Ординарне життя

Ординарне життя

Понеділок, 3 березня 2014 г.
Проглядів: 2312
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Сніжана Тимченко та Ігор Сілівра.

«Якщо ви чули вислів «бути на гребені успіху», то розумієте, що спочатку треба впіймати хвилю. Я  колись чув, що ця хвиля статична. Нерухома. Це ти або сповзаєш, або піднімаєшся – а вона завжди на тому самому місці.

В моєму житті не було крутих підйомів, проте не було й значущих поразок. Я той звичайний, з яких складається сіра маса статистичних даних. Уявлення не маю, чому так вийшло і чи вважати це поганим. Звичайнісінька сім’я. Школа, університет – факультет екзогеології, стандартний курс космопідготовки.

Після трьох років роботи на корпорацію, я зрозумів що моє життя не просто непримітне – воно нудне! Подруга звинуватила мене у байдужості і пішла до іншого, той через місяць покинув її. Після того, як вона виплакалася в мене на плечі, вона не залишилася. Сказала, що краще знову і знову натраплятиме на покидьків, аніж повернеться в моє аморфне царство. Думаю, вона так сказала тільки тому, що вважала мене хробаком.

Мабуть, тоді я вирішив кардинально змінити своє життя! Хоч раз у житті ризикнути, пожити нервом, спробувати небезпеку на смак. Не гаючи часу подав заявку, через два тижні пройшов співбесіду. І взявся читати контракт.

Одразу насторожила навіть не стільки обіцянка підозріло великих заробітків, скільки довічна заборона розголосу участі в проекті. Друге перечитування породило новий сумнів: чомусь в грандіозний проект запрошували не вершки геолого-дослідницького бомонду, а мене, середнячка.

Це могло би означати, що я прекрасний пішак, якого не жаль. При звичайних умовах я б не прийняв цієї пропозиції, але якщо вже ставити на карту звичне життя, то треба погоджуватись. Відкинувши всі комплекси меншовартості, я заплющив очі та притиснув палець до сенсора, скріплюючи договір.

І ось я на цій злощасній бляшанці, яку помилково назвали космічною станцією в якості аналітика відділу технологічної оптимізації. Якщо простіше – я аналізую вже зроблене, прогнозую що буде і в якому режимі повинно працювати обладнання для найкращого результату. Відповідаю за правильну та продуктивну експлуатацію.

Хто знає, як взагалі корпорація видала дозвіл на цю розробку, хто знає як на це вибили кошти, але після кількох місяців роботи я все частіше запитую себе не що станеться у випадку поразки, а що буде в разі успіху?».

 

Колесо станції, попри свої чималі розміри, насправді забезпечувало дослідникам тільки мінімальний комфорт: скупенькі двомісні каюти, спільний душ, вузькі коридори та не менш вузькі лабораторії. Звичайно, наймаючись на цю роботу, Пауль очікував зіткнутись із труднощами, але йому марились героїчні подвиги, а не черга в душ, постійне протискання у вузькі люки та робоче місце в рази менше від звичного.

А ще нестерпно-повільне застаріле обладнання.

– Трясця! – вилаявся Пауль і вдарив ногою під столом.

– Яка холера сьогодні тебе знайшла?? – запитав Анжей, повертаючи крісло до колеги, щоб вислухати в сотий раз скарги та всім своїм виглядом показати, наскільки йому це все байдуже. Анжей працював оператором бурових роботів і не потребував серйозного прогнозу стосовно режиму праці. Більшу частину команд віддавав  комп’ютер, оператору залишалося спостерігати, і, як жартував він сам, не втручатись ніколи ні в що. А, може, й не жартував.

– Все те ж саме. Критично не вистачає даних.

– Ти ходив до… – Анжей склав бантиком губки, скорчив страшну гримасу й показав очима на стелю. Він, як і більшість працівників, був абсолютно впевнений, що камери стеження поєднані зі світильниками і начальство займається виключно тим, що контролює кожний рух персоналу.

– Ходив.

– І що вона сказала?

– «За ті гроші, що вам платять, ви, як буде треба, голкою викопаєте всі шахти та ручками візьмете всі проби. І все з піснею. Так що повертайтесь до своїх обов’язків!» – Терпіти не можу коли наказують дилетанти. Вона ні бельмеса не тямить на бурінні та розробках, але керує.

– Щоб керувати, досить уміти працювати з людьми і зовсім необов’язково знати, що ці люди роблять. Ну, так вважається, – єхидно зауважив Анжей. – Всі вони такі.

– Ця особлива! Вона думає, що зможе їхати і на мертвому віслюку. При належному менеджменті!

– Бачу, вона тебе зачепила. – Анжей лукаво посміхнувся та знову демонстративно склав губи бантиком. – Розумію, вона така штучка, що ах!

– А ти звідки знаєш?

– Та знаю. – Відповів Анжей і відвернувся, наче його раптом щось зацікавило на моніторі. Якщо вірити пліткам, то на станції ця краля, щойно вмостившись в кріслі, почала пускати очима бісики в усіх напрямках. І якось воно так вийшло, що майже всі з ким Пауль тісно спілкувався по роботі чи просто в барі за чарчиною, багатозначно посміхалися, коли про неї заходила мова. Складалось враження таке, що вона як акула кружляла навколо, а на Пауля навмисне не звертала уваги. Інколи хлопець відчував через це щось подібне на образу. Тим паче, що, незважаючи на все, відчував до неї потяг.

– Чхати я на неї хотів, – буркнув Пауль, набираючи на клавіатурі команди. – Мене цікавить інше.

– Наприклад?

– По-перше, повна відсутність інформації про передпроектну стадію роботи. Мені доручили систему ніби то з вже внесеними обробленими даними. Але! Я навіть не можу їх переглянути! – Пауль гнівно тицяв пальцем в клавіатуру. – «Якщо потрібне корегування з поправкою на первинні дані, посилайтеся на вже внесене, – сказав мені Гойстер, – введіть код, команду і програма все зробить сама». Старий бовдур вже й сам не пам’ятає, як воно працювати «у полі», але думає що теперішні технології все заміняють. Де нормальне орбітальне сканування? Де сейсмічні дані? Де їх аналіз? Тектонічне районування, не відповідає відразу на всі питання! А про радіолокаційну інтерферометрію – вже й згадувати боюся!

– А чому ти думаєш, що до тебе ніхто цього не прорахував? Думаєш ти один тут спеціаліст, а до тебе й світ не родився?

– Та ні, проте без всіх цих даних і роботи не розпочалися б. Але через те, що планета належить до групи карликових, моделі варто було б уточнити. Мій прогноз глибинної будови відбувається вже по факту пройденого, по аналізу шламу. Я тут зробив на своєму комп’ютері моделювання глибинних структур – і щось у мене не сходиться. Весь час постає запитання: чому? Чому? Чому? Чому?

– Який ти зануда. Тобі що, більше всіх треба?! – Анжей відкинувся на спинку крісла, відкинув голову на спинку, демонстративно обхопив її руками і звертаючись до найближчого світильника пафосно запитав. – За що? За що мені це? Тижнями, місяцями я терплю це… цього… – Він широким театральним жестом показав на Пауля. – Якщо за це мені не буде ніяких преференцій, я ображусь.

– Та заспокойся вже ти! – Не витримав Пауль.

Анжей взяв капсулу з кавою, допив її, зім’яв в акуратну кульку та підкинув. Замість очікуваної дуги снаряд описав хитромудру криву й ударив Паулю прямісінько по лобі. Анжей задоволено засміявся та підняв догори вказівний палець.

– Бачиш? Сила Коріоліса. Вивчай матчастину.

Пауль уже почав ліниво обурюватись, як тут його осяяло. Вчора ввечері, коли він складав список відсутніх і вкрай необхідних даних, Пауль виокремив деякі пункти, які міг самостійно екстраполювати на основі побудованої ним же кривої змін. Зробити детальніші знімки з орбіти не можна, в проведення польових досліджень йому раз-пораз відмовляють під явно надуманими приводами.

«Але, я ж можу сам вийти на поверхню і зробити розвідку старим дідівським способом – походити, подивитись. Придумаю привід, візьму прилади й обстежу все, що тільки можна. Але виходити треба кілька разів щоб охопити всю територію, це може здатися підозрілим. Варто помізкувати».

– Слухай Анжею, ти ніколи не замислювався, чому попередню підготовку проводили не ми і явно абияк? Я хочу знати, з чим маю справу. І ще, дивина: ти заглядав у наші страхові поліси? Там відсутня купа стандартних умов. Наприклад, не відпрацьовується техніка безпеки і не проводяться тренування по евакуації персоналу. Аварійні інструкції нам роздали, але ти особисто хоч раз спробував добратись до аварійної капсули?

– Ой, та облиш, – скривився Анжей. – Хоч раз можна попрацювати без цієї дурної витрати часу й нервів, коли тебе серед ночі піднімають і змушують бігати по станції в спідній білизні щоб укластись в якийсь дурний норматив. Чи ти натякаєш, що заради економії по завершенні роботи нас відведуть за шламовий відсип і розстріляють? – пожартував Анжей.

Пауль не відповів, а тільки роздратовано зиркнув і вийшов з відсіку.

 

«Припустимо, я люблю шоколад. Насправді, я його не люблю, але будемо вважати, що люблю. І от я йду на рибалку. Звісно, ліцензії мені ніхто не дасть, проте будемо вважати, що я якимось чудом її отримав. Чи буду я пригодовувати рибу шоколадом? А біс його знає. Може й буду. Якщо уже отримав ліцензію, то треба втнути якусь дурницю, щоб запам’яталось. Ну, тримайся!»

Двері беззвучно відчинились і Пауль представ перед світлі очі начальника дослідницької станції Едіт Жане – невисоку білявку з неочікувано римським носом на продовгуватому обличчі. Будучи далеко не єдиною жінкою на станції, Едіт завдяки своєму становищу і, подекуди, поведінці, стала фокусом уваги чи не всіх чоловіків. Проте Паулю вперше в житті вдалось уникнути долі більшості. Можливо. Тому, що зовнішність начальниці будила не надто приємні спогади щодо недавньої розлуки.

– Вітаю. Слухаю.

Хриплувато грудний голос змусив Пауля розгубитись.

– Добрий день. Е…

– Хіба добрий? – Едіт впулилась у відвідувача із відвертим презирством. – Нехай буде по вашому. Добрий. Ви тільки це хотіли сказати?

– Е… ні.

– Добре. Вам так подобаються мої ноги?

– Що? Га? Ні.

– Отже, не подобаються? Чому ж ви так витріщаєтесь на них?

– Ні, подобаються, звісно.

– Ага. Отже, подобаються. Дякую.

Едіт роздратовано відкинулась на спинку стільця і демонстративно закинула ногу за ногу.

– Я вам допоможу, – тон жінки раптом змінився, став чи не інтимним. – Ви прийшли просити про виділення додаткових ресурсів для ваших роботів.

– Я не роботами займаюсь. Я планетолог.

– То ви прийшли просити… що вам там для планетології потрібно? На жаль, все одно нічого немає. Якщо це все, то дякую за проявлену ініціативу.

– Ні-ні, чекайте. Я не за цим.

– Ні? Тоді слухаю. Та подивіться ж мені в очі!

Пауль підняв погляд і збентежився ще більше – недобре примружені очі раптом викликали у нього несподівану приязнь своєю щирістю.

«Хоч вона каже, що думає»

– Мені потрібен катер. І ваша компанія.

– Моя?

– Бачите, я тут переглянув архіви й зауважив, що всі дослідження на планеті проводились дистанційно. Отже, на неї ще не ступала нога людини. Я й подумав, що не буде надто складно включити мене в склад першого десанту. Звісно, як начальник ви маєте певний пріоритет…

Пауль був змушений зупинитись, бо жінка несподівано почала смикатись, кривитись а потім голосно і щиро розсміялась.

– Ні, ні, це треба чути… Ви… ви… ви чудо! Знаєте, ще ніхто, ха-ха-ха… ще ніхто не робив мені такого дивного компліменту. Це… це навіть не назвеш заграванням чи лестощами. Знаєте, як вас там…

– Пауль. Спеціаліст з екзогеології та планетології…

– Знаєте, Паулю, я не розумію як ви всі сюди потрапили, таке кубло невдах ще треба відшукати. Але ви хоч щирий. Що, дійсно хочеться зробити перший крок? Ну нехай, буде маленький крок людини, абсолютно не потрібний для усього людства. Катер ваш, на щастя, реактивна маса – чи не єдине, чого у нас вдосталь. Програму польоту узгодите з навігаторами.

– Дякую…

– Вам дякую, – щиро і без сарказму посміхнулась Едіт. – Нечасто вдається так посміятись. Летіть, робіть свій крок. І, Паулю…

Вона замовкла.

– Так?

– Дякую за пропозицію.

 

Завдяки унікальній будові  Тау-Кита-два, «Китеня», як його лагідно назвав персонал станції, при розмірах старого доброго Плутону мав гравітацію чи не в четверть Земної.

На жаль, така гравітація та відносна близькість до світила забезпечила планету дуже навіть непримарною атмосферою. Не такою, щоб мати з неї хоч якийсь зиск, але такою, що суттєво впливає на навігаційні розрахунки.

Автопілот – чудовий винахід, він дозволяє керувати катером навіть повному дилетанту. На жаль, непомітно встановити додаткове геолокаційне обладнання нереально при такому рівні автоматизації літального апарату самотужки – нереально. А людські очі погана заміна широкоформатному об’єктиву, максимум на що спромігся Пауль – це скласти загальне враження. От на висадку він покладав значно більші сподівання.

 «Маленький крок звичайної людини… – традиційно почав він і нетрадиційно закінчив, – невеликий сюрприз для начальства».

Залишилось встановити прапор корпорації, зафільмувати все і можна повертатись. А що встановлювати прапор він буде на відвалах породи, так це його особиста справа.

Пересічна людина має дуже й дуже слабке уявлення, який вигляд можуть мати відвали з шахти глибиною кількасот кілометрів. Правдиво кажучи, навіть пересічний планетолог не надто собі уявив розмір цієї «гірки». Проте її склад…

«Так, так. А що це в нас таке? – Пауль підійшов ближче, присів і підняв кілька грудочок. Звісно, відчуття бувають оманливі, проте аналізатори одразу підтвердили здогад. – Тут і генієм не потрібно бути щоб зрозуміти це зовсім не випрацювана порода. Не шлам, а цілком рентабельна руда, майже чистий метал. Та який зміст пробивати ще глибшу шахту, морочитись з вулканічною гарматою, якщо декларована мета ось тут, лежить під ногами? Електромагнітні катапульти застаріли? Навіщо копати далі? Що там можна знайти?»Пауль відійшов на кількасот метрів, оцінюючи перспективу терикону, збільшив радіус обстеження, зробив кілька кіл але нічого більше не знайшов. Ще майнула думка оглянути ліфт зблизька, але вчасно прийшла й друга думка: що пояснити начальниці свою появу на камерах стеження буде дуже й дуже складно, та й що це дасть? Спускатись униз надто довго. Тож нічого не залишилось, як ввігнати в схил терикону прапор, трішки попозувати перед камерою та повертатись назад. Можливо, вдасться щось накопати в архівах, або усе забути. Проте, буття, як водиться, через якийсь час внесло свої корективи у ці плани. Сирена тривоги верещала скажено.

– Анжею, що сталося? – Пауль, ще скуйовджений після сну, звично не вписався в поворот і розлючено тер чималу шишку на лобі. Прибігши на робоче місце, він застав оператора за гарячковим вимиканням автоматики і різномаїттям табличок з попередженнями про ручне керування.

– Бур застряг! Страхуватимеш?

– Я учився, але…

– Зашиваюся брате! Погорить усе! Допоможи!

Пауль ускочив в крісло та швидко натягнув сенсорні рукавички та перемкнув на них управління маніпуляторами. Згідно штатного розкладу, він таки другий оператор, хоча хто знає, коли цей пункт востаннє використовувався?

– Що показують зонди?!

– Та ні біса не показують. Вже третій відправив униз, сигнал втрачається на підході до аварійного відрізку. Зараз спробую вирівняти тиск. Холєра! Глянь логи останніх циклічних змін, може там щось видно.

Пауль викликав на екран графіки за останню зміну та швидко відтарабанив команди на клавіатурі. Схема шахти миттю розфарбувалась червоними цятками, ніби всотала команди і робот під керуванням Анжея відправився відкривати аварійні люки газовивідних скважин. Анжей, витираючи рукавом рясний піт, згорбився так, ніби особисто сидів у кабіні робота.

 Ще трохи і, здавалося, рукавички розплавляться, сприйнявши напруження оператора. Віброголовка маніпулятора розчистила титанову кришку, еффектори обхопили клапан та з надтугою привідкрили його. Газ вирвався назовні, маніпулятор перекосило і затягло всередину.

– Гаплик роботу, – сказав Анжей, видихаючи з полегшенням, – але й не дивно. Ніякі кріплення не витримали б. Слухай, друже. Глянь-но сюди…

 

Раніше Едіт ніколи не запрошувала Пауля на нараду. Більше того – раніше вона ніколи нікого не запрошувала на нараду. І раніше на її обличчі ніколи так виразно не читався звичайнісінький переляк. Навіть коли вона почала говорити, її інтонації нічим не нагадували той добре поставлений командний із нотками зверхності тон. Це настільки вразило планетолога, що він навіть не одразу вслухався в слова.

– Таким чином, можна безумовно стверджувати, що усупереч усім показам приладів, планетарний реактор розпочав основну пускову послідовність. І нам треба вирішити, що із цим всім робити.

– Ага, нам, – прокоментував Анжей Паулю. – Їй треба розділити відповідальність, бо зробити нічого не вийде.

– І тут чим тут можна зарадити? – пролунало із зали.

– Реактор потрібно вимкнути, – рішуче відрізала Едіт. – І нам потрібно вирішити? як це зробити.

– Я скажу, – підняв руку кремезний чоловік. – Мем, ви уявляєте, про що йде мова? Ах, ні, ви ж керувати вмієте, а не розбиратись в предметі.

– Можна без образ? – Обрізала керівник.

– Можна. – Інтонація промовця не залишили й тіні сумніву в його справжніх намірах. – Це планетарний реактор. Він призначений для розігріву ядра планети, після чого штучний вулкан, який ми тут із вами старанно готували, почне викидати переплавлену породу на орбіту.

– Будь-який реактор можна вимкнути, чи не так?

– Не так, мем, – вишкірився чоловік. – Це не пристрій, це процес. І запал уже загорівся. А прилади показують, що усе гаразд. Розумієте, мем Жане, поки прилади вважають, що все добре – ми звідси нічого не можемо зробити.

– Можна послати автономного робота.

– У нас немає таких. Хіба що, мем, ви спуститесь туди самі.

– Отже, – Едіт примружилась, – людина може цей ваш «запал» вимкнути, вірно?

– Ха-ха, мем. – Чоловік направився до виходу. – Вимкнути – ні. Тільки підірвати на півдорозі. Полізете униз? Все, що ви можете зробити – уважно подивитись як горить ваша люба кар’єра та пропадає наша робота.

– Стійте!

– І що ви зробите? Усе, мем. – чоловік жартома козирнув. – Усе пропало, сушіть весла. Або знайдіть дурня, який покладе голову за вашу кар’єру та корпорацію, бо підірвати реактор вручну і залишитись живим – це треба мати неабиякий талант. Мем. А я пішов пакувати речі.

Едіт дивилася як працівники встають і виходять з конференц–зали. Трохи скупчившись у проході люди гомоніли і подекуди сміялися зневажливо киваючи в її бік. Ці насмішки зачіпали тим сильніше, що навіть якщо вона накаже комусь виконати цю операцію – ніхто не послухає. «Керівництво відразу припише некомпетентність в організації роботи, погану дисципліну і всі свої промахи. Кар’єрі вважай кінець, з таким резюме не дозволять керувати навіть роботами-прибиральниками».

Її погляд зупинився на останньому ряду, де про щось перемовлялись Анжей та Пауль. Жінка завжди відчувала погляди планетолога якось інакше, наче він постійно не наважувався щось сказати. От і зараз… Важко оцінити на такій відстані, але ця секундна затримка, підштовхнула жінку до дій.

– Пішли збиратися, – сказав Анжей, протискаючись між стільців. Пауль хотів було йти за товаришем, коли почув:

– Паулю, залиштесь!

Це був не наказ і не образливо-зневажливий тон притаманний стерві. Вона просила, дійсно просила. Анжей мало не присвиснув від подиву, але стримався. Перезирнувся з напарником, жестом показав щоб той тримався і вийшов. Пауль підійшов ближче та вмостився у першому ряду. Едіт теж піднялася, обійшла стіл зупинилась прямо перед Паулем демонструючи свої прекрасні ноги.

– А що ви думаєте про мою пропозицію?

– Чому це вас раптом зацікавила моя думка? – Пауль дивився на начальницю знизу вгору, зовсім не відчуваючи необхідної поваги.

– Я слідкувала за вашою роботою, – не змигнувши оком збрехала вона, – ви не такий середнячок, яким прикидаєтеся. – Едіт поглянула загадковим чарівним поглядом і Паулю знову здалося, що акула знову кружляє навколо, але цього разу підпливла занадто близько. Жінка граційно опустилась в сусіднє крісло. – Мене цікавить, чи можлива така операція в принципі?

– В принципі, так, але все одно ніхто не погодиться.

– А якщо запропонувати винагороду?

– Ніякі гроші не замінять життя.

– А хто каже про гроші? – вона сказала це ти тихим тоном та легенько провела пальчиком по його руці. – Будьмо відверті, ти і я ще можемо виграти. Все вирішується ось тут, зараз. Якщо ми зараз відступимо, все життя носитимемо клеймо невдах. – Жінка поглянула Паулю в очі і трішки відсунулась.

«Ну ось він той самий шанс, все як я і хотів. Смертельна небезпека, а я дивлюся на жінку, яка б так і залишилася недоступною, якби не халепа. Невже, всі чоловіки в подібних ситуаціях зовсім не вагаються? І як вона може, не знаючи напевне так влучно натискати на мої болісні місця? Невже і сама боїться того ж що і я? Погляньте на неї, ми вже на «ти» і хочеться вірити, що й справді все можливо. І ще такого ніколи не було в моєму житті насправді. Тільки в мріях».

 – Навіть якщо нічого не вдасться, ми будемо героями, відважними людьми, які зробили все що могли, – продовжувала Едіт.

– Ага, я в найглибшій могилі цієї планети, а ти просто у відставці.

Едіт сумовито посміхнулася, але не відступила:

– В тобі говорить образа, дурна чоловіча образа за те що я не звертала на тебе уваги. А якщо справа не в мені?

– А в чому ж?

– Всі очікують нашого програшу, всі вже знають напевне, що ми впали і не піднімемося і тому вважають, що мають право судити нас. Фантазувати про те, як ми нібито отримали по заслугам. – Едіт підсунулася ближче і Пауль відчув її запах. – Запитай себе, чого ти насправді заслуговуєш? Чого тобі хочеться? Все або нічого?

Начальниця продовжити, але він підвівся і різким тоном, запитав:

– Все?

Едіт не очікувала такої суворості, запитання ніби збило її з ритму.

– Авжеж, все. Ну подумай сам, куди я дінуся з Китеняти?

– Якщо я погоджуся, то на своїх умовах. – Планетолог потер дводенну щетину. Діловий підхід приємно здивував Едіт і вона прийняла рішення, на все погоджуватися.

– Все що в моїх силах.

Настала черга Паулю посміхатися. «Ех ти дурисвітко, думаєш я не здогадуюся, що ти робиш? Де б ти була з своїм чарівним голосом та щирим поглядом, якби не я? Стояла б на килимі перед зашкарублими чинами, яким байдуже з кого шкіру спускати. Анжей нагадає мені який я дурень. І буде правий».

– Отже, – Пауль відкинув сумніви, – ось що мені потрібно…

Другий спуск на Китеня нічим не нагадував перший: прискорення втиснуло Пауля в крісло, корпус тремтів від надтуги а поле зору раз-пораз закривала зрадлива темрява.

– Пауль, Пауль, відгукнись. Пауль, ти мене чуєш? Паулю…

– Та чую, – планетолог відмахнувся від настирливого, як муха, голосу.

– Тримайся. Ти маєш знати. Чуєш? Я ткрл…

Голос почав перериватись, як то буває при втраті пакетів.

– Повтори.

– То не аварія. Чуєш? – Голос Анжея тремтів. – Внизу не аварія.

– Як не аварія?

– …програмував. Хтось перепрограмував роботів. Чуєш?

– Що зробив?

Зв’язок раптово налагодився, неначе хтось вирішив допомогти відчайдухам. Анжей зачастив.

– Я заліз в програму, роботи повинні робити те, що роблять. Ми б і не бачили.

– Що? – прискорення зникло і в кабіні запанувала невагомість. Не екрані висвітились секунди до гальмування та очікуване прискорення. Цифри планетологу не сподобались.

– Роботів хтось перепрограмував. Ще дома. Якби не аварія, ми б і нічого не знали. Все, що зараз транслюється нагору – то брехня. Паулю. Ніхто зараз до пуття не знає, що там унизу. Ніхто й не має знати. Вертайся, братику, не лізь туди!

– Зрозумів.

На табло швидко бігли цифри. Якщо приймати рішення, то зараз. Пауль пригадав всі дивні моменти свого контракту: і страховку, і необов’язкову роботу, і відвали багатющої руди там, де мала бути пуста порода. «Нас можуть просто списати, – раптово зрозумів планетолог. – Статистична третина втрат. Там щось має статись, потім все спишуть на некваліфікований персонал та помилки рекрутингу. Що ж там, унизу, насправді? Навіть потужний термоядерний вибух нічого не зробить. Може, гори воно все? Компанія грається зі страховкою чи списує видатки? А якщо ні? Третина жертв це в середньому. А скільки передбачено у нас?»

Добігли останні секунди і на планетолога знову навалився тягар прискорення. В очах потемніло, а мозку зациклилась одна-єдина думка: «Розганяють – давить, гальмують – давить. Куди дітись?»

Отямився він уже від дзижчання зумеру.

– Паулю, ти чуєш?

Тонкий жіночий голос дзижчав наче комар у павутині.

– Паулю, прийом. Паулю, прийом.

– Тут я.

– Вставай, чоловіче, вставай. Може передумаєш? – Едіт говорила, ніби він вже був її власним. – Часу ще досить. Анжей отримав прямий доступ до деяких датчиків, розігрів не такий швидкий, як ми боялись, ще є час.

– Та ні. Не передумаю.

– Добре, тоді слухай. Дві третини дороги у нас буде гарний зв’язок. Вийди та повернись на першу годину. Бачиш, там невеликий відвал, за ним приміщення. Технічний люк можна відчинити вручну. Потім…

Пауль зі стогоном піднявся.

Зовнішня лебідка спустила фали і Пауль особисто перевірив кріплення ретранслятора. Перед спуском до безодні хотів особисто відчути цю реальність зв’язку зі станцією. Телеметрія скафандру попередила про підвищення серцебиття та часте дихання.

Пауль наказав собі відсторонитися від дій, бо якщо роздумувати, то може не зважитися зробити цей рейд до горлянки. Він не вірив своїм рукам, коли вмикав датчики, не вірив своєму голосу, коли повідомляв оператору свої дії, не вірив страху, який міцно вхопився за душу. Врешті він просто зробив крок в безодню.

В умовах земного тяжіння він пролетів би цю відстань трішки більше, ніж за три хвилини. Нехтуючи, звісно, зміною прискорення вільного падіння та опором повітря. Тут усе складніше. Тим паче складніше, що загальмувати ракетним ранцем можна тільки раз. І якщо шахта чимось перекрита… Комп’ютер в поміч. Якщо вірити приладам, то все буде гаразд. Проте, якщо б їм можна було довіряти, його б тут не було.

Падіння тривало вічність. Може навіть кілька вічностей. Якби не мерехтіння сигнальних ліхтарів вздовж шахти, він би й не був певен, що рухається.

Коли з ракетного ранця вдарив струмінь полум’я, Пауль уже встиг померти й народитись заново, розчаруватись у першому коханні та придумати ім’я сину. Автоматично відщепились лямки ранця, клацнули магнітні підошви. Планетолог утримався на ногах тільки тому, що й без того невелике тяжіння Китеняти на цій глибині стало геть чисто мізерним.

– Станція, мене чути?

– Так, так. – Кілька вічностей тому голос Едіт збадьорив би хлопця, тепер він це заледве помітив. – Зараз будуть два переходи, поверни праворуч. Через дев’яносто метрів вийдеш в машинний зал. Праворуч буде термінал проміжного серверу. Поруч із ним – вузький технічний канал…

Незвичка до низької гравітації не дає змоги вільно керувати приладами. М’язи напружуються до болю і через кілька хвилин вже здається, що ця подорож тягнеться вічно. Але ось маніпулятор дістався потрібного відгалуження і на кілька секунд переніс вагу, хапаючись на внутрішні упори перехідного відводу, і заповз всередину.

«Нарешті. Тепер основне. Ювелірна точність, – нагадав собі Пауль і перехопив керування лапою маніпулятору. – Я ювелір, я клятий самовбивця ювелір, котрий шліфує діамант вартістю в життя», — вмовляв він себе, навіть не помічаючи що промовляє це вголос. Залишилось вийти до пульта управління реактором та натиснути старомодну червону кнопку аварійного заглушення. Така кнопка – данина старому страху, але саме зараз вона може врятувати все.

Кнопки не знайшлось. Як і пульта. Як, врешті, й самого реактора. А от те, що було…

– Трясця! – вилаявся Пауль. – Едіт ти мене чуєш?! Прийом! Мене хто-небудь чує?!

– Що там? Ти відшукав пульт?

– Тут немає реактора. Тобто…

– Як це немає? – в голосі дівчини прорізались різкі начальницькі нотки.

– А ось так. Чекайте… ага, ось. Стандартний інтерфейс. Спробую підключитись.

– Чекай, ми втратимо зв’язок. Не роби цього!

Повернутись до шахти та переналаштувати приймач зайняло не кілька хвилин. А от подальша інформація на моніторі виглядала маренням. «Що, до це, біса таке?»

 

– Що сталось? – запитала начальниця намагаючись приховати невпевненість.

– А те, мила моя Едіт, що цей реактор не призначений для створення вулкану. Вони зекономили – на розрахунках, на контролі, на працівниках. Ніхто не калібрував процес, ніхто не збирався підбирати з орбіти вулканічні бомби. Вони просто взяли найдешевшу конструкцію із запасом потужності і найняли нас закопати її поглибше.

– А вулкан?

– Вулкан буде, звісно. Гарний такий, планету розірве на шматки. І корпорація розроблятиме астероїдний пояс, якими так бідна ця система. А що вибухом може зачепити станцію… Ви ніколи не думали, чому вона така одноразова? І для Асамблеї все просто: помилка рекрутингової компанії, нездара-керівник та непрофесійні працівники. Звичайна халатність– і от, планета вибухнула. Ай-яй, яка трагедія. І людські жертви. Десь третина, думаю.

– Це тому ти не зупинив запал?

Пауль криво посміхнувся.

– Його не можна уже зупинити чи підірвати, на цьому теж зекономили.

 

«Ми відлітаємо. Все що ми пережили перетворилося на електронний запис в кристалі пам’яті і набрані коди досягли цілі, якої ми ще довго не досягнемо. Дім. Не старий, не новий – той самий. Але я інший…»

Двері каюти від’їхали в бік і як завжди самовпевнено увійшла Едіт. Може це просто звичка, але її впевненість в тому що її скрізь чекають, дратує. Раніше Пауль би стривожився її особистому візиту, встав і зарання почувався б винним, хоч би навіть і провини не було. А зараз планетолог відверто роздивлявся жінку, яка демонстративно зняла піджак, кинула на ліжко і якось надміру театрально запитала:

– В тебе щось випити є?

– Ні. – Байдуже збрехав Пауль.

– Жаль. Ти не уявляєш собі, які бувають дурнуваті начальники. Самовпевнені, претензійні…

– Уявляю, – перебив її Пауль. Едіт здивовано поглянула на планетолога і посміхнулася.

– А ти змінився.

– Сподіваюся.

– Раніше в тебе не було злого сарказму.

– Може й був, та не було сміливості його продемонструвати. І взагалі, звідки тобі знати, що в мене було?

– Може і я змінилася? Тому й прийшла, щоб виправити свою помилку та дізнатися, що ж я прогледіла, – вона підійшла впритул ходою граційної кішки і поклала руки йому на плечі.

Пауль відчув ниточку фальші у цій фразі. Едіт чи не могла, чи не вміла інакше, але це вже було не цікаво.

– Едіт, люба Едіт, – планетолог знав з своїх плечей її тонкі зап’ястки, – я вже не твій підлеглий і мені не потрібна будь-яка твоя оцінка.

– Я й не збиралася…

– Не треба. – перепинив він жінку, яка раптом стала байдужою та пересічною. Пауль взяв піджак, вручив Едіт, відкрив дверцята. – Мене більше не цікавить, ким мене вважають інші люди. Я знаю хто я і ким я ніколи не буду. – Пауль жестом запросив колишню начальницю вийти. Едіт вже було набрала в легені повітря, щоб щось заперечити, але прикусила губу і мовчки вийшла.

Планетолог відчув спокусу перевірити чи не озирнеться вона, але без зусиль поборов цю ліниву цікавість.

Автор: Сніжана Тимченко та Ігор Сілівра.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>