Пісня Альтеклера

Пісня Альтеклера

Четвер, 15 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2912
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

Я буду битись Дюрандалем звично,

А ви, мій друже, Альтеклером дійте.

В стількох краях мечі були із нами,

А скільки битв ми ними вигравали!

Пісень ганебних ми не заслужили!

 («Пісня про Роланда»

Переклад Вадима та Нінелі Пащенків)

 

Хвіртка рипнула петлями, що давно не змащувались.

– Ви впевнені, що тут хтось живе? Темінь непроглядна, і доріжка вся заросла.

Голос належав жінці років за тридцять. Тембр дзвінкий, слова вимовляє чітко. Дихання рівне. Урівноважена і намагається справити враження успішної ділової леді.

– А, ч-чорт... Кропива. Та жоден нормальний тут жити не буде!

Це другий мій гість. Судячи з інтонації, вважає себе лідером. Звик, щоб йому беззаперечно підкорялися. У колективі працювати не вміє. За впевненим голосом командира ховаються істерика невдахи і криза чоловіка середнього віку.

– Тихіше, Юрію, чого ви так розійшлися? Тутечки він. Сидить, як звичайно. Ось сюди, будь ласка. Тут можна пройти. Обережненько...

Це наш Михалич перед гостями стелеться.

– От зараза!

– Юрію, тихенько, він нас чує. У нього слух хороший.

– Дідько з ним, нехай слухає. Забрався до чорта в зуби. Треба було самим йти, а не лазити сільськими нетрями, з-зараза!

– Юро, – сказала гостя, – ми ж вирішили, що підемо з провідником, правда?

– Еге ж, правда-правда, Лесю. Вмовила. Хто б сперечався.

– Прошу вас, заходьте. – Михалич завозився на порозі. – Стасе! До тебе прийшли! Приймай гостей! Та засвіти ти світло, відлюднику, так тебе й розтак!

– Ти знаєш, де вимикач, – сказав я.

За старим абажуром спалахнула лампочка. Гості примружилися. Юрій крізь зуби вилаявся.

– Стасе... – почала Леся. – Здрастуйте. Е-е-е... Нам порекомендували вас, як досвідченого провідника. Не могли б ви, за винагороду звичайно... Завтра.

Виникла пауза.

– Та він на нас навіть не дивиться, – пробуркотів Юрій.

Я сидів і спостерігав за самотньою гілкою яблуні за вікном. Вона похитувалася від холодного вітру і шкребла кігтиками по склу.

– Я вас прекрасно чую, – повернув я голову до гостей. – Й думаю – навіщо?

– Що «навіщо»? – сторопів Юрій.

– Навіщо вам до Лісу?

– Ой! – раптом сказав Юрій. – Ви ж кіборг!

– Так, – відповів я.

– Але ж кіборгів вже давно не роб... – осікся напівфразі мій співрозмовник.

– Не роблять? – закінчив я і зімітував посмішку. – Ви маєте рацію, Юрію, мене «зробили» десять років тому, коли Станіслав Новак вмирав від лейкемії. Його свідомість була скопійована на Q-чіп.

– Станіславе, – зробила крок уперед Леся, – то ви нам допоможете? Справа в тому, що у Лісі захована потрібна нам річ... Дуже потрібна, – додала гостя, насупившись. – Якщо ви відмовитеся, ми підемо самі.

– Ви зупинилися у Михалича? – запитав я. – Я підійду о дев’ятій. Про ціну і місце призначення домовимося завтра.

– Спасибі! – вигукнула Леся. – Спасибі велике. Для нас це дуже важливо, повірте!

– Ходімо звідси, – процідив Юрій і додав, коли вони вже підійшли до хвіртки: – Жах! Немов з роботом розмовляєш! А на перший погляд, як людина. Ви помітили, що у нього під столом щось ворушилося? Точно, я вам кажу, ворушилося. І на собаку не схоже. Мені не могло привидітися. Гаразд, біс із ним, аби до доту довів.

– З минулою групою мисливців він навіть розмовляти не став, – сказав Михалич упівголоса.

– Ну? То й що?

– А то... Самі пішли. Списали потім, як зниклих без вісті. Охорона на посту ніколи не зізнається, що пропустили машину за хабара. Ви ж теж дали, і чимало, мабуть, га? Все, мовчу-мовчу. Так що провідник вам доконче потрібен, щоб живими повернутися, а краще Стаса нікого не знайти. Вже повірте.

Вони пішли.

Десь далеко в темряві задзявкав собака.

– Вилазь, бешкетнику, – сказав я Альту.

Альтеклер стрибнув до мене на коліна і згорнувся калачиком.

– Завтра ми знову підемо до Лісу, – погладив я його металеве тіло.

***

Леся прокинулася посеред ночі і деякий час не могла зрозуміти, що її розбудило. Спина боліла від незручного ліжка Михалича, який хропів у сусідній кімнаті, розташувавшись, як і Юра, просто на підлозі.

«Шкряб-шкряб. Шур-шур».

Що це?

«Крак!»

Леся схопилася з ліжка і похапцем натягнула спортивного костюма. Шкіра вкрилася пухирцями від нічної студеної свіжості.

– Ти чула? – Двері різко відчинилися, і до кімнати, не спитавшись, увірвався Юрій. – На вулиці біля машини. От с-с... собака! А цей спить, наче нічого й не сталося.

Переступивши через сплячого Михалича, він вихопив пістолета з кишені піджака, що висів на вішалці, і кинувся назовні. Леся вибігла слідом і зупинилася на порозі.

– Хто тут?! – закричав попереду Юра. – Ох, м-мать... Машину жеруть! Стій! Назад! Ось тобі!

Нічну темряву розірвали постріли.

«Бах! Бах! Бах!»

Дзвін металу. Свист куль. І – страшне сичання, що пробирало до кісток.

– А-а-а! – заверещав Юрій, притискаючи до грудей поранену ліву руку і забруднюючи сорочку кров'ю.

Він зумів, задкуючи, знову скинути свій ТТ і вистрілити в ошкірену залізом пащу. Спалах освітив людину, що з’явилася на подвір’ї.

«Стас? – здивувалася Леся. – Так швидко встиг добігти».

У світлі місяця холодно блиснув метал меча. Свиснув довгий клинок, і тварюка забилася, дряпаючи землю і машину довгими лапами з зігнутими пазурами.

– Господи ти боже мій, – захрестився Михалич, що з'явився на порозі.

Стас знову змахнув зброєю. Відлетіла відрубана суглобиста лапа. Тварюка, пробила огорожу та зникла у темряві нічною примарою.

Леся коротко видихнула повітря, що накопичилося у легенях.

– Машина! Двері від'їли! – Юрій схопив з землі дверцята, залишаючи на них бурі плями.

– Та біс із нею, з машиною, – підскочив Михалич. – Живі лишилися – і то добре. Ходімо, вам треба вмитися, руку перев'язати. – Він дбайливо підхопив під лікоть багатого гостя. – Ого, як прокусив! Ходімо-ходімо.

Леся зрозуміла, що її трясе, і зіперлася об двері, щоб не впасти.

– Дякую, – сказала вона Стасу. – Що це було?

– Нема за що, – відповів Стас, який підійшов до жінки. – Лісовик. Ви не впізнали своє творіння?

Він повернувся, підхопивши із землі металеву лапу монстра, і попрямував у бік свого будинку.

– Стійте! – закричала услід Леся. – Звідки ви знаєте? Та почекайте мене, врешті решт. Все одно ж вже не засну. Я з вами, можна?

Стас зупинився. Його сорочка на грудях ворушилася, ніби під нею повзав якийсь невідомий звір.

***

– Вони не часто приходять, – сказав я, засовуючи під стіл лапу лісовика. – Метал відчув, от і приповз пожерти.

Під столом завовтузився і смачно захрупав Альтеклер.

– Звідки ви знаєте, що я... Якось причетна до подій? – запитала Леся, відірвавши погляд від скатертини, що закривала стіл.

– Газети. Фотографії, – пояснив я. – Ви – Леся Коротова, керівник лабораторії неорганічної біології при Академії наук. Тридцять сім років. Незаміжня. Всю себе присвятили науці, доки синтез істот на основі iCHELLs – неорганічних хімічних клітин у вашій лабораторії не закінчився катастрофою. Здається, ви намагалися створити розум?

– Так! – скрикнула Леся. – Хто ж міг знати...

– Скільки тоді загинуло ваших співробітників? Газети називали різні цифри.

– Вісімнадцять, – тихо сказала Леся. – Я врятувалася. І Юра.

– Вісімнадцять... А тепер ви хочете повернути записи? Вони збереглися?

Леся деякий час мовчала. Гілка за вікном наполегливо билася об скло, немов довга залізна лапа чудовиська.

– А що Юра? – знову запитав я. – Знайшов для них покупця?

– Я... Я не знаю. Але він обіцяв мені лабораторію.

– Яку потім знову рознесуть кластерними бомбами? Хочете створити нову зону відчуження?

– Вони були зовсім іншими, – сказала Леся. – Тоді...

З-під столу виповз Альтеклер. Леся здригнулася. Альт пискнув, стрибнув до мене на коліна, ковзнув грудьми і оповив плече металевою нерівною стрічкою. Живий метал притиснувся до мого штучного тіла.

– Я давно тут живу, – сказав я.

– Вам не страшно? – запитала Леся.

– Я навчився їх вбивати, – відповів я, піднявши з землі уламок кігтя – все, що залишилося від лапи, яку не доїв Альтеклер. – У мене немає страху. Це не бравада, Лесю, у мене його дійсно немає. Як може боятися той, хто давно помер?

– Але ви ж ось... Живий.

– Я – кіборг, Лесю. Всього лише проекція людської свідомості, замкнена у Q-чіпі і штучному тілі. У мене не виділяється у кров адреналін, немає гормонів і почуттів. Тільки їх імітація, яку легко можна відключити. Можете ставитися до мене просто, як до комп'ютерного алгоритму. Ваші металеві істоти живіші за мене. У них є прагнення вижити, вони пристосовуються, – я постукав пальцем по Альтеклеру, – вони розвиваються і живуть, як уміють. Нехай навіть полюючи на людей – їм же потрібна органіка для окислювальних реакцій. Та, добре... Наче виправдовуюсь.

Леся поклала долоню на мою руку.

– Вона кинула вас? Та жінка з фотографії на стіні.

Я кинув погляд на стару кольорову фотографію.

– Кому потрібна імітація життя?

– Ви після цього більше не включаєте почуття?

Я не відповів, тільки прибрав її руку зі своєю і обережно опустив на стіл.

– Ви знаєте, як вас називають в Лісі? Матір'ю.

– Що? – вигукнула Леся. – Хто називає? Не може бути. Ні, вони не могли розвинутися... Це правда? Вони з'явилися?

– Лягайте спати, – замість відповіді сказав я. – Самі, можливо, завтра побачите. Вранці вам треба бути бадьорою.

***

Юра злегка присвиснув, почувши, яку суму назвав Стас, але торгуватися не став. А Лесі було байдуже – вона лише хотіла скоріше дістати флешку, приховану в старому доті, що залишився з часів Великої Вітчизняної війни. Юра зумів заховати всі розробки ще до трагедії, просто привласнивши за Лесиною спиною, і збирався продати ще тоді. Але зараз це вже не мало значення. Навіть вдало все склалося. Від лабораторії не залишилося й сліду, а результати багатьох років праці збереглися.

Але, одна думка не давала Лесі спокою – чому Юра звернувся до неї? Навіщо вона йому зараз? Може, дійсно хоче дати грошей на нову лабораторію? Збирається таким чином заробити більше, ніж простим продажем даних? Хоча одне іншому не заважає. Або?.. Леся подивилася на спину Юрія, що йшов попереду. Навіть збираючись до Лісу він вирядився у костюм і начепив краватку. Піжон... Ні, не схоже, щоб він відчував до Лесі теплі почуття.

Поруч з Юрієм йшов Стас, який майже весь час мовчав. Ялинкові гілки зачіпали обличчя кіборга, але він навіть не думав пригинатися.

У лісі пахло теплою хвоєю і гарячим піском. Крізь густі гілки пробивалися промені яскравого сонця, що висвітлювали павутиння з великими павуками, які очікували на здобич.

– Пістолет у вас з собою? – несподівано запитав Стас у Юрія.

– Так, – відповів Юра, ляснувши себе по кишені піджака.

На його лівій руці крізь бинти проступала кров.

– Навіть не думайте діставати. Кулі не проб'ють панцер лісовиків. А шум приверне їх з усієї округи.

– Думаєте, знадобиться? Ми вже півдороги пройшли, а навколо все спокійно. Звичайний ліс. Так і до доту доберемося. Я...

– Стій! – вигукнув Стас.

Юра завмер і злегка зблід.

– Це чому ж?

– Мовчи!

Стас підняв з землі палицю і кинув на траву перед Юрієм.

«Клац!»

Капкан клацнув, занурюючи гострі зуби у деревину.

– Що це?

Леся тихо зойкнула.

– Лісовик, – пояснив Стас. – Такий, як приходив уночі, тільки більший.

Капкан ковзнув за гнучкою металевою ниткою. Ще один... Ще...

Ловильні засоби, немов витягнуті язики, поверталися в пащу великого монстра, що вилізав з ями посеред кущів.

– Назад! – вигукнув Стас. – Біжіть назад. Це самиця. Я потім вас наздожену.

– Але... – почала була Леся.

Лісовичка засичала, піднявши передні суглобисті лапи, підвелася на задніх, і метал на її череві розповзся у різні боки. На землю линув потік маленьких, як цуценята створінь.

– Біжимо! – Юрій схопив Лесю за руку і потягнув за собою у лісову гущавину.

Альтеклер, що відчув здобич, спустився рукою кіборга і витягнувся довгою гострою стрічкою. Стас спокійно стояв, піднявши живу зброю над головою, і чекав голодних хижаків, що наближалися.

***

Удар! Лезо Альтеклера, товщиною у кілька молекул, розрубує лісовика, який стрибнув мені в обличчя. Крок назад, розворот, новий випад – і вістря пробиває ще одного металевого монстра. Живий меч співає і тремтить у руці. Лють бою – його стихія. Свою їжу він отримає потім. А поки що ми з ним одне ціле. Для того щоб...

Рубати.

Колоти.

Різати.

Не пустити хижаків далі.

Щелепи впиваються у ногу, розриваючи штучну плоть. Я не людина – мені не боляче. Я давно відключив свій біль.

– Ось тобі! Х-ха! – Живий меч відкидає ворога геть.

Хто це кричить? Він? Я? Програма-імітація емоцій включилася під час бою? Маячня. Я ж не живий. Я – мрець, зомбі без почуттів. Я бездушний метал.

Тільки зараз я повинен врятувати ту, заради котрої знову пішов до Лісу.

Тому ми з мечем разом співаємо цю пісню битви.

***

– Юро, стій! Куди ти так біжиш? Ми ж знову на лісовика без Стаса наштовхнемося.

– Так, точно! Уф... Лесю, ти, як завжди, права.

Вони вже кілька хвилин бігли Лісом, віддаляючись від шуму сутички.

– Здрастуй, Мати. – Темна постать вийшла з-за дерева, перегородивши людям дорогу.

Юрій зупинився, ледь не налетівши на чужинця.

– Ч-чорт!

– Ні, всього лише я, – пояснив незнайомець.

На його металевому обличчі завмерли очі і нерухомий рот – мертва маска зі знайомими рисами обличчя.

– Сашко? – здивувалася Леся. – Авгеєв? Не може бути. Ти ж загинув. Тоді у лабораторії... Одним з перших...

Вона позадкувала і натрапила на дерево. Гостра кора вп'ялася у спину.

– Ти повернулася. Ми чекали тебе, Мати. Всі Істинні, що залишилися. Ти потрібна нам. Ні, я не Авгеєв. Я те, що створила ти, Мати.

Чужинець у поклоні опустився на коліно.

– Не може бути, – тихо повторила Леся.

– Ти! – вигукнув Юрій. – Ми ж домовилися зустрітися біля доту. Гаразд. Раніше, так раніше... Все одно. Я привів Лесю, як і обіцяв. Ну? Де моя флешка?

Леся з подивом переводила погляд з Юрія на незнайомця, а потім раптом насупилася, ніби про щось раптово здогадавшись.

– Так, Мати, ми знайшли це, – сказав чужинець, піднімаючи у руці затиснуту флешку. – Те, що залишили ви. Ми зберегли дані для тебе.

– Віддай! Це моє! – закричав Юрій, рвонувся уперед, але наштохнувся на витягнуту металеву руку. – А-а-а, дідько!

– Але одних даних недостатньо, – спокійно продовжив незнайомець, що піднявся на ноги. – Ми не можемо повторити твою роботу. Розум є тільки у нас, Істинних. Тих, хто прийшли першими. Решта народжуються нерозумними тваринами. Чому? Що ми робимо не так? Не може бути, що ми розумні тільки тому, що народилися зі смертю людей. – Він продовжував говорити, тримаючи Юрія за лацкан піджака і дивлячись на Лесю незрячими очима. – Що таке людська душа? Так ви називаєте ваш розум? Чи це щось інше? Ти гадаєш, що я всього лише образ душі загиблої людини, відображений на живому металі? Я ввібрав чийсь розум? Я – тільки імітація? Занадто багато питань без відповідей. Поясни мені, Мати.

– Я не знаю, – прошепотіла Леся.

– Так допоможи нам знайти відповідь, Мати! Ходімо зі мною.

– Віддай! – знову скрикнув Юрій, вихопив пістолета і вистрілив в обличчя чужинця.

Куля зрикошетила, залишивши вм'ятину на металі. Незнайомець потягнув до себе Юрія, впинаючись пальцями у його горлянку.

– Ні! – Леся заплющила очі.

В темряві, що налинула, пролунало хрипіння. Пістолет упав на землю з неголосним стуком.

– Ні-ні-ні... Не треба.

– Ваша органічна основа зовсім не міцна, – сказав незнайомець, переступивши через мертве тіло. – Ходімо, Мати.

Він простягнув руку. Пальці були забруднені чужою кров'ю.

– Ні! – Леся ще більше втиснулася у стовбур сосни.

– Стій, почваро!

– Мисливець! – здивувався чужинець. – Ти прийшов забрати у мене Мати?

Стас стояв, піднімаючи меч обома руками над головою.

– Так, – коротко відповів він.

***

– Навіть так... Ну гаразд.

Руки Істинного витягнулися, перетворившись у клинки.

Ми завмерли один проти одного. Я чув, як б'ється серце Лесі, і відчував тремтіння Альтеклера, що ще не наситився боєм.

– Я давно хотів вбити тебе, Мисливцю, – промовив мій супротивник.

Він напав першим. Стрімкий ривок. Блиск клинків зверху і збоку. Я відхилився від меча, що падав, лезо лише зрізало шматок шкіри з правого плеча, і відбив Альтом бічний випад. З дзеньканням зіткнувся живий метал. Я заліпив ліктем у обличчя Істинного, вдавлюючи ніс і зминаючи щоку, і завдав знизу вгору ріжучий удар Альтеклером. Відрубана ліва рука ворога відлетіла убік. Істинний похитнувся, відступивши назад, але укол його другого клинка я відбити не встиг. Холодне вістря пробило груди і вийшло зі спини.

Це добре.

Це дуже добре.

Хіба так вбивають кіборгів?

Я виграю частки секунди, і, доки ворог витягає меча для нового удару, зношу йому голову.

Крок назад... Ще один. Холодний меч виповзає з грудей. Мертве тіло Істинного, похитнувшись, падає на землю.

Опускаюся на коліна. Здається, пошкоджене енергоджерело. Крізь шум чую, як підбігає Леся і намагається закрити рану рукою. Дурненька, у мене немає крові. Я ж не людина. Свідомість сіпається сірою імлою. Чомусь повністю пропадає слух, і я бачу тільки, як Леся беззвучно відкриває рота.

Тільки б включилося аварійне джерело живлення.

Ну! Працюй же!

Альтеклер зістрибує з руки, підповзає до мертвого Істинного і починає його жерти.

– Альт, – хриплю я. – Фу! Іди сюди.

Мій меч не розуміє слів, але уловлює інтонацію. Він розчаровано повертається назад на руку. Тільки я більше не відчуваю його холодного тіла.

«Не вмирай», – шепочуть губи Лесі.

Я не чую слів, скоріше, здогадуюся, що вона вимовляє. Мене огортає морок.

«Клац!»

Джерело?

Цілюща енергія знову тече тілом. Я відкриваю очі і бачу Лесю, що схилилася.

– Ще десять, – кажу я.

– Що «десять»? – крізь сльози питає жінка.

– Кажу, це був восьмий. Залишилося ще десять. Я ж все одно їх знайду.

– Ех ти, Мисливцю, – чомусь сміється вона.

***

Я підвіз Лесю до повороту перед постом охорони. Ми зупинилися за деревами.

– Дякую тобі, кіборгу, – сказала вона.

– Немає за що, людино.

Леся посміхнулася.

– Я пожартувала, Стасе. Візьми.

Вона опустила у мою долоню флешку.

– Навіщо?

– Збережи до наступної нашої зустрічі. Мені багато про що треба подумати за цей час.

– А вона буде? Зустріч, – запитав я.

– Обов'язково, – кивнула Леся. – Вже повір жіночій інтуїції. І, знаєш що? Наступного разу... Ти можеш спробувати зімітувати любов?

– Я постараюся, – серйозно відповів я й посміхнувся.


Ілюстрація Василя Пригодюка

Василь Пригодюк. Ілю…

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>