся на руках Петро, перехрестився і поповз. Тіла від болю не відчуває. Раптом дивиться — чорна змія з-під землі лізе. І раз — у Буряка крізь дірку у грудях. Захрипів Семен Буряк, сіпнувся, підніматись почав. Тіло прямо на очах чорніє — корою темною покривається.

Повзе Петро, а Буряк за ним. Йде, хитається, до дерев притуляється, чорні плями на них залишає. Через в’язанку дров перекинувся і головою об землю гримнув. Встає, а обличчя вже все чорне — очей не видно.

Відповз Петро до дороги, втратив свідомість. Більше не прокинувся.

Там його Грицько і підібрав.

***

— Бачу, ніби повзе щось чорне за Петром. Страшне. Я Петра схопив і у віз.

Грицько сам не помітив, як почав, захлинаючись, знову розповідати козакові про подію, повторюючи недавню історію.

— Все, досить!

Скомандував козак, і відпустило Грицька, впав хлопець прямо у бруд біля воза. Обернувся — лежить Петро, як і лежав — мертвіше не буває, ніби й не сидів щойно, звісивши ноги з воза. Вся сорочка темною кров'ю просочилася. Хотів було хлопець перехреститися і раптом побачив...

***

Хазяїн пильно подивився на кущі, в яких я ховався.

— Хорте, — сказав він, — бігом сюди.

Біжу, трохи хвостом, як собака, не кручу. Оббіг навколо від радості, хлопця, що у возі їхав, правда, налякав — завмер він з піднятою рукою, на мене дивиться. Ну і дідько лисий з ним — хай лякається.

Брикнула конячка, сіпнулася. Довелося Хазяїну руку їй на морду покласти, заспокоїти. А потім покликав мене, схопив за голову, в очі заглянув... І я потонув у чорній круговерті. Зірки виблискують, галактики спіральні закручуються. Неосяжний простір — повертатися не хочеться.

— Еге, — сказав Хазяїн, — молодець, Хорте. Знайшов Ворога.

І мене по голові погладив.

— Тільки я теж його виявив. Поспішаймо. Готовий до зустрічі, га?

Готовий! Готовий! Хазяїне, з тобою хоч на край всесвіту!

— Поїхали, Грицьку, керуй своєю конякою, а ми ззаду прилаштуємось.

— К-куди? — Грицько заїкався, судомно переводячи погляд з мене на Хазяїна і назад — не знав хлопець, на кого дивитися.

— На вирубку, звичайно. Справи у нас там.

— Не-не поїду.

Хлопець спробував забитися під воза. Я злегка загарчав, показавши ікла. Через хвилину Грицько руками, що тремтіли, вже тримав віжки.

— Н-но!

Покірна конячка зрушила з місця, візок застрибав по вибоїнах.

Їдемо.

Вже на виїзді з села нас наздогнав коваль.

— Зачекайте мене! — прокричав він. — Я з вами.

Ввалився у віз, завмер, втупився кудись. Що ж, поїхали разом, якщо вже нам по дорозі. Мені не шкода.

***

Темний ліс огортав липкими задушливими тенетами. Гостро пахло хвоєю і кров'ю. Дзижчали ситі товсті мухи. Серед важких ялинкових гілок чорнів курінь лісорубів.

— Свят-свят-свят! — перехрестився Микола.

Немає ніде трупів. Як і не було нікого. Порожньо, безлюдно.

Павуки між стовбурів ворушаться, мережі плетуть.

Поменшало у хлопців завзяття. Один до одного ближче підступають. А якщо розвернутися, та й у кущі і до дороги? Подалі від місця, де смерть за кожним деревом ввижається. Ні, не можна. Начебто ж не боягуз, і козаки у роду були. Он, кажуть, прадід на Січ втікав. Було діло, було. Давно, правда. Тільки от чого серце до горла підстрибує, і ноги зрадницьки тремтять? Ех... Треба приклад з пана Лещицького брати — йде попереду, наче півень бойовий.

— Стій! — підняв руку Лещицький. — Дивіться.

— Хлопці, так це ж Захар Зозуля! Його сорочка на плечах. Бачите вишиванку?

— Точно — він. Спиною до нас сидить.

— Гей, Захаре!

— Тихо ти! Може, він упир вже!

— Та який упир, — вибіг вперед Микола. — Я ж його з дитинства знаю. Захаре, що тут... А-а-а-а!

Здригнулися хлопці. Заверещав поросям на забої Микола — це Захар розвернувся і схопив його за руку, кисть вивернув. Блиснула біла кістка. Бризнула кров на чорне безоке обличчя Захара.

— Ах ти, пся крев... — Пан Лещицький підскочив і шаблею, з плеча, з замахом — р-раз! Отримуй, вражий виродку!

Ех, добра шабля у пана! Та й удар хороший! Чорна рука з дзеньканям металу відлетіла у сторону, Микола впав на землю.

— Трясця твоїй матері!

— Хлопці, він же мені руку зламав! Як же я тепер. Бджоли...

— Упиря! Упиря бийте!

— Як же я бджоли...

— Х-х-е-еее!

— Мене шукаєте?

І — тиша, немов холодним металом повіяло.

Хрипкий голос, чужий. Пан Лещицький завмер з піднятою для удару шаблею. В очах чорний чаклун відображається. Стоїть на краю галявини.

Дивиться.

Тільки очей не видно.

Обличчя немає — чорне дзеркало на хлопців втупилося.

— Ось тобі!

Швидко пан рухається, майже не помітно. І як біля чаклуна опинився?

Славний удар у Лещицького! Таким кабана на полюванні з одного маху — тільки рохне бідолаха. А ворога — так від шиї до пояса, по-шляхетному, щоб напевно.

«Дзень-нь-нь», — і кров на щоці від металу, що бризнув на всі боки.

— Та що ж це? — Лещицький підняв до очей уламок шаблі. — Пся кр.... Хр-р-р... — Захрипів пан, впав, схопився за розірване горло.

Чи був сміх? Не було? Здалося...

— Геть, вража сило! — перехрестив отець Лавруш чаклуна, позадкував, спіткнувся і сів на землю.

— А-а-а-а! Хлопці! Рятуйте!

Це Миколу-пасічника упиряка схопив цілою рукою.

А чаклун іде — повільно, невблаганно. Зламалося щось у натовпі.

— Біжімо!

— Рятуйтеся, хлопці!

— Геть, сатана!

Та — хрип, страшний, протяжний.

— Господи, Лавруша-то за що?

— Тікаймо!

Дерева миготять, гілки б'ють по обличчю. Врятуй і збережи! Он чорна тінь за деревом. Ще одна! Ще. Це лісоруби піднялися? Не впізнати нікого — маски скрізь чорні. Пальці скорчені, неживі, ніби людей залізом зсередини залили, а зверху так, оболонка нежива.

Нечутний сміх чаклуна лунав над лісом.

***

Грицько біг що було духу. Упир пихтів позаду. Крім упирьского «ух... ух... ух», чутно було тільки, як ламаються і тріщать гілки. Добігти до дороги. Там легше буде. Добратися... Впасти у віз... Навіщо він тільки пішов слідом за незнайомцем і божевільним ковалем! Другий раз долю випробовував.

Коріння потрапило під ноги, і Грицько полетів шкереберть на землю. Гострі соснові голки вп'ялися у щоку.

«Все, кінець, — майнула думка. — Господи, врятуй і збережи!»

Обернувся Грицько. Метнулася чорна зігнута лапа з кігтями. Замружився парубок...

Через мить відкрив праве око — чому смерть зволікає? Чиї руки голову упиря обхопили? Ой, та це Остап-коваль. Сильний коваль, з металом звик працювати. Хитнув Остап плечем — тільки хруснуло. Сіпнувся упир, руками завовтузив і затих чорною ганчіркою.

— Спа... Спасибі, Остапе! — прошепотів Грицько. — Біжи, рятуйся. Антихрист прийшов. Що ж ти?!

Остап відпустив руки, упир мертвою купою звалився на землю. Кивнув коваль, і Грицько глянув у вказану сторону, завмер, затамуваши подих.

Двоє стояли один проти одного. Незнайомець, що був у селі, і чорний чаклун. Кроків десять між ними. Друзі? Вороги? Хто?

— Вітаю, Садівнику, — сказав чаклун. — Довго тебе чекати довелося. Було нелегко самому знайти місце посіву Зерна. Що ж це, га? — Чаклун розвів руки. — Де Дерево, що виросло, відповідай? Де обіцяний врожай? Плід давно вже повинен був достигнути. Я прилетів за ним, але не знаходжу а ні Древа, а ні самого нового Сімені. Я бачу тільки гумус. І систему захисту, що була деактивована, і яку довелося включати самому.

— Зате тебе знайти нескладно, — сказав незнайомець. — Ти завжди приносиш із собою смерть.

— Хто ж винен, що моя мікрофлора діє на гумус, як смертельний вірус? — посміхнувся чаклун. — А ти не ухиляйся, Садівнику. Відповідай, коли питають.

— Навіщо? Ти все одно не зрозумієш.

— А ти спробуй, — стомлено промовив чаклун, зіпершись на сосну. — Мені ж треба знати відповідь, перш ніж знайти іншого слугу. Спробуй пояснити, де Насіння, що було обіцяне. Ти посадив Дерево, і Плід-Зародок нового Світу повинен був вже дозріти. Мого Світу. Ну? Де він? Давай-давай, в тебе не так багато часу залишилося.

— Це вже не гумус, — тихо сказав незнайомець. — Не добриво. Вперше під час росту Дерева зародився розум.

— Розум? Ха-ха. Ти ЦЕ називаєш розумом? — Чаклун кивнув у бік Грицька, і той зіщулився. Під невидимим поглядом парубку захотілося глибше заритися в землю. Коваль же стояв, не ворухнувшись, спокійно схрестивши руки на грудях.

— Так, розум. Я сам знищив Древо.

— Ти! Знищив! — Чаклун зробив крок у бік незнайомця. — Заради цих? Але Плід встиг народитися, я відчув. Де він? Відповідай, куди дів Сім’я!?

Чаклун зупинився, ніби наштовхнувшись на гострий погляд незнайомця.

— Де? Сім'я? — тихо повторив він. В голосі звучала холодна смерть.

Незнайомець мовчав.

— Ах ти!.. — Чаклун вихопив з-за пояса довгу трубку.

— Хорте!

І тут Грицько побачив, як з кущів кинулася біла тінь і вчепилася у руку чаклуна гострими зубами. Блискавка, що вилетіла з трубки пройшла над головою незнайомця і зникла в небі.

***

Як давно я хотів це зробити! Я спав і відчував у роті солодкий присмак металу. Я прокидався і мріяв про те, як ввіпнуся у горлянку Ворога. І я... Я... Нарешті! Це мій час.

Хрр-р-ра!

Ламалися зуби, кришився метал. Рот наповнювався смаком крові і приємним присмаком заліза. Обладунки прогиналися під моїми іклами. Хазяїне, я вбиваю для тебе. Ні, я вбиваю для себе самого. Дай тільки дістатися до його горла.

Важкий кулак опустився на голову, і я на мить втратив свідомість, впав на землю. Але зараз же схопився. Я можу битися. Нічого, що ноги тремтять. Я встаю, Хазаїне, встаю.

— Ти не зможеш нічого зробити, Садівнику. Ні ти, ні твоя тваринка, — сказав чаклун, знову піднімаючи зброю. — Я невразливий, ти ж знаєш. Питаю в останнє, де Сім’я?

Хазяїн підняв праву руку. Між вказівним і великим пальцями він стискав круглу кулю.

***

— Ні, — сказав чаклун. — Не може бути. Так же не можна. Ти не міг переплавити Сім’я. Це... Це... Так просто не можна чинити. У кого може піднятися рука занапастити Зародок Світу? Ти божевільний! Гад! Сволота!

Чаклун скинув трубку, але Садівник давно вже підняв пістоля. Гримнув постріл. Десь у височині закричала перелякана ворона. Чаклун схопився за плече і звалився на землю, випустивши зброю.

«А кров таки червона», — злорадно відзначив про себе Грицько.

— Так, ти правий, звичайною зброєю тебе не взяти.

Садівник, не поспішаючи, прочистив дуло і засипав порох. Потім акуратно вклав клейтуха і нову кулю.

— Але не кулями, виплавленими з Зародка Світу.

Чаклун спробував дотягнутися до трубки. Незнайомець підійшов ближче, підняв пістоля і вистрілив. Голова чаклуна сіпнулася. З дірки посеред чорного металевого лоба заструменіла цівка крові. Хорт, що підбіг, вчепився зубами в обличчя-маску чаклуна. Кров тут же забарвила біле хутро навколо губ в багряний колір.

— Ходімо, Хорте. — Незнайомець опустив руку на загривок і почухав друга між вухами. — Ходімо. Ми зробили, що було слід.

Грицько і Остап ще довго дивилися їм услід, доки той, кого чаклун називав Садівником, не зник за деревами.

А за ним шкандибав, незграбно кульгаючи на задню ногу, великий білий вовк.

***

— Закінчилася холера, — раптом посміхнувся сліпий Панько. — Не буде більше смертей. Прогнали Моровицю.

— Правда, діду? — запитав поводир.

Замість відповіді Панько закрив очі і вдарив по струнах бандури. Він співав для свого онука-поводиря. Співав для завмерлого з пляшкою у руках корчмаря. Співав для самого себе.

«Довго думав Род-Сокіл

І зніс два яйця — чорне і біле.

І народилися два велетня — Білий і Чорний.

І битися почали смертним боєм,

Сказав тоді Сокіл — зупиніться!

Я даю вам Слово і Розум.

Тепер ви Білобог і Чорнобог.

Добро і Зло.

Краса і Потворність.

І ви будете вічно,

Тому що ви і є життя.

І ті, що прийдуть, дізнаються, навіщо живуть на світі

Там, де ріс великий залізний Дуб».

Двері рипнули, і у корчму ввійшов мовчазний коваль. Корчмар налив йому пива. Але, перш ніж перекинути кухля, коваль поклав на стіл те, що просив його виплавити Садівник. Розкрутив клацанням пальців, і всі довго дивилися, як на столі крутиться важка залізна куля. Одна з тих, що залишив собі коваль, як плату за роботу.

***

— Ех ти, вовчаро, — почухав мене за вухом Хазяїн. Він сидів на колоді біля нашого куреня і розкурював люльку. — Славного тютюнця ми сьогодні роздобули.

Так, Хазяїне, так. Славного. Тільки дим ніс щипає.

— Весь час ти зі мною погоджуєшся. Хоч би раз посперечався.

Так, Хазяїне. Посперечаюсь.

— Брешеш, мабуть. Ну, гаразд. — Хазяїн випустив димне кільце. — Ось ми з тобою і без роботи залишилися. Древо зрубали — не дали всі соки з планети висмоктати, Замовника вбили. Пам'ятаєш, яке знатне Древо було? Не такий я вже поганий Садівник, га?

Хороший Садівник. Хороший!

— Навіть Плід встиг дозріти, перш ніж я зрозумів, що на планеті все змінилося.

Господар витяг з кишені кілька куль і задумливо покрутив їх на долоні.

— Життя... Розум... А такий міг новий Всесвіт вийти. Шкода, що не наш. І спасибі нам ніхто з місцевих не скаже.

Розмахнувшись, він запустив кулі в кущі. Мертві скалки не народженого Світу застукотіли по листю.

— Залишилися ми тут одні, Хорте. Повернутися не зможемо.

Але я ж з тобою, Хазяїне.

Я підійшов до Хазяїна і поклав голову йому на коліна.

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>