Вогник її механічної душі

Вогник її механічної душі

П’ятниця, 23 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2540
Підписатися на комментарі по RSS

 

Майстер Матіш не вірив у небо. Не те щоб він заперечував існування очевидних речей, просто небо для Матіша було лише сполукою газів, а усі уособлення й романтичні порівняння він сприймав щонайменше з посмішкою. Якщо ж хтось насмілювався хоча б натякнути майстру на присутність у неба душі, той невдаха стикався з виплеском жовчних знущань, що накопичувались у самотньому лялькарі роками. Хто, як не він, останній Майстер Механічних Ляльок, знав хоча б щось про диво душі. Хоча й він не знав нічого, брав лише її часточку-вогник та вкладав у своїх ляльок.

Тож і ми не будемо називати небо непривітним. Бездушне, згідно з переконаннями Матіша, небо віщувало шторм. З моря на скелю кидались, немов голодні пси, різкі пориви вітру, а гуркіт хвиль було чутно навіть на таку висоту.

Схил скелі нагадував гігантські сходи і був весь забудований майстернями. Але завдяки густим кронам дерев рідким володарям механічних крил, які іноді кружляли над морем не було видно майже нічого з такої висоти. Хіба декілька димарів, які вказували розташування ковальні, ливарні, гончарні та далеко в стороні чадоварні дурного зілля, якою вже сорок років керував дебелий Тота – улюблений співрозмовник Матіша.

Стара Велика Земля чаділа, як ці чотири труби. Жила старими казками, а нові легенди народжувались усе рідше, ховала старих майстрів, а нових приходило все менше.

Неподалеку на яйлі стояло колись величне місто Яроспіль, жителі його приходили до майстерень за різним. Ходили часто, бувало й ввечері і вночі, бо дивні речі купувались часто потай від сусідів. Та така буря була вже занадто для таємничих візитів. Тільки Матіш та стара Говірка не мали спокою ніколи. Народження ляльки не можна відкласти, втратиш хвилину, і вогник душі пролетить повз тіло померлого. А тоді яким би не був дивовижним майстром механік Матіш, жоден вбудований механізм не примусить працювати пусте тіло.

Говірка була звичайною лялькаркою. Майже. Порцелянові обличчя її ляльок, що ще вчора були живими людьми та їх набиті пухом тіла в яких ховався крихкий сосуд із вогником-душею викликали в Матіша відразу. Ніби й робили вони одну справу. Однак Матіш ніколи б не визнав цього навіть на самоті. Його ляльки зберігали максимальну схожість із тим, ким вони були до його майстерні. Понівечені органи майстер замінював механічними, а в тіло вкладав той самий вогник – предмет чисельних сперечань і пересудів у забобонному, або ж гуманному, якщо комусь так краще вважати, суспільстві.

Лялькар відвів свій погляд від неба, зліз з кам’яної кручі, що височіла над прірвою і пішов додому. Що виглядав він кожного вільного вечора в височіні над морем чоловік не казав нікому.

Поставив на плиту закопчений чайник, відрізав шматок хліба і поринув у роботу у той же час забувши навіть про цю небагату вечерю. В такі вечори йому особливо добре працювалось.

***

Не одразу Матіш второпав, що вкрутити крихітного гвинтика, якого і втримати можливо лише пінцетом, йому заважає свист чайника на плиті. Докірливо поглянув на механічного світляка на столі, єдиного свого помічника. Чому не нагадав? Світляк мовчав. Розмови не входили у перелік його функцій. Простий механізм із пузатою скляною колбою у якій яскраво-жовтим світлом сяяла масляниста рідина. Йому було байдуже до всього.

Чай, який так полюбляв лялькар, мав дивовижний запах, адже не дарма у приятелях цього чоловіка був зіллєвар. Навіть з черствим хлібом смакувало гарно. У Матіша було досить грошей, аби їсти вишукані страви, замовляючи щодня у найкращих кухарок Яроспіля, як це робили деякі майстри Схилу. Але йому було байдуже, що їсти на самоті. Інше діло –чай, його майстер пив багато, і смак його мав неабияке значення. Лялькар вважав, що цей напій допомагає йому концентруватись.

Звук механізму, що наближався до майстерні йому не завадив почути навіть гомін вітру у верхівках дерев. Механізми Матіш розумів краще ніж людей. По скрипу, торохтінню, туканню він міг розрізнити вид машини, її справність, а доволі часто навіть майстра, що виконав її. Тож він знав, що наближався тягловий пес в упряжці з інерційною кабіною. Такі механізми створювались разом і заточувались один під одного, інакше збалансувати їх роботу було майже не можливо. Таку роботу виконував лише Причіп, майстерня якого була у самого підніжжя скали, так низько, що декілька разів хвилі змивали його сарай і кабінку уборної. А ось їздити на такій помпезній штуковині подобалось лише одному міщанину, тож Матіш знав хто зараз увійде до його двері.

Двері смикнуло, Матіш усміхнувся. Проти хамів у нього були свої аргументи – стальні клешні тримали засов. Цей будинок не потерпить іншого хама, окрім самого господаря. Почувся нетерплячий стукіт. Лялькар допив чай, зібрав із шматка паперу, що слугував серветкою крихти на палець, та відправив їх у рот. Долив ще чаю і пішов відкривати:

- Вітаю добродію, чому такий поспіх?

- Вітаннячко й тобі, пройдисвіт!

На порозі стояв чолов’яга гнучкий, як гілля верби, і такий же довгий. Матіш добре пам’ятав цього пана, рік тому він робив ляльку на його замовлення.

- Якщо ти прийшов у таку негоду, бо вважаєш, що лише тут слухатимуть багно з твоїх вуст – забирайся! Мені ніколи тебе розважати.

- Розважати? Та ти знаєш хто я?

- Знаю, знаю, - господар хоч і дивився на гостя знизу, але погляд його був не менш виразний, - ти міський майстер закону, куєш його так, щоб було зручно тобі і таким як ти. Але тут ти безсилий, я не живу у місті і мені твоє керування ні до чого.

- Годі знущатись – майстер ти, а я керую поліцією Яроспіля. Але на майстрів є свої закони, і я хочу подати на розгляд Кабінету Якості справу про брак.

В цю мить Матіш закипів від злості. Його чорні очі заблищали так, що навіть світляк спробував притьмарити світло, щоб не дратувати господаря:

- Такі заяви, пане Крець, краще робити одразу в Кабінеті Якості, бо я не розмовляю з неосвіченими у справі скандалістами. Усі докази принесіть у Кабінет, а там вже вирішать, що робити.

- Та невже? Ви вважаєте, що не робили браку?

- У вашому випадку це виключено, випадок був нескладний, механізм не раз випробуваний, працював майже ідеально.

- Тільки лялька ваша стала злою! Чуєте? Як дворова сука, що ощенилася! І ця ваша рука… годі базікати! Механізм не працює!

Злість на обличчі майстра швидко замінювалась подивом настільки виразним, що навіть головний полісмен засумнівався у підставах своїх звинувачень.

- Цього не може бути!

- Не тільки може, а й є! Ви обіцяли, що цей механізм не завадить грі на скрипці!

- І що, не грає?

- Ні, бісів аферист, не грає.

- А вона взагалі грала колись на чомусь? – роздратованість швидко повернулась до майстра.

- Клятий жартівник, вона була примою у оркестрі!

- З мене досить, якщо ви не припините образи, я вижену вас геть, не розбираючись у справі.

- Вона не грає, спочатку намагалась, а зараз вже й не бере скрипку до рук, - було видно, що Крець ледве стримується.

- Я не можу більше нічого сказати без огляду самої ляльки. Не знаю в чому справа.

- Тому я й привіз її сюди. А не пішов одразу до Кабінету.

- Зараз? От йолоп! В такий дощ!

- Припиніть мене принижувати! Це може вам дорого коштувати.

- Це мій дім, і тут я кажу, що хочу. Я б міг вести себе стриманіше у Кабінеті Якості. Можливо. Але щось підказує мені, що саме ви туди не поспішаєте. – Погляд Матіша гостріше найтонших лез пронизав гостя.

***

Під час огляду механізму лялька проявляла уваги не більше, ніж світляк. Звичайна жінка, гарні очі, чуттєвий рот, русяве волосся. Гарненька, але не та, що одним поглядом надихає на подвиги… чи дурниці, як Вам завгодно.

Механічна рука працювала добре, навіть клацання при фіксації було майже не чутне, і зубці шестерень не зносились.

- Механізм працює, - худе, виразне обличчя майстра наразі ховалося за маскою огиди. Він вже зрозумів суть претензій пана Креця.

- Механізм – може й працює, а з життєвим наповненням щось не те.

- Але ж воно є? Хоча це й не дуже помітно, та це не моя вже вина.

-  Є! Але що? Чи це та Данка, яку я знав?

- Та жінка померла, пане полісмен. Вже рік як померла. Те, що ми врятували й не повинно було абсолютно співпадати з попереднім образом. Мої маніпуляції не досконалі, і я попереджував.

- Пане Матіш, ця жінка три роки ходила навчати мого сина музиці, вона була тихою і привітною, вона грала так, що ходили чутки ніби її скрипка краде подих, а з ним часточку душі. А це…- Крець відмахнувся.

- Ви нічого не доведете на розібранні справи, і Ви краще за мене це знаєте. Чого Ви, взагалі, добиваєтесь?

- Поверніть мені гроші.

- І тільки? – вуста майстра скривились в презирливу посмішку. – Мені здалось що цю немаленьку суму ви заплатили за кохання.

- Я заплатив її за можливість ще хоч раз почути цю музику. Бо таких майстринь скрипки вже не буде.

- То ви шанувальник мистецтва? – посмішка майстра стала ще більш отруйною. Він пішов до шафи. Тінь не дозволила розгледіти його маніпуляцій. Повернувся з грошима: - Я знав таких витончених людей, вони саджали у клітки механічних канарейок, і чекали від них натхненного співу з приводу початку весни. Ось Ваші гроші. Ідіть геть.

Головний полісмен міста нервово перерахував купюри, повернув зайву і пішов до двері:

- Стійте, а ляльку?

- Заберіть собі. Мені вона більше не потрібна.

- Та навіщо ж вона мені? – вигукнув господар двері, що зачинилась за спиною гостя, міцно взявши важкий засов залізними клешнями.

***

Працювати майстрові більш не хотілось, він розлючено гримнув дверима комори, а згодом там щось заторохтіло:

- Там тапчан, - сказав Матіш, вийшовши з комори, - на ньому спали колись мої підмайстеря, двоє втекло, один помер. Вже три роки, як там усілякий мотлох зберігаю. Потім прибереш сама. Іншого місця для тебе я не маю. Я взагалі не знаю, що з тобою робити. Рідні десь є?

- У Придорожньому хуторі мати, три брата і сестра.

- Не знаю, де це. Тобто до них ти не збираєшся?

- А нащо я їм? По вулицям водити? За копійочку показувати? Там такого зроду ніхто не бачив. Не заробиш на цьому. Раніше хоч я якісь гроші передавала з торгівцями, що у Короб їздили.

- Ну і куди мені тебе? – Майстер розвів руками, ніби вказуючи на аскетичне вбрання його оселі.

- А що ж ти майстер не зробив собі ляльки, щоб за тобою доглядала?

- Я собі і сам раду дам! І ти мені для цього не потрібна!

- Та я і сама собі не потрібна вже. Що ти зробив? Що ти взагалі робиш?

- А то не твоє діло! Треба було одразу відмову писати. Хто не хоче ставати лялькою, пише відмову у нотаріуса загодя. Чи ти думала, що жити будеш вічно?

- Вічно?!! Та якби не цей виродок, я б ще й досі жила. – Сказала і замовчала, ніби схаменулась.

- Ти натякаєш, що Пан над Усіма Полісмен тебе вбив? – Матіш з сумнівом поглянув на гостю.

- Дуже багато підозрілих збігів. Сподобалась моя гра полісменові. Та й не тільки гра…Я впала під екіпаж, бо мені запаморочило! Хіба тут без отрути обійшлось? А дідуган, що за будинком та садом наглядає у Креця, сказав, що днями той їздив на ваш триклятий Схил і начебто до Тота. І ось, за допомогою пана полісмена, я стала лялькою, і – О диво! Пригрів мене той самий Крець. Занадто багато співпадіть.

- Казкар твій дідуган. Отруту я б не пропустив, у нас свої закони, і я їх притримуюсь. Проби на отруту беру навіть у тих випадках, коли часу зовсім обмаль.

- Все одно це неймовірно, цього не мало бути!

- Так кажуть усі, з ким трапляються нещасні випадки. – Лялькар поставив на плиту чайник, закурив трубку і поринув у думки.

- Ні! Крець давно переманював мене кинути Зал Музики і оселиться у нього. Це не збіг обставин. Та ви вважайте так, як краще вам. Хто як не ви вмієте приспати свою совість?

- Я можу вигнати тебе геть! Я взагалі тобі нічого не винен! – Він зрозумів, що спокійно поміркувати за чашкою чаю не вдасться.

- Ніхто нікому нічого не винен. Я і померти не можу, бо не знаю, як видерти цей дурний ваш вогник із свого тіла. Ви наче ґвалтуєте мене раз за разом, примушуючи робити те, що я не хочу.

- Розумієш дівуля, зазвичай ляльки живуть і не помічають своєї особливості, інші навіть кращими стають, бо не можуть вже пити і до гральних компаній їх не пускають, бо борг ляльки не вважається дійсним. Хтось може і сумує, але усі раді, що можуть жити далі.

- Та хіба ж це життя? Хіба я жива? – Очі ляльки блищали від сліз.

- Ти дихаєш, їси, усе інше… Ти навіть галас тут вчинити спроможна, бо в тебе, бачите, є своя думка. То я балакаю з трупом, чи механізмом?

Жінка похнюпилась:

- Де моя душа? Бо в мені той клятий вогник. А душа де? Ти ж майстер, ти ж знаєш? То може скінчиш усе це? Я не хочу жити.

- Твоя душа - метелик, що кружляє над вогником. Годі, йди спати.

***

Виспатись майстрові не вдалося. Вночі тримачі засову вхопили за механічну руку ляльку, що намагалась втекти. Механізм лівої руки Данки деформувався, Матіш довго лаявся, але облишити скаліченим своє дітище не зміг, і майже до ранку ремонтував її.

Коли ж, поспавши пару годин, прокинувся, зрозумів, що гостя пішла. Не зрозуміло, як домовилась із дверима, і зникла.

Лялькар гірко сплюнув:

- До біса. Байдуже.

Поставив сковороду на плиту, вже дістав олію і яйця з полички в коморі, як почув на вулиці бричку. Знов сплюнув:

- Поснідав…

***

Робота була важка – ліва легеня, серце і стравохід. Чоловік у ганделику на ножах з’ясовував стосунки з сусідом. Сім’я у чоловіка була не дуже заможна, але велика, скинулись усім миром, а тепер брат невдахи стояв поруч і заважав працювати:

- Майже уся сума. Двісті п’ятдесят і бабина каблучка, кажете триста двадцять? Ми зберемо і привеземо. Не одразу, але зберемо! 

- Та йдіть ви вже звідси! Ви заважаєте!

- Пане Матіш, я тільки хотів… він в нас трошки неврівноважений, коли вип’є, та він гарний чоловік, стільком допоміг, уся родина на ньому тримається…

- Що я роблю по-вашому? – Майстер стримував лють, аж руки почали тремтіти. І тут побачив Данку, вона тихенько проскочила в комору з двома пакунками. Посміхнувсь собі.

- Я ж не знаю…

- От не знаєш то йди геть! І не лізь, бо щось не те зараз прилажу твоєму п’яниці.

Молодик вийшов. Двір загомонів, там чекало казна скільки мужикових родичів.

Майстер похитав головою і зосередився.

- Ось тут вона була? – лялька тримала маленьку скляну пляшку.

- Хто, - пробурчав лялькар.

- Душа, звісно.

- Та то мабуть у нього з карману випало, він же був шанувальником спиртних напоїв.

Матіш не бачив, коли Данка почала спостерігати за його роботою. Вона ж відкоркувала пляшку піднесла до носа і скривилась:

- Фу, я думала ти жартуєш.

- Добре те, що для нього це тепер також буде «фу». А такі речі, як вогник, навіть помічникам до певного часу не показують.

Матіш вже накладав останні шви, аж раптом увійшов інший чоловік дуже схожий на того, що лежав на столі, тільки старший:

- Ну як?

- Пити не буде, а добре це, чи погано - вирішуйте самі.

- Усе з ним гаразд?

- Зілля через годинку вивітриться і буде, як новий.

- Гроші ми Вам віддамо за місяць, не знаю, що там той телепень казав.

- Я вам повторю те, що казав і йому – ідіть геть, і каблучку заберіть. Ви знущаєтесь? Я що, буду бабусіну каблучку носити? Мені не потрібно більше, ніж ви дали.

- Хай жінка носить, - чоловік кивнув на Данку, обличчя якої витягнулось від  подиву.

- Вона мені не жінка. А ви зачекайте на дворі, я їсти хочу.

***

Покинули двір незчисленні гомінкі родичі нової ляльки, повезли улюбленого голову родини на бричці. Той їхав мовчазним, майже не відповідаючи на питання, осмислюючи свій новий стан.

День минав, надвір підкрадався вечір, і знову ніс із собою негоду.

- Встигну ще. Я до Тота, мені зілля потрібно. На цього п’яницю увесь запас використав. Отак приїде хто, хоч наживу ремонтуй. – вперше за довгий час вираз обличчя лялькового майстра потеплішав.

Можливо, причиною тому було те, що Данка прала усі скатертини, покривала та рушники. «Дощ піде, де будеш сушити?» - спитав лише у гості, але невдоволеного тону не вийшло, бо в хаті вже було чисто, ні натяку на недавні процедури, та й гаряча юшка, що наварила жінка, йому дуже сподобалась.

- Підлещуєшся? Все одно не залишу.

***

У Тота було двоє синів, невістка і три онуки, тож гомін у хаті стояв не менший, аніж нещодавно у лялькаря надворі. Парував у великому заварнику чай, повнотіла невістка вже внесла пироги і мед.

Тот посміхався у вуса:

- То, кажеш, господинею обзавівся? Треба до тебе в гості завітати – подивиться на таке диво.

- Ти не ухиляйся від відповіді.

Посмішка Тота розплилась іще ширше, від цього його вуса стали насторч:

- Ні, отрути не купував наш вельмишановний пан поліцай.

- То чого ж ти скалишся, старий негідник? Що ж він тоді купував?... та невже?!! – Здогадка примусила Матіша почесати давно неголене підборіддя і усміхнутись, але не так радісно, як це робив господар.

- Отож. Приворотне купив, і тепер я знаю для кого.

- Отакої, але ж не повинно було від цього зілля їй запаморочитись? Ти б халтуру не продав полісмену.

- Не продав. – вже серйозно відповів Тот, - але ж і сину його теж не продав халтури, а треба було. Передозування у неї вийшло. Звідки ж я міг знати, що ці йолопи одну жінку будуть приворожувати.

- Оце так справи! Я думав у поліцая син-хлопчисько!

- Так він і є хлопчисько. Шістнадцять років.

***

Скрипка лежала у кутку розбита, це дуже не гармонійно було на фоні прибраного будинку. Давно такого порядку у Матіша вдома не було:

- Що з інструментом? – спитав майстер, ледве переступивши поріг.

- Ну не можу я! – у голосі дівчини було чутно страждання, - усе можу: прибирати, готувати, прати, шити, навіть радіти, що ти прийшов, можу, а грати - ні! Раніше я відчувала скрипку, як живу істоту, вона була частиною мене. А тепер цього нема, я беру її, а вона мертва, як я. Мертва і німа.

- О ні! Ти, на жаль, не німа. Враховуючи твої заслуги, це істотний недолік. Була б німа – так і бути. Лишилася б у мене. Облиш це, розкажи краще, як ти у такому селі задрипаному, що я навіть і не чув про таке, навчилась на скрипці грати?

- То був випадок. Ми часто до тракту бігали, там біля річки росли трави, що ми до чаю збирали і ягоди. Мені було сім років, коли ми знайшли залишки речей. Торгівців вовки розірвали. Мабуть початківці були, кожен, хто по тракту ходить знає - ту лощину треба проходити вдень, якщо оберегів немає. Не знаю, як так трапилось, та небагато від них лишилось, вже хтось до нас поживився, скоріш за все - з сусіднього хутора. А ця сумка завалилась під міст, її й не найшли. Там була скрипка, ноти та якісь книжки. Читати я не вміла і нот не знала, а ось скрипка… Не знаю, що зі мною відбулось, але з тих пір я її не випускала з рук.

Через декілька років помер батько. Матері важко з нами стало, то ж я взяла скрипку, трохи їжі, оберіг та пішла до Яроспіля. Тоді я ще не знала, що геніально граю на скрипці яку завгодно почуту мелодію. Спочатку це були лишень бабціни та матері пісні, а згодом, у кожному містечку та селі я вчилась чомусь новому, так до Яроспіля дійшла. Не довго грала у шинку, забрали до Зали Музики, хтось там почув як я граю. Почала навчання. Тільки скрипку не замінила, та ніхто й не просив. Кажуть, Майстер її робив.

- Так, Майстер. В тому-то й справа. А ти розбила.

Сльози набігли на очі Данки, схопила скрипку, почала намагатись щось поладнати, але марно, руки тремтіли, а тіло здригалось від ридань.

- От дурна лялька, розбила такий скарб, а тепер ще й реве, як білуга!

***

День, коли Матіш повернув Данці скрипку, видався на диво сонячним. В цих північних краях рідко бувають такі яскраві дні. Тут зажди похмуро, вітряно і сиро. Взимку мокрий сніг обліплює усе, іноді намерзає льодом кожна гілочка на деревах, а слизько так, що із хати боязко вийти. Коротке літо рідко балує сонячними днями, такими, як ось цей.

Матіш протягнув Данці скрипку. Вона витерла руки об фартуха, зняла шкіряну рукавицю з механічної руки і з острахом узяла інструмент. Зараз вона була мало схожою на дівчину, що вперше перетнула поріг цієї хати. Тоді на ній була важка сукня, та хутряна накидка. Цей одяг і нині висів у коморі, що вже остаточно стала її кімнатою, навіть «дурнуваті», за словами майстра, занавісочки із мереживом з’явились не зрозуміло звідки. А сама майстрова гостя, що стала вже постійною жителькою, була вдягнена у бавовняну сорочку та шерстяні просторі брюки. Так одягались майже всі жінки Схилу, бо було зручно, а красуватися особливо ні перед ким.

- Я боюся. Ні, Матіше, я не хочу тебе підвести. Ти більше місяця ремонтував цю скрипку, а я зараз знову не зможу заграти..

- А ти не думай про це.

- Не можу.

- Підемо зі мною.

Давно вже Матіш не мав часу, щоб видертись на улюблений виступ скелі, звідки видно увесь схил, і море, і безкрає небо, що не має душі. «А ще кажуть, помічниця з’явилась», - бубонів Матіш за звичкою. Зараз вони швидко досягли галявини, а там ще трошки вгору і… Данці перехопило подих. Штиль в цих краях взагалі бував декілька разів на рік, а місто стояло в стороні від моря. Тож Данка ніколи такого не бачила. Вона потрапила у небо! Завдяки світлому дню і спокійному морю лінії горизонту видно не було. Лише дивовижна ясна синь навкруги і сонячні промені, відбиті від водної гладі.

- Колись давно були машини дивовижних розмірів…

- То ж казки, - обернулася Данка.

- Для когось, казки. А всі Майстри Механізмів знають, що то було насправді.

- І принц на величезній кулі?

- Був принц, тільки то не куля була, а дирижабль. Уся знать вміла керувати такими механізмами, то були справжні аристократи – не те, що зараз. Ніяка грамота, ніякий указ і фамільні герби не роблять людину аристократом. То були сильні люди. І не було потрібно ніяких доказів, лишень кермо велетенської машини чи то літаючої, чи то плаваючої, чи мандруючої по суходолу. Дехто навіть жив у тих машинах, бо не потрібно було більше нічого. Але часи спливали, слабкі люди почали заздрити сильним і потихеньку зживати їх зі світу, пішли чутки, що знать віддає свої душі механізмам. Це було не так, адже володар Великого Механізму давав лише часточку душі своїй машині, на кшталт того, як я дарую вогник, тим, кого повертаю до життя.

Потім з’явилась зброя, та, що приводилась у дію вогнем. А знать і не зрозуміла, коли це сталось, бо дуже були зайняті своїм, і діла їм не було до простого люду. От люди й почали руйнувати механізми, та так швидко, що залишки знаті ледве встигли втекти.  А майстри, що лишились, пристосувались під нове життя, поступово забувши про минуле. Дехто з Майстрів і досі вірить, що колись аристократи повернуться.

- А ти? Ти віриш?

- Я вірю, що ми маємо їх повернути.

- Як?

- Зробити Машину і знайти їй керманича.

- І що тоді?

- Не знаю. І не хочу знати. Тоді, мабуть, у цьому небі знову з’являться дирижаблі, а у східну гавань зайде перший корабель.

- Дивовижний твій світ, майстре! Ти уявляєш собі, як зробити Величезну Машину?

- Це набагато складніше, аніж тобі зараз заграти на скрипці.

Вона посміхнулась. На якусь мить їй здалося, що у небі пливе велика неповоротка машина, а у морі під нею видно вітрила, яскраво-білі, як у казці, давно почутій від бабки.

Скрипка жалісно запищала, потім вереснула, а потім, ніби схаменувшись, видала перші вдалі ноти. Над морем-небом почулась, гра, якій не місце було більше під стелею Зали Музики, бо до зали не пускають музик-ляльок, а тим більше, з механічним інструментом.

Та й не треба. Бо тільки тут, на Схилі, здатні оцінити, як може грати механізм на механізмі, та ще й натхнений казкою про механізми.

Зупинили свою роботу сестри-білошвійки, їх очі налились сльозами – згадали вони, що обидві лишились без чоловіків, віддавши увесь свій вільний час роботі. Блукаючий погляд лялькарки, що жила вище по Схилу, зупинився на мить. Глянула вгору, прислухалась. Навіть Тот почув цю музику і щиро посміхнувся, бо знав звідки вона лунає. Та що там Тот? - у самого моря Причіп зняв шапку, уважно слухаючи, і на тонкі вуста чоловіка набігла сумна посмішка. Він теж був гарним майстром і розумів, чий механізм видає ті чудові звуки.

Уся Стара Земля стихла, прислуховуючись. І повільно повертались стрілки годинника, щоб почати відраховувати Новий Час.

Епоху Відродження Великих Механізмів.


Василь Пригодюк. Ілю…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>