Ув’язнена лють

Ув’язнена лють

Вівторок, 21 лютого 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2865
Підписатися на комментарі по RSS

1

– І раз! І два! І три! І чотири! – в такт ударам кайла вигукував Тансóн. – І раз! І два! І три!..

Ці звуки було чутно всюди, відлуння дивним чином не згасало, а лише посилювалося, долаючи нескінченні цверґські тунелі в пошуках виходу назовні. Тансóн перебував у найглибшій ділянці Одинадцятої Великогірної Копальні. Здавалося, ще крок углиб, і опинишся в пеклі. Шахтаря дивувало, що в пеклі такий холод. Так, назовні, серед Великих Снігових Просторів, поміж Крижаними Горами, й справді було аж надто прохолодно. Але тут, на глибині трьох днів ходу, ця прохолода була незвичайною… якоюсь зловісною. Та цверґу не було холодно. Аж ніяк. Він працював, працював уже шосту годину підряд без перепочинку. Копáв, копáв і копáв. Бив кайлом об гранітну завісу печери, шукав дорогоцінне біле залізо й знаходив його. Траплялося, звичайно, й просте залізо, й сіре, й різноманітні руди, назви для яких зможуть сказати лише там, нагорі, але Тансóн був неспинним. Він працював так, наче від цього залежить його життя.

В певній мірі, так воно й було. Адже якщо він не сплатить до кінця місяця борг, то може потрапити за ґрати чи навіть втратити дозвіл на видобуток руди, а це було б для Тансóна фатальним кінцем. З іншого боку, якщо витягти достатньо руди, то можна було отримати чималу винагороду, легко розрахуватися й не спускатися в шахту кілька місяців. Тисячі цверґів Айґерду сиділи, чекаючи на свою чергу, щоб спуститися в копальні, чи поки хтось із шахтарів не зникне без сліду в цих нескінченних тунелях. Кожен хотів потрапити до шахт. І це закономірно, адже гірництво – чи не єдина прибуткова справа в ці нелегкі часи.

Після смерті короля Вóлтана у Цвéрґені почався розбрат, братовбивча війна. Вóлтан був мудрим королем. За його правління держава процвітала, велася торгівля з гномами, час від часу посилалися каравани до людей, а іноді навіть далеко на південний захід, до дивних лісових мешканців, яким цверґи й досі не вигадали назви. Вóлтан не шкодував грошей зі скарбниці, щоб розвивати металургію та будівництво копалень, освіту, магію й навіть механіку. Однак настав його час, а його сини, як це часто трапляється, не успадкували від батька мудрості. Так почався занепад. Найстрашніше те, що він не був поступовим. Усе сталося за один день, в одну мить…

Безсумнівно, Тансóн ризикував, пішовши в таку глибінь самотужки. Проте так у нього було набагато більше шансів перевиконати норму й заробити грошей для того, щоб… утекти звідси подалі.

– Фу-у-ух! – зітхнув бородатий цверґ, опустивши кайло й витерши піт з лоба.

Він підійшов до вогнища, яке розклав неподалік, взяв баклагу з водою й зробив кілька великих ковтків. Потім сів і втупився на вогонь.

«Ну, тепер можна трохи відпочити перед тим, як повертатися.» – думав цверґ. Тансóн кинув погляд на свій візок, дощенту набитий рудами і, о так, білим залізом. Найціннішим і найкориснішим металом із тих, з якими коли-небудь мали справу цверґи. І зараз цього добра в Тансóна було повно. Він задоволено посміхнувся, підвівся, підійшов до візка і взяв до рук шмат руди білого заліза. Нерівний білий метал звабливо сяяв і зачаровував. Цверґ покрутив його в руках і раптом вигукнув:

– Нічого собі! Оце так! – йому здалося, що на металі він помітив руни. А це вже не абищо.

Тансóн наблизився до вогнища, щоб краще роздивитися свою знахідку.

– Так, це «н», а ось це «і», а це що за руни? Ніколи таких не бачив, якісь вони інакші, не наші. Хм… Може, воно має якусь наукову цінність? Хтозна, що було на цьому місці кількасот років тому… – не довго думаючи, він кинув камінець собі в рюкзак.

Наче щось клацнуло у його голові. Тансóн швидко підтягнув свого возика до вогнища і став роздивлятися кожен камінчик руди білого заліза. Руни були всюди! На кожному сантиметрі руди! Їх не було викарбовано на камені, ні. Вони наче були частиною цієї руди, наче сама природа тесала їх у гірській породі. Цверґ, звісно, не вірив, що це була природа, але важливість своєї знахідки тепер цілком усвідомлював.

Тансóн повернувся до того місця, де працював останню добу. Він став там, де кілька хвилин тому пролунав останній його удар кайлом, і накреслив пальцем на камені руну Інґ, руну світла. Тоді він голосно промовив:

– Дет вáрде ліс! ¬

Цверґи-шахтарі, як-от Тансóн, звичайно, не були могутніми рунними магами й часто навіть були атеїстами, однак користуватися простими рунами, щоб розпалити багаття чи, наприклад, освітити на кілька хвилин темний тунель, вони вміли дуже добре.

Спочатку невидима, руна поступово вбирала в себе світло й усе чіткіше вимальовувалася, сяяла все яскравіше, а тоді вмить вибухнула коротким спалахом. Тепер на відстані десяти кроків усе було видно, як вдень.

Тансóн затамував подих. Він зроду не бачив такого видовища. Уся кам’яна поверхня навколо була густо всіяна рунами, не було жодного вільного клаптика. У магічному світлі руни, застосованої цверґом, написи переливалися й виблискували, наче світилися, наче хотіли розповісти щось важливе й невідоме.

Неочікувано для Тансóна, його руна згасла. Але цей образ списаного каменю, цієї величезної кам’яної книги, ніяк не зникав з-перед його очей.

Дуже швидко, забувши про відпочинок, цверґ став збирати речі, щоб негайно вирушити назад, на поверхню. Що робити, він ще толком не знав, однак чітко усвідомлював, що нічого не робити він просто не може.

2

– Агов, Минику! Глянь-но сюди! ¬– гукнув Тансóн до цверґа, що стояв на виході з тунелів і приймав руду.

Минуло вже три доби відтоді, як Тансóн вперше побачив цю «рунну» руду. Весь цей час він без упину йшов до виходу, а на своєму шляху, на диво, нікого не зустрів.

Миник, так звали приймача руди, стривожено виглянув зі свого «кабінету», виритої в кам’яній породі кімнати з дерев’яним столом і різними шафками й скринями, де зберігалися записи про видобуток руди.

– Тансóне! А я вже думав, ти там дуба дав! Вже днів десять минуло відтоді, як ти спустився.

– Не дочекаєшся ти мого дуба! Краще подивися-но, що я знайшов у північному тунелі.

– Підвези сюди, – попросив Миник, так і кроку не зробивши зі свого «кабінету».

Тансóн, трохи дивуючись незвичайній поведінці приймача, адже зазвичай той мало не вибігав назустріч, коли знаходили щось нове, слухняно підтяг свого візка до нього і запитав:

– Мо’ щось сталося? Якийсь ти наляканий.

– Та де тут не злякаєшся… А ти хіба не чув? А! Точно! Щось я зовсім сам не свій, ти ж у тунелі був, – помітно було, що Миник дуже схвильований. – Три дні тому в північно-східному тунелі загинула ціла бригада, дванадцять цверґів, не дуже далеко від поверхні, менше півдня ходу. Власне, про це стало відомо лише вчора, але загинули вони точно раніше, принаймні, так Кріт сказав.

– А це Кріт в розвідку ходив?

– Ну так. Йому якраз випав той клятий тунель.

Тансóн задумався. «Якраз три дні тому я знайшов ті руни… А, може, й пізніше, а, може, й раніше. Біс його знає! В цих тунелях за часом не вгледиш!»

– Словом, прибігає він, ¬– продовжив Миник, – весь мокрий, блідий, як смерть, і каже: «Вони там усі мертві! Отак сидить собі цверґ, ніби живий, я до нього, а він не диха, я мац, а серце не б’ється!» Тільки його й бачили, того Крота. Кажуть, зразу ж звільнився, а це вже не мало. Воно ж, сам знаєш, така вже в нас робота, час від часу шахтарі зникають, чи вмирають. А Кріт не одного вже мертвого цверґа в тунелях знайшов. Але таким наляканим я його вперше бачив. Тож я теж боюся. Хто його зна, може, боги нас карають, може, досить вже копати? Га?

– Звідки мені знати? Але все це до дідька паршиво, ¬– Тансóн зітхнув. – Так чи інак, але ж не дарма я десять день в тунелях блукав. Розбирай давай візочок.

– Так, так… – Миник насунув окуляри і взяв одного невеликого камінця з візочка.

На хвилину він замовк і заворожено розглядав дивовижу.

– Де ти це взяв? ¬– перше, що спитав у Тансóна приймач.

– Я ж казав, у північному тунелі, але дуже глибоко, десь три дні ходу. Плюс-мінус кілометр, ¬– відповів гірник.

– Приголомшливо! – вигукнув Миник. – Ти ж теж бачиш ці руни?

– Так, але прочитати їх, принаймні, мені зась. Там якісь значки дивні, не наші. Або наші, але дуже старі. Словом, абракадабра якась. Що скажеш із цим робити?

– Бозна. Бач, це ж чистісіньке біле залізо! З нього можна таке робити, що ого-го! Але ці руни… Шкода буде їх плавити. А це ти печеру знайшов?

– Та в тім то й річ… Я це викопав. Кінець тунелю був звичайний, як усі, каміння собі з рудою де-не-де. А десь день попрацював, дивлюся, а там руни на камінцях. Якби печера, то можна було б їх взяти за якісь древні написи, а це ж у самих камінцях. Як воно там могло вкарбуватися, я й гадки не маю.

– І багато там такого? – трохи з недовірою спитав Миник.

– Повно.

Приймач задумався. Він зайшов у свою кімнатку, щось там записав на сувої, вийшов і сказав:

– Зробимо так: основну масу я віддам на виплавку, подивимося, чи змінилися в цього «рунного» заліза властивості. А частинку віддамо геологам і ще частинку історикам, хай подивляться. Наш теперішній керівник, як ти знаєш, до подібних речей байдужий, скаже: «На виплавку, все не виплавку білої сталі!». Тому про останні дві частинки я не звітуватиму поки…

– Гаразд. А де мій папірчик?

– А, так, так. Чекай…

Заради цього папірчика Тансóн тяжко працював десять днів. Заради папірчика, в якому написано «Добув стільки-то того-то» і з яким можна отримати кругленьку суму в скарбниці Копальні.

– На. Тримай. Вітаю тебе. Сподіваюся, побачимося за кілька місяців, – сказав Миник, простягаючи шахтарю сувій з печаткою, списаний рунами, звичайними, цверґськими.

– Не дочекаєшся! – гукнув Тансóн, вже вибігаючи у напрямку виходу з копальні.

3

Ярон замислився. З одного боку, меч, який йому зараз намагаються продати, бездоганний. З іншого, надто вже цей крамар хоче його здихатися. Навіть ціну скинув майже вдвічі, якщо не більше. А меч був ще той: біла сталь, крижаний гарт, полум’яний гарт, бойові руни, якщо вони, звісно, справді бойові. Ярон хоч і був великим цверґським воїном, але в рунах не тямив аніскілечки, вірив тому бісовому виплодку на слово. Словом, то не меч, а зібрання усіх найкращих цверґських технологій виготовлення зброї. Та й виглядав він так, ніби сам просився, щоб його взяли і вбили ним кого-небудь. Та хоч би оцього продавця. «Що це за думки?!» сказав сам до себе у своїй голові Ярон, цверґ-воїн.

– Не сумнівайтеся, пане Яроне, не майте ані крихти сумнівів! Цей меч виготовлено саме для таких великих і вправних фехтувальників, як Ви! Це могутня зброя, я б навіть сказав, непереможна!

Слухаючи базікання цього шахрая, який нахабно зайшов просто у дім і почав розповідати про неперевершений меч «саме для такого вправного воїна, як Ви», Ярону спало на думку одне цікав¬е запитання, а таке трапляється дуже нечасто.

– А з якої руди виплавлено цей меч? Кажуть, що місце видобутку руди має велике значення і впливає на всі можливі характеристики зброї, – одразу ж запитав Ярон, доки запитання не вилетіло у нього з голови.

Крамар зблід і спотів. Він намагався триматися, але його голос все-таки тремтів від хвилювання:

– Еее… Бачте, я… я не зовсім у курсі… Цей меч я отримав не прямо з кузні, а…

– Так, давай кажи, де викопали руду, а ні, то забирайся геть!

Насправді Ярону було байдуже, з якої-там руди було виготовлено цей клятий меч. Просто йому здалося, що цей нахаба від нього відчепиться, якщо поставити йому запитання, на яке, як гадав Ярон, відповіді крамар не знав.

– Це руда… славнозвісного гірника Тансóна. Він її знайшов у… у північних тунелях Одинадцятої Великогірної Копальні… – тут він зробив паузу й затамував подих.

Вираз обличчя крамаря був таким, наче йому зараз мали дати по пиці й копняками прогнати геть. Однак Ярон лише зітхнув, на півхвилини вийшов у іншу кімнату, а потім кинув крамарю мішечок, у якому дзвеніли золоті монетки.

– Гаразд, я його беру. Я багато чув про Тансóна. Сподіваюся, цей меч і справді такий добрий, як ти й розповідав. Бо як ні, то начувайся.

Весь цей час меч лежав на розгорненій шкірі якогось пухнастого звіра. У цю шкіру він був загорнений, коли крамар його приніс. Звичайно, такий поворот подій потішив останнього, і він полегшено сказав:

– Ви не пошкодуєте.

Тоді розвернувся й, не рахуючи монет, що для його професії було щонайменш дивним, попрямував до виходу.

Далі все сталося за кілька миттєвостей. Ярон взяв меч за руків’я. В його голові щось змінилося. Його переповнила шалена безпричинна лють. Лють і ненависть, жага крові, прагнення вчинити біль. Тисячі голосів у його голові наказували: «ВБИЙ!». Очі воїна налилися кров’ю і він одним стрибком опинився просто біля крамаря. Тоді зі своєю холодною й майстерною жорстокістю, здобутою за роки, він розрубав голову продавця. Той беззвучно впав. Але Ярон не міг зупинитися. Його лють була чистою й неспинною. Він рубав і різав мертве тіло крамаря, доки на підлозі не залишилося лише великої калюжі теплої крові й дрібних шматочків цверґської плоті.

Через мить Ярон, великий воїн цверґів, Герой Цверґену, майстер фехтування, шанована й відома людина в усій державі, лежав непритомний у калюжі крові. Поруч валявся неперевершений меч із білої сталі, розписаний бойовими рунами, що став останнім товаром, що його продав крамар. А всюди було розкидано те, що ще хвилину тому і було тим самим крамарем.

Коли через кілька днів, в дім Ярона зайшов капітан міської варти, його давній друг, то знайшов лише страшенний сморід, кров, розмазану по всій залі, і рештки крамаря.

Ярона більше ніхто ніколи не бачив, як і меча із білої сталі, викуваного з руди, що її знайшов славнозвісний гірник на ім’я Тансóн.

4

Тансóн знову постукав у важкі дубові двері Астарóта. Це вже втретє. Він знав, що старий гном вдома. Просто він старий, а ще – він гном, тому й не відчиняє одразу. «Може, не треба? А хоча… Астарóт мудрий і старий. А раптом щось знає…» думав він, чекаючи. Тут двері з клацанням і дивним шумом потихеньку прочинилися.

– О, вітаю тебе, Тансóне! Дуже радий тебе бачити! Давненько ти до мене не заходив. Років двадцять, – лагідно повів старий гном. – Заходь, заходь. Будемо пити гарячий гірський чай. Нещодавно мені один алхімік підкинув, ммм… то такий пречудовий напій…

З цими словами він помаленьку зник з поля зору, зайшовши в кімнату, де в нього зазвичай бували гості. А гості тут бували частенько.

Тансóн мовчки пройшов за дідом і сів у велике розкішне крісло в кімнаті, схожій на невеличку бібліотеку, з багатьма стелажами й книгами, яких, певно, не знайдеш і в столичному Храмі Мудрості. Тимчасом Астарóт пішов на кухню, робити «гарячий гірський чай».

Цей гном був у місті відомою особою. Принаймні, серед простих цверґів і гномів, яких, до речі, тут жило чимало. Астарóт був старим-престарим гномом, ніхто навіть приблизно не міг вгадати його вік, але однозначно – цей вік дуже значний. Він багато чого знав, багато чого бачив, а ще більше чув. Подейкують, що насправді колись він був архімагом і навіть рунним жерцем, однак дід ніколи не застосовував магії. Принаймні, ніхто цього ніколи не бачив. Він був, як і всі гноми, маленький на зріст. Його голова була густо вкрита білосніжним волоссям і борода була належних розмірів, як і личить старому мудрому діду. Очі мав темно-сині й великі, навіть як на гнома, і вони завжди привертали увагу.

За кілька хвилин, поки Тансóн розглядав величезні фоліанти, розкладені у всіх можливих місцях, Астарóт повернувся з двома фарфоровими, очевидно, дуже дорогими, філіжанками. Одну він поклав на столик біля Тансóна, а іншу взяв до рук і сів навпроти цверґа.

– Ну, питай, – одразу почав гном.

– Що питати? ¬– зробив здивований вигляд Тансóн, хоча насправді не здивувався.

– Тільки не треба казати, що зайшов мене провідати, – добродушно сказав дідусь. – До мене зазвичай заходять із запитаннями. Іноді з безглуздими, іноді з незрозумілими, а іноді з дуже цікавими й захопливими. Ти у мене був двічі. Одного разу ще маленьким, з батьком. Добрий був цверґ… так. Хай спочиває в мирі. А другого одразу після його смерті, з цікавим запитанням про…

– Так, я пам’ятаю, – перебив його Тансóн.

– Отже? ¬– Астарóт з любов’ю, властивою всім мудрим дідусям, не спускав очей із цверґа.

– Ти, звичайно, чув про те, що копальню, в якій я працював десять років, зачинили й оголосили забороненою зоною?

– Так, довелося чути. Кажуть там чи то привиди якісь, чи то духи, чи то демони, а дехто й про драконів та титанів байки розповідав. Я знаю точно лише той беззаперечний факт, що там сталося щось надзвичайно жахливе, а тому її й зачинили. А ще мені відомо, що останнім, хто здійснив похід вглиб шахти, був ти, Тансóне.

– Так, то й справді був я.

Астарóт мовчав. Він чекав, поки Тансóн сам почне розповідати. Гном умів чекати.

– Коли я зайшов углиб північного проходу, я дещо знайшов. Тоді я цього навіть не усвідомив, однак коли до мене дійшло, я одразу ж повернувся на поверхню. Та я був глибоко, і загалом мій похід тривав більше десяти днів. А ще я був сам. Що саме я знайшов, я й досі не розумію. То була руда. Звичайна собі руда білого заліза з домішками сотень інших металів. Та на ній були руни. Тобто не на ній, а в ній. Не викарбувані, ні. Вони наче були частиною самої породи, самого каменю. Мені важко це пояснити… Коли я повернувся, Миник, наш приймач руди, розповів, що загинула бригада цверґів у одному з тунелів. Того ж дня мені заплатили за видобуток і я поїхав. Кілька місяців я й не чув, як там справи в Копальні. А коли повернувся й дізнався, що її закрили відразу після мого від’їзду, злякався. Може, то я випустив на волю якусь нечисть?

– Але ж ти живий і здоровий, чи не так?

– Живий… Словом, ось, – він витягнув з рюкзака той шматок руди, який забрав ще тоді, в глибині гори, – це те, що я знайшов. Я цього ще нікому не показував…

Астарóт взяв камінчик до рук і з жадібною цікавістю й захопленням кілька хвилин розглядав його. Тоді взяв один із тих томів, якими було завалено кімнату, й розгорнув його. Поки дідусь щось шукав у книзі, Тансóн незворушно сидів у кріслі, затамувавши подих.

Незабаром старий гном сів із замисленим виразом обличчя. А тоді почав:

– Є одна легенда. Як і притаманно легенді, вона не вірогідна й не обов’язково правдива. Але те, що сталося в шахтах, побічно її підтверджує, – він зробив коротку паузу. – Колись всередині Великої Гори жив народ, назву котрого сьогодні втрачено. Вони були мудрими й працелюбними, а головне, дуже могутніми. Їхній покровитель, назвемо його Творцем, бо ім’я цієї істоти, якщо така була, теж давно втрачене, дав їм практично безмежні можливості в рунній магії. І вони це широко застосовували у своєму житті. Жили вони під землею й достеменно не відомо, чи потрібне було їм світло й взагалі та як вони виживали там. Ремесло, в якому вони досягли найвищої майстерності, – обробка металів. Вони вміли робити з металу будь-що, обробляти його так, як тільки заманеться. І одного разу вони вирішили створити собі слуг, чи, як написано в цій книзі, «оживити залізо». Це були живі металеві гуманоїди, які беззаперечно й миттєво виконували накази своїх творців, тобто цього народу. І тоді правителі й жерці тієї держави вирішили: навіщо поклонятися Творцю, якщо ми самі можемо творити? І вони відреклися від Творця, і, цитую книгу, «прокляли його ім’я». Тоді Творець страшенно розгнівався на свої творіння і, як можна здогадатися, покарав їх. Він сказав – цитую – «Ви хочете зробити залізо живим?! Ви хочете наділити його душею?! То нехай буде так!» І тоді кожен із них загинув, а їхні душі, оскаженілі й розлючені на Творця і на весь Всесвіт, вселилися в залізо, в метал.

На хвилину Астарóт замовк.

– Усі ці руни, наскільки я можу їх читати, – імена. Припускаю, що це імена якраз тих, чиї душі ув’язнені в цьому металі. Тобто сталося так, як і сказав Творець.

Хвилину помовчавши, обдумуючи почуте, Тансóн запитав:

– Якщо це так, то чому тоді живий я?

– Важко сказати. Важко навіть сказати, яким чином душі, ув’язнені в камені, якщо це справді так, можуть фізично вплинути на живих істот. Такого ще ніхто ніколи ніде не бачив.

Перекинувши свій погляд з книги на цверґа, Астарóт запитав:

– Де поділася та руда, яку ти вивіз із глибини гори?

– Гадки не маю… Миник казав, що основну частину відправить на виплавку сталі, з якої могли виготовити що завгодно, а решту кудись там віддасть на дослідження.

– Хм… З того часу як закрили копальню сталася низка дивних випадків, коли як досить поважні особи, так і прості цверґи, робили щось жахливе, а тоді зникали без сліду. Усі ці випадки якимсь чином пов’язані з білою сталлю.

– О боги, що ж я накоїв… – налякано прошепотів Тансóн.

– Ти не винен ні в чому. Та й немає доказів, що причиною тих подій є саме твоя руда, і що вона – саме та.

Тансóн виглядав кепсько. Він зблід, а його очі сильно збільшилися. Астарóт, помітивши це, заспокійливо промовив:

– Не хвилюйся, синку. Все гаразд. Трапилося те, що мало трапитися. На все воля вищих сил, які ми, проте, контролювати не в змозі. Іди відпочинь.

5

Холод був страшенно пронизливим і нещадним. За кілька десятиліть досвіду Тансóн не пригадував, щоб під землею було так холодно. «Може, це пов’язано з тими душами? Лютими й холодними…» – думав він.

Ось уже минав четвертий день відтоді, як гірник Тансóн покинув містечко, що знаходилося найближче до забороненої Одинадцятої Великогірної Копальні. Вже добу він перебував під землею. Він не поспішав. Цверґ гадав, що сам винен у всіх тих нещастях. Тансóн думав, що зможе це зупинити, зможе заспокоїти розлючені душі. Був у цьому переконаний.

Після розмови з Астарóтом Тансóн багато думав. Згадав свого батька, доброго цверґа, простого робітника, що працював на одній зі столичних мануфактур. Він вчив маленького Тансóна не боятися, бути відповідальним за свої вчинки, бути чесним перед іншими, перед собою. А ще він казав: «На все воля вищих сил.»

– Ти ба, Астарóт пам’ятає… він усе пам’ятає… А я й не зрозумів одразу… – сказав сам до себе Тансóн.

Луна покотилася вглиб, здавалося, нескінченних тунелів.

«Я знайшов їх. Через мене ці розлючені потвори вилізли звідси, з-під землі, з-під Великої Гори. Тепер вони чинять зло. Я мушу це зупинити. Мушу, бо я сам у цьому винен.»

З такими думками Тансóн підійшов до місця, де майже рік тому загинуло дванадцять цверґів-шахтарів. Тунель розширився до невеликої круглої «зали», де знаходився тоді їх табір. На превеликий подив Тансóна, тут було порожньо. Абсолютне ніщо. Лише голі гранітні стіни.

«Дивно. Не думав, що їх звідси хтось забере…»

Він повільно просувався вперед, розглядаючи кожен сантиметр тунелю і махаючи навсібіч смолоскипом. Однак тут і справді було порожньо, наче хтось провів генеральне прибирання і знищив усі сліди перебування живих істот.

Тунель знову звузився, але не до попередніх розмірів, а до вузенького проходу, через який міг пройти лише один цверґ одночасно. Не пришвидшуючи кроку, Тансóн рухався вперед, углиб тунелю.

Незабаром він помітив недалеко попереду якийсь відблиск. Це не було відбите світло смолоскипа, це було щось інше, незвичайне. Швидкість ходу Тансóна мимоволі зросла, а погляд сконцентрувався на тому незвичайному відблиску. Дуже швидко цверґ досягнув мети.

Вузький тунель привів його до невеликої печери з дуже високою стелею і якоюсь, очевидно, рукотворною річчю в центрі. Тансóн підійшов ближче. Це був вівтар. Ідеально круглий кам’яний диск на висоті десь півметра над дном печери, товщиною з цверґський кулак, зрощений з такою самою ідеальною колоною, що тримала його рівно по центру, а сама зникала в дні печери. Диск був розписаний по колу різноманітними рунами, значення яких навряд чи знав навіть Астарóт. А в центрі, навколо якого були руни, – порожнеча. Ні, не порожня поверхня каменю, а наче прірва, наче чорна діра.

Тансóн не міг зрозуміти, звідки, але він просто знав, щó має робити. Цверґ дістав свій перший рунний камінець, цю в’язницю неслухняних розлючених душ, яку ще тоді, майже рік тому, вперше кинув собі в рюкзак. Він підняв його над прірвою і просто впустив. Але той не впав, а завис у повітрі. Тимчасом руни на вівтарі засяяли, яскравішаючи, наче діставали глибоко з надр землі силу, що давно вже стомилася чекати. Прірва засяяла магічним білим світлом, але навколо не ставало світліше, лише руда з вкарбованими в ній іменами відбивала його. Поступово рунний камінь розтанув у повітрі, а світло й руни згасли, наче нічого й не відбулося.

– Ти зробив правильно, цверґу. За це тебе буде винагороджено, – пролунав луною в печері потойбічний голос.

Тансóн мовчав.

– Можеш нічого не казати. Я знаю про тебе все. Хто я, я не зміг би тобі пояснити, навіть якби захотів цього. Не бійся! Єдине, що ти повинен знати – ти обраний. Обраний силами, вищими навіть за тих, кого ви називаєте богами. В тобі є сила, сила велика й могутня, яка, проте, не володіє тобою, як це зазвичай буває зі смертними. Лють, що віками морилася, ув’язнена в камені, випустив не ти. Винуватців уже покарано й тобі нічого боятися. Однак відтепер твій обов’язок – ув’язнити її туди, де її місце. Іди! Знайди найменші частинки зла, що вирвалося назовні. Знай: не все живе є проклятим, але все прокляте є живим. Пам’ятай це. Не присягайся. Клятва – пафос для лицемірів. Я знаю, що ти виконаєш своє призначення. І ти це знаєш. На все воля вищих сил, цверґу, які ми, проте, контролювати не в змозі. Хай буде твоя сила з тобою.

Настала тиша. На мить Тансóну здалося, що все це йому причулося, що це була ілюзія, марення. Та він знав, чи було це марення, чи було це насправді, його обов’язок – зупинити зло.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>