Дзеркало

Дзеркало

Понеділок, 3 грудня 2018 г.
Проглядів: 98
Підписатися на комментарі по RSS

– Як вони тебе назвали? – її голос здається знебарвленим, як і її обличчя.

– Хіба не знаєш?

– Знаю. Хотіла почути з твоїх уст.

Зітхаю.

– Ліза. Моє ім’я Ліза.

Вона глипає на мене спідлоба:

– Я теж хотіла, щоб мене звали Ліза.

Уважно розглядаю її обличчя. Моє віддзеркалення, досконала копія. Ця дівчина не просто схожа на мене. Це ніби я, тільки в іншому тілі. Моє волосся, мої очі, мої губи. Моя звичка скептично вигибати кутик рота.

– А як назвали тебе?

– Ніяк, – вона стенає плечима й затуляє вуха долонями. – Така жахлива тиша! В цьому озері нема навіть риби.

Ми завмираємо, потопаючи поглядами в очах одна одної. Глибокі, неземні зелені очі, довкола колами лежить синювата тінь. Щось гостре. Щось холодне і зле. Вона хвора? Чому я постійно думаю про неї, як про іншу людину? Адже я просто бачу себе в дзеркалі.

Образ дівчини раптом береться дрібненькими брижами, що їх жене прохолодний вітер по гладкій поверхні озера. Мене охоплює млосна печаль, і туга, щось до нудоти скажене й сильне, проте я не можу вичавити із себе жодного звуку.

Тієї миті я прокинулася.

Певно, ви зустрічали таких, як я. Людей, що відчувають те, про що ви думаєте чи чого боїтеся. Тих, що бачать привидів і можуть із ними спілкуватися. Тих, що вміють знімати головний чи зубний біль дотиком руки. Ви можете не вірити у нас, намагатися не помічати, але ми існуємо незалежно від чиєїсь віри. Я – одна з таких проклятих. Я – радіо мерців без спочинку, подруга божевільних, що бачать бісів, приватний сищик для безтілесних істот. Двадцять років, від самого дитинства, вони линуть до мене, і я ніде не можу сховатися. Тож, таким, як я, рідко сняться прості сни. Прохолодний вітер, що розмаював волосся та ніжно торкався щік, вогкий глинистий берег, запах мулу та гнилого очерету. І вона. Загадкова і до болю знайома. Із моїм обличчям. Я здригнулася, тільки-но знову згадала про неї.

Я вдягнулася, хлебнула кави і вислизнула з дому. Попереду – купа справ.

 

… – Тут холодно. Вогко, – я охоплюю себе руками, намагаючись зігрітися. – Як ти тут живеш?

– Коли весь час серед води, сама незчуєшся, як станеш вологою і холодною. Липкою, – я бачу, як у її очах відбиваються мінливі вогники зірок, коли вона дивиться на яскраво прикрашене літнє небо.

– Чому ти тут?

На мить мені здається, що її зелені очі стають білувато-сірими, затягненими більмами.

– Хтось же має померти, щоб ти була такою. Я тут через тебе.

– Через мене?

Її шкіра здається зеленувато-жовтою у нерухомому світлі місяця.

Горлом просувається гнила вода, заповнює собою шлунок, вуха, ніздрі, легені. Я намагаюся закричати і, здається, це мені вдається. Бо за секунду чиїсь руки міцно стискають мої плечі і трясуть із такою силою, що я ледь не вигукую від болю.

– Лізо!!! Лізко!

Наді мною застигло перелякане обличчя матері. Я лежала посеред коридору в квартирі батьків. Що я тут, в біса, роблю?..

– Як ти?! – перелякано спитала мама. – Викликаємо швидку?

Я поворушилася. Імла з голови зникла, я підвелася.

– Ні… це просто… Слухай, мені знову наснилася якась дівчина. Вона була схожа на мене, як близнючка.

Я кинула погляд на мати. Її очі оскляніли від жаху, зморшки довкола її очей стали помітнішими.

– Ох, ці твої сни! Давай я запишу тебе до лікаря, – її рухи стали неприродно метушливими, вона пішла до моєї колишньої кімнати. Я рушила за нею, відчуваючи метеликів тривоги у своєму животі. Ніколи не бачила її такою!

– Ну, от, чудово, зараз набе…

– Мамо, що то за дівчина?

– Сон, Лізо, просто сон! – вигукнула вона і її нажаханий погляд ковзнув по моїй світлині у шкільній формі на бюрку. – Мені не дуже подобається те, чим ти займаєшся, і ти про це знаєш…

– Я сама не в захваті.

– Я хвилююся за тебе, – раптом м’яко промовила вона. – Воно не до добра. Ти вже почала втрачати тяму ні з того, ні з сього! Я запишу тебе до…

Я не впізнавала її в ту мить. Її обличчя стало блідим, руки ледь відчутно тремтіли, а ця промова була такою плутаною і штучною, що по спині сипнуло морозом. Вона намагалася мене обдурити.

– Вона – моя сестра?

– Хто?!

– Сестра?! Близнючка?

Мама зірвалася з місця і незграбно махнула рукою, не дивлячись на мене.

– Вигадки!

Мене майже вдарило в обличчя хвилею її неконтрольованого, шаленого страху.

– Де вона? Що з нею трапилося?!

Мама поспіхом пішла в коридор. Я відчула, як нестерпно пече у куточках очей.

– Що сталося? Де вона? Чому я ніколи про неї не знала?!

– Лізо, я поспішаю… Ти хотіла забрати щось зі своїх речей? Будь ласка, але мені треба йти.

Я пірнула між нею і дверима і схопила її за руку.

– Ти не сховаєшся від мене. Краще розкажи мені ти, бо коли я дізнаюся за своїми каналами, ми точно посваримося.

Вона раптом обійняла мене і притиснула до себе так міцно, що я знову мимоволі згадала глибоке, майже зітліле у схроні пам’яті дитинство. Перше коло на велосипеді. Перший раз пошкрябала коліно. Мама розпачливо похитала головою.

Коли мама зважилася все мені розповісти, я вже почасти знала, що вона скаже. Я була не сама від початку. Я ніколи не була одна у цьому світі.

Мама все життя скажено боялася, коли я вирушала у чергові гірські мандри, ховала від мене паспорт, альпіністське спорядження, улюблені кросівки і не давала грошей на дорогу. Та все ж я перемагала, бо вважала, що вона просто не любить активний туризм. Однак, її розповідь почалася саме зі слів: «Востаннє я була у горах двадцять років тому».

Мені казали, що батьки познайомилися в університеті, але насправді сталося це у спелеологічному клубі. Мама, за освітою геолог, цікавилася озерами карстового походження, а тато просто любив Карпати. Вони безліч разів бували там: і я вдиралася на ті самі скелі, пила із тих самих джерел і слухала той самий вітер, що колись рвав край їхнього намету. Коли мама завагітніла, лікар відправив її до карпатського санаторію, дихати гірським повітрям.

– Я дізналася, що зовсім поруч є озеро, – прошепотіла мама. – І захотіла на нього подивитися. Місцина була дуже рівна, дістатися туди було дуже просто. Я думала, що знаю Карпати як свої п’ять пальців. Я думала, що Карпати – найбезпечніші гори в світі.

– Чорт! Стандартна помилка, – у моїх очах знову запекло.

– Я не пам’ятаю, як відбилася від групи. Це було… наче інший вимір, розумієш? Я і ліс. І нічого більше. Я йшла, поки остаточно не втомилася, і надвечір знайшла якусь хатину. Мені здалося, що це околиця села. Там була така приязна бабця, нагодувала і вклала спати. А вночі раптом почалися передчасні пологи.

Мене наче пришпилило до стільця, стало важко дихати.

– І тоді народилися ви. Ти. І вона. Вас було двоє, Лізо.

Вона обійняла мене за шию однією рукою, як у дитинстві, і від нової згадки про минуле я не могла більше стримувати гострий неприємний клубок глибоко у горлі, що намагався вичавити із мене сльози.

– У мене є сестра?

Мама відпустила мене.

– Ні. Вона народилася мертвою. Я навіть тримала її у руках. Але не знаю, куди вона поділася після того, як та бабця прийняла пологи. Я забрала тебе і поїхала.

Я підскочила з місця.

– Але… Це якась маячня! Невже ти не шукала свою дитину, нехай і мертву?! Ти не хотіла побачити її, поховати як слід?! Як ти могла все кинути?!

Вона скрушно похитала головою.

– В тім-то й річ. Коли отямилася, поруч була тільки ти. Я… розумієш, я була шокована, я не пам’ятаю, як мене знайшли. Міліція перевернула все навкруги, але не виявили нічого, геть нічого. Цей будинок в хащах був нежилий багато років!

Я обурено видихнула.

– Як ти…

– Я сама довгий час не могла цього усвідомити, Лізо. Може, лікарі помилилися і другої дитини взагалі не було.

– Ти так хотіла повірити в це, що викреслила її зі свого життя? Все? Моєї сестри більше нема.

– Лізо!

Я різко видихнула і рушила у коридор.

– Що ти збираєшся робити?

Я відчинила двері і обернулася до неї.

– Виправляти помилки.

 

… Село Шешори було тихе зелене місце там, де гори вже не схожі на пагорби. Але у Карпатах висоту відчуваєш одразу. Вона – у всьому. У хмаринках, що застигають на круглій вершині, чіпляючись за хвою. У сяянні сонця на сріблястому даху старезної гуцульської каплички. У тиші, що лежить між двох гір на розпеченій звивистій автотрасі. У двох орлах, що ловлять струмені повітря та колами плавають серед сонячних променів. Тут усе бринить висотою. І твоя енергетика вибухає, сповнюється тремтливих вібрацій, наче той струмок, що біг всередині тебе у задушливому місті, раптом перетворюється на Ніагарський водоспад.

Я не знала, з чого почати. Знайти озеро, біля якого заблукала мама? Опитати місцевих мешканців, чи не бачили вони старої із хащів? Та чи існує досі та хатинка? Минуло двадцять років. Чи, може, карпатська магія так задурила мамі голову, що вона сприйняла сни після важких пологів за правду. Почну, певно, із старого санаторія. На кілька днів моїх заощаджень зі стипендії має вистачити, а більшого і не треба. Я підійшла до входу.

З вікна мого номеру було видно невелику долину, що вже за кілька кілометрів закінчувалася черговим гірським пасмом. По рівнині були розкидані буруваті копиці сіну, схожі на міхові шапки. Я відчинила раму і мене захопив вітер, такий чистий, такий щирий, як ніде. Це був казковий, пахучий вітер, що ніс на незримих крилах тишу й тужливі крики хижих птахів у височині. Якщо десь і було джерело моєї сили, то саме тут і було її джерело. Я була вдома. Я – родом звідси.

Проспавши три години, я вирушила на розвідку. Крок за кроком обходила поверхи, тримаючи в руках мамин шалик, як пошуковий собака, що взяв слід. Піднялася на третій поверх. Вітер вривався крізь прочинене вікно, проте він мав геть не той аромат. Я ніби опинилася у квартирі батьків. Глибоко вдихнула й торкнулася білих мармурових перил. Тієї миті я відчула як мій живіт став важким, наче мішок із водою, а спина потягнула, ніби м’язи напружилися не так, як звикли напружуватися, підтримуючи хребет при ході. Я різко розплющила очі із цілковитою впевненістю в тому, що тут, на цьому балконі, уже бувала. Ще до свого народження.

До моєї свідомості линули картинки – мама сміється, їй заносять до номера валізу. Розмовляє із якоюсь жінкою. Мова йде про ліс. Дерева, дерева. Зблискує зелена вода.

Я ледь не наштовхнулася на покоївку, що несла чисту білизну. Мамина енергетика тонкою смужечкою вела мене за межі бази відпочинку. Я йшла так швидко, що навіть не помітила, як опинилася за кілька кілометрів на південний схід від села.

Витоптана стежечка йшла вгору. Будиночки зникли. Сонце з останніх сил визирало з-за гір, ніби не хотіло залишати мене на самоті у чорній смерековій гущавині. Раптом я зупинилася. Мамин слід обірвався. Отже, я була поруч із тим місцем, де вона зникла.

Тільки випавши з трансу, я страшенно перелякалася. Я стояла сама посеред мертвої тиші, й вгорі раптом пролунав дивний протяжливий звук. Вовк. Вовчий плач.

Я позадкувала з доріжки, але щось невпинно штовхало мене вперед. Я пройшла кілька метрів і зупинилася. Хатинка вигулькнула несподівано, я ледь встигла сховатися за деревом, перш ніж бабця, яка вийшла надвір, втягнула носом повітря й зупинилася. Її одежа була однобарвна, без звичного для гуцулів гаптування, сіра спідниця і сіра проста сорочка, зав’язана на грудях шнуром із двома червоними китицями. Геть сиве волосся ховала чорна хустка, розшита червоними квітами.

Я заклякла на місці.

Жінка зробила дивний рух рукою, наче знімала із себе незримий серпанок. Моє серце мало не роз’юшилося об грудну клітину і гупало так гучно, що було чути аж у Трансільванії.

Один маленький крок, два, три. Я вже майже відчувала її руку на своєму плечі. Запізно тікати. Страх стискав горло холодними пальцями. Я з останніх сил намагалася згадати стару примовку, що допомагала заховати людину від чужих очей. Стало так темно, що десь вгорі, серед чорних смерек, змеркло сутінкове синє небо.

– Ти хто є така?

Я повільно повернула до неї голову.

– Заблукала?

Я випросталася й кивнула.

– Та ні. Не блукала ти. Шукала мні.

Мабуть, у мене було замало хисту й досвіду, бо вона миттєво роздерла мої енергетичні захисні мури й пірнула у неприкриту свідомість. Я буквально відчувала, як вона неквапом копирсається у моїй голові.

– Чого сі обирнула?

У роті зовсім висохло, я на силу змогла вимовити одне-єдине слово:

– Мама.

Бабця примружила одне око, і без того маленьке, що воно зникло у зморшках її круглого обличчя, схожого на печену картоплю.

– Вповіла тобі?

– Так. Я все знаю, – я спробувала відступити від неї на крок, але не змогла зрушити з місця. – Я народилася тут. І у мене була сестра, що народилася мертвою.

Бабця раптом усміхнулася й похитала головою.

– Е ні, рідненька. Не знаєш ти. Мертвою, як сі народила, була ти.

 

… – Як вона?

Я здригнулася, ніби мене несподівано вкололи. Її голос зараз, у приміщені, був схожий на тріскіт гілок у багатті.

– Вона намагається про це не згадувати. Я дізналася випадково.

– Бачила ‘ї?

Я сторожко глипнула на бабцю і кивнула.

– Постійно бачу, як засинаю.

– І що каже?

У роті було жахливо сухо, я поглянула на кружку із гарячим напоєм, що підсунула мені господиня.

– Що вона померла через мене. Через те, якою я стала.

– Ох, дитино… То як вже сі вчипила – не відпустить. Тре’ відознати, що хоче, бо инчи сі не уговтає, – бабця сіла на стільчик і похитала головою. – Я тоді заслабла була тєжко. Думала, не встану вже. Аж тут вчула – хтось ходить неподалік. Леда йде. Сі діждала, заків аж до дверей підійшла, постукала. Відтворила і бачу – груба вона! Живіт ось-ось трісне. Пустила ‘ї до хати, – бабця розчаровано махнула рукою. – А вночі вчула – стогне. От бісова дівка. Кажу ‘ї: «Молися! Молися, не скугни!». Тоді ви сі вродили. Ти – мертва, синя, а друге дитятко – живе, закугекіло. А мати ваша, як на подушку впала, так і лежала, не сі рушила.

Я відчула, як щоки спалахнули пекучим вогнем, а у кутках очей почали збиратися сльози.

– Я померти мала. А мені дар не було кому віддати. От і гадала: най дитинчьи їго візьме, як ‘ї мати сюди аж занесло.

Вона замовкла, зчепивши руки у замок, і важко зітхнула.

– І як… як він опинився у мене?

Бабця кинула на мене гострий погляд.

– Гріх я скоїла! Не покутую, не відмолюся тепер! Понесла я вас на озеро лихе впівночи. А пропасниця клята мене трісла, леда ноги не вломила. Увійшла у воду, сіла на корч, читаю відмовку. Темнів, зірок нема, глухо так. Потім бачу – знизу наче як вогники сі позбрали, пливуть до мні, сі світять. Чую – дихати не можу, пече, ріже всередині. Взяла вас, опустила на воду, ніжки змочила. Одне живе – дар візьме, инче мертве – стригойкам на відкуп. Шопочу, шопочу, очі зажмурічи. І застудино навкола. Розплющила очі – стоять.

Бабця затнулася, ще раз глипнувши на мене своїми очима-щілинками. У мене перехопило подих. Свічка на столі почала вкривати стелю кіптявою.

– Обставали мні. Волосі сплутане, сі світить. А лиця прозорі, неживі, зелені. Кричьити не можна, бо зацілюють до смерті. Сама гадала – пропаду. Але ні, достояла, дочитала, вітримала їхні співанки. Хотіла вже на беріг віти, аж тут ми руку вивертом скрутило, і я... я…

– …впустила у воду живу дитину.

Мене налякав власний голос. Такої мертвої, знебарвленої інтонації у мене ніколи не було. Я відчула, що серце падає десь у прірву, що несподівано з’явилася всередині мене, і більше ніколи не заповниться. Як я можу жити тепер, знаючи про таке? Як я можу жити із пусткою в грудях, відчуваючи кожен день, кожну годину й секунду, що там, на тому самому місці, мав би бути тоненький зв'язок із рідною душею? Як вона сміла відібрати її у мене?! На біса вона лишила мене жити в цьому огидному світі, із тисячею і одним привидом, що тільки й полюють на мене через мій дар?!

– Божусі тобі, я шукала ‘ї! Я ті поклала на беріг і ніч пливала у тому багні! А досвіта чую –кугекаїш! Ти кугекаїш і сі ворушиш! Ти жива!

Я встала з-за столу. Певно, мій вигляд її таки налякав, бо я раптом відчула, як добре налаштований непробивний захист від мого втручання у її голову слабшає. Я нахилилася над нею, пильно вдивляючись в обличчя.

– Я тобі цього ніколи не пробачу, зрозуміла? Ти вбила мою сестру, ти спаскудила моє життя. Ментам я тебе здати не можу, але зроблю, що тебе корчі візьмуть так, що смерті шукатимеш!

Вона зірвалася з місця, наче хотіла мене обійняти, я крізь сльози помітила, як тремтять простягнуті вперед руки, але торкнутися мене не наважилася. Я з огидою примружила очі, вибігла з хати, не розбираючи дороги, і пірнула у ніч.

 

… Я не лягала спати. Якщо вона прийде до мене уві сні, я знову можу не дізнатися, що їй треба. Мені потрібно побачити видіння.

У номері виявився невеликий бар із самотньою шоколадкою і маленькою пляшкою дешевого коньяку. Чудова компанія.

Я ніколи не п’ю. Якщо ви можете уявити цілу армію мерців, які шепочуть, кличуть, ледь не хапають за обличчя, а ти не в змозі відігнати їх геть, ви зрозумієте, чому алкоголь для мене – заборонена тема. Але зараз мені було байдуже і я навіть раділа, що побачу щось іще, окрім охайно вибілених та оброблених пластиком стін і вікон моєї кімнати.

Півгранчака. Шматок шоколаду. Ще півгранчака. Портьєри колишуться. У прохолодному гірському повітрі з’являється щось нове – легенький шепіт, шкварчання, дзенькіт. Темрява з вікна вповзає всередину і заповнює всю кімнату. Світло маленького нічника згасає. Ще трохи. Ось і вони.

Наче на прийом до лікаря. Стоять півколом, сумні. Такі прозорі, що крізь них видно стелю й стіни. Як для бази відпочинку, їх тут забагато. Мабуть, недобре місце, або ж кладовище було десь поруч.

– Чого треба, га?

Попереду, ближче за інших, стояв старий. Фантом коливався й вирізнявся нечітко, певно, помер давно, і тепер поневірявся нашим світом, законсервований у ефірі.

По одному тут ніхто не говорить, я вже звикла. Якщо привиди й хочуть тобі щось сказати, то обов’язково верещатимуть у вуха всі разом. От і зараз, я чула тільки уривки їхнього шепоту: «Прости, дочко. Поверни її мені. Моя! Моя! Розкажи йому… Ти можеш? А ми були такі щасливі… щасливі… і помер… А я тут. Дочко, донечко. Пробач».

– Замовкніть!!!

Я через силу вилізла з-за столу та, хитаючись, вольовим зусиллям доповзла до ліжка. Ненавиджу їх. Ненавиджу їхні огидні голоси. Я затулила вуха руками й занурилася обличчям у подушки, відчуваючи, що моя голова продовжує уявну подорож кімнатою і крутиться, наче у вальсі.

«Я не хотів помирати… але колода впала. А вона ніколи не дізнається… Знайди його… Я хочу твою корону».

Цей зловісний шепіт, схожий на здавлене сичання, змусив мене миттєво підскочити на ліжку. Привиди вже не дивилися на мене, тепер вони тулилися попід стінами, купчилися білуватою мерехтливою масою, змішувалися у невеликі хмаринки, й раптом зникли. Проте біля мене, як і досі, лишався хтось незримий.

– Корону? Ти хочеш корону? – повторила я. – Так бери, я віддаю!

Горло здавив напад ридання. Раптом на іншому кінці полонини пролунав знайомий звук. Вовк. Вовчий плач.

Відчуття зникло, я впала назад на подушки.

 

… Вона відкрила двері швидше, ніж я встигла постукати. Мовчить. Дивиться вороже. Ще б пак.

Ми у цілковитій тиші сиділи біля столу і я знову зачаровано спостерігала, як у мій кухоль ллється гарячий настій.

– Пий, не лупай очима. Не труїтиму. Воно від похмілів.

Мені здалося, що кожна думка, що ворушиться у моїй голові, завдає фізичного болю. Я одним духом випила запашний чай.

– Вона приходила.

Бабця зойкнула й перехрестилася.

– Вчора я випила півпляшки коньяку. Налетіли духи. І тоді я чула її голос. Вона сказала, що хоче мою корону. Що це?

Відьма похитала головою, примружившись, і провела пальцями у повітрі трохи вище моєї голови.

– Хіба не бачиш, як вна сяє? Фільотова. Така файна.

Фіолетова? Сяє? Я підняла очі нагору, від чого моя голова ледь не розвалилася на кавалки. Нічого я не бачу. Чого вони, в дідька, від мене хочуть?!

– Ти погано дозирала їго, дитино. Навіть не сі вівчила видіти те, що маєш.

Я зітхнула. Бабця бачила мою ауру. Те, про що я мріяла, але так і не змогла навчитися. У людини з екстрасенсорними здібностями у аурі переважають фіолетові, сині та бузкові відтінки. Мабуть, я і справді погано турбувалася про свій дар, мало вдосконалювалася… Аж от тепер це не мало жодного значення. Бо моя мертва сестра, яка врятувала мені життя, тепер хотіла забрати його собі. І я не можу їй відмовити.

– Тепер зрозуміло, – я націдила собі чергову порцію чаю, від якого і справді поліпшало. – Але на біса привиду мій дар?! Вони знають все краще за будь-якого екстрасенса.

Відьма раптом засміялася.

– Привид!.. – крекнула вона. – Ви там у свому місті тілько привидів і бачили! Твоя сестра – стригойка-а-а.

– Стригойка?

– Ашош, – очі відьми розплющилися ширше, я помітила їхній дивний, майже помаранчевий колір. – Трохи слабша за упирицю, бо сі втопила. І тіла свого не має. Але ж з твойов силов вона сі втілить!

– Розкажи більше, – наказала я.

– Стригойки – лихі духи, якими стають жінки чи дівчьита, що сі втопили у чортовому озері.

– У Лебедині?

– І там. Але инші лихі озера є. Несамовите таки, – вона поправила очіпок. – Упириці виходять із могил і ссуть кров у чесних людей. Чьисом на худобу нападають. Але вони до одного не прив’язуютьсі. І тіло мають людське, хоч і мертве. А от стригойка як одного вже вхопила – то не відчіпитьсі ніколи. Буде у снах мучити, морочку насилати, радощів позбавйить, доки людина сама у петлю не полізе. Чи не втопитьсі.

– Якщо я віддам їй те, чого вона хоче, вона матиме спокій?

Відьма відкрила рот від здивування й знову перехрестилася. Мене почала дратувати її удавана побожність – адже це вона втопила мою сестру та власними руками зробила її кровожерливою п’явкою.

– Хочеш віддати свій дар?!

– Я його не просила! – прошипіла я. – А вона має право почуватися ображеною і вимагати компенсації.

– Коли я передала ті силу, але не вмерла, вона сі розділила. Якщо віддаси дар стригойци, по моїй смерти инша частина потрапить д’ні… І потягне за собов мою душу! У кляте багно!

Вона схопила мене за руку. Я встала з-за столу.

– Тобі не здається це справедливим? Я не просила його!

– Це Божий подарунок!

– Це прокляття!!! Це примари, що з’являються у темному вікні! Це мертві наречені! Це сморід гнилого м’яса зачумлених хворих, що померли чотириста років тому! Це шепіт! Ш-е-епіт у голові, тільки забудеш про захист! Я двадцять років прожила у суцільному жаху. Досить! Якщо моя сестра хоче щось за свою величезну жертву, я маю їй врешті віддячити!

Я висмикнула руку з її шкарубких пальців. Відьма опустилася на підлогу й заплакала.

– Йой, яка ж ти дурна. Яка дурна. Гаразд! Я вповідаю!

 

… Над горами висів місяць. Осяйний, чистий, містичний, у тисячу разів більш вабливий для ока, ніж у місті. Місяць первісний і вічний. Довга бавовняна біла сорочка чіплялася за гострі віти дерев. Спуск тут був дикий, жодної стежки. Місячне світло сріблило мені шлях лише на початку, а зараз, коли сутінки проковтнули Карпати, єдиною надією на вдалу подорож лишалося моє шосте чуття.

Відьма проводила мене у напрямку Лебедина і віддала мені маленький срібний кулон із чи то вовком, чи собакою. «Боронець», – промовила вона. – «Остання надія, як пиридумаєш». Я хотіла заперечити, що не передумаю, але не стала. Я судомно стискала в руках мішечок із речами. Так моторошно мені не бувало ніколи. Тут всюди відчувався дух гір. Він линув за мною, невагомий, безтілесний, але такий рідний і наче… ображений. Так, відчуття того, що я чиню чи не найбільшу зраду свого життя, не покидало мене від першого кроку вбік недоброго озера. Гори, що подарували мені життя і цей дар, сердилися. І я не була певна, що вони не спробують помститися.

Я спускалася все нижче й нижче по крутому схилу, намацуючи у темряві шорсткі стовбури. Мої ноги ковзалися, кілька разів, втративши рівновагу, ледь не покотилася у прірву. Зупинилася біля невеликого струмочка, де зазвичай п’ють воду туристи, стала на коліна й торкнулася устами холодної дзвінкої цівочки, що виринала мені назустріч із глибин віковічних карпатських гір. Головне – встигнути до півночі.

Тиша змушувала серце стискатися і вибухати несамовитим калатанням. Зник навіть вітер, мовчали тварини і комахи, раптом шкірою пробіг мороз. Тріснула гілочка. Я завмерла, не наважуючись обернутися. На мить здалося, з мого рота йде пара, і це посеред липневої ночі. Позаду в темряві щось сяйнуло. На мене дивилися очі – дві зловісні білуваті цятки, що висіли на відстані півтора метри від землі. Я кинулася навтьоки, і ледь не булькнула з розбігу у замулену зелену воду. Кілька секунд я ще напружено дослуховувалася до тиші, що наздогнала мене, але потім, заспокоївшись, пішла крайкою вздовж берега, вишукуючи доступ до води.

За порадою відьми, я сплела вінок з латаття заздалегідь. Сіла на берег, розчісуючи пальцями довге волосся. Дивно, але я вже майже не боялася – в ту мить стало млосно й байдуже, і навіть таємнича сива імла, що струменіла по чорній поверхні озера, мене не турбувала. Я механічно розстелила на глинястій землі червону хустинку, поклала на голову вінок і, витягнувши ноги, всілася, трохи зсутулившись. «Слухай си. Ти ‘ї вчуєш». Тиша. І майже чутне шелестіння холодного сизого серпанку на нерухомій, неживій воді.

За хвилину мовчазної медитації я підвелася, усі мої м’язи напружилися. Руки тремтіли, але я ступила у крижане озеро, занурившись майже по пояс. Неймовірно смерділо гниллю і затхлою, стоячою водою, що темним лікером поглинула моє тіло. Блідий місяць затягло важкими хмарами.

Я прошепотіла першу фразу із закляття, що розповіла мені відьма. Другу, третю.

– Вийди і забери, вийди і забери, вийди і забери. Дарую тобі…

Я відкрила очі від ледь відчутного вітерцю, що овіяв моє обличчя, і мало не впала у смердючу воду.

Вона стояла просто навпроти мене і сяяла зеленкуватим фосфоричним світлом, нежива, але й не мертва. Істота, що застрягла посеред двох світів завдяки тому, що подарувала мені життя. Її – мої – зелені очі фокусували увагу незгірш за магнетичний маятник гіпнотизера. Жоден привид із тих, що я бачила протягом свого життя, не міг із нею порівнятися – такою моторошною і прекрасною вона явилася мені. Сестра підійшла до мене на відстань простягнутої руки і я мимоволі позадкувала вбік берега. Бо за її спиною почало повставати дещо приголомшливе.

Я вискочила на берег, спостерігаючи, як по всій поверхні озера здіймаються зеленкувато-білі тіні. Ціле військо неясних примар із мертвотним блідим світлом і напівзотлілою шкірою обличчя рушило у моєму напрямку, нечутно промовляючи щось самими чорними губами. Сестра стала поруч зі мною і поклала невагомі руки на мої плечі. Нарешті я бачила її на власні очі. Це не був сон. Це була вона, та, що могла стати моєю половинкою у цьому світі, найліпшою подругою, найріднішою людиною. Але віддала життя за мене і мій дурний дар. Я важко ковтнула, відганяючи з очей сльози.

– Я віддаю його тобі. Зрікаюся.

Обличчя стригойки раптом набуло дивного виразу неймовірної втіхи та цілком матеріальної форми. Її цупкі пальці пірнули за комір моєї сорочки й обпалили шкіру морозом. Її тіло й досі лишалося прозорим, проте руки вже могли торкнутися мене, тож вона несподівано потягнула мене до себе, ніби намагаючись обійняти.

– Віддаю його тобі. Зрікаюся.

Я впала у дивний напівсонний стан. Її обійми виявилися настільки міцними, що, коли мої коліна підкосилися, я лишилася висіти у повітрі, та просто відчувала, як моєю шиєю просувається вітерець її прохолодного дихання. Нестерпно тягнуло духом болота. Мені чомусь пригадався момент зі сну, коли сестра сказала, що у Лебедині не живе риба. Озеро мертвих. Без дна і жодної живої істоти. Щось гостре тієї миті проштрикнуло мою шию. Я скрикнула, але, зібравши останню волю до купи, прошепотіла:

– Віддаю його тобі. Зрі…

І раптом заклякла.

Я могла рятувати загублені душі. Могла полегшувати страждання. Лікувати. Я могла врятувати рідних. Мої руки гоїли рани живих і відпускали на волю мертвих.

На очах з’явилися сльози. Бабця мала рацію. Мій дар – то моя душа. Вони одне ціле. І ніщо в цьому світі – ні жертва сестри, ні злочин старої відьми, не могли виправдати того, що я ледь не зробила. Я зрадити себе. Хотіла позбутися свого хреста, що робив мене виключенням з правил, зробив такою самотньою, не розуміючи, що без нього, насправді, я жити не зможу. Мій дар – це я. Це не просто доля. Це дещо, чого не можна зрікатися, бо життя потім здасться гіршим за усі пекельні муки.

– Пусти!!!

Стригойка видала дивний звук, схожий на сичання, та впилася у мене із потроєною жагою. Енергія, та і сам мій дар, здавалося, лився у її роззявлену пащеку разом із кров’ю. Ще мить, і я втрачу свідомість. З останніх сил я торкнулася срібного вовка на шиї.

Тієї секунди сталося щось незбагненне. З лісу на берег вистрибнув величезний вовк. Учетверо більший, ніж усі ті, яких я коли-небудь бачила, і учетверо страшніший. Його очі горіли диким, несамовитим вогнем, та вирізнялися посеред ночі двома загрозливими злими цятками.

Сяйлива маса стригойок захиталася й перелякано розступилася. Сестра сіпнулася, відпустивши мене, та заричала. Її білосніжні ікла, вимазані червоним, вишкірилися у шалену від люті напівпосмішку. Ледь жива від втрати крові, я бачила вовка немов у непрозорій імлі, за матовим склом. Він ошкірився так само, а потім стрибнув, промайнувши наді мною волохатою тінню. Вони зі стригойкою сплелися у один жахливий клубок і з дивним риком влетіли в прибережний очерет. Ще пару секунд до моїх вух доносилися крики, ричання, стогони, хрускіт гілок, та врешті – химерний оплеск, звук, схожий на той, із яким корок вилітає із пляшки шампанського. На моє обличчя бризнула гаряча рідина. Я відкрила очі та заніміла від жаху. Поруч зі мною лежала відірвана голова із моїм обличчям. Вона була там всього секунду, дивилася на мене останнім поглядом, прямим та лютим, аж потім спалахнула та зникла, перетворившись на звичайну купку попелу.

Я відчула на щоках щось мокре та липке і розплющила очі. На тлі неба вирізнялася величезна вовча морда. Він дбайливо вилизував моє обличчя, хекаючи та прицмокуючи, наче звичайний пес. Він злизував сліди крові з щік, шиї. Біль від розірваної рани минав. Вовк відступив і я нарешті зважилася торкнутися пальцями шиї. Анічогісінько. Сліди від зубів стригойки загоїлися із неможливою швидкістю. Я піднесла руки вгору та охопила вовчу шию, намагаючись сісти. Тварина слухняно допомогла мені, трохи схилившись. Я занурила обличчя у жорстку шерсть, що пахла лісом та нещодавнім дощем, та заплакала.

Тієї миті я відчула, як до моїх пальців гарячими цівочками повертається енергія. Моя, тільки моя, рідна сила. Величезна. Незбагненна.

Вовк ще раз поглянув мені глибоко в очі своїм сірим променистим поглядом та повільно пішов у хащу.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>