Кладка над прірвою

Кладка над прірвою

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 1126
Підписатися на комментарі по RSS

Вітаю, Олю!

Якщо ти читаєш ці рядки, значить, - одне з двох. Або «Голіаф» з імформкапсулою розійшлися у просторах – і тоді ймовірність потрапити на Землю під великим питанням. Або ж усе гаразд, – мої поневіряння закінчилися щасливо, і скоро ми побачимось. Чи не побачимось – може ж так трапитися, що ти не захочеш бачити мою мармизу після всього, що сталося між нами… Каюся, я худобина, і якби міг зараз повторно обирати між космосом і тобою… Ну, що тут скажеш, дурень заднім розумом багатіє…

Якщо ж послання моє строчиться у вічність… Гм, тоді вся надія на співчуття якогось чужинського, неземного створіння, хе-хе…

Та все ж я адресую ці нотатки тобі. Либонь, здогадуєшся чому, наперекір усьому. Так, я дуже змінився останнім часом – небезпека й непевність у завтрашньому дні перетоплюють душу, мов податливий віск. Але головне лишилося незмінним… просто хочу, щоб ти це знала. Байдуже, чи значить це для тебе хоч щось. Зараз мені досить усвідомлення, що ти десь існуєш, що ти в безпеці й, сподіваюся, щаслива. І що не забула ще обіцянки при нагоді затопити мені в самовдоволену нахабну пику. Якось це допомагає відчувати сув’язь часів, просторів і душ.

І потім – кому ж мені ще писати? Такі послання не випадає надсилати батькам чи геть чужим людям. Перші хвилюватимуться, другим буде однаково. Ти – інша річ, відомо ж, що від любові до ненависті… Жартую, жартую – не супся, а краще наберися терпіння. Не виключено, що розповідь моя буде довгою. Якщо дуже пощастить.

Отже, ми десь у чорта на рогах.

Щось певніше напишу згодом…

 

Ситуація дещо прояснилася. Ми направду в чорта на рогах, це абсолютно точно.

Оддалік від корабля кипить і булькає червоний гігант без імені й звання. Навколо – цілі хмари зоряних стовпищ, такі густі й сліпучі, що боляче дивитися. Годі виокремити з них опрічну іскорку – сяйва навкруги значно більше, ніж космічної пітьми.

Зазвичай нові світи відкривають астрономи, шлях до них торують автоматичні станції, й лише потім на екзопланети вирушають розвідувальні місії.

В нашому ж випадку все сталося інакше. Винні в цьому не ми, і навіть не навігаційна система зорельота, яка, до речі, виявилася цілком справною. Річ у самому просторово-часовому континуумі, що учворив із нами один зі своїх підступних жартів.

Після відчалення від ксенологічного стаціонару біля Денеба ми не очікували ніяких сюрпризів. «Голіаф» - звичайна вантажівка з надійним двигуном Глома. Ще жодного разу кораблі цієї серії не підводили – це тобі не модерні непередбачувані трансери. І все ж…

Входження в гіпертунель минуло щасливо. А от вийшли ми звідти аж ніяк не у штатному режимі. Простіше кажучи, нас викинуло у звичну метрику, мов поплавець із виру. Штурман Ліберман допіру пояснював, що якимсь чином «Голіаф» із головного гирла кротовини ускочив у бокове відгалуження – випадок майже неймовірний, та бач – він випав саме нам!

І тепер ми гадки не маємо, де опинилися. Кібермозок невтомно сканує довкілля, однак не знаходить в осяжному просторі жодного знайомого орієнтиру. Це може означати лише одне: нас занесло не в рідну Галактику, ба навіть не в котрусь із сусідніх зоряних систем. Дім так далеко, що уява пасує при спробі усвідомити весь безмір між нами й Землею.

Усім нам збіса страшно... Правда, для паніки поки що нема підстав. Наш капітан поклав «Голіаф» у дрейф і наказав розкрити всі наявні батареї, щоб накопичити якомога більше енергії для зворотного стрибка. Приблизно за тиждень ми будемо готові спробувати щастя ще раз. Шанси потрапити у знайомі палестини – 50 на 50, тобто вельми високі. Перед стрибком випустимо в гіпертунель інформкапсулу, де будуть і ці нотатки – про всяк випадок, адже не виключено, що наші шляхи розбіжаться. В такому разі люди мають дізнатися про існування невідомого підпросторового ходу…

А тим часом ухвалено рішення дослідити систему цієї червоної зірки. Нещодавно з’ясувалося, що планет тут лише п’ять, із них найдальша виявилася крижаною пустелею, найближча – кам’яним пеклом, а ще дві - газовими недосонцями. Лише четвертий світ виглядає перспективним для відрядження туди експедиції – в лініях спектру його атмосфери ми знайшли достатньо кисню, хоч сама газова оболонка тонша від земної. Не виключено, що там може існувати органічне життя. От здорово було б! Назвав би твоїм іменем, скажімо, вічнозелене дерево чи якогось хижого пухнастого звіра… Ну, наразі рано загадувати, побачимо…

 

Виявляється, це черлене світило старе, як Усесвіт, а планета під нами ненабагато молодша. Хотів було наректи її на твою честь, але різко передумав, дізнавшись, що їй зо десять мільярдів років.

Наш катер намотує навколо цього дивовижного світу останній виток. Планета явно більша від Землі, проте – о радість! – вона таки населена! На жаль, ми не помітили поки що слідів розумної діяльності. Внизу багато суходолу й мало води. Одначе тут точно є щось на кшталт лісів, а значить, і тваринний світ. Скоро нам належить навіч пересвідчитися в цьому.

В катері нас четверо. Капітан Ілу проводить панорамні зйомки, запевняючи, що деякі ландшафти разюче нагадують його рідну Нову Гвінею. Селосфорос, наш пілот, веде машину й час від часу посилає нас під три чорти, коли відвертаємо його увагу на різні дрібниці внизу. Я знічев’я пишу, бо вже несила стримувати нетерплячку і вбирати в себе нові враження. Єдиний, хто видається спокійним – десантник-відпускник Жилка. Пригадуєш такого? Авжеж, Петера важко забути після тієї ночівлі на Хортиці. Прийшов час відкрити тобі таємницю: саме цей тип позапихав жаб у дівочі спальники, а заодно – у свій власний, щоб ніхто не здогадався. Дісталося, звісно мені… Жилка лигає сливове варення просто з банки й вимагає внести його у мій скромний мемуар. Що я й роблю з великою нехіттю…

 

Ну от, пишу з поверхні планети іншої галактики. Аж не віриться, що ми перші люди в цьому закутку світобудови… Хоча, якщо роззирнутися навкруги… Знаєш, я починаю впевнюватися, що це таки правда!

Ще на орбіті ми сперечалися, де ж здійснити посадку. В пустелі чи на полюсі – безглуздо, біля моря чи в горах – небезпечно. Зійшлися на просторому узліссі. Селосфорос постарався на славу – катер стоїть метрів за п’ятсот від спадистої, з виду суцільної багряної стіни, що охоплює овид з обох боків. За нами на схід тягнеться в марево горбиста рівнина такої самої барви – мабуть, поросла якоюсь сланкою рослинністю. Весь пейзаж залитий густим червоним світлом, хоч сонце зараз за хмарами – звісно ж, зітканими з багрянцю й золота. Від цього довкілля справляє якесь медове, гірко-солодке враження. Я б сказав, потойбічне, тривожне, хоч і до щему приємне.

За бортом тихо. Жодного поруху. Цей світ видається мертвим. Але ми підозрюємо, що то просто мимовільна реакція на нашу вельми шумну посадку – газові-бо стерна ревуть незгірш від стада слонів. Вирішили відкласти перший вихід до ранку - він тут настане годин за п’ятнадцять. Жилка ремствує, але дисципліновано готує вечерю. Селосфоросу не до суперечок – він, як кажуть, від кіля до клотика оглядає апарат. Ну, а ми з капітаном почергово ведемо зовнішнє спостереження й провадимо забір проб для аналізів. Але, оскільки саме почало темніти й усе заливає кривава сутінь (оціни метафору!), я вирішив черконути кілька слів. Підозрюю, зробити це увечері не буде часу – Ілу пожене всіх спати. Так що добраніч…

 

Піднялися з півнями. Мабуть, тут водяться когути нівроку – горлають вони, що твій стратоліт на зльоті. В лісі танцюють якісь вогники, несподівано блакитні в цьому червоному царстві. Щодо звуків… Бр-р, не хочеться навіть уявляти, хто їх там видає. Тобі б такий хорал точно не сподобався. Але нічого наразі не видно – тягучий пурпуровий туман скрадає деталі. Лише небо в зеніті все ще мерехтить рясними волохатими зірками.

Після сніданку готуємо до виходу скафандри. Ілу каже, що забортним киснем можна дихати, але, по-перше, його все ж малувато, і по-друге – в повітрі безліч мікроорганізмів та вірусів. Звісно, вони нам навряд чи зашкодять, проте береженого бог береже – це хай земні біологи з’ясовують… якщо дістануться сюди колись, звісно.

Щойно зійшло сонце – величезне, мов кавун, і чомусь так само смугасте, тільки смуги горизонтальні – чи не від хмар? Декілька митей усе потопало в рожевому серпанку, а потім ми знову опинилися в бурштиновому світі без різких граней, повному напівтіней і півтонів.

Ласкаво просимо у казку!

Капітан саме балакає з «Голіафом». Там усе гаразд, і це тішить. Нам же похвалитися поки що нема чим. Усе найцікавіше попереду. Намічається вельми насичений деньок.

Відтак відкладаю творче перо, бо Жилка вже недвозначно підморгує й киває в бік шлюзу. Це він боїться, що Ілу залишить його в катері, й поспішає переламати ситуацію. Даремно, до речі. Він-бо єдиний серед нас десантник, йому й мапи в руки. «Універсал», тобто – хтось же мусить захищати нас із капітаном від можливих небезпек.

А на домарстві залишиться, без сумніву, сердешний Селосфорос. Що ж, кожному своє, хоч би як нещиро це звучало.

Побажай нам удачі, чи що…

 

Знову вечір. А тим часом перша вилазка тривала менше години… Дуже недовго, проте вражень я приніс під зав’язку, а про кінську дозу адреналіну годі й казати. Ще й досі руки тремтять… Але треба спробувати хоч трохи впорядкувати думки.

Отже… Раніше я дивувався, коли про Жилку казали, що халепи липнуть до нього, мов бджоли до меду. Нічого-бо такого сам я за Петером не помічав… ну, майже… гаразд, вряди-годи. Аж тут зміг на власній шкурі спізнати всю слушність людської поголоски.

Вийшли ми з катера без жодних пригод; капітан Ілу, як належить, першим ступив на землю нового світу, ми – за ним. Селосфорос заздрісно поїдав нас очима крізь ілюмінатор, ущипливо коментуючи наші розгублені фізіономії й застиглі пози. Ми шляхетно пробачали пілотові мимовільну неґречність. Вірніше, не помічали нічого, цілком поглинені знайомством із чужою природою.

Ну, роззирнулися трохи, взяли проби ґрунту, зірвали кілька жорстких клубочків, немовби зліплених із соковитих набірних дисків – без сумніву, місцевих рослин. Затим почали походжати біля катера, тішачись несписанним відчуттям тверді під ногами. Жилці, втім, це швидко набридло, й він запропонував навідатися до лісу. Капітан Ілу для проформи трохи покомизився, проте пильність його явно була приспана впливом незвичної обстановки. Я ж глибокодумно мовчав, бо також був не від того, щоби прогулятися неземною пущею. Словом, наш зверхник урешті здався і, прихопивши кілька контейнерів для великих зразків, ми сторожко наблизилися до червоної стіни тутешніх дерев.

Описати їх складно. Вони товсті й високі, але водночас гінкі, можуть сплітатися в непролазні хащі. Листя я не помітив – усюди низки великих і малих дисків, повних соку чи води. А ще верхівки цих диво-дерев галузяться на прямі відростки, з’єднані цупкими шкірястими перетинками. Ці «корони» всією своєю площею завжди обернені до сонця. Ось чому здалеку праліс видається суцільною стіною.

У джунглях буяє життя. Але вбий мене – описати бодай найменшого мешканця цього червоного скребу я не зможу. Надто місцеві тварини відрізняються від земних. Ні тобі лап чи ніжок, ні крил; та що там, навіть очей ми не помітили. А тим часом усе перебуває в безперервному русі: звинно кружляє, плигає, мов розпрямлена пружина, ширяє на ажурних перетинках-вітрильцях…

Спочатку на нас просто не звернули уваги, тож ми мали змогу преспокійно фіксувати камерами всі перипетії повсякденного життя лісових мешканців. Від тих зйомок у пам’яті майже нічого не лишилося: нерви були напружені, а відтінки червоного так і мигтіли перед очима. Треба буде переглянути відзняті кадри й детально роздивитися тубільних істот. Але стійкий післясмак захвату й зачудування я відчуваю й досі.

Захопившись, ми все далі заходили в хащу, наскільки дозволяли проходи між химерними рослинами. Зненацька попереду відкрилася галявина, являючи нашим поглядам вельми драматичну сцену.

Уяви собі п’ятиметровий напівпрозорий штатив-триногу, перевернутий догори дригом і встановлений на увімкнуту дискову пилу… А втім, забудь, - то була лише перша асоціація, місцева потвора насправді виглядала зовсім не так, а як вона рухалася – для мене й досі загадка. Досить того, що це опудало настирливо насідало на значно менше створіння, котре, схоже, огризалося, не в змозі вчинити ефективніший опір. Та й не було чим боронитися хаотичному нагромадженню опуклих щитків і якихось жилавих відростків під ними.

Нерішуче спинившись у тіні крайніх дерев, ми зацікавлено спостерігали, чим же все закінчиться. Для мене вислід «теплої» зустрічі був більш ніж очевидним, проте в душі не виникало ніякісінького спротиву. Все-таки ми в чужому світі з його власними законами…

Але Жилка вирішив інакше й раптом устругнув таке, що мало не коштувало нам життя. Тепер-бо він виправдовується, прикриваючись шляхетними намірами, але ж дурості не сховаєш під словесним лушпинням… Словом, промимривши щось незрозуміле, він випалив у цибатого нападника з «універсала».

Від енергетичного імпульсу, еквівалентного добрячому стусанові, «штатив» заточився, край горизонтального диска почав кренитися, відкривши на хвильку якусь ворухку масу зі споду. Наступної миті потвора незбагненним чином опинилася біля нас. Довкола майнули чи то голки, чи то напівпрозорі нитки, повітря мовби наповнилося памороззю. Гадаю, якби не скафандри, нам би стало непереливки.

Жилка вистрелив ще раз, а відтак ми, не змовляючись, кинулися навтіки. У спину вдарив атональний вереск, але, на щастя, погоні не було – чи то істота була поранена, чи то їй завадили дерева.

До катера ми добігли без пригод. А от до тями приходимо й досі.

Ілу з Селосфоросом укотре розпікають Жилку. Любитель природи покаянно б’є себе в груди й обурено порикує, але перечити начальству не зважується.

Піду-но й я долучуся до екзекуції. Суто для розваги. Гадаю, словесною бурею все й обмежиться. Без цього довбня ми не проведемо повноцінної розвідки, так що нічого йому не грозить. А переконати в чомусь Жилку – все одно, що примусити дощ падати вгору…

 

Здавалося б, учорашня пригода мала всі шанси стати верхом урази. Аж ні, сьогоднішній інцидент її далеко переплюнув. Ми все ще в глибокому збентеженні, навіть безпосередній порушник вселенського спокою – сама-знаєш-хто.

Діло було так. Як я й сподівався, Жилка відбувся усним попередженням, бо як пасажир знаходився поза юрисдикцією капітана. Тому в наступну вилазку Ілу його передбачувано відпустив, узявши урочисту обіцянку строго дотримуватися всіх інструкцій. Слід зазначити, що цього разу бравий космічний оцелот поводився в межах пристойності. Героєм дня він став не з власної волі.

Вночі прошуміла гроза, на ранок усе ще мжичило, й ми відчували себе мовби всередині коктейлю «Кривава Мері». Проте небавом налетів вітер, і мряка піднялася. Тут стало видно, що за ніч навколо катера виросли пухкі брунатні купини. Вони курилися випарами, скидаючись на свіжоспечені полуничні пундики.

Старшим виправи Ілу призначив Селосфороса. В першу чергу ми сподівалися оглянути «пундики», а потім вирушити до лісу. Та все пішло шкереберть майже відразу після виходу зі шлюзу.

Пильно роззирнувшись на предмет можливих небезпек, ми тільки-но зробили кілька кроків, коли звідкись ззаду, де ще мить тому нічого не було, майнула розмазана, склиста тінь. Я мимоволі пригнувся, Селосфорос кавкнув, а от Жилка не встиг відреагувати ніяк – саме в його спину мітив невідомий нападник. Почулося вологе «ляп!» - і верхня половина Петерового тіла зникла у хмарі кривавих бризок…

Ну, так це виглядало збоку. Мене ледь не знудило від шоку. Та, як виявилося, це ще був не кінець. Бо ноги Жилки, від поштовху мимоволі зробивши кілька кроків, зупинилися, але не впали на землю. Стояли, мов укопані. Наступної миті не інакше як дух Петера розгублено промимрив: «Що за чорт?»

Все описане сталося між двома ударами серця. Селосфорос запевняє, що не спромігся навіть налякатися, хоча, вважаю, насправді він не встиг хіба що обгидити скафандр. Стосовно Ілу, то капітан просто не збагнув, що трапилося, бо далі все завертілося ще швидше. Голос Жилки поцікавився, що то було, а нижня частина його тіла переступила з ноги на ногу. Мене продер холодок надприродного жаху навпіл із усвідомленням неможливості того, що діялося. Але раціонального пояснення я не знаходив, хоч убий…

Бачу, передати враження адекватно мені бракує хисту – щоби відчути й усвідомити все сповна, треба пережити подібне самому. Загалом, ми були вкрай розгублені та спантеличені, й хтозна, скільки б це тривало, якби не апогей апофеозу, що вінчав відміряну нам на сьогодні пайку пригод. Із неба почало падати каміння! Так-так, справжня метеоритна злива. Атмосфера тут досить благенька, і великі камінці можуть прориватися до самої поверхні.

Картина, мабуть, була апокаліптичною: вогненні смуги на тлі багрових хмар… громові розкоти, від яких стрясалася земля… шквальні пориви вітру, що буквально змели нас під самий шлюз…

Але ми з Селосфоросом це буйство стихій відзначили тільки краєм ока, позаяк Жилчині ноги лишилися стояти на місці, хоч уперто і з зусиллям місили ґрунт. Уявляєш картину: ноги, що живуть окремо від тіла?! Та ще безплотний Петерів голос скаржиться по радіо, що, мовляв, щось тримає його й не дає ворухнутися! Спробуй тут не з’їхати з глузду!

Закінчилося все так само раптово. Щойно вщухли коливання землі й улігся вихор збуреного метеорами повітря, щось майнуло на тлі пралісу – й Жилка мов уродився – цілісінький і, схоже, неушкоджений. Не гаючи часу, він одразу ж чкурнув до шлюзу й штурханами загнав нас усередину. Штурхани виявилися цілком матеріальними.

Тепер ми сидимо й міркуємо, що ж трапилося насправді. Жилка стверджує, що на нього стрибнуло щось важке. Що – він так і не побачив, бо був негайно сповитий по саму маківку. Воно не пробувало на міцність скафандр, не дряпалося й не кусалося, просто непорушно угніздилося в Петера на карку й заважало рухатися, в тому числі не давало ступити й кроку. Огляд скафандра засвідчив, що Жилка має рацію – жодних слідів нападу.

Як же тоді пояснити те, що бачили ми з пілотом? А ніяк наразі. Оптичний обман – єдине, що спадає на думку. На пару зі збігом обставин. В усякому разі, дуже на це сподіваюся. Бо такої насиченої програми ми на цій планеті довго не витримаємо.

 

Скоро відлітаємо звідси, а я лише тепер змусив себе взятися за перо. Чи то чуття переситилися, чи то втома налинула – роботи було до біса. Врешті, не нотувати ж постійні охи з ахами та знаки питання впереміж зі знаками оклику!

Та й не до писання було, коли по-щирості. Перш ніж робота увійшла в більш-менш спокійне русло, довелося добряче понервуватися та посушити голову.

Спочатку справи наші йшли кепсько. Кілька разів вихід відкладався – щоразу на Жилку кидалося щось невидиме, облапувало, щоб майже відразу дати спокій – доводилося спішно ретируватися під захист панциру катера. Петер нарікав, за що йому така кара, бо інших супутників невидимець мовби ігнорував. Ми ризикнули перевірити: не було Жилки – все йшло гаразд, та як тільки він з’являвся зі шлюзу – напад був гарантований.

Цілий день ми витратили на з’ясування цієї загадки, й таки дечого добилися. Зйомка в інфрачервоних променях дозволила встановити, так би мовити, особу зловмисника. Ним виявився… уяви собі, той самий щиткуватий звір, котрого ми здибали нещодавно у джунглях! Увесь цей час він ошивався побіля катера, вочевидь, мімікруючи під елементи довкілля.

Скоро стало очевидним, що тварина не має наміру зашкодити нам; вона мовби гралася. Тож поступово Жилка осмілів і заходився експериментувати: то при виході руки розставляв хрестом, то ногу підгинав, то голову схиляв. І добився того, що істота перестала сковувати його рухи, а відтак узагалі припинила застрибувати на карк. Відтоді вона вже не маскувалася, тільки совалася за Петером хвостиком, час від часу чіпляючись передньою частиною за кисневий ранець – Жилка тоді нагадував футуристичного імператора в броньованій мантії. Утім, ще один раз створіння все ж надовго знерухомило свого «обранця» – акурат під час чергової метеоритної зливи. Ілу припускає, що панцир істоти непробивний, і вона направду прагне вберегти Жилку від небезпеки. Петер не сперечається, бо така думка йому на руку: казна-чому нарікши свого друзяку Пафнутієм, він тепер гуляє з ним, де і скільки хоче. Нам із цього сама лише користь - переважну більшість матеріалів приносить із лісу саме Жилка, ми ж сидимо за енергетичним баражем, вивчаємо все, сортуємо й узагальнюємо. Наразі ось дозбируємо щось на кшталт гербарію. Колекція знімків та відео в рази більша, так що краще вже тобі побачити все навіч, аніж читати мої недолугі описи…

 

Пишу вже на «Голіафі». Готуємося відлітати з цієї діри. Весь корабель нагадує потривожений мурашник. Мабуть, у більшості екіпажу на гадці одне: як-то пройде наш сліпий стрибок, чи потрапимо ми у звичні області космосу?

Я, звісно, також хвилююся. Навіть трішки моторошно перед невідомістю.

Але бентежить, як не дивно, зовсім інше. Навіяне останніми подіями на планеті, котрої зараз не видно вже навіть у телескоп.

Пригадується, фантасти зазвичай описували зустріч представників інших світів якщо не як трагедію, то щонайменше як драму. На їхню думку, ні до чого хорошого вона привести не могла вже лише тому, що надто чужими є істоти з різних планет. Гадаю, це в них говорила старанно прихована турботою про долі всього живого ксенофобія, підживлювана численними прикладами з історії Землі. В котрих за дивним збігом обставин підозріло часто фігурував вінець творіння і цар природи, що відвойовував собі місце під сонцем.

Часи змінилися, люди порозумнішали, але й горизонти перед нами відкриваються все ширші – то не жарт – весь Усесвіт! Хтозна, чи не виявиться він урешті ворожою територією, ба навіть смертельною пасткою для новоявлених конкістадорів із рядової планетки десь на відшибі Чумацького Шляху?

Тому ота осторога до чужого життя, час від часу балансуючи на межі параної, ні-ні та й вигулькує на світ божий у ході космічної експансії людства. Поки на нашому шляху не траплялося населених планет, це проявлялося хіба що в усе нових розробках методів біологічного захисту, покликаних не допустити проникнення земних мікроорганізмів на інші небесні тіла. Але коли розвідка почала відкривати світи із власною біосферою, колишні приспані страхи розцвіли махровим цвітом. Загроза всьому людству – так можна коротко схарактеризувати тенденцію, яка ще й досі панує в поглядах як учених, так і широкого загалу на питання про життя поза Землею. Звідси логічний висновок – ставати в глуху оборону, якщо не хочемо зійти зі сторінок Історії.

А тим часом які підстави в нас думати подібним чином? Окрім суб’єктивних поглядів вузьких теоретиків – ніякісіньких!

Тоді, може, досить приходити в нові світи наїжачившись зброєю й підозріло оглядаючись? Може, інші планети швидше приймуть нас як друзів, а не як завойовників?

Не виключено, що після нашої експедиції на червону планету ситуація почне виломлюватися в правильному напрямі. Адже пригода з Жилкою довела, що мешканці різних світів не такі вже й чужі одне одному. В усякому разі, порозуміння можливе навіть між геть неподібними істотами. Навіть із різних галактик.

Щоправда, ми так до кінця й не з’ясували, що знадобилося чудернацькому створінню Пафнутієві від Петера. Селосфорос перетворив Жилку на мішень для своїх безнастанних кепкувань, круто замішаних на сексуальній тематиці. Капітан схильний вважати, що тварина з якогось дива вирішила, ніби Жилка – її дитинча, яке належить усіляко захищати. У мене ж склалося враження, що Петер обзавівся чимось на кшталт домашнього улюбленця – кота, скажімо, чи собаки. Котрим рухало звичайне і цілком зрозуміле нам почуття вдячності. А може, й безкорисливої прихильності, хтозна?

Перед очима досі стоїть сцена нашого відльоту з безіменної планети. Катер поволі злинає над багряними джунглями. Ми ж, замість прощатися з небаченими краєвидами, припали до ілюмінаторів і не зводимо поглядів із невеликого створіння, що запитально застигло серед брунатних купин. Ось воно звело частину тіла вгору, наче пнулося за відлітаючою машиною. Підстрибнуло, хистко балансуючи в повітрі, важко осіло на землю. Заметушилося, мовби в паніці, тоді кинулося в напрямку лісу…

Селосфорос мимоволі сповільнив підйом, наміряючись зробити над місцем посадки почесне коло, й тут ми знову помітили Пафнутія. Істота в’юном дерлася високим деревним гігантом, явно наміряючись не втратити катер із поля зору. На самій верхівці вона застигла втіленням безпорадності, невідбутної туги й німого докору. В червонястому сяйві це прощальне видиво справляло просто-таки приголомшливе враження.

Ніколи не забуду Жилчиного обличчя. Змалювати його почуття годі, досить сказати, що вперше я бачив на Петерових очах сльози! Він стояв біля ілюмінатора, поки планета не перетворилася на запнуту імлою кулю, і все повторював: «Я повернуся, неодмінно повернуся!»

Й тієї миті я щиро побажав, щоб так воно й сталося.

Саме тому, закінчуючи це послання, я не прощаюся.

Нам мусить пощастити.

І потім, я ще не дістав обіцяне – по пиці, не забула? Чи, може, передумаєш?

Ну, там видно буде.

Відтак ставлю жирну трикрапку…

Твій Олекса.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>