Дорога в іншу реальність

Дорога в іншу реальність

Понеділок, 3 лютого 2014 г.
Проглядів: 2326
Підписатися на комментарі по RSS

Від Кам’янця-Подільського до гірськолижного містечка «Товтри» було трохи більше десяти кілометрів, отож я вирішив подолати цю відстань власним гвинтовим аеромобілем.

Мій номер розташовувався у трьохповерховому корпусі. За вікном вимальовувався чудовий краєвид: засніжені схили, яскраво освітлений підйомник. Увагу привернув невеличкий котедж. Він не був схожий на господарське приміщення, пункт прокату гірськолижних обладунків чи  корпус для гостей.

- Хто проживає у котеджі? – запитав у покоївки, котра показувала  номер.

- Саксофоністка. За вечерею ви почуєте її чудову гру.

- Одна займає цілий котедж?

- Знаменитість, – пояснила покоївка.

Я не повірив. Невже знаменитість погодиться розважати гостей на гірськолижному курорті? Відчув цікавість, утім розпитувати покоївку не захотів. Відійшов від вікна. Оглянув номер. Усе точнісінько, як на світлинах у рекламному буклеті. Величезне ліжко, стіл з комп’ютером, тумбочка, телевізор. Підлога застелена пухнастим килимом.

До вечері залишалося дві години. Розпакував валізу, адже найближчих два тижні проведу тут. Далі знову читатиму лекції з Вищої Етики в Камянець-Подільському Козацькому Училищі. Сів за комп’ютер. Поруч з монітором розташовувалася радіолампа понад метр висотою. Клавіатура нагадувала прямокутний журнальний столик на різьблених ніжках. Поки комп’ютер завантажувався, мій  погляд знову прикипів до симпатичного котеджу, в якому мешкала саксофоністка. Раптом світло у вікнах згасло. Я втратив цікавість до того, що відбувалося за вікном.  Дивитися в освітлені вікна значно цікавіше, аніж у темні. Тому  зайшов у всеукраїнську соціальну мережу й більше не відволікався.

Я ледь не спізнився на вечерю. Похапцем одягнув пальто й високий циліндр і вийшов з номеру. У залюдненій  залі перемішались аромати жіночих парфумів. Мускусні, фруктові, ванільні, квіткові пахощі п'янили голови. На кожному столикові стояв букет живих троянд й пляшка шампанського.

Сівши за вільний столик, побачив її. Розріз довгої шкіряної спідниці оголював стрункі ноги в чорних панчохах й оксамитові підв’язки такого ж зеленого кольору, як і корсет. На грудях вмостився кулон з помаранчевим діамантом. Його переливи пасували до рудих кучерів, що в’юнкими рептиліями виповзали з-під широкополого капелюха. Верхню частину обличчя прикривала густа вуаль.  Криваво-червоні губи  торкалися саксофону. Несхибні пальчики  натискали кнопки.

Я сидів за столиком, битий лихоманкою, наче температура тіла у мене була за сорок. Прохромлене нотами запальної мелодії, серце напружено стискалося. Бачив, як спіймані у тенета чоловіки, наближалися до сцени, як поточився на рівному місці похилого віку добродій, як зблиснули очі офіціанта, котрий відкоркував пляшку з шампанським. Без сумніву, я відчував запал разом з іншими, утім приховував це. Найпевніше, саме стриманість привернула увагу саксофоністки. Вуаль ховала її очі, проте  відчував, що дивиться жінка на мене.

Навіть коли останній відвідувач вийшов із зали, я не квапився підводитися з-за столу, упивався музикою. Однак тривало  це недовго: жінка відклала інструмент й спустилася з сцени, а завбачливий офіціант уже ніс порожній келих.

Вона представилася:

- Вікторія!

- Роман! Викладач Вищої Етики. – Підвівшись, відрекомендувався і я.

Очікував, що прибере з обличчя вуаль, проте сподівання  виявилися марними. Мені кортіло дізнатися про неї більше. Розумів: жінка, котра носить кулон з помаранчевим діамантом, що коштує дорожче, аніж увесь цей гірськолижний курорт, не спроста грає тут на саксофоні.

Знав – виглядаю не найгірше. Світло-сірі брюки в темну клітинку, червоний светр, начищені черевики, масивний годинник на руці. А в руці – сигара. Що за денді з'явився на гірськолижному курорті? Думаю, що саме це запитання застигло у її крутійських зіницях, схованих за вуаллю.  Може вони поблискували хотінням?  Принаймні  так примрілося мені крізь дим, що  видихав.

Ми випили шампанського. Я захмелів наче від коньяку, віскі чи горілки. Відчував, що без свіжого повітря не повернути ясність розуму, от тільки побоювався видатися неґречним, тому продовжував сидіти за столиком.

- Вікторіє, ви працюєте лише ввечері?

- Так.

Вона злегка нахилилася вперед, щоб я краще розгледів декольте, наче вже побаченого  було мало. Спокушала мене. Її відверті спроби насторожували: зазвичай такі жінки знали собі ціну. І ціна  - висока.

- Може разом покатаємося завтра на лижах? – запропонував я.

- Гаразд. Оберемо найдовшу трасу.

- Можу запропонувати прогулянку за межами будь-яких трас.

- Це небезпечно, - муркнула Вілена.

- Ви не любите небезпеку?

- Навпаки. Проте ви не схожі на чоловіка, який наражатиме жінку на небезпеку.

- Мій батько чимало часу працював у містечку інструктором. Я змалечку добре знаю ці місця.

-Згода!

Вранці ми вирушили на прогулянку. Вікторія так і не зняла захисні окуляри, тому її обличчя я знову не розгледів.

Увечері жінка знову грала. Як і більшість відвідувачів, я не лише прислухався до мелодії, а й заглядав під широкополий капелюх, втім бачив лише величезні криваво-червоні губи.

Вона сама підійшла до мого столика.

- Можна?

Я підвівся. Відсунув стілець, допомагаючи Вікторії сісти.

Вона допивала чорний чай зі смаком ванілі, моя кава залишалася холонути далі. У цей вечір мене заціпило. Розумів, що мушу видатися їй цікавим співрозмовником, непересічним чоловіком й  особистістю, от тільки не вдавалося справити на жінку таке враження.

 - Розкажи мені про дорогу в іншу реальність, - шепнула вона.

Вікторія продовжувала мило посміхатися, наче поцікавилася погодою. За розмови про іншу реальність з інституту Вищої Етики вигнали мого учителя. Я побоювався говорити про це з малознайомою людиною. Навіть якщо вона жінка. Мій піднесений настрій псувався. Приїхав у гірськолижне містечко, щоб відпочити й розслабитися. Однак, слова саксофоністки насторожили мене.

- Не розумію про що йдеться.

- Я на хвилинку, - мовила вона.

- Звичайно.

- Дочекайтеся мене,  - прошепотіла вона спокусливо.

Проте так і не з’явилася. Коли вже збирався йти, побачив під столом кулон з помаранчевим діамантом. Отож, мені випала нагода зайти до Вікторії. Я підняв коштовність й помчав до котеджу. Скільки б не стукав у двері, того вечора  їх так і не відчинили. У мене не було вибору – відклав візит на ранок.

Зібгані враження від знайомства з саксофоністкою підштовхували до роздумів. Скільки б не переконував себе у тому, що зустріч наша виявилася принагідною, повірити у це не міг. Насамперед тому, що Вікторія постійно ховала обличчя й цікавилася дорогою у іншу реальність.

Вранці двері котеджу виявилися прочиненими. Я увійшов. Гукнув:

- Вілено!

Стискаючи кулон, не витягував руку з кишені. Трохи постояв біля дверей. Не зводив очей зі сходів, що вели нагору. Все ще сподівався побачити, як жінка спускатиметься до мене. Почулися кроки. Тільки це була не Вікторія, а покоївка, котра повідомила, що знаменитість поїхала.

 

Через два тижні  повернувся у Кам’янець-Подільський.  Я стояв на зупинці й читав новини, що пробігали стрічкою на фасаді будинку навпроти.  Дізнався, що вчора у своїй квартирі було знайдено тіло мого учителя, професора Євгена Максимовича Скаленка.  На тілі ознак насильницької смерті не помічено. Ані від самого професора, ані від його доньки я не чув нічого, щоб змусило мене думати ніби Євген Максимович хворів. Ця смерть мені видалася дивною, незрозумілою і передчасною. Вона постійно здається такою, коли забирає рідних чи близьких.

- Купуйте свіжий випуск «Вісника»! Смерть професора!– викрикнув хлопчина, що продавав газети.

Я витяг з кишені дріб’язок й висипав його на  долоню хлопченяти, що дивився на мене з-під картуза. Він шморгнув носом й  протягнув мені газету, на першій шпальті якої було розміщене фото померлого Євгена Максимовича. Я ледве встиг ускочити у маршрутний аеробус. Сів. Пристебнувся, а потім почав читати. Ніяких подробиць у статті не знайшов, йшлося лише про незчисленні заслуги професора Скаленка. В інституті замовчували, як ганебно виштовхали його на пенсію.

Ми пролітали над вежами Кам’янець-Подільської фортеці. Мені подобалося подорожувати над старою частиною міста. Хмарочоси ще не встигли дістатися сюди. Як і не встигли добратися, вкриті сажею, обвиті брудними кабелями й давно нефарбованими трубами, будівлі фабрик й заводів. Я дуже сподівався, що індустріалізація не зачепить оазу нашої історії.

Зателефонував Софії, доньці професора. Вона повідомила коли відбудуться похорони.

На кладовищі помітив незнайомку, що стояла неподалік від ями.  На ній був капелюшок, обличчя ховалось за густою вуаллю. Статурою вона нагадувала саксофоністку. Може мені здалося? Адже останнім часом думати міг тільки про неї. Я протиснувся крізь натовп близьких і рідних ближче до труни. Помітивши мене, жінка рушила до виходу з кладовища. Бачив її лише зі спини, проте цю ходу сплутати не міг. Кинувся навздогін. Озирнулася й побачила, що я переслідую її. Почала бігти. Порив вітру зірвав капелюшок, розкуйовдив руде волосся.

Жінка вскочила у новенький спортивний аеромобіль, Він зник,  переш ніж мій старенький «гвинтовичок»  відірвався від засніженої обочини.

 

 

 

 

Пізньої години я вийшов з університету. Місто потопало у монотонному гудінні численних дизельних генераторів, душилося від запаху мастила й диму. Вдень, коли вулицями міста гасали автівки, а повітряними трасами поміж гігантських шестигранних хмарочосів петляли гвинтові аеромобілі, тоді не було чутно, як працюють генератори. Тоді місто потопало у інших звуках – ще гучніших й агресивніших.

Крокуючи вулицею, я розглядав брудний сніг під своїми черевиками. Згадував професора.

Ймовірно тому, що крокував з опущеною головою, не помітив жіночої постаті й знаскоку налетів на неї.

- Вибачте.

Я хотів добавити  до вибачень ще й якісь пояснення, але коли побачив її обличчя, то розгубився. Переді мною стояла донька мого учителя.

- Софійко, що ти робиш о такій порі біля університету?

- Вас чекаю.

Я розгубився. Знав, що Софійка закохана у мене й тепер, коли професора не стало,  побоювався, що дівчина стане ще наполегливішою.

- Що сталося?

- Це вона його вбила.

- Хто кого вбив?

- Ота руда вбила мого батька! – Софійка схлипнула, проте я не став обіймати її, щоб дівчина не нафантазувала собі бозна-чого.

-  Але ж слідів насильницької смерті на тілі не виявлено.

- Так. Вона закохала у себе батька, а потім раптово зникла. Він шукав її, але марно. Зрештою його серце не витримало такого навантаження.

- Розкажи усе по порядку. Не поспішай.

- Гаразд, але давайте зайдемо до кав’ярні. Холодно.

Дівчина піднесла руки до вуст й дихнула на них. І я запросив її у першу ліпшу кав’ярню.

Зимовий вечір. Пахучий глінтвейн. Вродлива дівчина, яка потребувала втішань. Мені позаздрив би будь-який чоловік. Тільки для мене ця зустріч чомусь була тягарем.

- Розповідай, - попросив нарешті, коли Софійка трохи заспокоїлася.

Вона зітхнула. Якийсь час просто дивилася на помережені морозом шибки. Я й собі задивився. У дитинстві міг годинами просидіти за цим заняттям. Проте тепер, коли літа хутко покотилися вкосом пагорба, чи то часу бракувало, чи то перестав помічати красу довкола.

- Нещодавно мій батько зустрів жінку. Років на сорок молодшу від нього. Закохався, наче хлопчисько. Навіть пропозицію їй зробив.

- Гадаєш вона була з професором через гроші?

- Якби ж то. Я так і не збагнула, що їй потрібно від батька. Вона ходила з великим помаранчевим діамантом. Отож, грошей їй не бракувало. Навіть важко уявити скільки їх було у неї.

- Що ти про неї знаєш? – голосно запитав я, бо мені важко було стримати емоції.

- Нічого.

- А ви?

- Теж нічого.

- Тоді чому після похорону ви кинулися її наздоганяти?

Я не відповів, натомість запитав:

- Скажи мені, а Вікторія не грала на саксофоні?

- Ні. Принаймні я не чула.

- Дай мені ключі від батькової квартири. Я викличу тобі таксі. Їдь до себе.

Я розчинив перед Софією вхідні двері. Вітер дув у бік таксі. Дівчина йшла попереду, а за нею бігли сніжинки. Я дивився на невисоку її пость, вузькі плечі, а вона, охмеліла від свого болю, оступалася. Боявся, що впаде. Ще більше боявся підтримати її за лікоть. Здавалося дівчина тільки й чекає того дотику, щоб кинутись у мої обійми. Але я точно знав, що любові їй дати не зможу, як і не зможу замінити батька. 

Сумнівам не було місця: саме Вікторії професор зробив пропозицію. Досить дивним видалося, що учитель приховав від мене появу жінки у своєму житті. Євген Максимович ставився до мене, як до сина. Проте не це найбільше здивувало. Розумів, що нам обом заморочила голову одна й та ж дівчина. Що їй потрібно? Щось підказувало мені, що у квартирі професора я можу знайти відповідь.

Останнім часом добросердний професор часто говорив, що наш світ занадто похмурий. Гетьман, що правив країною геть забув про людей. Козацька старшина перетворилася на монополістів. Євген Максимович висловлював сподівання, що нас врятує дорога в іншу реальність. Він наголошував: світ багатовимірний, а кожна людина здатна обирати у якому з вимірів їй жити. Здатна долати межу просторово-часового перебігу подій. Тлумачення старого професора ледь не привели його у божевільню. Лише зв’язки й  старання Софії врятували його. Ніхто не зважувався навідувати професора, але я не міг забути його. Чим більше задумувався над його словами, тим більше сенсу в них знаходив.

Я піднявся на третій поверх й відімкнув замок. Переступивши поріг, одразу рушив до кабінету. Увімкнув світло – у кімнаті безлад. Не вірив, що професор сам повитягував зі столу усі ящички й повитрушував з них папери. Чи може Скаленко перед смертю таки збожеволів? Ні! Хтось нишпорив у його кабінеті, я переконався у цьому, коли побачив, що улюблена статуетка, вірніше жалюгідні її скалки, валялися у протилежному кутку кімнати, хоч завше вона стояла на столі. Схоже, хтось спересердя жбурнув її.  Я зрозумів, що переглядати папери – марна справа. Якщо тут і було щось цікаве, його забрали ще до мене.

Сподівався, що візит у квартиру професора допоможе мені розшукати Вікторію. Хтось проник у квартиру Скаленка першим й забрав усе, що хоч якось могло б допомогти мені. Стямившись, почав наводити лад у кабінеті. Не хотілося, щоб Софія подумала, ніби це я перекинув усе догори дном.

Прилаштувати останній ящичок мені не вдавалося – механізм зламався. Після чергової невдалої спроби заштовхати ящичок на місце, він висковзнув з рук. Нахилившись, побачив, що з ньго вилетіло подвійне дно, а далі викотився помаранчевий діамант. Схожий на той, що лежав у моїй кишені. Я навіть помацав чи він на місці. Можливо саме коштовність шукали у кабінеті професора? Я повернувся спиною до дверей й підніс долоню, на якій лежав знайдений  кулон до настільної лампи. Хотів пересвідчитися, що не помиляюся. Здалося, ніби хтось стоїть  позаду, але оглянутися не встиг. Мене вдарили по голові.

Я лежав на килимі з розбитою головою. Якийсь час меблі плавно рухалися то в один бік, то в інший, а коли нарешті спинилися, я підвівся. Кулон, який випав з-під подвійного дна, зник.

Стомлений, повертався додому. Надто багато нервового напруження випало на цей день і вечір. На лихо у голові, яка і без того боліла, лунали обривки фраз, речень, тлумачення старого професора про дорогу в іншу реальність.

- Якщо безупинно працювати над розвитком своєї сутності, можна потрапити на надлюдську ступінь еволюції… Знаєш що виступає носіями свідомості на цій ступені? Ні ти не знаєш! А я тобі скажу – особливі форми матерії. Вони не залежать від умов ані біологічного, ані часового,  ані просторового середовищ… Це повна свобода! Розумієш?  Якщо людина працюватиме над удосконаленням своєї духовної сутності, вона знайде дорогу до іншої реальності…Такої, в якій сама захоче жити.

Я плентався засніженою обочиною. Над усе хотів забути Вікторію. Жбурнути помаранчевий діамант у купу брудного снігу, а її забути. От тільки зробити цього так і не зважився.

Вранці на лекції не поспішав, бо ще звечора викликав собі швидку, сказав лікареві, що впав на сходах. Рана виявилася неглибокою, проте лікарняний мені було обіцяно.

Швидкоруч лагодив собі сніданок: нарізав батон, намастив скибки джемом й заварив зеленого чаю.  Чекав поки він прохолоне. Втупився поглядом у свої гострі коліна, що випиналися з-під полів старенького халата, наче на них було написано відповіді на ті запитання, що турбували мене. Мусів визнати – чим ретельніше я шукаю відповіді, тим більше запитань виникає. У кімнаті задзвонив телефон.

- Романе, з вами усе гаразд? – поцікавилася Софія?

Я ще не вирішив чи казатиму Софіі про вчорашню пригоду, тому відповів:

- Так. Софіє, ще щось сталося?

-  Я у батькові квартирі. Сусід сказав, що вчора приходила Вікторія, а після неї – ви.

- Вікторія?

Я підскочив, зачепив колінами стіл. Чашка перекинулася, гарячий чай пролився мені на ногу.

- А ви самі нічого не хочете мені розповісти? – поцікавилася Соня.

Мені здалося, що дівчина стурбована, або розгнівана. В усякому разі не така, як завжди. Тому я розгублено пробубнів у відповідь:

- Я? Ні…

- Чому ви не хочете розповісти мені правду? Ви вчора розмовляли з Вікторією. Я переконана у цьому. Сусід сказав, що спершу прийшла вона. А слідом – ви.

- Ні, не розмовляв. Соню, я застав у кабінеті повний безлад: розкидані папери, висунуті ящички. Зрозумів, що  там щось шукали. Почав наводити лад, але мене вдарили по голові. Не знаю скільки часу пролежав з розбитою головою, коли опритомнів, то у квартирі нікого вже не було, - я вирішив Соні нічого не говорити про знайдений діамант, як і про те, що у мене є точнісінько такий самий.

- Отож, вона щось шукала у батьковому кабінеті, а коли почула, що хтось входить до квартири – сховалася. А потім вдарила вас по голові. Для чого їй це було потрібно?

- Не знаю, - обманув я, радіючи, що розмова телефонна, і мені не треба дивитися Софії в очі.

Дівчина не попрощалася. Кинула слухавку. Все! І я зрозумів, що вона мені не вірить. Соня, певно, одразу збагнула: аби розбити чоловікові голову, жінка на те мусить мати причину. І причина та знаходилася у кабінеті.

 

 

Минуло кілька місяців. Я простував вулицею Замковою. Попереду, кроків за чотири від мене, поважно  йшли представники місцевої козацької старшини. Вони припаркували розкішні аеромобілі на платній стоянці, а тепер направлялися до церкви. На їхніх пихатих обличчях було викарбуване презирство до люду разом з яким вони мусіли відстояти службу. Ситі коти! Вони  радо обрали б собі іншого Бога, аби тільки не стояти у одній церкві зі збіднілим народом, що боязко тиснувся попід стіни. От тільки Бог один. І для них, і для нас.

Того дня, хоч і гріх мені, так і не зумів сконцентруватися на службі.  У голові роїлися думки, прищеплені Скаленком. З недавніх пір, а точніше з дня смерті професора, я все частіше думав про дорогу. Складалося таке враження, що усіх цих людей можна врятувати лише переходом у іншу реальність, бо сьогодення струхнявіло настільки, що вже не здатне стати бодай фундаментом для побудови іншого ладу.

Прикро стискалося серце, перестигала у жилах кров, коли бачив: штовхають діти старшини звичайних хлопчаків, які під насуненими на лоби шапками приховували люті погляди. Вони вже ненавиділи одне одного.

« В іншу реальність, в іншу реальність. Як знайти дорогу, про яку говорив Скаленко?» - подумки запитував сам у себе. Дуже шкодував, що як і всі, вважав розмови Євгена Максимовича хворобливою маячнею, що набула сенсу лише по його смерті. Якби ж вчасно дослухався. Розпитав.

Мені здалося, що наступив інший період життя. Напружений і неспокійний. Тепер терзали різні питання: про свої здобутки, про цілі, про сенс життя. Я стояв на початку довгого внутрішнього шляху, який починався сумнівами й ваганнями, а закінчитися мусів повним розумінням себе. У такий нелегкий період я хотів відчути, що мене розуміють. Хотілося, щоб поруч була жінка, котра допоможе мені подолати внутрішню кризу. Я вже давно припинив пошуки примарної жінки з помаранчевим діамантом, що вразила мене неповторністю й унікальністю у гірськолижному містечку. Спершу згадував її з тривогою, далі з сумом, а потім і зовсім забув.

Кілька разів випадково зустрічав Софію. Я постійно побоювався, що вона розпитуватиме про той вечір, коли у кабінеті  професора мене вдарили по голові. Не хотів розповідати про помаранчевий діамант, який нарешті перестав носити з собою.

Софія виявилася мудрою дівчиною. Ніколи не поверталася до цієї теми, хоч їй, напевно, важко це давалося. Цікавилася моєю роботою, моїми думками. А думки -  невеселі. Я поволі перетворювався на параноїка. На мене постійно щось тиснуло. І я вже не витримував. Доймали страхи. Страх перед майбутнім, якщо нічого не зміниться. Страх перед невідомістю, якщо щось почне змінюватися. Наша реальність здавалася мені ворожою, вона поглинала наші душі  й змушувала боятися.

 Відчував цікавість і підтримку  з її боку. У той час мені було важливо з кимось спілкуватися. І я почав розуміти, що її почуття більше не обтяжують мене, а навпаки – підтримують і додають сил. Спершу тяжіла відсутність тих щирих почуттів з мого боку. Втім, дуже скоро помітив, що Софія почала хвилювати моє серце. Наші зустрічі тепер були не випадковими. Я запрошував її на побачення, а згодом зробив пропозицію.

 

Швидкісний дизель «Сімферополь – Кам’янець-Подільський» прибув на світанку. Ми поверталися з весільної подорожі. Попереду чекало довге подружнє життя, галасливі дітлахи, затишок і гармонія.

Софія увійшла в маршрутний аеробус, за нею - я з великою валізою.

Оповиті передсвітанковими сутінками, вулиці підморгували знизу переливами кольорових вогників. Ми сиділи поруч й згори вниз дивилися на місто. Подумав, що маю все, щоб почуватися щасливим. І навіщо шукати оту таємничу дорогу в іншу реальність? Може заплющувати очі на те, що не подобається? Як заплющують їх майже всі. Я постійно навантажував себе різними справами, емоціями і почуттями, щоб швидше забути слова померлого професора.

У квартирі чекав сюрприз: розкидані речі й розчинений сейф. Дивним видалося, що нічого не зникло. Нічого окрім помаранчевого діаманту. Але я приховав це від Софії. Вона ніколи не знала, що у моєму сейфі лежав кулон, то нехай не знає, що він зник.

Софія обожнювала театр. Через декілька днів я купив квитки. В антракті пішов до буфету, щоб випити склянку соку. Неподалік від мене стояла дама й добродій. Звернув на них увагу лише тому, що волосся у жінки було рудого кольору, а обличчя ховала густа вуаль. Звіддалік я слідкував за кожним її рухом. Рука у довгій мереживній рукавичці потяглася до шиї. Поки чоловік пив каву, незнайомка розстебнула ланцюжок й зняла кулон з помаранчевим діамантом. Далі обережно опустила його у кишеню добродія. Щось шепнула йому на вушко й відійшла.

Вона лунко зацокала підборами. З кожним звуком, давні й забуті хвилювання, повертали свої позиції, відтісняли примарне щастя з Софією, у яке я змусив себе повірити. В мені спалахнуло блискавичне просвітлення: я роблю те, що не гармоніює з моїм внутрішнім світом.  Одружився на жінці, яку не кохаю. Прагну забути про дорогу в іншу реальність, хоч покликаний її знайти.

 Біля дверей Вікторія оглянулася, побачила мене й вибігла.

По той бік вулиці, що тяглася до центру, розташувалися машини таксі. Вона вскочила у автівку, але я не хотів втратити її знову, тому сів у інше таксі. Ми виїхали на околицю Кам’янця-Подільського. Поблизу напівзруйнованої будівлі таксі, що їхало попереду, зупинилося. Жінка метнулася на територію занедбаної фабрики.

Збуджений передчуттям довгоочікуваної зустрічі, готовий до будь-яких пригод, розрахувавшись з водієм, я вискочив й помчав за Вікторією. Вона рвонула масивні залізні двері, озирнулася й увійшла до середини. Те ж саме зробив і я, але почув лише десь угорі стукіт  підборів й відчув ванільний запах її  парфумів, з яким бавилися протяги.

Я піднявся на другий поверх. Підбори знову цокотіли над головою. На однім подихові подолав ще один ярус східців. Прислухався. З четвертого полинув звук, наче розчинилися двері на іржавих завісах. Видихнувши, я зробив останній ривок.

Хоч будівля частково стояла без даху й місяць освітлював коридор останнього поверху, проте я не міг зорієнтуватися, бо був тут уперше. Раптом з-під одних з дверей випорснуло яскраве світло. Я біг з протилежного кінця коридору, прислухаючись до монотонного звуку, що вихоплювався з-за тих самих дверей.  Звук гучнів. І раптом якоюсь силою винесло двері. А далі зникло світло.

Якийсь час я розгублено стояв біля стіни, бо розумів: Вікторії там уже немає. Згодом приборкав  шалені віддихи і вже спокійно ввійшов до кімнати, над якою ще не встиг проломитися дах. Місячне світло проникало лише крізь вікно. У напівтемряві я побачив ламповий комп’ютер й грубі дроти, що з’єднували крісло з процесором.

Я втратив її. Проте знайшов себе. На мене чекала нелегка розмова з Софією і довгі пошуки дороги в іншу реальність.

 

 

- Вікторіє! Вікторіє! – чоловік від’єднував дроти від рук рудоволосої жінки.

- Привіт, - опритомнівши, прошепотіла вона.

- Що з реальністю №3? – поцікавився Костянтин.

- Для життя не придатна. Вони самі шукають дорогу у іншу реальність, - жінка витягла з кишені помаранчевий діамант й протягнула його чоловікові, - на цьому накопичувачі аналіз й роздуми професора Скаленка про реальність №3. Пробач, другий накопичувач залишився там. Я підкинула його одному ученому, але мені довелося терміново тікати. Не хотіла, щоб мене викрили. Накажеш повернутися й забрати?

- Ні. Не будемо гаяти час. Кілька днів перепочинеш й закинемо тебе у вимір №4. Треба терміново шукати придатну для життя реальність.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>