Кристал і сміття

Кристал і сміття

Четвер, 16 вересня 2010 г.
Мітки: |
Проглядів: 3077
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Олег Росткович, Уляна Галич.

1957 рік. Москва. VІ Всесвітній фестиваль молоді і студентів.

 

– Можьна лі вас пріглясіть на таньєц? – від несподіванки Юстина здригнулася і ледь не пролила на себе келих червоного вина, що його вже якийсь час безпорадно стискала в руці.

Все навколо панічно лякало дівчину – гамірне оточення, гучна, невідома їй музика, височезна стеля і коштовні килими на підлозі банкетної зали.

Зараз вона вже майже шкодувала, що не послухала маму і не залишилася вдома.

Вдома…

Зараз це слово означало для неї геть інший край землі, та що там – практично іншу планету. Там зосталася її мама і подруги, її сором’язливий залицяльник, – молоденький колгоспний бухгалтер Саша, її улюблені, виплекані телята… Власне, з цих телят усе і почалося. Саме завдяки першому приплоду надзвичайно продуктивної м’ясо-молочної породи герольштейнців, вирощеному на території СРСР, Юстина та ще двійко дівчат отримали персональні подяки від самого першого секретаря обкому компартії. І, звісно – запрошення на чудове свято, з’їзд комуністичної молоді з цілого світу (ну, майже,з цілого світу, – загниваючі капіталісти, звісно, нізащо б не допустили такої ганьби, як публічне визнання того факту, що і в їхніх країнах існує комуністична молодь).

Проте якось так склалося, що її подруги відмовилися від поїздки в останній момент – пояснивши це одна раптовою застудою, а інша – підготовкою до іспитів у сільськогосподарський технікум. Юстина ж підозрювала, що обидві боягузки просто спасували – все-таки їхні Байківці були ну дуже вже провінційним закутком степової України, а Москва… Вона ніколи не любила чужинців.

В цьому Юзя переконалася на власній шкурі за той короткий час, що пробула тут. Не радували ані цікаві екскурсії, ані концерти з театрами, ані знайомства з новими людьми… Все виявилося зовсім іншим, аніж вона собі уявляла. Ніхто не зустрічав її тут з розкритими обіймами, нікому була не потрібна дивакувата  закомплексована провінціалка.

От і сьогодні…Навіть офіціанти у смішних білих одягачках, які метушилися туди-сюди серед гостей, виглядали справжніми столичними бонзами. Їхні погляди, котрі час від часу зупинялися на Юстині, здавалося, були переповнені насмішки й презирства. Втім, наївне сімнадцятирічне дівча не розуміло, що далеко не її скромне платтячко та скуті манери викликали чоловічу цікавість. Об’єктом жвавого інтересу були стрункі ніжки й величезні сині очі на пів-обличчя, що довірливо сяяли в оточенні пухнастого білявого волосся, котре неслухняними пасмами вибивалося із туго заплетеної коси.

Не знала вона і того, що саме ці принади спровокували й таку відверту ворожість у дівчат з Білорусії, з котрими вона ділила кімнату в спальному блоці. Юстина ще тільки починала пізнавати світ, і життя здавалося їй книгою за сімома замками.

 

– Можьна лі вас пріглясіть, прьєлєстная ньєзнакомька? – повторне запитання, поставлене приємним чоловічим баритоном з виразним іноземним акцентом, остаточно вирвало Юстину з полону роздумів.

Дівчина отямилася, зніяковіло всміхнулась і, нарешті, звернула увагу на симпатичного брюнета латиноамериканської зовнішності, який вже добру хвилю стовбичив перед нею.

Втім, на той момент Юзя ще не знала, що його зовнішність саме латиноамериканського типу – вона взагалі туманно собі уявляла, де саме знаходяться всі ті венесуели з кубами, про вічну дружбу з якими їм торочили на годинах політінформації… На той момент дівчина просто відчула, як її серце тривожно схлипнуло і покотилося кудись униз… Коли упевнені руки повели її в ритмі вишуканого вальсу, Юстина вже була закохана, хоч і не здогадувалася про це.

 

Той весь вечір та й всю ніч вони провели разом. Гуляли нічними вулицями. Луїс Ігнаціо Делаверде – так звали її нового знайомця – вів себе надзвичайно галантно, смішив кумедною вимовою, розповідав захоплюючі історії про Венесуелу – його виснажену століттями колонізації батьківщину. Вони з друзями планували невдовзі здійснити там революцію й розпочати будівництво суспільства рівних і щасливих людей… За всім тим Юстина навіть не помітила, що у неї і не подумали запитати імені. Луїсу було двадцять три роки, він закінчував Московський державний університет і був нащадком древнього аристократичного роду індіанців, які так до кінця і не підкорилися Іспанії. Дух і прагнення свободи ще й досі горіли в його карих очах.

Мабуть, саме цей вогонь зачарував і підкорив остаточно дівчину. Тож, коли наступного дня вони зустрілись на відкритій балюстраді під найзвичайнісінькими, а не червоними, кремлівськими зорями, і Луїс спочатку обійняв її за плечі, а потім притиснув до себе всім тілом, Юстина якось не змогла йому заперечити. Або не захотіла. Південна пристрасть поглинула її ще таку нерозбещену душу.

А потім вони кохалися. Просто там, на холодному камінні балюстради. Луїс виявився далеко не таким вже досвідченим мачо, як хотів те показати, проте Юстині з її повною відсутністю досвіду хлопець здавався майже богом, істотою вищого ґатунку. Спину нещадно муляло, Юстина повсякчас боялася, що їх помітять, а коли прийшов біль, навіть не дозволила собі закричати.

– О-о, ти дьєвствьєнна… била… Спасібо тєбьє, мілая… – Луїс вже заспокоївся, задовольнив своє бажання і запалив довгу, товсту цигарку, схожу на ті самокрутки, що їх смалив дідусь, коли ще був живий… Юстина тихенько розплакалася.

 

Вони зустрічалися ще кілька разів – прихапцем, у кімнаті якогось гуртожитку, у невідомих Луїсових приятелів, у тісних комірчинах. Луїс нічого не говорив про майбутнє, а Юстина боялася питати. Дівчата-сусідки осудливо перезиралися, коли вона заходила в їхню спальню, шепотілися своєю бульбашівською говіркою, хихотіли… Але Юстині то було байдуже. Вона любила. Мудрість, котра прийшла несподівано, підказала їй, що вона має на своє почуття тільки тих декілька днів, котрі ще залишалися до кінця фестивалю та від’їзду додому. Тож, останнього їхнього вечора, коли Луїс мирно посапував після бурхливого сексу – цього слова Юстина також не знала до їхньої зустрічі – дівчина просто лежала поряд, насолоджуюсь минущими хвилинами їхньої близькості. Коханий був такий прекрасний. Вони обоє були зовсім голими, – Юстина швидко навчилася долати сором і піонерську скутість. Одяг недбалою купою валявся на підлозі. Зненацька в око дівчини потрапило щось блискуче, округле, що світилося холодним металевим сяйвом на ворсистому килимку. Юстина обережно взяла річ, піднесла ближче до очей. То був дивний, незрозумілий величезний  чорний кристал, закріплений на масивному ланцюжку – мабуть випав з кишені штанів. Дівчина ніколи раніше не бачила його в коханого. Юстина крадькома зиркнула на сплячого Луїса… Охоплена раптовою рішучістю, вона підвелася з ліжка і почала хутко, безшумно вдягатися. Кристал вона забрала з собою. Чомусь їй здалося, що така дрібна марничка не може бути надміру коштовною. А для неї він мав величезну цінність – відтепер йому судилося бути єдиним спогадом про найпрекрасніші дні в її житті, котрі безповоротно минули.

 

А втім, як виявилося два місяці потому, амулет все ж був не єдиним, що дісталося їй від Луїса. Навіть така дитина як Юзя, розуміла, що, коли ті дні все не приходять, а зранку починає нестримно нудити – це може означати лише одне. Ганьба була неминучою. Що сказала б її добра мамця, їхні язикаті сусідки… Ні, терпіти неславу Юстина не хотіла. Не збиралася вона і вбивати зачате у коханні дитя. На щастя, поряд звично вже був Сашка Кройцман – невисокий, худенький, дуже розумний і палко закоханий в Юзю. Рішення прийшло само собою. Вона була з ним чесною. А він… просто хотів, аби вона була.

 

* * * * * * * * * *

2010 рік

Швейцарія, Женева.

Центральний офіс консалтингової компанії «Наше діло»

 

У затишному, багато обставленому кабінеті Луїса Олександровича Кройцмана – генерального директора «Нашого діла» – тихо шумів кондиціонер. Надворі стояла нехарактерна для цих країв сорокаградусна спека, проте в стінах офісу панувала комфортна, стабільна атмосфера, яку здатен забезпечити лише надійний, недоступний для жодної блядської кризи, капітал. Луїс Олександрович, тільки що смачно пообідавши, пив свіжо видушений апельсиновий сік і гортав ранковий номер «New York Times». Пробігаючи очима заголовки, він перегортав сторінку за сторінкою. «Нічого нового. Все те ж сміття. Сміття і паразити. Сміття і паразити. Сміття потрібно терпіти. Паразитів потрібно позбуватися. Паразитів потрібно позбуватися», - повторював він подумки наче формулу, наче молитву. Допивши сік, він поклав склянку й газету на столик, після чого взяв до рук папку з доповідями керівників підрозділів.

Натрапивши в кінці на звіт про справи футбольної команди – скривився: «Як програма «Врємя», ще прогнозу погоди не вистачає. Сміття. Знову програли. Розігнати б їх усіх. І насрати на те, що модно, насрати на те, що народу подобається, насрати на те, що сприяє іміджу. Якому ж нахрін іміджу сприяє… Сміються всі, що накупив Кройцман втридорога всякого непотребу, а вони грати не вміють. Програш за програшем. Вернути всіх бразильців назад у джунглі, на пальми! Чи на їхню срану Капакабану. А наших на заводи. Біля доменної печі поставити, до мартену. Мільйони на вітер викидаються. Та що там футбол… А депутати хіба кращі? Платиш їм, платиш… А вони морди  повід’їдали, гроші беруть і потрібних питань вирішувати не хочуть. Взагалі – вони на себе в дзеркало дивляться хоч колись? Хто ж за них голосує, цікаво, що вони у той парламент проходять… Мордяки як у злодюг-рецидивістів – стояти поряд страшно. Мимоволі гаманця перевіряєш, чи не витягли. Тільки знають, що гроші просити. То з’їзд провести треба, то офіс відкрити… Задовбали. Та що казати, – сміття і паразити».

Щоб заспокоїтися, Луїс Олександрович дістав з-під сорочки амулет, стиснув його між долонь. Останніми днями він часто торкався свого талісмана. Навіть коли не питав його поради, коли не розмовляв з ним.  Все ж,  справи їхньої компанії дедалі покращувалися. Тим часом як у світі панувала економічна криза, гроші текли до Кройцмана рікою. «Ентропія, прямо – курс фізики. Щоб у одному місці грошей прибуло – треба їх з іншого забрати. От звідси і жопа на рідній Україні» - подумав мільярдер, розглядаючи женевський пейзаж.

Скільки разів конкуренти намагалися прибрати його, запроторити за грати, підіслати розмаїтих нишпорок-саботажників – усі їхні викрутаси розбивалися об твердиню фінансової імперії Луїса Кройцмана, вихідця з далекого степового села – практично, хутора, чиї батьки були звичайними колгоспниками і далі, ніж за межі області, ніколи не виїжджали. Що ж до самого Луїса – то, попри численну нерухомість в Україні, на цей момент він володів уже невеличкими, гектарів так на п’ять-шість, маєтками на Фіджі та Гаїті, віллою в Маямі та мережею гральних закладів у Монако. Та й центральний офіс «Нашого діла» переніс до Женеви. Подалі від рідних податківців.

У свої п’ятдесят з хвостиком Кройцман відзначався зразковим здоров’ям та прекрасною фізичною формою, не перевантажуючись при цьому в остогидлих спортзалах та на бігових доріжках. Луїс Олександрович не палив, не вживав алкоголь, не був одруженим і не помічався у стійких інтимних зв’язках з представницями протилежної статі. Час від часу він притискав на канапі в кутку кабінету Лізочку – персонального секретаря-референта з параметрами фотомоделі та інтелектом, нетиповим для фарбованої білявки, а також інколи його відвідували дівчата на замовлення – звісно, не на роботі, а вдома. Оце й були усі його амурні походеньки.

Луїс Олександрович був дуже жорсткою людиною. Навіть жорстокою. Підлеглі його боялися, друзі – боялися і ненавиділи. Значна частина знайомих вважала його божевільним придурком. Для Кройцмана, як уже згадувалося, люди поділялися на дві категорії – сміття, котре валяється під ногами і псує повітря, але, поза тим, не варте особливої уваги, і шкідників-паразитів, яких слід було нещадно винищувати. Чим він успішно і займався. Ще, правда, була і третя категорія – підручний матеріал, який використовувався для реалізації власних планів Луїса – одначе це був перехідний стан і рано чи пізно колишні соратники опинялися або в першій, котра означала забуття, або в другій категорії – тоді їх ліквідовували.

Так-от, Луїс Олександрович якраз приступив до читання короткої доповідної записки свого першого заступника – Володьки Сотника – стосовно прогнозованого рівня іноземних інвестицій у нафтовидобувну галузь на наступний квартал поточного року – коли почув Його.

Голос.

Голос зі шкельця – як він називав те, що час від часу відбувалося з ним вже на протязі багатьох років. Практично, з самого дитинства.

З того самого моменту, коли мама, пов’язавши йому акуратний червоний галстучок, повела малого синка на урочисту лінійку – посвяту в піонери.

Вона була дуже гарною, його мама, хоч і швидко зістарилась, як усі селянки. Того дня мама вдягнула красиве плаття, взула нові туфлі, але її очі зрадницьки блищали, переповнені слізьми. Ще вранці, напрасувавши йому новеньку шкільну форму, вона сказала, що має для нього подарунок. Особливий подарунок – і Луїс чекав його з нетерпінням. Власне, хлопчик сподівався, що то буде шоколадка, або, ще краще, дерев’яний пістолет – але виявилося, що мама приготувала щось зовсім інше. Дивацьку чорну штуковину на залізному ланцюжку, котру і почепила урочисто синові на шию. Луїс ледь не розплакався від розчарування.

– Це пам'ять про одну, дуже особливу для нас з тобою людину. Носи цей кристал постійно, він тебе оберігатиме, – сказала мама. – Ти вже такий дорослий.

За два місяці Луїсу – якого тоді ще звали просто Льоня – виповнилося десять років.

Тоді-то він уперше й почув.

 

Це сталося якось вночі. Йому приснився кошмар – начебто в їхньому селі зненацька щезли всі люди. Льоня біг, довго біг вулицями, зазирав на подвір’я, у хати, в клуні – але ніде не було жодної живої душі. Врешті він опинився на краю села – там, де починалися широкі луки, на яких зазвичай випасали колгоспну худобу. І побачив… Побачив величезне попелище, а на ньому – купу обвуглених кісток.

Якимось чином він знав, що  його батьки були там, серед тих моторошних останків.

Льоня хотів закричати – і не міг. Щось міцно стиснуло його за шию і не пускало. Малий відчув, як задихається… Відчув на своєму горлі чиїсь міцні пазуристі клешні. Воно добиралося до нього.

– Відпусти його, зараз же, – раптом пролунав чийсь владний, трохи різкуватий голос.

– Ні, – прошипіло воно у Льоні за спиною.

– Відпусти, а то гірше буде… – Голос набув погрозливих інтонацій.

– Я хочу їсти.

– Забирайся геть, – наказав Голос.

Воно трохи побурчало, більше для вигляду, і відпустило. Воно боялося Голосу. Льоня був порятований.

Він прокинувся посеред ночі весь спітнілий, вперше за багато часу намочивши підштаники. Мамі про сон Льоня не розповів, а потім і сам його призабув. Але Голос чітко залишився у його пам’яті.

Ще два роки потому не відбувалося нічого важливого. Звичні шкільні будні ішли своєю чергою.  Аж поки…

 

Правду кажучи, Льоня Кройцман до школи ходити не любив. І не тому, що був нездарою. Далеко ні. Мізків йому не бракувало. Проте навіть статус круглого відмінника не рятував його від постійних знущань сильніших, значно масивніших за нього однокласників, які не могли пробачити малому «жидку» того, що в нього тато – головний бухгалтер колгоспу, в той час як у них – звичайні трактористи, що в нього були кращі зошити й портфель, і черевики дорожчі, що він, хоч і не вдався ростом, але завжди вмів знаходити спільну мову з дівчатками… Хіба цього бракувало, щоб смертельно зненавидіти Кройцмана?

Отож вони й ненавиділи. Спершу по-тихому, обходились дрібними чіпляннями, запотиличниками, образливими прізвиськами. Аж доки у їхньому класі не з’явилася новенька. Дівчину звали Лідочкою, і, швидше за все, нічим таким особливим вона й не відзначалася, – крім того, що в неї були не по роках розвинені груди й округлі сіднички… а ще вона дуже гарно посміхалася. Льоня, за своєю звичкою, швидко заприятелював з Лідою. Якось вони поверталися зі школи додому. Був дощ, – дорога перетворилася в розбовтану багнюку.

Щоб скоротити шлях, діти пішли через старий цвинтар. Коли вони помітили компанію однокласників, що курили під. старою панською каплицею вкрадений в чийогось батька «Біломор» – півпачки на шістьох – тікати було вже занадто пізно.

Їх оточили в кільце. Лідочка злякано притиснулась до Льоні – та хіба він міг її захистити? Одначе, коли Вітька, найдебеліший з них, ватажок всієї банди, сунувся до дівчини, Льоня не стерпів. Щоправда, він навіть не встиг вдарити. Його повалили на землю з диким реготом. Перелякана на смерть Лідочка кинулася навтьоки.

Били довго. Ногами, звичайно ж.

Підлітків охопив якийсь дикий, первісний азарт знищення. І тут, серед цього пронизаного болем і відчаєм пекла, знову озвався Голос. Він лунав у Льоні в голові – але якимось чином вийшло так, що хлопці теж його чули…

– Вікторе, негайно додому – мати Вітьки, сувора баба з важкою рукою, не любила повторювати двічі. Він панічно її боявся, а ще більше – соромився це визнати.

– Вітька – боягуз, сцить перед мамкою, – Голос тепер належав іншому кривднику, Павлуші.

– Заткнися, ти… – прошипів роздратовано Вітька.

– А у Пашки сестра – блядь портова, – то вже гундосив третій, старший за всіх, чотирнадцятирічний Микола з перебитим у якійсь нетверезій сутичці носом. – Її вся Одеса сношала.

– Сссука… Та я тобі зараз…

– Ну, спробуй, спробуй…

– Кольчин батя ніякий не герой війни, він сидить під Харковом, за мародерство і зґвалтування. Тепер він у зеків за пєтушка.

– То ти, сволото, спер у мене червінець минулого тижня, я знаю…

– А ти сусідці вікна побив, а настукачив на Вітьку…

– А ти…А ти…

– Ну шо, шо я?

Опісля вони так і не могли згадати, хто вдарив першим. Льоня лежав забутий, віддалік і зачудовано спостерігав, як шестеро кинулись гамселити один одного з не меншим захопленням, ніж перед тим били його.

Втім, надовго він там не затримався.

Хлопці залишилися біля каплиці, й іще довго, кульгаючи потроху звідти, Льоня чув їхні озвірілі крики. Хтось із них, здається, помер через два тижні – крововилив у мозок чи щось таке – Луїс вже достеменно не пам’ятав, але твердо знав – більше ніхто у школі до нього не чіплявся. І ще пам’ятав одну деталь, яка мусила мати значення – в самісінький розпал загального побоїща чорний кристал у нього на шиї зненацька зробився геть червоним – навіть багряним, і наче ожив.

– Хто ти? – тихенько прошепотів Льоня.

– Не бійся, я – твій друг. Я завжди допомагатиму.

– Чому?

– Бо зараз я належу тобі.

– Чому?

– Тобі ще рано знати. Якщо хочеш, то називай це Бхатта. Доля, по-вашому.

На якусь мить Льоня виразно побачив темне, чітко окреслене білим контуром коло, всередині якого там і сям горіли зеленуваті вогники.

– Що це?

– Сунт – дім. Не зважай. Краще забирайся звідси якнайскоріше.

Саме в той момент Льоня остаточно переконався в своєму давнішому здогаді, що Голос – то і є кристал.

 

Але допомагати йому по-справжньому ця дивна сутність, чим би вона не була, почала набагато пізніше. В армійські часи – Голос замість Льоні заввиграшки декламував найскладніші й найдовші пункти військового уставу, підказував, як поводити себе з тими чи тими дідами, прапорщиками, як сподобатись замполіту… Завдяки Голосу служба для Льоні пройшла майже безболісно.

А потім було вже дорослі випробування – інститут, завод номер 68, навчання в Одеській вищій партійній школі. І завжди, в скрутну хвилину, Голос допомагав, радив як вчинити.  

Так потроху, слухаючи вказівки дивного помічника, Льоня Кройцман просувався кар’єрною драбиною, займаючи різні адміністративні посади спершу районного масштабу, а потім і обласного.

Коли йому було тридцять два, помер тато. Вірніше, помер Олександр Кройцман. На похороні мама зізналася, що покійний не був батьком Леоніда – принаймні, біологічно. Тоді ж розповіла і про те, звідки взявся чорний кристал. Леонід, звісно, не став нічого міняти у паспорті, дізнавшись правду – але відтоді став називати себе Луїсом – йому імпонувала думка, що він є сином великої людини, а не звичайного колгоспного бухгалтера. Луїс Ігнаціо Делаверде, як виявилося, згодом очолив урядову верхівку Венесуели, сколотив неабиякий капітал і збудував у Каракасі Палац дружби народів, який, згідно розрахунків, міг помістити водночас не менш як сотню тисяч людей.

На той момент і в самого Льоні-Луїса вже водилися грошики.

– Будь розсудливим, вкладай у нерухомість, – підказував амулет, і Кройцман так і робив.

– Цього сезону можна непогано заробити на експорті зерна, – радив кристал, і Луїс починав оптом скуповувати збіжжя, аби потім перепродати втридорога.

– Всі твої проблеми починалися через жінок, – казав Голос, тож Кройцман припинив зустрічатися з дівчатами.

– Журналістів не чіпай, це створює поганий імідж. Натомість конкурентів не шкодуй – не ти їх, то  вони – тебе, – рекомендував камінець – і Кройцман жодного разу не пошкодував, що послухався його ради.

Навіть коли він замовляв на хату дівчат, то перед тим знімав кристал і дбайливо ховав його у вогнетривкий броньований сейф – боявся, щоб не вкрали. А може, не до кінця довіряв своєму загадковому другові – ану ж надумає побалакати в найбільш непідходящий момент, та ще й коли якась із хвойд почує… Кристалу не подобалося, коли його закривали у темному, незатишному сейфі. Тоді він починав слабшати, цілими днями відмовчувався. Врешті, Кройцман змушений був скоротити відвідини проституток до мінімуму.

 

* * * * * * * * * *

Отож, як уже згадувалося, Луїс Олександрович якраз узявся за читання короткої доповідної записки свого першого заступника – Володьки Сотника – стосовно прогнозованого рівня іноземних інвестицій у нафтовидобувну галузь на наступний квартал поточного року – коли почув Голос.

– Я хочу щось тебе попросити.

– Ти – мене?

– Так. У тебе вже досить потужний капітал, і ти легко можеш дозволити собі невеличку примху.

– Яку таку примху?

– Давай побудуємо щось особливе.

– Побудуємо? Я ж не займаюся нерухомістю більше, забув? Сам же порадив піти з цього ринку…

– Та ні, я не про те. Щось особливе по-справжньому. Щось таке, завдяки чому твоє ім'я залишиться в історії.

– Ти ж знаєш, мене такі дурощі не цікавлять.

– Ти спершу вислухай.

– Ну?

– Я хочу, аби ти побудував надпотужну радіолокаційну станцію, яка транслюватиме сигнали у космос.

– Що?? На фіга мені ця бодяга?

– Не хами. Хіба не я зробив тебе тим, ким ти є зараз? Хіба ти коли-небудь жалів, що послухався моєї ради?

– Отже, ти кажеш, що це принесе мені користь?

– І то неабияку. Ти навіть уявити собі не можеш.

– Гаразд. Умовив. З понеділка починаємо будівництво.

 

* * * * * * * * * *

Тієї ночі Луїс Олександрович довго не міг заснути. Повний місяць нахабно світив у широкі вікна спальні, аж довелося запнути жалюзі. Проте в цілковитій темряві теж виявилося незатишно. Кристал на грудях мирно дрімав, холодний і абсолютно чорний, – а, отже, бездіяльний.

Врешті Кройцман, втомившись перевертатися з боку на бік, підвівся з ліжка і попрямував на кухню, щоб випити води. Для цього йому треба було спуститися на перший поверх по широких різьблених сходах. Луїс простягнув руку, аби клацнути вимикачем – не любив цих новомодних пристроїв, що реагували на сенсорне сприйняття… і цієї миті почув якийсь тихий шурхіт внизу, на приступцях. Звук потроху наближався, наче то повзло щось довге і важке, але досить зграбне, щоб не створювати зайвого гармидеру.

– Прокинься, – подумки звернувся Луїс до кристалу.

Проте амулет і далі мирно собі спав.

– Та прокинься ж ти, в нас непрохані гості, – але відповіддю знову було мовчання.

Таємниче щось було вже зовсім поряд.

З темряви зненацька виринули очі – три пари яскраво-жовтих очей. Вони втупилися просто в обличчя Луїса.

Довгі колючі мацаки, схожі на щупальця восьминога, лягли чоловіку на плечі. Він огиди й несподіванки він мало не знепритомнів, хоча й відрізнявся міцними нервами. На додачу до всього від потвори нестерпно смерділо. Проте вона, схоже, вільно розмовляла англійською, принаймні, на ментальному рівні.

– Людино, ти дарма нас боїшся. Ми прийшли не для того, щоб скривдити тебе.

– В-ви? Що ж ви хоч-чете? – Луїс аж почав трохи затинатись од переляку.

– Віддай те, що належить нам. І ми підемо.

– Ні. Я ні в кого нічого не брав, і віддавати не збираюсь.

– Віддай по-доброму, інакше пошкодуєш…

Раптом Луїс згадав про мисливську гвинтівку, котра висіла на стіні в його кабінеті. В домі була ще й інша зброя, проте саме до кабінету було найближче. Стрімко розвернувшись, чоловік кинувся бігти. Проте чудовисько було прудкішим. Воно вхопило Луїса за ногу і потягнуло назад. Кройцман відчув страшний біль від удару головою до металевого окантування сходинки, автоматично злизав із верхньої губи цівочку крові, що струменіла чолом, шарпнувся вбік, не втримався, і покотився вниз. За мить огидна роззявлена пащека нахилилася над ним, Луїс бачив, як метляється в ній брудно-рожевий роздвоєний язик, відчув, як скапує гаряча слина на його тіло… Невже це був кінець?

– Звісно, ні. Та й насниться ж тобі часом… – кристал насмішкувато мружився чорним сяйвом у променях ранкового сонця.

Луїс прокинувся, але ще якийсь час оторопіло озирався довкола, не дозволяючи собі повірити в те, що пережиті події – всього-на-всього нічне жахіття.

– Чому ти не розбудив мене швидше?

– Я спав. Так само, як і ти.

 

* * * * * * * * * *

Пройшло декілька місяців. Будівництво суперпотужної, оснащеної за передовим словом техніки й електроніки, радіолокаційної станції, нарешті було завершене. Відкривали її з належним пафосом, розрізанням шовкової стрічки та рештою традиційних ритуалів, що в кінцевому результаті завжди зводяться до масової пиятики.

Проте Луїс Олександрович, який не пив і народних гулянь терпіти не міг, поїхав додому досить швидко. В нього була інша турбота – кристал на грудях ледь порожевів. Йому явно хотілося потеревенити.

Вдома Кройцман врешті дозволив собі розслабитись, прийнявши теплу ванну з ароматичними маслами. Кристал вичікував моменту.

– Ну – я почую нарешті те, що маю почути? – не витримав Луїс.

Швидше за все, йому примарилося, – але кристал видав щось, дуже подібне на зітхання.

– Я хочу, аби ти написав листа.

– Листа? Кому?

– Листа тим, хто прочитає його.

– Он як?

– Це дуже особливий лист. Зроби це, я тебе прошу.

Кройцман хотів було заперечити, але натомість виліз із ванни й поплентався в кабінет, – шукати папір і щось, чим можна було б писати. Врешті, в котрійсь із шухляд столу віднайшовся недогризок грифельного олівця.

– Підійде, – вирішив амулет.

 

Наступного дня Кройцман терміново викликав до себе головного інженера новозведеної станції, котрий безпосередньо відповідав за трансляцію можливих повідомлень.

– У мене до вас є дуже делікатна розмова.

– Слухаю вас, пане Кройцман.

– Мушу вас попередити з усією суворістю, що її зміст не повинен вийти за межі цього кабінету.

– Можете на мене покладатися.

Кройцман скептично прискалив око, проте нічого не сказав.

– Завдання, котре я маю для вас, достатньо трудомістке, проте вам доведеться зробити усе самому. Розумієте мене?

– Гадаю, що так. В чому саме полягає завдання?

– Я хотів би, щоб ви надіслали оце на задані координати. – Кройцман простягнув інженеру об’ємну теку. – Всі потрібні матеріали знайдете там. Це слід зробити якнайшвидше. Впораєтесь?

– Безсумнівно.

– Про виконання – прозвітуєте мені особисто. Зараз можете йти.

– До побачення, пане Кройцман.

Інженер пішов, а Луїс почав обмірковувати, як найкраще позбутися його, коли справа буде завершена. Кристал сказав, що інженера слід прибрати, – отже, так і буде.

 

Головний інженер радіолокаційної станції, Гарберт Ольстен, був фахівцем височезного класу, одним із найкращих. Проте, як і всі смертні, мав свої маленькі грішки. Одним із них була надмірна допитливість. Вийшовши з кабінету шефа, Ольстен негайно дістався чоловічого туалету і там, зачинившись в одній з кабінок, розгорнув папку.

Те, що він побачив усередині, неабияк здивувало інженера. Два десятки цупких аркушів А-4, всуціль списаних рівненькими низками одиничок і нуликів – при чому вони чергувалися абияк, без будь-якого розпізнаваного алгоритму. На окремому листку були вказані координати точки зоряного неба для доставки цього, так би мовити, послання. «Правду кажуть, Кройцман – божевільний!» - розчарований, інженер підтягнув штани і вийшов з туалету.

Надумавши не відкладати справу в довгу шухляду, того ж вечора ретельний швед, залишившись після всіх, виконав завдання Кройцмана. Насправді це виявилося досить просто, хоч інженер і не бачив ані найменшого змісту в своїй роботі.

Зранку, вельми задоволений собою, Ольстен доповів Луїсу, що справу зроблено. Той уважно його вислухав, приязно кивнув і навіть потиснув руку на прощання.

– Приємно мати таких збіса хороших працівників. Думаю, в кінці кварталу вас чекає гарненька премія. Будуть якісь проблеми з роботою станції – звертайтесь безпосередньо до мене.

Гарбеот покинув кабінет, просто розчулений люб’язністю великого боса.

– А ще кажуть, що він – вилупок і тиран… Брешуть.

А Кройцман тим часом набрав один, знайомий з давніх часів, номер. Коли абонент на іншому кінці зв’язку відгукнувся, Луїс Олександрович сказав лише одне слово.

– Зараз, – промовив він, і від’єднався.

 

Погода стояла тепла і сонячна, вперше за багато днів припинився цей безкінечний  дощ. Луїс посміхнувся власним думкам і підвівся з-за столу. В цей момент якийсь зловісний проблиск за вікном, – десь на даху протилежного будинку, котрий за висотою якраз співпадав із вікнами кабінету Кройцмана – привернув його увагу.

Та було вже надто пізно щось міняти.

Саме цієї миті професійний кілер натренованою рукою настиснув спусковий гачок снайперської рушниці.

Все сталося дуже швидко.

Вже зупиняючи свою роботу, мозок Луїса спродукував ще одну, останню думку-зойк:

– За що?? Ти ж казав, що я багато отримаю…

Кристал мовчки спостерігав загибель того, кому так довго служив.

І лише коли Кройцман останній раз видихнув рештки повітря з легень і завмер назавжди, чорний амулет злегка спалахнув багрянцем і прошепотів:

– Сміття. Ну казав, то й що… Збрехав.

 

А в сусідньому кабінеті перший заступник Кройцмана – Володимир Іванович Сотник – нетерпляче глипнув на годинник і вирішив для певності почекати ще п’ять хвилин, а тоді заходити. Лізочка, звісно, на місці – вони разом знайдуть вже трохи заклякле тіло шефа десь біля письмового столу, з акуратною маленькою дірочкою в лобі. Можливо, Лізка навіть трохи поплаче у нього на грудях, а потім він її запросить випити разом кави, аби пережити це горе, цю неймовірну втрату пліч-о-пліч…

Володимир Іванович Сотник неабияк пишався виявленою рішучістю. Що б там не казали релігія з мораллю вкупі, а він вчинив, як справжній мужик.

– Тепер усе піде по-іншому, – думав перший заступник вже покійного Кройцмана, коли з кабінету колишнього шефа долинув пронизливий вереск Лізочки.

– Не встиг… А може, так навіть краще, – вирішив Сотник і кинувся на крик дівчини.

 

А на шиї у Луїса Олександровича чорний кристал тихенько засміявся, блиснув рожевим на останок і нарешті притих.

Ці люди були такими примітивними з їхніми амбіціями, тривогами, комплексами, бажаннями… Ними так легко було маніпулювати. Легко до смішного. Ставало навіть нецікаво. От з Кройцманом було більш-менш нічого… Його не так то просто було обвести круг пальця, проте кристалу це вдалося. Власне, він і не був ніяким кристалом.

Він був акумульованою у мінімальній органічній структурі живою істотою – принаймні, її свідомістю. Істотою з іменем, біографією, мріями… Головною з цих мрій наразі була дуже проста і цілком зрозуміла навіть примітивному сапієнсу – це було повернення додому.

І зараз, після такого тривалого часу, проведеного у марних зусиллях, в істоти нарешті з’явився реальний шанс. Вона покликала на допомогу своїх далеких родичів – і знала, що вони неодмінно прийдуть. В них так було заведено – допомагати, коли допомога потрібна.

То нічого, що кристал поховають разом із його довголітнім власником. Істота знала, що ті, котрі прийдуть невдовзі, знайдуть її, де б вона не була. Тепер знайдуть.

Залишалося тільки замести останні сліди.

Ніхто з людей не повинен був ні про що здогадатися. Аж доки не настане необхідний момент.

Автор: Олег Росткович, Уляна Галич.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>