Намаріе

Намаріе

П’ятниця, 19 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 2804
Підписатися на комментарі по RSS

 

 

- Ну ось…

«…настав момент» прозвучало б надто патетично, тому Семюел Петрович сказав лише: - Ну ось… - і зробив жест рукою в сторону шафи.

Ані згадалось, що в домі її бабусі була схожа шафа, полірована - днедавній шик – з трьома дверцятами. Тоді, зовсім маленькою, (сім? вісім років? п’ять?) вона любила ховатись в ній, заплющувала очі і світ назовні зникав, приходили мрії, а з реальності лишались тільки лоскотні дотики пальт та шуб, та запах лаванди.

Бабуся завжди клала в шафи жмутики лаванди. Від молі.

- Ано, ти не пожалкуєш?

- Ні, – помовчала. – Тільки Артур засмутиться… -  хотіла ще пояснити, що в них все одно нічого б не вийшло,власне, роками не виходило – але це все було вже неважливо.

- Ну, ось…

Її раптом охопило передчуття щастя. Вона стрімко, легко обійняла його і поцілувала в зів’ялу щоку.

- Дякую.

У неї світилось обличчя.

М’яко прочинились дверцята шафи, ніби з власної волі. Піднявся запах лаванди, вітерець пройшовся кімнатою, долетів до столу, хитнув край серветки. Вона посміхнулась ще раз, вона була рідкісно, безкінечно вродлива. Заклала пасмо волосся за гостроконечне вушко, сказала: - Намаріе, - і увійшла в шафу1.

 

В старому домі, де ліфт рухався в старомодній, огородженій сітками шахті він піднявся на сьомий поверх. Щось поверталось в грудях, тиснуло, шукало вихід. Він вирішив, що це лють. Хоч був не зовсім певен.

На мить затримався перед дверима, і раптом вирішив дати собі волю. Він більше не міг, він просто більше не міг триматися, ця остання Аніна витівка – вона просто його допекла. На вдиху, з насолодою він вдарив по дверям ногою. Необбиті та без ущільнювача, вони загули в одвірку так, що мало бути чутно на всіх поверхах. Ще й луна понеслась навздогін.

Він вдарив вдруге, сильніше, вільніше і в голові майнуло: «Неодмінно вийдуть сусіди, на цей гуркіт не можна не вийти!», вдарив ще , від серця – із сусідніх квартир ні звуку, - замахнувся – і двері відчинились.

Хазяїн квартири зростом ледь дотягнув Артурові до плеча. Червона футболка обтягувала надто очікуване черевце, а з домашніх шортів виглядали не просто волохаті – вовняні литки. Широкі ступні в тапках. Люлька в руках.

- Ви до мене? – мирно спитав чоловічок ніби це не по його дверях зараз гамселили ногами. Ні, не так: ніби тут взагалі ніхто по дверях ногами не гамселив. Ніколи.

- Якщо можете пояснити це – тоді до вас.

Чоловічок взяв простягнуту йому візитку, покрутив її так і так, уважно прочитав, ніби хотів напевне запам’ятати дані про її власника і слово, надряпане на чистій стороні старою авторучкою.

- Пробачте, з ким… - спитав чоловічок.

- Артур.

- А, зрозуміло. Семюел… втім, - помахав карткою – ви знаєте. – Уступився, ледь вклонився, - будь ласка, проходьте.

В передпокої було темно, пахло старим житлом – такий собі складний аромат, чи то нафталіну, чи то … просто вікна треба відкривати, частіше.

- Вона тут?

- Ні.

- Тоді відповідайте швидко: де вона і чому вона надумалась написати мені записку на вашій картці.

- Давайте перейдемо у вітальню.

- Така довга розмова?

Він сам не міг би пояснити, чому насміхається. Чому взяв такий тон. Щось поверталось в грудях, тиснуло, шукало виходу. Може, біль? Ні, точно, лють.

- Не те щоб довга, - відповів Семюел Петрович, - але все ж не годиться розмовляти на порозі. Проходьте, - він показав на двері до кімнати, але Артур похитав головою.

- Кухні вистачить.

Сідало сонце, золотаві проміні падали крізь вікно на старий лінолеум і нагрівали його квадратами. Артур сів без запрошення – раптом із задоволенням  простягнув ноги в блискучі клаптики останнього осіннього тепла.

- Кави? – сказав Семюель.

- Якщо ваша ласка.

- Міцну, середню?

- Міцну, - сказав Артур і піймав себе на тому, що лють десь поділась, що йому спокійно, ба навіть приємно сидіти тут.

Тихо засичала на вогні італійська кавоварка.

- Вам дим не заважає? – Семюель сів до столу та хитнув люлькою.

- Ні.

Знову пауза. Семюель розкурив, зосереджено попихкав люлькою, глянув у вікно

«Та кажіть вже!»

кілька разів зітхнув.

- То де вона?

Міленький чоловічок стиснув губи і нащось подивився на стіл перед собою.

- Вона... пішла. – І раптом дзвінко і чітко: - Вона пішла в інший світ.

Розуміння накатило повільно, як в кіно. Він ще встиг подумати: що за дурня і відкрив рот це озвучити, коли тіло раптом кинулось в жар і в холод, а серце загупало просто в голові.

- Що?! Боже милий, що вона з собою зробила!?

Він схопився на ноги, з гуркотом відсунувши стіл. Філіжанка з кавою перекинулась, і запашні густі бризки розлетілись по всій кухні. Серце калатало на розрив.

- Чекайте, - майже крикнув Сем і вп’явся пальцями Артурові в зап’ясток, - ви не так зрозуміли... тобто, я не те сказав, - піймав другою рукою Артура за рукав, а той подумав, що досить йому як слід штовхнути і цей чоловічок влипне в стіну. Десь в коридорі. - Вона жива.

- Відпустіть, будь ласка. Я не люблю коли мене торкаються малознайомі люди.

- Так, так, – Семюел прибрав руки.

Артур вийшов на кухонний балкон. Відрив вікно (старі розсохлі рами) та глибоко вдихнув. Десь далеко палили опале листя. Кожен рік це роблять, хоч всюди кричать, що не можна.

На підвіконні грівся чорний кіт. Глянув на Артура з призирством і зімружився на сонячне золото.

- Пробачте, - сказав у Артура за плечем Семюел. – Я буваю недорікуватим.

- Помітно, - буркнув той, з відразою відчуваючи, як по спині тече піт. – Отже ми вияснили, що вона... з нею все в порядку і вона від мене пішла. А куди?

Сем зробив непевний жест руками.

- Існують паралельні світи...

- Леле... Ви божевільний?

- В медичному сенсі – ні.

- Тоді що ви верзете. Ана пішла від мене – все, я второпав. З театральними ефектами. Я оцінив. Попортивши мені крові – куди без цього...

- Ідіть на кухню і сядьте, - звелів Сем, і чи то таким впевненим раптом став його голос, чи то Артур просто втомився – так, дуже важкий був день – що він підкорився.

Сів за стол. Семюел прибрав мініатюрну філіжанку, а замість неї поставив велику чайну чашку і налив її кавою по вінця.

- Існують паралельні світи, різні їх дуже багато. Індустріальні, як ваш, середньовічні, військові, поетичні, романтичні і навіть чарівні. В одних живуть люди, в інших – різні народи, у вас вони називаються казковими – але це все тільки антураж, декорації. Важливіше всьго – дух світу.

Артур зітхнув і відпив кави. На мить прикрив очі від теплого оксамитового духу. Втома. В його крові тікла втома. І кофеїн.

- Дух світу... як вам пояснити  - він робить світ, єднає його. Але буває, що люди народжуються не в своєму світі. А бути щасливим не в своєму світі неможна.

- Плутано викладаєте. Наведіть приклад.

- Добре. Який.

- Про наш світ.

- Ваш... Щож. Ваш світ – це Світ Безпритульного Кохання.

- Тут не можливо кохати? – Артур скривив вуста. Знову ця романтична дурня. Скільки ж людей в неї вірить.

- Ні, кохати можна. Сильно і щіро. Сказати не можна. Принаймні так, як треба.

- Чому?- він хотів вкласти побільше іронії, але насмішка раптом задеренчала, як ненатягнута струна.

- Тому що тут зовсім ніхто не вірить, що кохання – то сенс життя. А без цього будь-які слова – сірий пил.

 

- Я думала, це депресія. Роками тримала себе «в формі»: позитивні думки, робота, самовдосконалення, самореалізація. А навколо все таке сіре. Я шукала добре в сірих людях, глибоке в сірих книжках, спокій в сірій тиші. Я не можу говорити про важливе: всі слова сірі. Як ними сказати про тугу, про сни, про сенс? Про кохання... Цей світ... Світ безголосого кохання. Безпритульного кохання.

Рипнули дверцята шафи.

- Що це, - спитала Ана.

Аромат лаванди, потужний і впевнений, як звучання оркестру разом заповнив всю квартиру.

- Перехід відкрився.

- В мій світ?

- Так.

- Треба поспішати?

- Ні. Перехід відкривається на три дні, хвилина в хвилину. Як ви мене знайшли?

- Мені захотілося перечитати Люїса. Так захотілось – хоч помри. В мене бібліотека через дорогу... В книжці була ваша картка.

Сем покрутив в пальцях обтріпаний шматочок картону і повернув його Ані.

- Від чого відкривається перехід?

 Сем посміхнувся до неї.

- Це просто. Як у фантастів і цих ваших... психо... психотерапевтів: треба дати ім’я світу, в якому живеш. І зможеш відкрити шлях в свій світ.

Вони довго сиділи мовчки.

- Знаєте? Ано, ви зараз відкрили шлях в мій світ.

- Як ви знаєте.

- Лаванда. Кожен світ пахне по-своєму. Мій дім пахне лавандою і золотавим вітром.

Вони ще трохи помовчали.

- Ви можете лишитись, - нарешті сказав Сем. – Право вибору – недоторкане у всіх світах.

- І у мене є три дні.

- Так.

- Як три дні до народження...

- Так, схоже так...

 

- Слухайте, Семюель Петрович, я більше не можу. В мене важка робота, від мене пішла ді... кохана, ви перелякали мене до смерті. Перед тим я видзвонював вас весь день, а коли ви нарешті відповіли – зірвався сюди з обговорення великого контакту. Може, для когось кохання сенс життя, а я вважаю, що сенс чоловіка – забезпечувати сім’ю. Так що скажіть мені щось важливе. Ви знаєте, де Ана? Скажіть щось, що допоможе її знайти. Я не вірю в паралельні світи.

- Добре. Щось важливе, що допоможе її знайти – будь ласка. Перехід відкривається на три дні, якщо людина, яка його відкрила, ним проходить, перехід лишається відкритим єще три дні. І за цей час будь-хто може перейти в той самий світ. Наздогнати свох... коханих.

- А потім?

- Слід холоне. Правда, я знаю один випадок, коли людина пройшла переходом на четверту добу. Він дуже сильно кохав.

Артур встав.

- Дякую за каву. Щось ще?

- Так. Коли людина повертається в свій світ, їй більше не потрібні спогади з попереднього життя. Звісно, пам’ять не втрачається, просто частина спогадів тьмяніє і здається, що то дивні недоладні сни, а частина вплітається в світ, і людина забуває, що колись жила деінде.

Артур вийшов в передпокій. Мовчки вдягнувся. Семюел дивився на нього ніби благаючи, але нічого не сказав. Кілька чергових увічливостей – Артур вийшов за двері.

- Вона пройшла переходом вчора, - ще почув він через гуркіт ліфтових дверей.

Нісенітниця, маячня. Ана, всі печінки виїла зі своєю «тонкою натурою». І цей волохатий божевільний просто вінець всього. Ано, ну де тебе шукати. Леле!

 Він ще поїхав на роботу. Дообговорив контракт. Потім нісся додому через мости і густу осінню темряву, а в радіоприймачі чотири віолончелі без слів співали про сенс життя: по близкість, хочь і на віддалі, про довіру тому, ким тіє... а інше – нічого не значить2. В нього злипались очі.

В квартирі пусто. Кудись подівся Анин кіт: чорна наглюча загадкова істота, врятована нею позаторік із замету. Покискав, потім плюнув. Змінив воду, насипав корму. Жерти захоче – вийде.

Треба скласти план на завтра. Почнуть підписувати той контракт з численними звабливими нулями. Подзвонити її подругам. Батькам – наостанок. Подзвонити… він витяг мобільний і набрав Анин номер – в двадцяте? тридцяте сьогодні, – і поза гудками почув, як задзенькало в передпокої. Почовгав на звук. В темноті на тумбі перед дверима ніяково блимав екраном і співав про те, що все інше – нічого не значить Анин телефон.

 

- Думаєш, він не прийде?

Закінчувався третій день. Чорний кіт змружив химерні зелені очі і зі знанням справи похитав головою.

Семюел зварив кави. Дістав улюблену філіжанку розміром з відерце з тоненької порцеляни. Зігрів молока. Коту поклав у фаянсове блюдечко нежирного домашнього сиру. Переніс все до кімнати. Згасав день. В півмороку вони сіли до столу – власне, кіт сів на стіл і, поки Сем пив свою каву, зачерпував лапою дрібки сиру і відправляв до рота. А з прочинених дверцят шафи ледь помітно, несміливо тягнувся запах лаванди.

- Знаєш, - сказав Сем коту, - після того як померла Тара мені, власне, немає чого робити в цьому світі. Я міг би повернутись додому. Ще раз побачити поля лаванди і золото світанку над ними. Знаєш, як це красиво.

Кіт муркнув. Він не знав, але міг собі уявити.

Вони довго мовчали. Стало зовсім темно. Десь у сусідів поверхом вище старий годинник заходився відбивати сім вечора . Лишалось хвилин п’ятнадцять.

А Сем згадав, як сорок років тому в світі лаванди і золотавого вітру він добрався до переходу коли слід за Тарою був вже годин шістнадцять зовсім холодний. Він досі не знав, як він за нею пройшов і як так вийшло, що з усього життя Тара в новому світі пам’ятала його одного.

Він встав і ввімкнув світло.

- Ще є час, - сказав він, і чорний наглючий кіт схвально посміхнувся химерними зеленими очима. – Ще є час.

_________________________________________________

[1] Про шафу див. К.С. Люїс  «Лев, чаклунка та чарівна шафа»

[2] So close no matter how far

Couldn’t be much more from the heart

For ever trusting who we are

And nothing else matters. (Metalica)

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>