Крик

Крик

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 70
Підписатися на комментарі по RSS

Поки я літав до зірок,

могилу мого батька засипали сміттям.

Як можемо ми з цим

літати до зірок?

 

Мене звуть... неважливо, як звуть мене. Ім'я мого батька - Григорій. Ім'я діда - Терентій. Але ім'я прадіда я не пригадаю.

Вечоріє. Я прийшов на могилу батька ще вранці, але так і не встиг поговорити з ним. Тут свій Всесвіт, свої відстані і поняття часу. Навколо тихо. Навіть дивно - небо, ось воно, велике і важке, але порожнє. Птахів немає. Ніколи тут не було птахів. Собаки - ті виють вечорами, іноді навіть, худі, і ще менш реальні, ніж тіні від листя, миготять між могил, витягуючи загострені морди, розглядають мене без страху, і враз стає зрозуміло, хто тут господар. А птахів немає. І людей тут нема - проходять іноді/десь, все прискорюючись, зникають, беззахисні. Необережні. Поспішають, набираючи в легені повітря: вгору-вниз, маятник; вдих-видих, захід-світанок. Навіть втоптана глиняна стежка відроджується зеленувато-сірою асфальтової гілкою, торкнувшись уявної межі. Згинається пружно, б'ється об неї, пробиває живу стрічку-вену шосе, залишаючи на узбіччі рвані пророслі дрібки, перетікає в неї, і вже за поворотом впевнено припадає до гамірної міської артерії-магістралі – злегка прогірклої від заводського диму, лінії життя.

Мовчазна боротьба за могилу батька тягнеться кілька років, і поки не відомо, хто в ній програє. Що робив він не так? Обертаючись на минуле, що? Вже нічого не скаже. І нічого не вдіє. Придавлений зверху, не встигнувши попрощатися, батько відступає, занурюється глибше і глибше в свій чорний квадрат, зменшується, розгладжується: відпливом, заходом, видихом. Такий феномен/танець часу - два кроки вперед і крок назад: потерта зморшкувата шкіра землі молодіє, жадаючи дитячої чистоти, вирівнюється. Безмовна армія дивиться вслід. Не вирватися: зроблено крок назад. Хоча він і сам би зник, незмінно б вицвів під гарячим липневим сонцем, як згладився і зник колись пагорб над Дніпром, розчинився в наростаючому світі стогоном, струмками висхідного тепла. І сотні людей, що пройшли по ньому, розчинилися, теплом потягнулися, притягнулися до розпеченого сонця-магніту. До зірок. Переплуталися світлотінями. Остигали мерехтливо-повільно.

Протистояння почалося зненацька: гробниця осіла на початку весни. Здається, саме тоді з'явилося сміття. Спочатку несміливо – дим від усього, що колись було, але стара огорожа похитнулась і під таким напором, бетон осипався, оголивши прути каркаса. Потім хтось вирішив, що пора, і могилу завалили спочатку гілками, згодом - сміттям. Раніше мені було неважливо, де і як народжувався і виростав сміттєвий вир: тут, там, в тридцяти метрах ліворуч-праворуч, ближче-далі, що там було і як звалювалося шарами, дрібками, шматками чиєїсь (чиєї?) вовни упереміш із землею (глиною). Цей втягнув у себе сотню поліетиленових тривимірних сфер - розшароване-стрічкове різноманіття; в кожному бганку стиснуто сміття людини, що тоне десь поруч у цій землі - на відрізаному окрайці в півтора-на-два метри. Звичайно, звичайно, це сміття простору ще живих.

Здираючи шкіру з пальців, я перетягував всі ці кляті шматки омертвілих речей: пластмасові квіти, зів'яле листя, зламані гілки і згаслі фантики, мішечки з тельбухами postжиття, пляшки, уламки, каміння і камінчики - в півсотні метрах від центральної дороги ріс величезний вир. Стовбур дерева, майже непідйомний, звідки взявся тут? Ніс на спині. Хрест. Холодно в душі. Не закидайте мертвого. Відтягав всю цю нісенітницю...

Глина тут щільна, увібрала за день тепло. Надвечір вже все в глині - руки, одяг, душа. Відчуваю, що сам прийшов із землі. В цей раз могилу батька майже засипали свіжою землею, майже посунули - замість однієї сусідки ліворуч з’явилися вже троє: братська могила. На місці покійної пані міцно лежало сімейство Безсмертних, судячи з написів на табличках. Змогли. Захопили. Доріжку і частину огорожі поглинув новостворений конгломерат, і складно було навіть уявити всю цю різнорідну безладну багатокутну суміш тіл. Знесли під корінь кущики самшиту, посаджені мною колись. Насипали кургани-береги слизько-руді - ось троє в човні, собака легко вміститься, якщо раптом четвертою зверху над жінкою, у ногах. Пливуть.

Так страшно, соромно і холодно - ніби ти відкриваєш двері, які ні за що не повинен відкрити, і бачиш щось таке, чого ні за що не повинен би знати: смерть - не кінець. Навіть коли тіло стане чужим, а кров розчиниться в рудуватій (від крові?) землі, ти продовжиш боротьбу з підступно-владною силою, що живе захлинаючись над крихітною безоднею, що надали тобі під вічність. Примара на глиняних ногах - уся ця червоно-жовта морда-маса жадає відібрати і невеликий оплот останнього притулку. Перевертні і упирі? Чудовиська чи нечисть з котячими та вовчими хвостами підступають так близько і нависають безликою масою, не примар потрібно боятися, але живих.

Долоні в кров, відкидаю глину, відчуваю цю землю, як ніколи - таку велику і таку маленьку, може, тільки тепер і відчув. І зрозумів: у життя дві смерті. Спочатку зникає плоть, після - ім'я.

Світло, тінь, світло, тінь - мерехтять дзвони.

Бинтами, на рани, лягають стрічки-брижі

від листя ще живих дерев.

Брижі від квітів.

Брижі від ще живих – цвіт часу.

Квітів живих немає.

 

Дикі думки, їх ніхто не чекає, вони не потрібні тобі і тільки заважають жити в монотонній ходьбі за часом. До чого вони приведуть, ти не знаєш, вказують тобі дорогу. Вже вечоріє і, витримавши бій, я повинен повертатися у свій цифровий світ, але все сиджу і сиджу на розтрісканій лаві, спершись ліктями на крихітний столик - у сутінках він уявляється Чорним квадратом. Вдивляюся в тіні на його металевому полотні: облуплені, напівстерті дощем і вітром, шорсткі шари фарби. Але усі кольори минулого наприкінці поглинаються чорним.

- Я став пілотом, батько. Пам'ятаєш, колись ти показав мені зоряне скупчення Плеяд у сузір'ї Тельця? Люди зможуть подорожувати, незважаючи на відстані, так ти сказав.

Я зміг це зробити. Я був там.

На світлині батько молодший, ніж я зараз, і дивиться так, немов щось сказати хоче. Наш діалог ніхто не перериває, тут дуже уважні слухачі, і дуже тихо, тому я продовжую говорити: про синтез числа, про цифрові кораблі, про свій політ і про світи, які мені відкрилися. Про зустріч у космосі і, нарешті, про головне – чому нас там не чекають.

 

Числа народжуються десь, ми сприймаємо їх як даність, вигадав одного разу число, як образ. Вони крихкі і нематеріальні, але свідомість людини здатна перетворити образ в матерію, витягнути з нізвідки інформацію про хлопчика з кам'яного століття, і про батька цього хлопчика, і про його сестру. Про те, як народився хлопчик, як жив і як помер. Його ім'я. Без меж. І без загат. Світ став технологічним: сьогодні все на Землі "розумне", з будь-якого каменю можна зчитати інформацію. Штучний інтелект і хмарні простори намальовані в абетках для малюків. Але зірки, зірки як і раніше, такі далекі. Ми залишаємось прив'язаними до Сонячної системи.

- Розкажи мені про Синтез, - просить батько.

Складна, вимотуюча, завдовжки у роки, дорога. Один я ніколи б не зміг пройти її. Пам'ятаєш, як у дитинстві я хотів доторкнутися до зірок, ти сказав, не треба летіти, прибери відстань як перешкоду. Я виріс і зібрав команду. Вийти на світові технологічні корпорації нам не вдалося, а наша держава мала б більш спрямовано вирішувати проблеми хай-тек, грошей нам не дали. Тоді ми звернулися до громади Міста, і ця земля дала нам шанс. Невелике, просте і міцне корінням, поранене подіями століть - місто фінансово нас підтримало, люди, які тут живуть, в нас повірили.

Не знаю, як сформулювати питання. Не можу підібрати слова, вони зникають, немов питання моє знаходиться поза часом, поза моїм життям. Я повинен щось змінити, тому що не можна так далі.

- Розкажи мені про Синтез, - все ж просить батько.

 

Невеличку лабораторію Чисел розташували у техцентрі одного з хай-тек підприємств, вікнами вона дивиться на Дніпро. У місті є свій яхт-клуб, вітрильники завжди пливуть по річці, я шукаю їх поглядом. Хочу дістатися на край землі і побачити справжній океан. Космічний океан схожий на земний - ті ж вітри, і бурі, і сонця, хмари, дощі. Кілька років ми заглиблювалися в основи фізики чисел і розробляли цифровий корабель. В основі Синтезу числа лежала системність. Природні закономірності, закони природи, покладені в основу кодів. Спрощення. Прочитання світу, як абстрактної структури чисел. І, здається, Бог погодився з цим, подарувавши нам Синтез.

Людство рвалося до зірок. Очікування науково-технічного прориву в створенні нових двигунів для міжпланетних кораблів затягнулося. Потрібний був прорив в абсолютно іншій області. Нас ніколи не сприймали серйозно, я говорю про здатність перевернути світ, дати імпульс новій технологічній революції. І хоча на той момент в глобальних технологічних ланцюжках створення цінностей нас сприймали, як країну, що продукує унікальні інженерні послуги та продукти високої якості, за драйверами зростання ми стабільно посідали позиції десь серед «незрілих країн з високими ризиками». Плентались позаду Нігерії та Бангладеш. На одному з останніх економічних форумів хтось з глав держав, обговорюючи в кулуарах швидкість нашого економічного зростання, сказав про «гусеничний хід», маючи на увазі, що ми просуваємося повільно і ніколи не зможемо обійти розвинені країни. І ось ми заявили про Синтез числа і запуск першого цифрового корабля. Шалена гусениця спрямувалася до зірок.

 

Вони були іншими, цифрові кораблі.

Людино-капсула виглядала такою недоладною, вона і була однією із багатьох можливих, крихка реальність: така вільна, здається, торкнеш незручно, і прозорий корпус не витримає і розсиплеться на місці. Та це не так. В ній відбувається просторово-часове об'єднання людини із всесвітом. Еластична "шкіра" капсули рясніє найдрібнішими численними вусиками-датчиками, тактильними накладками спеціальних структур, що розшаровують наше сприйняття інших вимірів. Я був пілотом першого цифрового корабля, і знаю, як це, коли з'являється здатність сприймати світ як число: тепер всесвіт для тебе - одиниця, а ти - частина двох різних світів, земного і зоряного. Це невизначений стан, що вимагає конкретики, хмара між світами.

До капсули підведений невеликий пристрій, своєрідний варіант "Енігми", роль клавіатури для введення грають цифрові сітки-інтегратори - уловлююче поле, що вказує кораблю координати точки всесвіту. Існує далекий орієнтаційний порядок для хмари, він спрямовує тебе в потрібну точку – і ти на планеті Ерл, доторкнувся до неї поглядом. У цифровому кораблі ти сам - частина чогось більшого, ніж Земля.

Роль дешифратора виконує людина, що підбирає систему декодування для візуалізації зліпків цифр. Ну і (кінцевий) Синтез числа на базі одного або декількох модульних цехів цифрової системи зліпка - відновлення повного об'ємного зображення об'єкту зі збереженням усіх його фізичних характеристик. Всього три етапи від запуску до повернення, ніби просто. Всесвіт - зведення кодів і шифрів.

Обличчя батька вже не розгледіти в темряві.

- Всесвіт як число… - він мовчить, намагаючись уловити питання.

Так, цілісна глибока і багатовимірна реальність в глобальній системі чисел. Одиниця. Наші органи чуття переводять число в образ-світ, в якому ми живемо. Такі умови для життя. Як запис між рядків проявляється під дією тепла, так наша реальність проявляється під нашим поглядом, на дотик. Існує набір кодів. Щоб прибрати відстані, треба відштовхнутися від закритого кокона цифрової платформи Землі і стати відкритою вільною системою. Так гусениця перетворюється на метелика.

 

Я не говорю, що числа живі, я говорю - з ними можна встановити зв'язок. Перевести простір і час з числового (інформаційною) пилу в образ.

- Планета Ерл має синій пісок, завжди теплий. – каже батько, немов знає.

- Синій пісок, два малинові сонця, що по черзі котяться по небосхилу, - продовжую.

Цифровий зліпок планети Ерл був групою цифр: шістнадцять суцільних циклів, переплетених таким чином, що переведені з площини в об'єм, вони виглядали, як зграя риб. Десь віддалено цифровий зліпок можна порівнювати з фотознімком. Вони різняться в тому, що фотознімок не здатний до розвитку. А зліпок - податлива глина, з нього можна виліпити все, що тільки можливе у світі, з якого він знятий. Розгорнути. Виростити. Відчути. Це як опанувати мову зірок за допомогою книги шифрів інформаційного поля.

Ми зняли два десятки зліпків з різних планет.

Але чому, чому усі інші запуски цифрових кораблів тепер невдалі? Неначе навісили замок і встановили код, і усі підступи до нього також закодовані. І підступи до підступів теж. Штучний інтелект Землі не в силах зламати ці двері. Ми б'ємося о глуху стіну, і здається, хтось спеціально перекрив нам доступ, показавши, що перший крок вірний.

 

Найсміливіші зірки вже засіяли небо. Кажуть, з висоти пташиного польоту це кладовище нагадує контурами раковину, що лежить на землі. Хрести тягнуться рядами-лініями, їх багато, і вони сходяться в одній точці, як і лінії справжньої раковини. Пам'ять - живий організм, що одного разу оселився в глибині свідомості і, немов інфекція, нескінченно тонкою міцною низкою образів і думок, скручених у вузли і точки, передається тим, хто йде за тобою.

Я нікому не говорив, але батько і сам знає - там, у глибині чисел, зі мною сталося щось. Немов живий/неживий простір подивився у відповідь; немов там була деяка сутність, надглибока фізична реальність, здатна до розуміння живого, древня, як сам світ і незалежна. Може, вона проявляється тільки під чиїмсь поглядом, немов перетікає, сочиться живе в неживе, і навпаки - співвідношення між частотами коливань усередині дозволяє існувати їй у межах якоїсь однієї системи залежно від того, дивляться на неї або ні. Але вона знає про тебе все, і про тих, хто стоїть за тобою, знає абсолютно все.

- Розкажи, - просить батько.

Я заглибився у квадрат, заповнений такою безліччю найдрібніших точок цифрового пилу, що вони, накладені одна на одну, давали суцільний чорний колір, він відбився на сітківці ока і наші технології змогли зафіксувати цей миттєвий знімок: величезний запущений світ-парк не нашого хисткого світу-тіні, що існує за рахунок нашого і наступає, і пожирає, і плескається біля наших ніг, за нашою спиною. І там я відчув цей погляд.

Навіщо я тут. Чого я хочу від зірок, в чому їх цінність. Мене запитували.

А я і не знав, як складно відповідати на прості питання. У нас є все, чужого не треба. Нам нічого просити. Хіба що пробачення. За все, що коється тут, на Землі.

- Батько, може, одного нашого бажання доторкнутися до зірок недостатньо? Може, є щось важливіше у світі зірок? Щось, що хоче, щоб все було добре у цьому світі?

 

Холодні тремтячі лінії місячного світла сповнені філософії білої лінії Шіле, далекі від холоду земного. По небу пливе вітрильник-хмара. За ним ще кілька білих точок. Батько умів ходити під вітрилом.

Днями стартує кругосвіт, значима подія для цієї землі, і для цих вод. Колись цю річку скувала гребля, яка робила майже неможливим будь-який рух: думки, вод, життя. Але тепер, тепер ця річка вільна, і жарко нагріті сонцем, її палеві береги сходяться на лінії горизонту в точці, немов і вони спрямувалися в кругосвіт, щоб опоясати собою усю кулю, рознести по світу цей втомлений колір землі: пам'ять і кров народу з усіма його стародавніми традиціями, жестами, кольорами і голосами. Щось невловимо голландське, грецьке, італійське, іранське, вірменське успадкувала вона від минулих тисячоліть, від тих, що пройшли тут. Рясно і щиро сходить глиняний цвіт-вир - примітивний символ свободи і волі.

Усі тепер можуть йти в кругосвіт, намагаючись уникнути певного місця і часу. Світ став простішим, як би не дивно звучало це на тлі розвитку сучасних технологій. Без огорож. Без меж. А в палевій точці сходу вгадується чорна діра нескінченності. Вир. Попередній світ, збігающий в точку. А може, майбутній, його ще принесе вітер.

Немає фізичної перешкоди для цифрових кораблів. Є перешкода усередині нас. Наші думки і наші вчинки стають лабіринтом, з якого немає виходу.

 

- Кладовище закрите, вільних місць давно вже нема, але ж бачите - везуть і везуть. - доглядач пропонує за гроші зміцнити і посилити огорожу, а за великі гроші може і розширити.

Розширити? Що він має на увазі? Тут геть нема землі, тільки глина. Сантиметри глини. Тисячоверстні роки-години-хвилини: зоряний пил, в патині-павутині приховані історії, долі.

Пропонує купити двадцять сантиметрів вшир, глиняну палю. Безглуздо, дивно звучить, немов померлі люди - вугілля. Чорне золото: паломники, що прийшли сюди різними дорогами, їх тисячі, мільйони, думаєш, ніколи не вмістяться вони на такому крихітному клаптику землі - але усі вміщуються. Земля має свої чорні діри.

Але ми не на копальнях, розширювати не будемо. У нас є все. Нам чуже не потрібне.

Треба міцніше триматися один за одного, тоді залишать в спокої старе поховання, хоча скільки тих років - усього сорок чотири пройшло: крихітній фігурці батька, що йде. Таким він і залишився - молодим, у синій спортивній формі, тримає футбольний м'яч у руках. І якщо ніхто не помічає живу фігурку в глиняному малеві, це не означає, що її там немає.

Наче треба радіти - там, унизу, тимчасово отримали передих дорогі тобі люди. Їх не втиснули, не стерли з цієї землі завчасно. Але хтось інший опинився в заручниках, і від цього падають зорі.

 

Старе кладовище не оцифроване, це зараз загиблі живі сутності (за бажанням) зберігаються в модних цифрових конвертах десь в хмарних згустках енергії, чекають розшифрування в якомусь шарі майбутнього. Друге життя? Хто його знає. Ми живі, доки про нас пам'ятають.

Доки про нас пам'ятає хоча б хтось.

Хоча би один.

Але засипають могили сміттям. Забувають. Родичів немає. Можна стерти пам'ять і зробити новий запис-поховання - кладовище давно закрите, місць давно немає, але везуть і везуть, і все неосяжніша друга річка. Все більш прибуткова справа.

 

Крик, мовчазний ув'язнений всередині крик, вивертає моє тіло, перетворившись на Крик1 на тлі криваво-червоного неба і пари людських фігурок. Стає криком як зброєю, як моментом вибору, Криком2-вихором вищих сил, що виплескує в простір твою форму.

Напівзасипана брудом, зневажена кимось могила батька серед світу високих технологій і штучного інтелекту. Серед зірок і Всесвітів. Цінність одного життя, частки усього, вимірюється нами. Поки ми не зрозуміємо цього, ми не доторкнемося до зірок, Всесвіт не дозволить.

 

Пливе в океані Корабель-Земля.

Корабель-Земля, твої цифрові лад’ї загублені в хвилях, невже ти не бачиш заповітного берега? Невже не для тебе щоночі розпалюють вогонь в зоряній топці, все прискорюючи хід? Невже ніхто з тих, що піднявся на борт не відчуває цього пустинного руху? Де твоє вітрило?

Але задраєні наглухо люки, компас збитий, немов ти не вільний, Корабель, завантажений вугіллям3


1 Картина Едварда Мунка «Крик».

2 «Театр жорстокості» - театральна концепція Антонена Арто, полягає в створенні нової театральної мови тотема, світла, крику і жестів, як простору, що впливає на психіку глядача звуковими образами.

3 Вірш Рафаеля Альберті «Корабель, завантажений вугіллям».

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>