Гепіло

Гепіло

П’ятниця, 20 листопада 2020 г.
Проглядів: 57
Підписатися на комментарі по RSS

Ніка нервово дістала із сумки пачку цигарок «Marlboro» та запальничку «Zippo». Автоматично вийняла цигарку й елегантно (незважаючи на деяке нервове збудження) затиснула між пухкими губами. Металеве коліщатко крутнулося, й Ніка жадібно затягнулася.

– Звісно, я бачила багато дивного! Проте такого ніколи! Я в житті не думала, що у нашому тихому спокійному містечку може бути щось подібне!

– Ти справді вірила, що наше містечко тихе і спокійне? – перепитала Діана, відкриваючи кватирку. Вона страшенно не любила, коли поряд палять, проте (не розуміючи чому) й сама дозволяла робити це на власній кухні тим, хто цього хотів, от, як наприклад, зараз дозволила Ніці. – Я б на твоєму місці так не думала.

– Ти про що? – не зрозуміла Ніка.

– Я просто не хочу, щоб мене вважали параноїком, тому інколи уникаю таких тем, розумієш? – із надією на порозуміння промовила Діана, зазирнувши у збентежені очі Ніки.

– Не зовсім, – сказала Ніка, пускаючи дим у стелю. – Це те ж саме, що ти дозволяєш мені палити на твоїй кухні, хоча страшенно цього не любиш. Я ж знаю… Тобто ти на щось натякаєш, можливо, навіть знаєш більше, ніж я, і ти просто хочеш уникнути цієї теми?

– Ніко, ти не зовсім правильно мене зрозуміла, – розгубилася Діана. – Просто мої припущення можуть бути хибними і те, що я знаю теж, може бути лишень моєю уявою. А я дуже не хочу накручувати тебе, – це була та мить, коли клапті того маячливого вечора на розі вулиці Пурпурової один рік тому постали перед очима, як мара з минулого. І Діана була впевнена, що це було якимсь чином пов’язано із ситуацією з Нікою.

– Знаєш, ми просто їхали в автомобілі, – почала розповідати Ніка, сподіваючись, що її оповідь змінить думку Діани. – Слухали наш улюблений етно-хаос. Сергій був навдивовижу врівноваженим. Я добре пам’ятаю, що стрілка спідометра трималася на 70 км на годину. На закрутах він добре скидав швидкість і плавно вписувався у повороти. Усе йшло спокійно. Я тоді загадалася, от би дізнатися про що він думає направду. Уявила, якби у мене була можливість здійснити одне бажання, то я, певно, хотіла б читати його думки… Та раптом йому хтось зателефонував. Розмова була короткою. Він сказав, що потрібно заїхати в одне місце. Я ще запитала, з ким він говорив, а Сергій сказав, що то був один знайомий. А далі все якось змінилося. Його настрій, поведінка, навіть голос. Він якось відсторонено повідомив, що ми звернемо на вулицю Пурпурову. На моє запитання «чому» Сергій кинув на мене такий важкий погляд, що я зрозуміла, краще не питати. І ще мені здалося, що він наче похмурнішав та якось трохи зблід… Я відчула себе зайвою, тут, з ним у одній машині. Як наче я йому зовсім не потрібна.

– Може, це все тобі здалося? – перебила Діана. – Може, нічого такого не сталося? Я маю на увазі його настрій…

– Я знаю про що ти подумала. Що я драматизую, так? На фоні того, що відбулося, домальовую зайве? – Ніка із непевністю поглянула на подругу, а потім загасила недопалок у вишуканій мармуровій запальничці, що Діана тримала для гостей, що палять, і знову потягнулася за цигаркою. У такі моменти, коли їй наче не вірили, вона курила одну за одною. – Я впевнена, що він змінився. І те, що було далі тільки підтвердило це.

– Вибач, я тільки намагаюся розібратися у ситуації, – з відтінком винуватості у голосі промовила Діана.

– Його голос як наче покрижанів, розумієш. Наче от сяяло сонце, та раптом випав сніг. Якщо я щось питала, то він відповідав холодно і різко. Тоді я зовсім замовчала й втупилася у вікно, наче там крутили мій улюблений фільм… Так от Сергій розвернувся й поїхав у протилежному напрямку на ту Пурпурову вулицю. І це тоді, коли до нашого будинку залишалося два квартали… Я й гадки не мала, де знаходиться та вулиця Пурпурова, хоч і живу у нашому місті все життя. Дивина, правда? Ми проїхали той нескінченний старезний міст, потім нову автомийку, той банк, що недавно закрили, школу, а далі, перед тим, як пірнути у жилий масив, було перехрестя. Обидва бачили, як на світлофорі загорілося червоне світло, Сергій вдарив на гальма, й ми зупинилися. І тут усе почалося! – Ніка поспіхом поглянула на Діану, наче хотіла упіймати її реакцію на сказані слова. – Те червоне світло почало розростатися, як наче стало виходити за межі світлофора, й воно полинуло прямо до нас у прямому сенсі. Наповнило собою простір, розумієш? Ні… Воно просто зжерло увесь простір. Сергій відчинив вікно, щоб визирнути на вулицю… І те світло… Те червоне світло почало пробиратися до нас у машину! Я бачила його рух, мені здалося, що воно знає, що робить. Як наче жива істота, що набирає якихось окреслених форм. І тут, – Ніка, як наче відхрещуючись від диму, загасила недокурену цигарку. – Мені заболіли очі. Мені здалося, що те світло просто в’їлося в них, як наче хотіло пробратися до мене всередину, у мою плоть, розумієш?! Більше я нічого не бачила. Я тільки відчувала гострий біль в очах і чула, як позаду сигналять водії. Не знаю, скільки це тривало. І чи бачили те розлите червоне світло інші. Лишень пам’ятаю, як мене вивів із автівки якийсь чоловік, а я все твердила, що нічого не бачу… А далі були люди, метушня, і, коли трохи розвиднилося (хтось приніс воду і я пам’ятаю, як жадібно вмивалася) я зрозуміла, що Сергія в автомобілі немає. Що він просто зник! І знаєш, що іще.. Той гострий біль в очах так само неочікувано зник, як і з’явився…

– У мене немає підстав тобі не вірити, Ніко, – відсторонено промовила Діана. – Ось тільки мені не дає спокою те світло… Ти впевнена, що бачила дійсно те, про що говориш?

– Ти можеш вважати мене божевільною, та те світло наче хотіло нас зжерти! – випалила Ніка.

– Добре. Нехай буде так. О котрій годині це трапилося, може, пригадаєш?

– Сергій заїхав за мною після робочого дня о 17.00, і ми разом вирушили додому. Можливо, було пів на шосту, – чітко промовила Ніка.

Діана замислилася, вона подумала, що у цей час іще достатньо видно, темнішає на півгодини, а то й на годину пізніше. Кінець жовтня винахідливий на мрячку, тумани, навіть сніг, а от, щоб бавитися червоним світлом, чи це реально? Вона визирнула у вікно і побачила сіре небо, що розбризкувало на землю осінню сльоту. Їй примарилося, що ця сльота має червоний відтінок.

– Ти мені віриш? – жалісно запитала Ніка, ніби Діана була її останньою надією. – Хоч ти мені віриш?

– Я не певна щодо дечого, – пробубніла Діана. – Та зрештою… І знаєш що, – як наче хотіла відійти від відповіді. – На кухні уже нічим дихати… Я вже жалкую про те, що дозволила тобі тут курити.

– Гаразд. Я більше не буду. – пообіцяла Ніка. – Ти ж бачиш, я загасила…

– От і добре! – випалила Діана. – І де був Сергій? – перевела розмову. – Ти кажеш, коли минув біль, ти розплющила очі, а його не було в машині?

– Саме так… Його не було! Ти просто не уявляєш, що мені довелося пережити! Все було, як у сні. Я лишень пам’ятаю, як поскрипували на вітрі відчинені дверцята машини. Я хотіла його набрати… Та телефон валандався на сидінні. По радіо весело белькотіла ведуча. Я пригадую, як вона мене дратувала… А той чоловік, що кинувся допомагати, він відігнав нашу машину, бо ми запроторили дорогу. Це він допомагав мені шукати Сергія й ходити по тих провулках тієї клятої вулиці. Як же тоді боліла мені голова… Здається, той вечір був просто нескінченним, як наче я впала в якусь яму з якої несло помиями. А потім… потім той чоловік довіз мене додому на нашій машині… І я вже хотіла телефонувати в поліцію… Та виявляється, Сергій був удома! Коли ми його шукали, він був удома і міцно спав!

Ніка замовчала. Вона зміряла задимлену кухню Діани плутаним поглядом. Склалося враження, що в її зелені глибинні очі прошмигнули чоловічки непевності та розпалили у них вогонь абсолютної безвиході. Було очевидно, що із Сергієм дійсно щось відбувається, і це насправді могло статися після того химеристого червоного засліплення.

– І тепер ти вважаєш, що із Сергієм щось не так? – запитала Діана із широко розчахнутими очима.

– Саме так я і вважаю. З того вечора минув тиждень. А я знаю його два роки. Ми більше, ніж півроку живемо разом. Мені здавалося, що я дуже добре його знаю… У нього ніколи не було перепадів настрою. Він може сміятися сам до себе якимсь дитячим сміхом, а через хвилину лягти спати. Розумієш? Може прокинутися серед ночі і витріщатися у вікно з півгодини. А може кричати на рівному місці. Про ті події він наказав мені забути й нікому не розповідати! Сергій сказав, що нічого такого не трапилось. І все мені примарилося! А вчора вранці він зовсім не поїхав на роботу й сказав, що йому треба бути піти на деякий час… Тому що… Тому що на нього чекає Гепіло.

– Хто це? – збентежено перепитала.

– Я не знаю, та саме так він сказав…

– Ніко, може це все той фатальний збіг обставин, у який не хочуть вірити жінки? – вставила слово Діана. – Може, він просто надумав піти від тебе й не знайшов більш вдалого способу, як це зробити?

– Я би повірила в це, та ось тільки… є іще деяка обставина…

– Яка? – перепитала Діана.

– Тоді у тому червоному світло-тумані я бачила, точніше, мені здалося, що я бачила якісь розпливчасті силуети людей… Ймовірніше людей… Проте… Їхні руки… Вони були схожі на клешні якихось тварин, і вони просто тягнули їх по землі… За собою!... Я впевнена, Сергій теж їх бачив! А ще… ще… Я пам’ятаю, як одна така клешня – мокра та в’язка у якійсь болотяній рідині – влізла через те відчинене віконце… А далі той гострий біль у очах… І Сергій… Він щось хотів мені сказати… Він щось кричав. Та я нічого не могла зрозуміти…

– Ніко, ти розповідаєш дивні речі, – якось відсторонено сказала Діана.

– Я знаю! – підтвердила Ніка. – Проте він пішов… Він все ж таки пішов! Я прокинулася сьогодні, а його вже немає… Він знову зник… А на ліжку… Ти не повіриш… На ліжку з’явилося щось червоне, наче кров… Я навмисно не прибирала, я хочу, щоб ти це побачила!

Раптом Діана відчула сильну відразу до цієї розмови, і до всієї цієї історії. Навіть здалося, що до горла підкочується нудота. Щоб відволіктися, вона знову визирнула у вікно і цього разу їй здалося, що вся вулиця має червоний відтінок. «От мара», – подумала вона і перевела погляд на годинник, щоб збагнути, котра година. Та зненацька зачула пекучий біль в очах, наче хтось заліпив очниці гарячим воском. Діана стривожено закричала, тим самим страшенно налякавши Ніку.

– Що з тобою? Що? – верещала Ніка.

Та Діана не могла й вимовити слова. Цей біль як наче вернувся з минувшини. З того самого вечора, коли вони з батьком під’їжджали до того самого світлофора на розі вулиці Пурпурової.

– Я думаю, мама зрадіє, якщо ми купимо для неї цей сервіз. Він – чудовий, – сказала Діана, ніжно глянувши на тата, який надумав дарувати дружині на день народження пилосос. – Пилосос, це – атрибут прибирання. Натяк на щось таке буденне… А пити каву із гарнесеньких горняток за довгими сімейними вечорами – справжнє щастя.

– Якщо ти дійсно так вважаєш, то ми можемо придбати цей сервіз, – відказав тато. – А пилосос теж не завадить. Що скажеш?

– Чудово! – відповіла Діана.

– Тоді прямо зараз і заїдемо до того магазинчику, здається, він на вулиці Пурпуровій… – відказав тато.

А потім сталося те, що дуже нагадувало історію Ніки.

Вони зупинилися, тому що на світлофорі загорілося червоне світло. А далі те світло почало розростатися, як наче вироджуватися, вибухати, розсіюватися повсюди. Воно почало підступатися до машини і тато, щоб зрозуміти, що то таке, відчинив віконце… А далі те червоне світло пробралося до салону автівки. Діана чула, як в тому світло-тумані белькотять голоси людей: шепочуть, лаються, присвистують, галасують, ричать… І ще вона пам’ятає чийсь добре окреслений силует, що повстав перед ними… Той силует був розмитий і досить лячний. Діані примарилося, що вона його уже десь бачила, і навіть вона зрозуміла, хто то є… Та раптом біль, той гострий пекучий біль в очах… І після того, вона не пам’ятає нічого окрім болю. А коли все відступило, і навіть той біль, виявилося, що тата поруч немає… І що він у лікарні… А той сервіз їй довелося купляти й дарувати самій… Бо з татом тоді сталося щось ПАСКУДНЕ… Тому що тато тоді помер… Помер, так і не прийшовши до тями…

Діана відчула, як їй у лице плюхнули холодною водою. Вона здригнулася, та, зрештою, розплющила очі.

– Що то було? – злякалася Ніка. – Я вже думала ти помираєш!

Діана важко дихала, проте той пекучий біль минув.

– Мені страшенно заболіли очі… Та все минулося, – заспокоїла вона. – Все минулося.

Ніка ошелешено роздивлялася подругу.

– Знаєш, склалося враження, що хтось наче увімкнув якусь зловісну кнопку, і ти занепала у якийсь інший стан – напівсон, напівреальність.

– Уже все в порядку, – промовила вона. – Уже все в порядку…

– Гаразд, – сказала Ніка. – Отже, тобі можна повідати одну ідею. А то я вже було подумала, що… Та зрештою, тільки ти мені можеш зарадити.

–Що за ідея? – запитала Діана, тулячи рушничка до мокрого обличчя.

– Ми мусимо туди поїхати, розумієш… Ми мусимо поїхати на те місце й дізнатися, що там відбувається.

– Я не думаю, що це гарна ідея, – сказала Діана і пішла вбиратися.

Через п’ять хвилин вона стояла перед Нікою у джинсах і широкому в’язаному светрі сливового кольору.

– Гаразд. Ми поїдемо, – випалила вона.

На вулиці стояв день. Діані подумалось, що було б добре, якби на Пурпуровій завше був день. Та чому з’явилася ця думка? Невже вона думає, що те червоне світло виходить зі свого сховища тільки надвечір? Проте, чи виходить воно взагалі, і чи дійсно з людьми відбувається щось потойбічне перед тим світлофором…

Вони сіли в машину десь о другій годині дня. Дорога шкірилася мокрою усмішкою, наче шипіла до Діани: «Ти рухаєшся у правильному, напрямку, крихітко». Діана здригнулася.

– Все гаразд? – перепитала Ніка. – Якщо хочеш за кермо можу сісти я.

– Ти натякаєш на те, що тепер я приміряю роль істерички?

– Мені здається тебе трохи калатає, хоч ти й намагаєшся не показувати цього, – зазначила Ніка. – Таке враження, що це ти побувала у тому червоному згустку світла чи крові, я вже й не знаю…

«Крові? – вхопилася за цю думку Діана. – Невже це дійсно може бути кров? – вона трохи оторопіла сама собі, бо й не помітила, як уся ця історія все більше втягує її у свою гру. – У будь-якому випадку саме зараз нічого такого не станеться, – сказала сама собі. – А якщо я помиляюся?»

Вони виїхали на міст, що імпульсивно торохкотів під колесами потриманого «Форду» Діани. Від її будинку до вулиці Пурпурової було хвилин десять, не більше. Вона зачудувалася, що десятки разів зупинялася перед тим світлофором, та лишень один раз бачила те невгамовне світло із людськими голосами всередині.

– Я тільки не розумію одного, – тихо промовила Діана. – Це сталося тільки з вами і… – вона замовчала власну історію. – Іще з кимось?

– Іще з кимось, – спокійно відповіла Ніка. – З тобою і твоїм татом.

– Що? – збентежилася Діана. Вона чітко пам’ятала, що нікому не розповідала про це. Чи розповідала?

– Можливо, тоді ти була у шоковому стані… І не пам’ятаєш… Проте ти говорила мені, що перед тим, як помер тато ви були на вулиці Пурпуровій… І що ти бачила, як червоне світло розтікалося у просторі. А ще твої очі… Вони недаремно боліли сьогодні, так? Це все і є підтвердженням того, що наше місто не таке вже й спокійне?

– Я не думаю, що зараз варто говорити про це, – проторохкотіла Діана. – По-моєму зараз найголовніше відшукати Сергія, чи не так? Хоча я не впевнена, що все, що нам здається, правда.

Ніка більше нічого не сказала. Вона втупилася у вікно й пильно вглядалася у перехожих. Зважаючи на сльотаву погоду, їх було не так багато. Діана мовчала, намагаючись зосередитися на дорозі. І от машина завернула на вулицю пурпурову. За якимсь дивним збігом обставин їхній «Форд» стояв першим перед тим самим світлофором на вулиці Пурпуровій. Позаду не було жодної автівки. На світлофорі загорілося червоне світло.

Діана не спускала з нього очей.

І раптом те світло стало поширюватися. Виходити зі свого гнізда, як червоний нечестивець, сповнений заболочених думок. Діана перевела погляд на Ніку, пересвідчитися, чи бачить вона щось подібне. Ніка нерухомо сиділа в кріслі, наче туди її прибили гвіздками. Вона теж бачила.

Світло стало зростати й бавитися формами. Діана загадалася, що от-от бачить, як світло скупчується й утворює собою якийсь образ. Вже пізніше, коли вона пригадуватиме події того дня, Діана буде впевнена, що це був образ малої дитини, що згорнулася калачиком й сумирно спить, гойдаючись на червоних хмарах. Діані здалося, що перед нею плинуть кадри з дуже знайомого фільму. І коли дитина із червоного світла почала розплющувати оченята й повертати лице прямо до Діани, вона упізнала у ній себе.

Усе всередині неї здригнулося. Склалося враження, що вона перебуває десь не в цьому житті. Далеко від реальності і навіть більше, це навіть не було схоже на якусь іншу реальність. Швидше на провалля. Чи, може, на повне безглуздя? Діана пригадала, як Ніка говорила про якусь кнопку… Тоді, коли їй зненацька заболіли очі на кухні, Ніка сказала, що то було схоже на те, як наче хтось натискає зловісну кнопку й ти провалюєшся в інший стан. Щось схоже відбувалося зараз.

Далі червоне світло почало розсіюватися й набувати нових форм, як наче відчуло, що той, хто спостерігає за ним, все зрозумів. Тепер чітко можна було розгледіти образ старої покрученої жінки із обличчям, покритим виразками. Її розвихрене убоге волосся стирчало сторчма, а замість очей виднілися дві глибокі багряні ями.

На мить Діані здалося, що вона зовсім втрачає розум…

І раптом, сидячи у машині із замкненими віконцями, вона відчула тисячу голосів, якими говорила стара.

Її рот в’яло відкривався й випускав назовні безодню.

Ті голоси були мінливі. Свистячі, хрипкі, оглушливі, розкотисті, лунасті, страхітливі, юні, кволі, тремтливі, істеричні…

І мова. Вона ЧУЛА ЗОВСІМ ДИВНІ НЕЗРОЗУМІЛІ слова.

Діана вихопила щось таке як «Гепіло, гепіло, гепіло».

Вона хотіла зрозуміти, що то означає, та не змогла. Невдовзі голоси перетворилися на свист, потім на скрегіт, а потім на шипіння. А потім пурпурове світло поділилося на силуети людей… І Діана побачила Сергія, він усміхався якоюсь зловісною усмішкою й закликав Діану за собою, манячи правицею. А потім Сергій розсіявся, і замість нього з’явився чітко окреслений образ батька, і їй здалося, що вона зовсім втрачає розум… На відміну від Сергія тато не усміхався. Він тримав у руках горнятка від сервізу, який вони тоді хотіли подарувати мамі на день народження. Горнятка були замурзані та наче заляпані якоюсь рідиною червоного кольору. Краї були відбиті й наче пожовані.

«Цього не може бути» – тихо примовляла вона. – «Цього не може бути».

І раптом червоне світло знову почало змінюватися й одночасно почало рухатися. І Діана розгледіла в ньому якогось несусвітнього песиголовця із довжелезними клешнями до землі. Діана сіпнулася. Вона відчула різкий сморід. Несло затхлими помиями. Як наче раптом усе повітря прогнило, і стало зовсім нічим дихати. Першою закашляла Ніка. (Діана загадалася, що увесь цей час наче не помічала її). Вона – розчервоніла й бліда водночас – відчинила дверцята автівки й вискочила назовні.

Й той червоний покруч полинув прямо на неї. Він вхопив її своїми трухлявими клешнями й затиснув у коліщата. Ніка висолопила язика, який наче обм’як і бовтався сам по собі. Було видно, що їй більше немає чим дихати…

Діана рвонула з місця. Вона більше не могла залишатися в машині. Та спотання біль… Той уїдливий гострий біль ув очах. Вона пам’ятає, як зігнулася від тих чуттів і пронизливо закричала. А далі – якесь темне урвище. І те гострозубе слово: «Гепіло, гепіло, гепіло».

Діана прокинулася від сильного головного болю і ледве зрозуміла, де знаходиться, аж поки не розгледіла власну кімнату. Вона лежала у своєму ліжку, вкрита теплою ковдрою, і, певно, міцно й довго спала.

Проте звідки цей страшенний головний біль? І очі наче засмічені голками. Наче знову щось таке сталося, від чого моторошно і якось безвихідно.

Діана підсунула вище подушку й оперлася на лікті. Хотіла упіймати якусь важливу думку, та вона вислизала й не давала себе упіймати. І раптом, як обухом по голові, Ніка. Вона бачила, як той клятий песиголовець вхопив Ніку!

Вона підвелася на рівні й вирушила на пошуки телефону. Як виявилося, він сумирно лежав на журнальному столику. Набрала… Зв'язок відсутній. Набрала ще раз… Відсутній…

Думка закипала: «І де ж вона?»

Раптом дзвінок у двері. Діана, вхопившись за голову, пішла відчиняти.

Подив, майже шок, сум’яття… На порозі стояв Сергій.

– Ти жива? – вигукнув він. – Слава Богу, що ти жива…

– Сергій? – здивувалася Діана. – Звідки ти тут?

– Я просто думав, що вона занапастила тебе, – торохкотів чоловік.

– Хто вона? – не могла второпати Діана.

– Ніка… Хто ж іще… Ніка… Вона зайнялася і магією, і знаєш, вона дійсно щось може… Вона небезпечна…

– Магією? – ніяк не могла второпати Діана. – До чого тут магія? Я на власні очі бачила, як її душила та почвара у червоному світлі… І ти, вона говорила, що ти пішов… І ще вона називала те плутане слово, – Діана напружила пам'ять, – Гепіло… Так, саме Гепіло…

Сергій усміхнувся.

– Ти так нічого і не зрозуміла? Я пішов від неї, тому що давно хотів це зробити… Тому що давно тебе люблю…

– Цього не може бути… Цього не може бути, – повторювала вона. – Тобі краще піти, – і Діана з розмаху зачинила двері.

На її очі наверталися сльози, а думки просто розсіювалися, як те червоне світло при дорозі.

Вона покрокувала на кухню попити чаю. І те, що вона побачила на столі, приголомшило. На чистій білій скатертині стояли горнятка від того сервізу, що вона подарувала мамі. Горнятка були вкрай зіпсовані, побиті, замурзані й забрьохані. Всередині них плавала якась багряна рідина, що смерділа помиями.

«Гепіло… Гепіло… Гепіло», – повторював її внутрішній голос. І раптом вона збагнула, що в цьому слові просто переставлені букви.

«Епілог… Епілог… Епілог…»

Діана визирнула у вікно й вжахнулася. Вулиця мала червоний відтінок…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>