І все ж таки він мене кохає…

І все ж таки він мене кохає…

Четвер, 8 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2616
Підписатися на комментарі по RSS

***

 — Любчику, ну навіщо це?.. Ти ж знаєш, після аварії я ніколи не наважуся сісти за кермо, — я дивилася на оте платинове диво із величезними очиськами фар і почувалася подвійно. Приємно отримати такий подарунок (ви, мої закляті подруги, луснете від заздрощів!), але страху від того не меншає. Я провела по тонованому дзеркально склу тендітним пальчиком, не наважуючись торкнутися металу.

 — Кицюню, навіть і не думай відмовлятися! Найкращий спосіб — клин клином. Навіть сама не зоглянешся, як будеш вправно кермувати! — Любомир бадьоро заскочив по сходах у ґанок — дарма, що вже далеко не юнак, — і зник у глибині дому.

 — Я швидше його розіб’ю, а він такий гарний… — джип і справді був ладненький. Немов гігантський жук, причаївся він на доріжці до гаража побіля густого обліпихового паркану. Ртутні відблиски скла робили його ще більш схожим на велетенську комаху. Мені раптом подумалося: як він дзичатиме, перш, ніж рушити з місця? Як важелезний джміль чи хрущ, готовий от-от зірватися із гілки?

 — Звісно, якщо ти наполягатимеш, я знайду тобі ще й водія, — почула я за плечем, — але варто тобі спробувати, як передумаєш. Там є така штукенція... — міцні руки ніжно обхопили мене, і чоловік притиснувся, пристрасно цілуючи у шию. — Поїхали?

***

Дорога виявилася рівною і безлюдною. Дивно, ніколи б не подумала, що бувають такі якісні старі шляхи. Повз нас пролітали весняні поля, що ледь не вчора позбулися снігу, і ліси, котрі вже встигли зажевріти зеленим. Дихалося напрочуд легко — джип, не обмежившись кондиціонером, трохи опустив скло, немов прочитавши мої думки. Зустрічний вітерець куйовдив неслухняне пасмо у мене над правою скронею.

— Стрімкі нині весни, — порушив тишу Любомир, — якийсь тиждень — і мов не було ніколи. Як моя молодість…

— Любцю, що ти таке кажеш! Поглянь лишень на себе! Ніхто із моїх подруг навіть не здогадується, що у нас така різниця у віці. Не розумію, чому ти увесь час мені про те нагадуєш.

— А втім, я пам’ятаю зовсім інші весни. Галявини, вкриті медунками і анемонами, березовий сік у діжках, вечорниці біля вогнища, що затяглися аж до світанку. В одну із таких ночей мене зробила чоловіком дівчина, що цілком може бути одноліткою твоєї матері чи навіть бабусі, — він посміхнувся і провів долонею по моїй щоці. Я із острахом напружилася.

— Коханий, дивися на дорогу. Ти мене лякаєш.

— Може, варто уже тобі на місце водія?

Я прислухалася до ледь чутної вібрації авто, озирнулась на всі боки. Можна спробувати пересилити себе. Принаймні, аварій робити ні з ким. Проте руки зрадливо затремтіли. Пригадалося, як тато в останню мить рвонув кермо на себе, щоб оминути вантажівку, котра вилетіла на зустрічну. Як автобус, що рушав із зупинки справа, зім’яв місце пасажира, не залишаючи йому анінайменшого шансу на виживання, і той болісно помирав просто на моїх руках, поки рятувальники розрізали корпус… Я намагалась, я все ще намагаюсь опанувати себе, проте…

Автівка стишила хід і взагалі зупинилася. Любомир гаряче обіймав мене, заспокоюючи цілунками, але вони, навпаки, викликали напад неконтрольованої паніки, істеричного бажання вирватися геть із цього обмеженого простору. Я натискала усі можливі важелі та кнопки, поки, нарешті, не відімкнула дверцята і не упала на асфальтоване узбіччя. Чоловік вискочив за мною і м’яко, проте міцно притис мене до грудей.

— Чого ти, дурненька, що сталося?.. Тихше, тихше… — я вже більше не стримувала ридань. Отут, серед простору і безлюддя, не було потреби зупинятись, та я й напевне не змогла б… Зі мною рідко таке трапляється, уже й не пам’ятаю, коли це було востаннє. Напевно, ще до операції. Той біль, що в мені, навряд чи під силу ампутувати навіть найдосвідченішому лікарю. Навіть такому генію, як Любомирів син, котрий витяг мене практично із того світу.

Джип стояв на узбіччі і здавався якимось зайвим тут. Немов фрагмент із чужорідного пазла, що дивним чином співпав геометрично, проте абсолютно спотворив ранкову пастораль. А можливо, просто додав у картину нового? Я зробила декілька кроків назад і зі сміхом полетіла до кювету в стару прижухлу траву, котру вже просякали смарагдові пагінчики свіжої. Звівши очі до неба, я лежала непорушно аж поки наді мною не схилилося стурбоване обличчя коханого. Я витримала паузу і зиркнула на нього — він аж здригнувся від несподіванки.

— Кицюню, поїхали додому… Перлинко моя люба, я хвилююся за тебе. Завтра Владик прийде до нас на вечерю — обов’язково треба буде попросити його, щоб тебе оглянув.

— Як скажеш, Любчику. Я добре почуваюся, не зважай. Просто це авто… Мені ще досі важко забути ту аварію.

— Нічого, це минеться. Насправді, джип — то нова експериментальна модель. Вона дуже чутлива до реакцій водія, тобі нічого боятися. Раптом щось, бортовий комп’ютер тебе підстрахує: навігатор визначить перешкоду і автопілот не допустить аварії. Якщо джип мене відчуває, то про твою тонку натуру годі й говорити, — коханий підбадьорююче поплескав мене по спині. — Ну ж-бо, сміливіше!

Я сіла на місце водія. Любомир поряд щось примовляв, пояснював — певно, як же керувати оцим дивом техніки. Та й хто ліпше мого чоловіка, в минулому гонщика, міг би розповісти мені це? Але я не слухала. Глибоко всередині не було ніякого сумніву, що я подужаю, головне впоратися із власним страхом, що наклав табу на подібні дії. Я прислухалася до внутрішнього відчуття. Спокій і впевненість. Сидячи зараз за кермом, я почувалася більш комфортно, аніж у салоні деяких автівок на місці для пасажирів. І причиною цьому теж був він, мій коханий? Чи, може, справді, цей джип вирізнявся не лише чутливістю, а й здатністю налагодити зворотній зв’язок?

— Кохана, ти готова? Але ж ти зовсім мене не слухаєш… Натискаємо отут, тут і тут — і все. Ми можемо рушати.

Я склала руки на оксамитовій облямівці керма.

— А як ми його назвемо?

Любомир посміхнувся. Мабуть, моя забаганка видалась йому дивною.

— Він же механізм. Йому байдуже, матиме він ім’я, чи ні… Якщо для тебе це важливо — вигадай щось.

— Я зватиму його Мареком. Як того сивого жеребця, на котрому їздила торік у Карпатах, пам’ятаєш?

— Уко, перлинко моя, поспішаймо. Ми ж замовили столик на восьму. Дорога неблизька, та й ще трохи — і вечорітиме. Тисни на газ, кицюню.

Я зробила так, як він каже. Проте джип не зрушив з місця.

— Що за дивина… — пробурмотів Любчик.

— Певно, він таки й справді мене відчуває, — я кинула оком на коханого і хитро промовила, — а може я не хочу звідси їхати? Може я, мов та твоя лісова панянка, хочу звабити тебе просто тут і зараз? — я миттю перебралася йому на коліна й узялася розстібати ґудзики на його сорочці, поки не оголила сперезаний рубцями торс. Я пам’ятала кожну відмітину, знала їх історію і любила їх власника, мабуть, більше, ніж любила би досконалого двадцятирічного Аполона. Жагучі мої цілунки сповнювали мене пристрасті і болю, та болю дивного, солодкого, як гірчинка у запашному старому вині піввікової витримки. І я, немов дегустатор, що втратив глузд, усе цмулила й цмулила п’янкий напій, насолоджуючись тим післясмаком…

***

Я прокинулася близько полудня. Як же добре, що сьогодні неділя! Вже й не пам’ятаю такого дня, коли б із насолодою віддавалася лінощам і не поривалась їхати до університету. В нас на кафедрі, як жартувала моя найближча подруга Анфіса, більшим трудоголіком був лише координаційний комп’ютер. До речі, треба ще нагадати їй, що чекаємо її о шостій.

Любомир увійшов, коли я уже закінчувала ранкові вправи. Як завжди, підтягнутий, напрасований, застебнутий на усі гачечки. Мабуть, встав, як зазвичай, о шостій, пробігся пагорбами до сусіднього лісу і катував себе до знемоги на тренажерах у саду.

— Як спалося, перлинко моя? — він простягнув мені горнятко шоколаду і поцілував у скроню.

— Та якось… дивно…

Справді, мені було ніяково. Добру половину ночі я потрапляла у всілякі халепи, що закінчувалися різноманітними каліцтвами, а іншу — кохалася із новопридбаним джипом. Вочевидь, учорашній насичений день не минув даремно.

— Ти плакала крізь сон. Ти вже дуже давно не плакала уві сні до сьогодні. Можливо, я й справді даремно подарував того автомобіля. Знаєш, забудь. Не треба силувати себе. Не маєш бажання — за кермо не сідай. Я найму тобі водія.

— Ні, Любцю, я передумала. Страх, звісно, ще є, але я обов’язково його здолаю. Навіть просто для того, щоб зробити тобі приємне, — я посміхнулась. Деколи мені здається, що у мене й нема іншої мотивації, окрім прагнення мого чоловіка мене «бачити такою»: гарною, усміхненою, освіченою та інтелігентною, звабливою, упевненою в собі. А мої здобутки — то просто реакція на його бажання. І часом я думаю, що так воно і є. Цікаво, а якби йому було байдуже, якою б я стала?

— Я просив Влада приїхати раніше. Мені хотілося б, щоб він тебе оглянув. Я трохи непокоюся.

— Звісно, коханий. Та у мене все добре, не зважай. Ще й сина свого тривожиш дарма. Він і так до мене не вельми прихильний, хоч я і вдячна йому без міри. Якби не він, мене б не було з тобою поряд, може, й узагалі не було б. Але чомусь зайвий раз не хочеться потрапляти до його поля зору… Одружився б він уже швидше, чи що… бавили б із тобою… хмм… внуків, — певно, дивно виглядає двадцятип’ятилітня жінка із такими словами на устах. Але чомусь мені здається, що Любомир зі мною солідарний.

***

Влад прибув о четвертій. До того я встигла проїхатися із Любчиком околицями, звикаючи до нової ролі, а також вже майже закінчила накривати на стіл у вітальні. Ще за обідом зідзвонилася із Анфісою — вона обіцяла встигнути до шостої. Гарна пара б із них із Владиком вийшла! От би добре було, щоб подруга моя його зацікавила.

— Синку, зроби мені послугу: оглянь Уку, — почула я за спиною. У дверях стояв Любомир і дивився на сина, що гортав біля книжкових полиць томик Руссо. Дивно, я й не чула, як він зайшов до кімнати. Мабуть, мій коханий правий — щось таки негаразд зі мною. З боку видніше.

Я посміхнулася самими кутиками вуст — втілення лагідності. Славко кинув різкий мимолітний погляд і сухо відповів:

— Добре.

Чомусь зі мною він завжди був небагатослівний і підкреслено холодний. Я навіть деяким чином розуміла, чому він досі самотній: таку панцирну кригу здатна розтопити далеко не кожна. Мені здавалося, хоч це було понад межами логіки, що вони із батьком подібні, от тільки Любчик якось відтанув у моїх обіймах. Кажуть, що я дуже подібна до його першої дружини, Владикової матері. І ще: до того, як ми із моїм чоловіком зустрілися, він так ні разу й не наважився змінити статус вдівця за майже два десятиліття. Може, почасти, у цьому й таїться Владове відношення до мене?

— Я вас залишу, — промовив Любомир, провівши нас до свого кабінету. — Там ще треба… — і зник за дверима. То було в його дусі. Хоч я ніколи на мала що приховувати, та й почувалася абсолютно спокійно в присутності чоловіка, чомусь він вважав медогляд справою суто інтимною і зникав у першу ж зручну мить.

— Прошу, — Владик вказав мені на високий стілець без спинки, подібний до тих, що так полюбляють ставити біля барних стійок, а сам присів за столом і увімкнув ноутер. Після низки стандартних запитань попросив оголити праву гомілку, коліно, лікоть — словом, узявся тестувати імплантати. Він чудово, навіть без медстату, пам’ятав, що прийшлося замінити: я була однією із перших його важких пацієнтів. Цілком справедливо можна сказати, що він втілив мене заново. Та й як втілив! Думаю, жоден, крім батька та сина, й не підозрював, скільки механіки приховується за досконалою біологічною оболонкою. Певно, Владик почувався справжнісіньким Пігмаліоном. Тонкі пальці хірурга ковзали вздовж колись прооперованих ним кінцівок, ледь натискаючи, згинаючи, фіксуючи суглоби за йому одному відомим алгоритмом. Час від часу він відволікався, щось занотовуючи. Чомусь це дійство нагадувало мені гру на гітарі чи скрипці — потребувалася така ж чутливість в руках та виваженість рухів. Мабуть, із Любчикового сина вийшов би гарний музикант.

Коли із тим було закінчено, Влад попросив мене пересісти на низьку дерев’яну підступку, яку його батько, попри чималенький зріст, використовував, щоб дістатися до верхніх поличок бібліотеки. Прискіпливо узявся оглядати голову. Хоч після аварії там ушкоджень і не було, проте через деякий час, коли ми із Любомиром вже от-от збиралися побратись, я мусила погодитись лягти на неочікувану операцію. А втім, я особливо не цікавилася подробицями. Так як рідних у мене не було, у своєму рішенні я цілком покладалась на людей, котрим довіряла.

— Усе, ти можеш йти, — сказав Влад. — Я не бачу ніяких причин для стурбованості. Та якщо батько бажає, у клініці можна провести додаткові нейроімпульсні тести. Хай поставить тебе на чергу.

***

За вікном почувся незвично різкий сигнал автівки. Я визирнула. Здавалося дивним, що цей дрібний двомісний пуголовок на колесах може так горланити. Розцяцькований аерографією, він виглядав справжнім витвором мистецтва. Анфіса перехилилася через віконце і, вітаючись, помахала мені рукою. Ну, звісно, хто ж іще то міг бути?

— Привіт, Ука-ука! — подруга любила подвоювати моє ім’я, бо вважала його надто коротким, невагомим, малозначимим. — То я, Жабка у Пуделку, їду. Мої вітаннячка!

Вона завжди була весела і галаслива, зі справжнісіньким італійським темпераментом. Пряма моя протилежність. Чорнява і приземкувата, із виразними оливковими очима і чуттєвими устами, чомусь вважалася серед чоловіків легковажною особою. Принаймні, ніякого постійного кавалера на горизонті не спостерігалося, а усі дрібні інтрижки Анфіса за місяць-другий сама ж зводила нанівець. Мало того, будь-який домоустрій вона сприймала за маргінальні пережитки минулого. Але мені вона чомусь подобалась — відкрита, різка, але така справжня…

— Привіт, сеньйорито! Заходь вже, лише тебе й чекали.

Я познайомила Анфісу із Владом, подумки намагаючись співставити їх. Було б дивно бачити їх разом — вони настільки неподібні. Але часто так і стається, що закохуються саме такі. Мабуть, тому, що ми шукаємо одне в одному те, чого бракує нам?

За вечерею зайшла мова про дитячі страхи. Дивно, але виявилося, що страх втратити близьку людину на порядок сильніший, аніж страх власної смерті — принаймні, стверджував Влад, про це говорить статистика. І з задоволенням пояснював, що рівень медицини уже достатньо зріс, щоб знівелювати показник смертності від хвороб, але кількість смертей випадкових і раптових усе ще залишається на тому ж рівні. Не можна ж спрогнозувати випадковість і раптовість? ЇЇ ймовірність достатньо низька, тому й не сприймається людиною всерйоз, так би мовити. От тому ми цілком природно можемо уявити своїх рідних її жертвами, а себе — ні. Ми просто не усвідомлюємо до кінця власну смертність, і навпаки — відчуваємо вразливість близьких нам.

— Дивно, правда?

— А мені здається, зовсім не дивно, — неочікувано відповіла Анфіса. — Люди — істоти соціальні. Власна смерть — не більш, ніж прикрість, смерть оточуючих, самотність — то вже загроза для виду. Напевне, у цього страху рудиментарне коріння.

Цікавий погляд. Моя подруга ніколи не перестає мене дивувати.

Коли вечерю було завершено, із динаміків полилася чуттєва мелодія блюзу. Поки Анфіса розважала чоловіків, я встигла прибрати зі столу і запрограмувати десерт. Мене не полишала думка про самотність… Але ж багато хто любить самотність? Мабуть, у цьому проявляється сила противаги, що вступаючи у протиріччя тільки підтверджує правило. Боячись втратити близьких ми часом утікаємо в самотність. А роки йдуть, весни стають стрімкими… Сьогодні усе в саду молодо-зелено — душа радіє… А мелодії, котрі звучали століття тому, тішать і тепер. І тішитимуть, сподіваюсь, ще не одне покоління. Є у них щось ґрунтовне, від самого життя. А може й тому, що люди не змінюються.

***

— Який красунчик! — Анфіса навіть не намагалася приховати захвату. — У тебе не чоловік, а просто чарівник: подарувати на день народження такого шикарного джипа!

— А як гарно він йде! Уже освоююсь помаленьку. То перший автомобіль, у який я наважилась сісти знову на місце водія. Любчик каже, там є якась новітня експериментальна штучка, що робить його чутливим. Та, в принципі, я не настільки розбираюся у тій машинерії. Але Марек мені сподобався. Мені здається, що я йому теж — принаймні, він не б’є мене струмом.

— Марек? Ти така сентиментальна! Вигадувати ім’я джипу… хмм… Для мене авто — не більше, ніж нова сумочка чи туфлі на підборах.

От, у цьому вся вона!

— Можливо, я й справді надто легковажна? А втім, чи варто прив’язуватися до бездушного створіння? Все вдосконалюється настільки активно, як тут можна зупинятися? Сьогодні — еломобіль, завтра — хтознаяктяг, а там і гравілет який впровадять. Прогрес, одним словом. Скоро, кажуть, і люди штучні з’являться. Проте, навряд чи вони будуть такі… ну… як ми з тобою.

Так, напевно, у словах Анфіси слушність є. Я погладила Марека по теплому від акумуляції капоту. Не варто надто приростати до речей створених. Але ж як по-іншому? Той же прогрес споконвічно рухали люди пристрасні. Хтось любить зірки — і створює засоби, щоб стати до них ближчим, хтось опікується природою — і винаходить екоматеріали чи енергоощадні технології, хтось прагне додати людям кількадесят літ життя — і розробляє лікувальні методики. Не можна жити та бути осторонь, як би не намагався не прив’язуватись.

— Добренько, Ука-ука, буду я вирушати. Гарно у вас, та дуже вже тихо. Ніби на меморіалі. А я люблю рух. Спокою мені й на роботі вистачає.

— А що, Влад… — почала, було, я, та змовкла.

— А що Влад? Влад як Влад. Гарний чоловік. Певно, тобі він більше пасував би, аніж його батько, але то таке... Та й ти йому, вочевидь, небайдужа — повір моєму жіночому чуттю. Певно, гарним сім’янином буде. Проте, не мій типаж.

Анфіса від’єднала авто з акумуляції, поправила зачіску, подивившись на відображення у лобовому склі мого, і обійняла мене на прощання.

— Ну, все, люба подруго. Із нетерпінням чекатиму тебе на власних колесах — дуже вже хочеться мені побачити реакцію Єлени нашої Прекрасної із мистецтвознавчого. Удачі! — і тихенько покотилася, Жабка у Пуделку, на якийсь черговий бенкет.

***

У вітальні спілкувались надто вже емоційно, ледь не переходячи на крик. Мені стало незручно переривати розмову батька із сином — вони ж так рідко бачаться — тому я просто вирішила перечекати на кухні. Але репліка, що долинула з кімнати, змусила мене затриматись.

— … так ти й не бачиш, не знаєш нічого, крім своїх іграшок! Ти все життя грався — всюдиходами на Байконурі, ледами на Місяці, карами в Сахарі, а ми із матір’ю були таким собі тимчасовим притулком шибайголови, реабілітаційним центром для вщент розбитого шматка плоті. Звісно, вона не витримала — увесь час тільки й робити, що чекати.

— Не кажи так! Вона була прекрасною дружиною… я любив її… та й я… я тебе виховав людиною, попри усю свою недолугість.

— Ти?! Виховав?! Людиною?! Та я й у хірурги пішов лишень для того, щоб одного разу потримати твоє життя у власних долонях, як ти тримав її життя! Щоб мати змогу рятувати таких, як вона… А ти… Ти ніколи нікого крім себе не любив. І зараз бавишся новою забавкою, намагаючись знайти компроміс із власною совістю!

Любчик пробурмотів щось нерозбірливе.

— Ти й дівчиною тією став опікуватися, щоб спокутувати провину. Не зміг матір урятувати, то й узявся возвеличувати її примарну копію! Ти думаєш, я не розумію цього?

Мені стало вкрай ніяково підслуховувати, проте йшлося про мене — я не змогла просто розвернутися і піти. Хоча, стільки емоцій… Я ще ні разу не бачила, щоб Любомир із Владом так громили одне одного.

— Ти вже давно не цікавишся, чим я живу, про що думаю, що мене турбує. Це неважливо для тебе. Та й я якось переживу. А ляльками вже коли бавитись перестанеш?

Любчик відповів щось нечутне.

— Батьку, не буває так! Ти ж знав про це ще до операції. Вона не може бути людиною. Вона вже не людина! Коли ти це збагнеш? Коли їй буде протезовано не тридцять відсотків мозку, а сімдесят?! Коли залишиться лобова зона?! Ти хочеш знайти математичну міру людськості? Її нема і бути не може!

Влад вибіг, зіткнувшись зі мною в дверях, обпік, як завжди, зневажливим поглядом. Я почула його нервове сичання: «купа іржавого залізяччя…». За мить Любчик вибіг слідом.

***

Я сиділа за кермом Марека (дійсно, як же то по-дурному звучить! Теж мені, оригіналка), намагаючись усвідомити почуте. Я — не людина, я уже давно щось інше. Андроморфне комп’ютеризоване створіння, андроїд. Звісно, я відрізняюсь від того, що мається на увазі під цим поняттям. Проте…

Ні, то не може бути правдою! Я ж почуваюся живою! Мрію, захоплююсь, люблю… Маю бажання, надаю перевагу чомусь одному над іншим… Та чи так це насправді? Чи ж то чужорідне, вкладене мені у мозок разом із імплантатами? Можливо, я навіть ближче до цього джипа за котримсь із критеріїв Влада.

Я намагалася зачепитися хоч за щось — за навчання, роботу, відпочинок. І з жахом розуміла, що практично нічого не викликало у мені гострого неприйняття. Ні, звісно, щось загальнолюдське: вбивство, крадіжка. Але отого ірраціонального, без пояснень, роздратування, спротиву, навіть огиди — здається, й не було ніколи. Чи ж може то слугувати підтвердженням нелюдськості? Чи це просто наслідок гарного виховання?

Але ж спогади, сни у мене є? Почуття втоми, провини, прагнення спокою? Чи здатні бачити сновидіння андроїди?

Занадто багато питань. Я шукала й не знаходила відповідей. Бажання поїхати з’явилося спонтанно. Я натиснула все, як показував Любомир, і джип тихенько викотився із гаража. Легка вібрація мотору мене заспокоїла. Шлях налаштовував на раціональне. Стерти, зім’яти усі подробиці почутого діалогу! Добре було б їхати й не повертатись.

Весняний вечір твердо зіп’явся на ноги, і вздовж дороги увімкнули розсіяне світло. Малолюдні вулички спокійно віддавалися мріям про новий день. Гарний у нас район, затишний. І таких, як я, тут, певно, більш нема. Та й чи має це значення? Чи ж не половина з них є ляльками в руках долі? Живе чужими мріями, реалізовує чужі бажання, виконує мимолітні забаганки, не залишаючи по собі навіть тіні чогось вартісного. І усі вони мають на те повне право, а я немов узяла позику і вже давно існую чужою милістю. Пустоцвіт у поживному розчині.

Я й не зогледілась, як виявила себе біля старого гранітного кар’єру. Вдень тут, як правило, людно — тренуються скелелази на маршрутах різної складності. А літом і взагалі це місце перетворюється на мекку для екстремалів. Я їхала вздовж турнікету все вище й вище, вперто не бажаючи розуміти небезпеку цієї дії. І це теж здавалося зайвим невтішним підтвердженням моєї нелюдської подоби. Імпульсивно смикнувши кермо джипа, я вже передчувала, як, протаранивши загорожу, лечу у семидесятиметрову прірву, прямо в озеро, висікаючи фейєрверки бризок…

…Я отямилась від холоду кривавої цівки, що струменіла по обличчю до самісінького підборіддя. Передні колеса джипа зійшли із полотнища шляху, бампер загрозливо навис над урвищем, проте захисний турнікет встояв. Страху смерті так і не виникло. Проте з’явилося бажання жити. Все ж таки, він мене кохає… А якщо є у цьому світі хтось, хто любить тебе, не зважаючи ні на що, то чи можна зрадливо втекти?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>