Невидимо-видимо

Невидимо-видимо

Вівторок, 3 листопада 2020 г.
Проглядів: 150
Підписатися на комментарі по RSS

У нашому містечку почали зникати діти.

Спочатку — Женя, моя однокласниця та сусідка по парті. Для мешканців нашого району, та й для мене особисто, то був шок. Уявіть, ви збираєтеся йти з нею до школи, а наступного ранку прокидаєтеся від того, що біля будинку волають машини з сиренами. Ви сонно бредете сходовим майданчиком, а в квартирі, де живе Женя, хтось пронизливо, несамовито плаче. Потім — двійко хлопців з інтернату, чиїх імен я не знав. Мама під час вечері розповідала, а працювала вона в магазині і мала силу-силенну контактів, що хлопці ніби розтанули в повітрі, просто розчинилися. Поліція не знала, що й думати. Опитували, перевіряли, шукали. Слідчі, що приїхали з Києва, теж нічого не виявили — лише билися головами об мури таємниці й зрештою закрили справу за відсутністю складу злочину. Вони розіслали орієнтування на зниклих по всіх областях та районах — вважали, що спрацює, але не вийшло. Думаю, роздруковані чорно-білі портрети, а часом, якщо щастило, кольорові, лише відштовхували людей: хто ж може дивитися дітям в очі, розуміючи, що їхні батьки втратили їх назавжди? Від цього ставало незносно боляче, тож люди заганяли цей інформаційний укол у якнайглибші комірки пам'яті, згадуючи про це лише час від часу за столом, коли не мали, про що поговорити. «А що ж трапилося з Женею? Боже, яке горе! Бідолашна сім'я... Бачила вчора Лесю на базарі. Біла… нема лиця»!

І якщо про хлопців у нас згадували рідше, бо були чужі, то за Женею потоки сліз не вщухали ще довго. Ситуація обростала моторошними історіями. Одна дивніша за іншу. Мав таку історію і я, але «побачене» було надто неймовірним, щоб турбувати ним слідчих.

Гріло сонце, хвилями коливалася трава, щебетали пташки. Якби не зникнення сусідки по парті, цей день був би ідеальним. Звичайна прогулянка до школи. Думаючи про Женю, я задивився на хмари, що куйовдилися низько над землею. Потім щось змінилося. Я зупинився, бо було через що — хмари почали змінювати форму. Ось виникла голова кішки. Ще мить — і вона перетворилася на іграшкового ведмедика з круглим животом. Потім — на коня, який біг на місці, граючи м’язами. Тварини змінювалися, а я стояв із роззявленим ротом і дивився, як невидима рука жмакає хмари мов пластилін. Насамкінець у небі виріс будинок із колонами й широкими вікнами, а від його дверей почали розгортатися сходи до місця, де стояв я.

Я роззирнувся — навколо нікого. Я оглянув вулицю, підняв голову до будинку з хмар — і завмер. Сходами в шкільній формі до мене спускалася... Женя. Її лице випромінювало радість і здавалося трохи інакшим. Я спочатку не зрозумів, що змінилося, і помітив лише тоді, коли дівчина опинилася ближче: вона не мала окулярів, яких не знімала через поганий зір і за які її в школі постійно дражнили.

Я не міг відірвати від неї очей. «Це неможливо», — тихо казав я. Нарешті вона зупинилася навпроти, подала руку і тихо сказала, щоб я йшов за нею нагору. Її голос не змінився. Усміхнена Женя, як завжди. Я не знав, що робити. Якщо це сон, думав я, то треба подивитися, чим він закінчиться, а тому вхопив її теплу долоню і ступив на першу сходинку. Я відчув, як ноги м’яко пружинять. Ми тим часом піднімалися дедалі вище, і я боявся глянути донизу. Голова йшла обертом.

Нарешті Женя зупинилася перед будинком, відчинила двері і зайшла всередину. Я зупинився на порозі й озирнувся. Внизу розкинулося місто, яким шмигали машини, люди, а я, замість того, щоб йти до школи, летів у неймовірному будинку серед хмар на запрошення зниклої безвісти однокласниці...

Сходи, якими ми піднімалися, зникли, тож я мусив просто зачинити за собою двері і піти за дівчиною. Небесна кімната, в якій я опинився, нагадувала її земну кімнату, але була в кілька разів більша і мала високу стелю. Уся кімната вигравала білим, а пружна матерія хмар утворювала ліжко, письмовий стіл і навіть книжки. Усі речі земного життя були з нею. Дівчина всміхнулася мені і поряд з місцем, де стояв я, із пари виник стілець. Женя вказала на нього.

— Це ти таке робиш? — запитав я й сів, опустивши рюкзак до ніг. — Усі ці тварини, будинок... із хмар.

Я не міг повірити, що вимовив ці слова. Настільки все мало дивний, фантастичний, неправильний вигляд.

— Ваню, тільки нікому не кажи про те, що бачив... Якщо хочеш літати зі мною, маєш мовчати.

Я не знав, що сказати і просто стенув плечима. Женя полегшено всміхнулася і вже хотіла щось сказати, як у двері постукали. Дівчина застигла, а очі з переляку розширилися.

— Ваня! Швидко ховайся! Мені не можна було. Ну, швидше, швидше.

Ще мить тому я сидів на стільці і раптом опинився в кабіні літака з лямками безпеки, що обхопили плечі. Пружні хмари замінили метал. В останню мить я почув від Жені: «Скоро побачимося!». Крутнув головою і позаду, на пасажирському місці, угледів свій шкільний рюкзак. Кинув здивований погляд на Женю, побачив її безпорадне обличчя і відчув, як провалююсь крізь підлогу. Літак облетів будинок, і те, що я побачив, потім іще довго мені снилося — місяці й роки. Біля дверей стояли троє: дорослий, що стукав у двері, і двоє хлопців...

Я так зрадів Жені, що забув про її прохання нікому ні про що не розповідати. Дівчина застрягла у моїй свідомості як корок. Господи! Та вона ж ось там, на небесах. Мене так шматувало відчуття польоту на літаку, так я хотів все повторити, що з цією історією я прийшов до батьків. Тато й мама не зронили й слова, слухаючи мене. Чому вони нікому не телефонують? Там, серед хмар, моя однокласниця, яку шукає поліція! Усе було так яскраво. Будинок, сходи, відчуття польоту, Женя. А ще до її будинку стукав дорослий. Невже хлопці, що були з ним, — саме ті з інтернату? Я говорив дедалі голосніше і раз-по-раз визирав з вікна, мріючи побачити той будинок хоча б іще раз. Батьки не на жарт перелякалися. Тато почав мене заспокоювати, а мама побігла по телефон. Через двадцять хвилин до нашої квартири зайшли лікарі і зробили мені укол, хоча я казав, що зі мною все добре. Зрештою я здався і відчув, що після того, як голка увійшла в мою руку, повіки наче залило бетоном. Провалюючись у сон без сновидінь, я чув, як лікар сказав татові: «Стрес. Йому треба відпочити».

Після тієї історії батьки пильнували мене. Я відпочивав, ходив з мамою на прийом до психолога. А через два місяці історію про хмари згадував як смішну й дику. Як я в таке повірив? То був лише сон, викликаний зникненням Жені і гострим переживанням. Ось і відповідь — заспокоювали лікар і батьки. Я дивився на них і кивав, обіцяв бути обачним. Але ледь вловне відчуття, що з-за хмар за мною хтось наглядає, не зникло.

І ось через багато років після небесних «мандрів» моя історія повторилася. Того дня я знову повернувся спогадами до школи. Бо закрутилося все саме тоді.

Я волочив ноги уздовж залізного паркану, кидаючи погляди в ботанічний сад крізь пошматовані думки. Ніби вчора я ніс портфель дорогою до школи, дивлячись, як тягнуться кронами догори тис, бук, дуб, граб. До неба та хмар...

Думки, які здавалися похованими в підвалах пам’яті, знову полізли назовні. При цьому вони торкалися серця, а підіймаючись до шиї, стискали її наче обруч. В уяві знову виринула Женя з її можливостями перетворювати хмари у будь-що.

Я голосно закашлявся, через що нестримний біль почав колоти й жалити тіло. Лице було мокрим і липким, але я рухався, згадуючи нещодавню розмову, про яку тільки й думав.

***

Після слів лікаря я не видушив і звуку. Сидів і мовчки всміхався. Ніби вирок оголошено не мені. Хіба це можливо? До чого тут молодий хлопець? Такі не мають хворіти. А лікар хитав головою і вибачався, бо нічого не міг вдіяти. Пізно, казав він, розглядаючи медичну картку. Там, серед документів та аналізів, ще вогніло моє життя. Догорало. Зошит шурхотів у лікарських руках, а він говорив і говорив, і от нарешті схилився. Здався. Здалася здорова людина.

Мені хотілося обійняти його й сказати: «Усе добре. Не хвилюйтеся. Не беріть до серця». Але я цього не зробив. Вислухав лікаря і мовчки пішов.

Коли я зачиняв двері, в руках дзенькнула клямка. Я не розібрав слів, які пролунали мені навздогін, — їх поглинули двері. «Як багато правди вони чули», — подумав я. Скільки таємниць берегли. Та хіба цей прямокутник відчуває? Де таке бачено.

— Можна? — запитала дівчина з черги, кинула на мене погляд і відсахнулася. На неї мало дивитися біле, викривлене лице. Я не відповів і крізь чад дезінфекції пішов своїм щотижневим маршрутом: третій поверх, сходи, фоє, двері. Десь глибоко в крилі лікарні стукала палиця. Я вийшов надвір. Жовтневий вітер холодив обличчя. У безхмарному небі висів ледь помітний Місяць. Я вирішив прогулятися, щоб заспокоїтися. Стати тихим, ранковим, безтурботним озером.

— Може, вам допомогти?

Я впізнав голос дівчини, яка, цокаючи підборами, підбігала до мене і от — зупинилася. Я не міг роздивитися її обличчя, яскраве світло з фоє обпалило моє обличчя — я бачив перед собою лише її небесний силует. Ніби дівчина зійшла з фрески чи картини давнього майстра. Я не роздумував, я хотів піти і зробив це. Досить мене жаліти.

Зійшов ще одними сходами і поставив мету — опинитися від лікарні якнайдалі. Дівчина щось гукнула, але я не озирнувся.

Розпочну з ботсаду, ось він, недалеко. В кишені задзвонив телефон, але не було бажання й сили відкривати рот. Поволі сутеніло.

Це кінець…

Новина розставила все на свої місця. Звеліла стати навколішки й здійняла сокиру над головою.

Це кінець…

Переходячи дорогу, я не помітив машину, що гальмами й клаксоном заверещала, проникаючи в атоми.

— Альо! Куда преш?! Оу!

Цей крик поєднав усе: подив, обурення й тверде переконання, що люди мають хоча б трохи дорожити життям. Я зупинився й озирнувся.

Тихо гудів мотор. Я відчував його діафрагмою.

Я скривив гримасу, ніяк себе не відчуваючи. Наче ні мене, ні водія разом зі мною, вже не врятуєш. Я пішов, ігноруючи вже не першу людину за сьогодні. Те, що трапилося далі, можна було передбачити. Чому історія людства та особистий досвід нічого не вчать? Хіба я не знав, що нема нічого гіршого за ігнорування? З ним не можуть конкурувати ні злість, ні ненависть. Схоже, те саме турбувало й водія. Це засмутило його, бо він відчинив вікно біля пасажирського сидіння, де хтось сидів і сміявся, і почав кидати мені навздогін нецензурні слова. Водій не кричав, він просто гучно думав уголос. Пізніше я розмірковував про це і зрозумів, що він розважався, шукав пригод. І ось фатум усміхнувся йому — під гарячу руку попався я, порушник правил дорожнього руху та руйнівник його емоційного стану.

Я йшов уздовж паркану, а машина їхала поряд. Під її колесами тихо шурхотіли камінці й гілки. Водій говорив ліниво. Тепла в його мисленнєвих процесах не було, натомість злість наростала лавиною. Ось ти йдеш, казав він. І твоя голова мала би подумати, що треба дивитися на всі боки, коли переходиш дорогу. Як там? Спочатку дивишся ліворуч, потім — праворуч. Це ж просто. Ліворуч-праворуч. Ти мене чуєш, альо?

Я мовчав.

Саня, казав він, звертаючись до свого сусіда в авто. От як таких вчити? Нема на них сили. Нема! Кажеш, запитуєш, а ця тупа скотина йде і думає собі про своє. Хіба так можна? От загримів під колеса — і шо? Збирали, відмивали, протоколи, свідчення. Кому це треба? Тобі? Мені? Та і йому не треба. Альо, чуперадло, ти мене чуєш? Глянь на мене!

Я мовчав. І, крім звуків машини, чув ледь вловний рух за парканом.

— Саня… Клянусь, якщо я зірвусь, тримай мене, добре? Альо! Ти що, сліпий? Де були твої очі? — гукнув водій. — Дати тобі палицю й натягти на пику темні окуляри? Роздрукувати й прибити на грудях листок, що сліпий суне? Може, тоді всі угледять тебе й тормозитимуть за кілометр, а?

Його сусід по авто відверто реготав, а мене трусило. Як я не тримався, але лють вихлюпнулася назовні.

— Їхав би ти далі, баране. Шуруй прямо. — І вказав рукою у відповідному напрямку.

Навіть торнадо не заглушив би кинутих слів. Це нагадувало звук рипливої дошки серед глупої ночі. Гостро й раптово.

Авто зупинилося, грюкнули двері, налетіли кроки, і мене, ніби зрізуючи косою, повалили на землю. Я механічно згорнувся в клубок обхопивши руками голову, а коліна притиснув до грудей. У моє тіло вгризлися ноги й руки. Я лежав і сіпався, не знаючи, скільки це тривало — хвилину чи годину. Отримавши востаннє в живіт, я не зміг ковтнути повітря і нагадував рибу на березі ставка. Двері грюкнули вдруге і машина розтанула в темряві. Поряд не було ні душі.

Як я піднявся — не знаю. Як ішов — тим більше. Пригадую поряд обриси паркану. Обличчя змокріло від крові й захололо від вітру. Я засміявся зі своєї нікчемності, слабкості й біди. Я не хотів, щоб мені допомагали. Хотілося зникнути, відлетіти у вирій до вічного світла й тепла. Тому я так і крикнув у ніч: «Досить»!

Зупинився біля паркану, торкаючись головою залізних ґрат. Обхопив пальцями метал. Стояв, як в'язень у камері. Бо таким і був. Моє фізичне тіло замкнуло мене. Я широко розплющив очі і завмер. Там хтось стояв. Щось підказувало, що це чоловік. Він не рухався і, мабуть, дивився на мене. Тілом пішли сироти, і я закляк, бо не годен був поворухнутися. Я міг зіграти роль каменя. І її мені б дали без прослуховувань.

Зашурхотіли кроки, невідомий підійшов ближче. Секунди мовчання тяглися безкінечно й надувалися як жувальні гумки. Але кожна гумка лопається, не витримав і я:

— То ви йшли? Уздовж паркану? Я щось чув... коли ті, — махнув рукою на дорогу, — їхали.

Здавалося, переді мною ніхто не дихав. Було тихо.

— Може, скажете щось? — мій голос забринів гучніше. — Хто ви?

Я відчув, що відстань між нами скоротилася ще на крок. І чоловік, як я й думав, ледь чутно промовив:

— Якби ти тільки побачив... Ти б таке побачив...

Я гірко розсміявся. Сльози, що приснули з очей, змішалися з кров’ю. Тільки зараз я помітив, що мої руки порожні. Я дійшов аж сюди без палиці... Ось чому за мною в лікарні бігла дівчина. Вона хотіла подбати, допомогти.

— Я знаю, ти втрачаєш зір. Я бачив тебе. Стежив, уже давно.

В його голосі чувся спокій. Не знаю, чому, але мені полегшало. Коли я почув вирок вдруге за день, то звільнився від тягаря новини, розділив її з іншим.

Я кивнув і стиснув губи:

— Друга стадія цукрового діабету. Лікар… лікар... каже, що процес незворотний. Я був у нього. Я… у мене… знаєте… Ну як так? Уже нічого не зробиш. Гостра форма. Це кінець… Скоро.

— Діабетична ретинопатія, — підсумував чоловік.

— Так, мабуть. Хто ви? — запитав я вдруге.

Чоловік не відповів. Він думав, а з мого лиця крапала кров. Стало зовсім холодно, і я затулив обличчя руками. Господи, невже це я?

— Іди за мною.

Я підняв невидющі очі на нічний силует. Це звучить дивно, але я пішов. Я вірив. Удвох, він по один бік паркану, я по інший, ми пішли вперед і зіштовхнулися біля входу в парк.

Чоловік поклав мою руку собі на плече і, як поводир, повів мене в чорний оксамит темряви. Ми пройшли мимо світлого силуету одноповерхового будинку і пішли далі в ліс. Там, на галявині, де не було жодного дерева, я побачив велетенську трубу. Я щось згадав і вигукнув:

— Так ви доглядач ботсаду, так? А це труба зі старої котельні. Я впізнав будинок і дорогу сюди. Далеко ми зайшли. Мені казали, що вона давно не працює.

— Востаннє вона працювала, коли ти ходив до школи, — тихо сказав чоловік. — Якщо хочеш, сьогодні вона запрацює для тебе.

Я всміхнувся, дурня якась.

— А мені це для чого? Мені холодно, але не настільки. Не розумію.

— Тобі вона треба, як і трьом попереднім.

— Яким це трьом?

Щось у мені набрякло. Я боявся почути відповідь.

— Дівчинці й двом хлопцям.

Колись бабуся розповідала мені про тишу. Найжахливіша, за її словами, тиша постала тоді, коли в сусідній кімнаті помер мій дідусь. Ось і зараз я стояв, як укопаний. Ніби опинився на дні океану. Дивився вгору розплющеними очима.

— Що це означає? Троє? Ви про… про Женю? І ті два хлопці…

— Женя, як і ти, почала стрімко втрачати зір. Вона підслухала, як батьки говорили, що далі буде ще гірше, і не хотіла завдавати їм болю. Вона сама так вирішила і розповіла мені. А інші, Рома і Артем, нічого, крім інтернату, не бачили. Це гірше за втрату зору. Самі мури. Високі стіни й жодного вільного кроку. А вони мріяли про свободу. Я дав її.

— То мені те все не наснилося? То були ви? Стояли тоді перед її дверима?

— Я хотів їх познайомити. То була їхня перша зустріч. Я попереджав її, аби не робила дурниць. Вона не розуміла, що люди, які її побачать, можуть збожеволіти. Що їм ніхто не повірить, як це сталося з тобою, а все ж не так. Я хочу допомогти тобі. Хочу, щоб ти бачив. Особливо тепер, коли я почув тебе. Сприймай це як подарунок від Жені. Вона завжди підглядала за тобою, але не хотіла завдати болю знову. Не хотіла втратити назавжди.

— Не розумію!

Мій голос тріснув. Я чув, як пугукнула й злетіла птаха.

— Усе просто. Ти все зрозумієш, коли зайдеш у трубу. Прошу, вір мені, це завжди спрацьовувало. Я знаю. Якщо хочеш бачити, то слухай мене! Вір мені.

І він підвів мене до труби. Її стрімка вертикаль, як ракета, спрямована в небо, чекала на мене.

Там пахло горілим. Ще один крок — і я став посередині, звівши догори очі. Вгорі, у дірці, світилися зорі. Тієї ж миті якась невидима сила підняла моє тіло. Я крикнув і став підніматися вище. Дим захопив мене. Ще вище. Я летів і бачив усе. Так яскраво, ніби ніколи не мав проблем. Так, як і тоді, коли підіймався, тримаючи Женю за руку. Внизу було моє містечко — крихітне, перерізане освітленими вулицями, воно жовтаво горіло крізь ніч. Кратерами й морями велично заворожував Місяць. Зникле за горизонтом сонце ще вигравало по небу персиковими хмарами, а над головою чорнів радіоактивний вакуум космосу з мільйонами світів і мерехтливих зірок. Я плакав від захвату й бачив перед собою увесь світ. Він п’янив мене, і я забув про холод. Кров текла по жилах, розливаючи тепло і даючи життя. Я згадав Женю й хлопців, думаючи про їхні мандри, тут, серед хмар і зірок, яким не було ліку, і заздрив їм, бо вони отримали це так давно, а я тільки зараз. Вони хотіли зникнути, але віднайшли спокій тут, на даху Землі. Мені стало радісно, я сміявся. Отже, ми зустрінемося.

Коли я повернувся й відчув під собою землю, то запитав у чоловіка втретє:

— Хто ви?

Той розсміявся, але відповів:

— Як ти казав, «доглядач»? Хай буде «доглядач».

Я кивнув і подивився в небо.

— А вони... приходять? Женя, хлопці.

Доглядач мабуть підняв брови:

— А хіба ти не бачив її дім? Щойно, серед хмар?

У мене підкосилися ноги, але я втримався.

— Ви хочете сказати, що Женя...

— Придивися уважніше.

Я підняв очі до неба і став вдивлятися в темряву ночі, проклинаючи свій зір. І коли очі висохли, мов папір, я побачив таке, від чого мене пройняв дрож: там, серед хмар, промайнула хмарка-будинок. Світло Місяця освітило її колони й відчинені двері. Можу заприсягтися, що там хтось стояв.

Я швидко повернувся й кинувся до труби, бажаючи якнайшвидше відчути, як невідома сила підтягне мене знову вгору й віднесе до...

Раптом доглядач хрипло закашлявся і я зупинився.

— Хлопче, ще один крок — і ти більше не повернешся. Залишишся там назавжди.

— Назавжди? — озирнувся я.

— Так, назавжди.

Я замислився й перевів погляд у небо.

— Я чекав на це все життя. Двічі я втрачав її. Третього разу не буде.

— Це твоє остаточне рішення?

— Так. Землі потрібні хмари, схожі на тварин.

Доглядач з розумінням засміявся, а я зробив крок у трубу й полетів до Жені. Ніщо не тримало мене. Гравітація не діяла, я наближався до дверей будинку і повторював про себе те, що скажу їй.

«Я так чекав».

А вона: «Ось і побачилися. Змінилася я?»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>