Вісім

Де починалися похмурі небеса.

– Вогні ревіли там, де.

– Ти один з них?

Кроки по навісному майданчику відводили сигнал нижнім діапазоном до межі можливого. Дешифровка обривалася на відстані двох метрів, а далі звуки навколишнього простору тільки спотворювалися. За ними тим важче ревіли конструкції, схожі на металеві, сурмили втраченими в джунглях слонами і папугами-насмішниками. Крики мавпи, тріскотіння легіону цикад. Кожен крок відводив туди – в запис біологічної історії, до моменту сміху дитини.

Стій. Зачекай.

Раз-два-три.

– Зачекай на мене.

Й звалився на міст, сітка затріщала під ним розсипом форм, які змінювали одна одну вічною застиглістю ліній у кістках, закам’янілими деталями серед густої порожнечі. Безкінечним аналізом вихідної інформації – та врешті знову звели її під онімілою долонею. Варіативність комбінацій, щоб ти одного разу підсмажив хліб на сніданок, записався в Академію. Побачив вперше планету з орбіти, й схопив простягнуту руку там, у невагомості. Простягнув. Хтозна.

Разом з шепотом з горла хлинув слиз, єдиний золотий пігмент серед його відсутності у всьому. Капсула позаду зачинялася, темнішала перед затуманеним поглядом. І розтягнутий її купол, що ще окреслювався завмерлою геометрією, теж згасав нечітким зображенням. А золото розтікалося по підборіддю й стікало на шию.

Звівся і потягнувся услід. Звуки накладалися відлунням розмов і скрипом риштувань, багатоликий шепіт вривався у святкову мелодію. Кити заспівали останніми, а потім і це увібрала глухота. Інший йшов, а власний перший крок виявився найважчим. Дистанція між ними не скорочувалася, навіть якщо спробувати бігти.

Впевнена хода попереду розмикала чорноту, розганяла тишу. Інших сигналів не існувало, навіть власного току крові. Тільки його кроки. Удари всередині раз од разу стабілізувалися, для цього теж потрібно було йти слідом.

Тут не місце людям.

Другий з них не сповільнився.

Нарешті вдалося встояти прямо.

– Далі я не зрушу.

Раз-два-три. Сміх на тому кінці сприйняття, зі світу за сонцем і поза трав'яним лугом. Там.там.там.там. Похмурі ревіли перші з них.

– Ми грали у медосяйні запустелі у пустелях запустілих, медом згаснуть потемнілі. Там. – Кроки зупинилися, ось наче і не було нічого.

Голос з темряви був тихим, низьким. Коли в останню мить в ньому спалахнула чи не цікавість до власного звучання.

– Що ти кажеш?

– Сім.

– Я не можу налаштувати центральну нервову систему разом з усіма органами сприйняття, костюм не працює.

Кожен його сегмент нині вкривав тіло мертвим шаром.

Раз-два.

– Стій! – вдалося закричати. Вдалося побігти з усіх сил, вибиваючи гарячковий хрип з легенів, видихаючи наприкінці. Спробувати дістатися, але попереду нікого не виявилося. Де лиш ковзнули в сторону і звідти дивилися на нього, або ж угору – у переплетіння сузір’їв неможливих комбінацій.

– Тут не може бути зірок.

– Звичайно не може.

Слова прозвучали важко.

– Стривай, не йди! Ти... я. Я тебе знаю.

Тихо. А там сміялися, в іншій грані реальності. І будуть сміятися вічно, якщо добре запам'ятати одну єдину мить. З руками, в яких затиснута модель космічного шатлу. У одного з них він був, в іншого – ні.

Система біологічної підтримки. Вимкнена. Система внутрішньої стабілізації і попереднього аналізу. Вимкнена. Збір даних. Вимкнено. Подача кисню. Ні. Ворожі об’єкти?

Про астронавтів так і казали, пам'ятаєш? Курс лекцій про базову гуманність, рівень один. «Людство створила наша планета, тож з питаннями якого рівня нам доведеться зіткнутися у умовах, де навіть немає гравітаційного поля Землі. Відпускаючи своїх дітей за її межі, ким вони врешті повернуться? І чи будуть за висновком вважатися нами?»

«Без костюма, я все одно що без шкіри».

«Позбавляться більшої частини м'язової тканини в умовах невагомості? На яку систему травлення перейдуть? Очі, руки? Що є людина, і чим вона буде там, серед зірок?»

Це не пояснити нікому з землі. З Землі. Без обважнювачів на м'язах. Де ти інакше ходиш, чуєш. І одного разу, не захочеш повертатися назад.

Припини, нам важливо залишатися людьми.

Тобі смішно?

«Базова людяність, так?»

Скоро ми перестанемо бути для них суб'єктом загального гуманістичного порядку, і перетворимося на чужинців. У всіх сенсах цього і за тим – значеннях. Розум, який навіть неможливо осягнути.

Якщо занадто змінимося, а я цього не допущу.

«Говорила людина з модифікатором зорового апарату».

Це дрібниці.

Дивлячись для кого.

Стривай! Та почекай на мене.

– Я тут, ще я.

«А ти не проти бути не-людиною, як подивлюся».

Захоплену масу за спиною стягувала безвидь чужої порожнечі, глухоти і німоти поволі, до єдиної важкої точки. Міст од капсули тягнувся вперед, де невиразно вгадувалися нові вогні. І якщо тут вони згасали – то там тільки розгорялися. Ледь висвічувалися основи розбитих у застиглому вибуху колон, що переходили у інші архітектурні форми.

Фільтрації, дешифрування. Нічого немає. Костюм – ніщо, під ним – власна органіка, і тільки. Всі системи виведені з ладу. Але можна дихати, говорити, по всьому – теж дозволено.

– Де наш корабель?

Тиша.

Голос давно не використовувався. Власне горло видавало рвані звуки, мов після перевантаження.

– Де? – знову вийшов шепіт.

– На початку.

– На початку чого?!

– Шістнадцять, – він знову рушив вперед беззвучною ходою, легко ступаючи краєм мороку.

Сонце, трава. Іграшковий шатл відлітає в небо, і розсип паперових літачків за ним у мільйонах дитячих рук. Чи жбурляли у небо кістки мавпи? Перший тест на гуманізм. Схильність до прийняття змін. Показники альтерності. Свого. Чужого.

– Краще йди.

Стій, не зникай. Хтось із них там, де небо дибилося від кисню, вигиналося шарами атмосфери – хтось з них біг крутим схилом наввипередки. За іншим.

Хто з них.

– Я піду, якщо ти мені відповіси.

– Тоді не відставай, – звідти прозвучало майже насмішкою. – Тебе скоро стане не цікаво слухати.

Раз-два-три. Нині хода давалася майже легко, базовий контроль над м'язами прийшов в норму, кровообіг відновився у межах функціональності. Фокус зору зачепився за обрану точку. Туди звернув всю свою увагу.

Вони йшли однаково, позначилися роки тренувань. Їх рухи теж синхронізувалися.

– Ми пішли на стикування?

– Ні. Вони просто нас взяли.

– Тут є Вони?

– Може так, може – ні. Хтозна. Тут є ми.

Їх поглинули. У пам’яті виринули вогні. За ними припала темрява. Вогні ревіли перед самим перед. Чим? Вони бігли що є сил палаючим мостом. Зеленим схилом.

Він сіпнувся і у часі зараз, коли виринув останній спогад. Але нині полум'я не було.

– Шістнадцята спіраль. – Майже як музика, занадто протяжно, занадто повільно, і все немає кінця. – Руйнувалося і горіло. Довелося неродючими, стискали наспів винограду перші серед непромовлених. А над долиною – підняли не за прапори, бо риба водою тішиться, заспівали. Ми побігли. Нам вдалося.

У спогаді міст вибухнув, а він замер тут і зараз. Та тільки наковтався порожнечі й тиші. А там один тримав іншого за руку над прірвою.

Попереду чекали.

– Тих, хто вижив, немає?

– Ні.

Та спробував випростатись.

– Що в мене на руці?

Дев’ять поділів відгукнулися в золоті, майже ідеальні лінії не доходили до ліктьового згину.

– Швидше.

– Що?

– Будь такий ласкавий, йди швидко.

– Питання-відповідь, адже ми домовились. Здається, хтось із нас був тією ще кісткою у горлі, таким собі допитливим всезнайкою. Тільки от, не пам'ятаю – хто саме. А ти пам'ятаєш?

– Так.

Це що, насмішка?

– Відповідай!

– Я відповів. Йди.

Ступив майже зухвало.

Їх поглинули, звернули в ніщо, а потім була жага і ревучі вогні. Чужий корабель зсередини гудів на низьких вібраціях, які майже не вдавалося почути, і навіть якщо прислухатися – це відчувалося лише по слабкому шереху в підошвах. Дотик по ребрах і кістках, якщо налаштувати сприйняття.

– Швидше.

– А інакше що, дозволь поцікавитися?

– Інакше я тебе потягну.

– Та ну!

– Певне ж.

А другий? Ким був другий. Незворушний розрахунок? Але хто з вас хто, і біжить схилом? Інший наздоганяє. Тримає над прірвою й тягне вгору. Вогонь навкруг засліплює. Він майже осліп, але рухався на голос.

Золото крадеться імітацією кріплень. По фальші закритих люків і неіснуючих панелей управління. Тут все – імітація, налаштована під задану перспективу. Порожнечу вдається виділити, коли вона обертається звичними формами і перестає бути собою, колі її здатен дешифрувати мозок. Всі сліпі плями заповнені, і ритми доведені до рівня сприйняття.

А що бачиш ти?

– Те ж саме. З однієї сторони.

– Ми обидва мріяли вступити до Академії?

– Важливо зараз? Це.

– Тільки на цьому мені й вдається зосередитися. Інакше не виходить зупинити фокус уваги, він розпливається, а думки плутаються. Десь повинна бути вихідна точка. Ми люди. Нас захопили. Ми у Них.

У кого?

– Вони існують, скажи мені?

– Ризикну припустити.

– Ми живі?

– Вкрай спостережливо.

Костюм все ще хотілося здерти, фальш від фальші, а другому з них хоч би що. Він просто йшов зі складеними руками за спиною. Звичною ходою. Постояв, чи може чекав. Звичною? Тобі завжди подобалося. Що? Бігти першим? Наздоганяти? Ні. Не виходить. Якщо не встежити, ще трохи, і думки повернуться на початок.

Руки за спиною. Костюм не працює.

Увага. Остання передача. Корабель захоплено. Розпочато контакт.

– Швидше.

– Навіщо, – навіть не питання.

Важкі кроки. Дуже важкі кроки.

Раз-два-три-чотири. Зупинився і обернувся до капсули. Звідси вона була схожа на закостенілий кокон, на котрому надулася і застигла кожна жила, а власні кроки вели. Жодних ушкоджень на тілі.

Тоді почув. Як кроки звернулися назад. Другий ще не біг – але ось схопив його під руку і потягнув вперед нахрапом. Далі. Залишаючи капсулу позаду.

Замахнувся з ліктя і в обороті, уперся в очікуваний блок. Так вони і застигли.

Куди ми йдемо?

Та блокував удар.

А що я тобі казав на початку? Ні, коли ще вперше надягали шоломи. Ось так і втрачають розум кращі з Академії. Хіба це не моє завдання було, морально врешті, на які там концепції джерелом, водою висушеним, де праведника ходою звеселиться нечестивець. Ні. Тихо. Краще тихо.

- Вони помруть!

Смиренністю гнів бджіл смолянистих, стежкою небезпечною виводить осяяну темряву, на мед перетворить ніщо. Де починається все, там ревуть. Ні.

Досить.

Їх власний корабель скрутився в ревучому просторі попереду. Подібно скорченому зародку, випростав відсіки в руки, підтягував ноги до того, що стало животом із зовнішньої обшивки.

За мить їх оглушило, накрило ударною хвилею й віджбурнуло назад. Всі сім навічно з тобою, та треба розпочати шлях. Час – це дитина у хованках. Вибух знову, знову і знову.

– Якщо ти мене не відпустиш, я вдарю. – Однак нікого не врятувати у кінці.

– А я б'юся краще.

– Оце вже ні!

– О так, і базова підготовка мені завжди ліпше вдавалася. А ти, якщо зараз повернешся – виключно помреш.

Вогні зверху розтягалися в новому візерунку.

Новий спалах затемнив лінію сприйняття.

Закони фізичної реальності тут не працювали, або ж їх стискали в точку – в одну єдину лінію, де за нею – хаос того, що не осмислити, навіть не інтерпретувати. Всі органи сприйняття доходили до критичної межі, а за нею – нічого. Все. Не-час, не-простір, тисяча і тисячі застиглих кадрів, накладених одне на одне на шаленій швидкості.

– І я теж разом з тобою.

Підступний прийом, та завжди діяв. Він відштовхнув від себе чужий лікоть, коли криза афективного стану минула.

– ЦНС, команда! – слова, які лунали навпроти і навкруг, не спрацювали. Обидва рвонули мостом від стисненого вибухом корабля, що слався всередину вже чужого космічного корабля.

Та нескінченно повторював біологічну історію розвитку їх планети й все не зупинявся. Від невловимих оку одноклітинних утворень – ось уже дибився пластинами мезозою, звивався скам'янілостями ссавців, і вперше простягав зламані пальці.

Звалилися одночасно, і тепер вже його самого тягли за шкірку вперед наче паскудне щеня.

«Я полечу до зірок!»

Корабель скручували і рвали, а мертві вогні кругом ревіли ще важче, піднімали собою утворення галактик і їх агонізуючий захід. Міст рвонуло в сторону ще швидше, коли довелося вхопитися за смоляні застиглі руки.

«І хіба не я тут головний жартівник?»

«Ну, з ким поведешся».

Все, що було вершиною людської інженерії, стало врешті подобою пса, який заглядався на господаря зверху, а може – на власну іграшку. Лапи завихрилися повторюваними атомними вибухами і розсіялися чорною хмарою, що охопила залишки вихідного матеріалу. Пес став птахом, затим – розібраним на найдрібніші частини велосипедом.

Останні системи виходили з ладу. Навігація відключилася першою, стабілізатори пересування, за ними – все життєзабезпечення. Очі стали просто очима, і голос – тільки людським голосом.

Їх корабель поглинули і вивернули, звертаючи знову і знову в форми історії, руйнування, неможливого синтезу, поки не залишилося нічого, що можна впізнати.

Не озирайся.

– Це ще чому?!

Мозок не витримає без фільтрації. Зараз просто не озирайся. Позаду воно застигло, зате навколо продовжувало битися полум'я. І сотні молодих сонць набиралися червоності, поки не замайоріли карликовою надщільністю. Де світло холоду зливалося з жаром, а темрява не суперечила сяйву.

Та хтось з вас все ж.

Новий вибух відкинув далі, й рука – звичайна людська рука, безцільно спробувала зачепитися за край. Шкіра рвалася як папір. Цей матеріал розсікав її, мов ілюзію.

Вже майже нічого не видно, коли царюють вогні, і тільки одна темрява тягне за руку вгору. Вона перетворюється на людину.

– Витримаєш?

– І зараз жартуєш!

Адже тобі зовсім не смішно. Тепер їх заледве не потягнуло донизу. Вдалося втриматись.

– Дідько!

– Це просто шкіра.

У людей є шкіра. Це нормально. Ось панцир – воно не так насправді. Трохи знищена звичайно ж, але з ким не буває в умовах тотального руйнування. Психіка огранена під критичні ситуації і наднавантаження. Уміння жартувати – як фактор перефокусування кризи. Ти теж перейняв чужу вправність адаптуватися як свою, рідну.

Хоча вважав за краще напередодні гарно подумати.

– Вперед! – тебе підганяли.

«Гуманізм – отрута нашої цивілізації». В Академії вчили всьому, вірити в людство, зневажати людство.

Ми не зрозуміємо інший розум – будучи тільки собою.

А чи є сенс тоді в такому розумінні? Коли втрачаєш власну самість.

«Ти занадто чіпляєшся за вразливість».

Вниз схилом, трава ріже ноги, ні, це грані чужого космічного корабля. Його нескінченного чорного нутра, де за всією темрявою – розсип фрактального золота, що повторює себе знову і знову, ні швів, ні спайок. Ніщо тут не рукотворне і не може бути зруйнованим. Його ніби створили відразу і у всіх проявах, в кожній точці часу і реальності, коли одна починає та завершує іншу.

Вони бігли чимдуж, до відключення останньої системи костюма залишалися лічені секунди. Тому що тут – всередині власного тіла, відлік тривав. Раз удар, два – дріб в скронях.

– Швидше!

«Я хочу побачити зірки».

Чому ти мовчиш?

Я думаю.

«Того, що між зірками, незрівнянно більше».

Вони були дітьми, коли запускали моделі шатлів в небо, а зорепади тоді лилися рікою. До краю ущелини, де втихали всі поля і обривався степ. А за ним.

Раз-два-три. Тут і зараз один впав, та втримався на коліні, підняв голову – він був сивим, шкіра пішла зламаною павутиною. Кістки стоншувалися, натягнулися губи, і сів голос.

- Трохи незвично.

Ще посміхнувся.

– Завжди ненавидів це тіло. Це ти любив всю свою... добросердечність.

Закашлявся.

Вхопив старого, і потягнув за собою. Час тут не свій, і простір – всього лишень омана. Та що їм, після тренувальних центрифуг і занурень. Ізоляція, камери дезінфекції. Перший вихід на орбіту. Ненавиджу вакуум.

Ненавиджу Землю.

Вона все ж красива звідти. Пам'ятаєш? Як для «м’якотілих», так і для тих, хто б зруйнував старе – аби тільки йти далі. Тому що найкраще – завжди попереду. А може, за щось теж треба триматися у невагомості, де вічно падаєш, адже космічний простір – холодний, не людяний. Вам там не раді. Радість ви тягнете звідси, з землі. Як і все інше.

Ще важче. Час зотлівав на очах. Позаду не власний корабель, а нескінченне ніщо, стиснуте в єдину Не-Форму. Вливається в структуру чужого Корабля.

Коли міст позаду зникав ланка за ланкою, обидва вивалилися на останній майданчик перед капсулою. По її краях струмувало все те ж золото.

А на чужій руці – шістнадцять золотих насічок. На своїй – нічого. Тоді.

– Я тобі говорив, що не знаю, хто зіпсував твій стабілізатор на тестах? Я збрехав, – промовляли старечі губи.

І розсміявся, захрипів та насилу перекинувся на живіт, щоб упертися ліктем в підлогу.

– Дуже хотілося подивитися, як ти будеш в невагомості своїй зненависній борсатися. Що скажеш? Стривай, ти щось сказав? Або ми про це вже говорили, я певне…

Золото на капсулі обернулося позначкою.

Шістнадцять. Потім прийняло вигляд мушлі, де світився лише центр. Наступний виток слабо пульсував.

Старий на підлозі завив, затим знову розсміявся. На межі миті його погляд знову прояснився. І простягнув руку.

Та відвів удар майже у ввічливому жесті. Змінюючи чужий блок на акт якщо і не братерства, то визнання тимчасового перемир'я. Відкашлявся в сторону.

– Нездорова тут атмосфера, не знаходиш?

На нього дивилися довго і уважно, звідти з темряви.

Знову обгледів дев’ять золотих поділів на власній правиці. На сім, але чорних – на чужій лівій.

– Щось довіряти тобі не хочеться, от вже вибач, натура я вочевидь –недовірлива. – Насмішка проступила в одному лише голосі, зате граничною крайністю. – Хоча хто його знає, після цієї капсули з пам'яттю суцільна біда. Що там було, не заморозка ж? Відновлення, але технологія не наша.

– Краще йди, – так незворушно відновив ходу він.

Раз-раз-раз.

– Наче…

Його підхопили, перш ніж звалився на місці.

– Подача кисню у них так собі, могли б і краще внутрішній простір організувати. Мені от завжди кубізм подобався. Ні? Хоча так, дурниця це все.

Комусь подобався, комусь не подобався той кубізм. Тут все не важливо. Хіба не про це їх попереджали бідні сиві викладачі там, де у неба є колір. І сонце одне – неподільне. Йому ще горіти мільярди років, перш ніж почнеться Захід Всесвіту.

Старість викликала роздратування, млявість розуму – презирство. Смерть – жах на межі з несамовитим веселощами. У когось з них. Тоді. А погляд вперед давав надію вийти за межі звичної обмеженості.

Єдине, в чому вони коли-небудь зійшлися, і де погодилися. Братерство протилежних рівних – явище вартісне.

– Я здається, тебе все ж таки пам'ятаю.

Звідси було видно кінець моста.

– І себе майже пам'ятаю. На якій незакінченій суперечці ми зупинилися тоді, перед вильотом?

– Не має значення.

– А що має?

Та зупинився, вслухаючись у власний голос, що ставав легшим, наче вицвітав все більше.

Підняв руку, щоб побачити шкіру, а та вже псувалася і морщилася.

– Скажи мені.

– Таймер внутрішнього відліку.

Йому довелося підійти ближче, щоб почути. Слух теж згасав.

Волосся посірішало.

– Вийди сюди.

Якщо зробити голос як раніше, звичайно ж послухається. Дев’ять поділів на сім.

– Таймер внутрішнього відліку, – було сказано голосом, позбавленим людських інтонацій. – У тобі встановлено ліміт часу з прискореним розпадом.

Мапа за новою капсулою на стіні збирала золото з усіх сторін, і висвічувала наступний виток на тому, що можна було прийняти за мушлю.

– Потрібно перейти в сьомий.

Падіння, яке вже відбувалося стільки разів. Ривок, який теж був знову і знову. Його потягли туди, затріщали кістки, м'язи майже не працювали.

– Стій.

– До повного розпаду сімдесят дві секунди. Мені вдалося. Вже більше.

– Стій, постривай!

– Я їх чую тепер. Кожну. Раз-два-три-чотири.

А потім, ніби відповідаючи на запитання не з тут і не з зараз. А може, не вимовлене вже ніколи.

– А чому діти грають? Я не знаю навіщо, але я виведу тебе звідси. Залишилося ще вісім витків, там є вихід. Ти полетиш. Там є корабель знову.

– Стій.

– Я знаю.

На всі часи одразу.

Він схопив його за шию, відірвав від землі і опустив в зяюче чорнотою нутро капсули. Коли хрускіт тканин нашіптував у вухах.

– Я виведу тебе звідси.

Перш, ніж дістати заготовлений уламок їх Корабля, і увіткнути його в чуже горло. Відійти на крок назад, опустити руки. Стулки капсули зачинялися, золото знову затоплювало її зсередини, розриваючи і вивертаючи вихідний матеріал, щоб зібрати його знову. Запустити годинник з вихідної точки, з встановленим таймером.

Вісім на вісім.

Чергова чорна поділка з'явилася на руці.

– Подивися на себе, ти хоч ім'я своє пам'ятаєш? Подивися, вони роблять з тебе Себе. Ким ти будеш у кінці?

Остання людина дивилася на першого Іншого посеред космічної порожнечі. Інакше їм не перейти, і інакше їм не втілитися.

– Тоді ти мене переможеш, чи хоча б спробуєш. А щодо стабілізатора, я знав. Хотів подивитися, як ти потім будеш вибріхуватися.

Олександр. Когось із нас звуть Олександр.

– У перший раз я запхав тебе туди живцем.

– Що?

– Більше я цієї помилки не зроблю.

– Як давно ми?

– Ще трохи, восьмий вже позаду. Іди за мною, я виведу тебе звідси. Я клянуся.