Дорога додому

Дорога додому

Четвер, 6 лютого 2014 г.
Проглядів: 2619
Підписатися на комментарі по RSS

Мама дзвонить о шостій, коли ти, ігноруючи телевізор, сидиш і дивишся в зачинене вікно. Сидиш і дивишся, бо що ще можна робити в суботу вдень, коли з телевізора у голову тобі лізуть погані новини. Коли надворі занадто холодно і ти мусиш сидіти у квартирі, на сьомому поверсі, за два поверхи від неба, і дивитися в зачинене вікно.

Ти не можеш його відкрити, тому що холодно, тому що зима і мороз. Коли настане літо, ти зможеш сидіти на балконі і дивитися в далечінь без вікна. Прохолодний вітер буде рухати занавіски в кімнаті, а листок паперу з чужими номерами телефонів злетить із підвіконня і впаде на підлогу, де і залишиться припадати пилом.

Телефонний дзвінок б’є по твоїй свідомості електричним ударом. Ти здригаєшся, та перші кілька дзвінків ігноруєш. Ті, кому ти і справді потрібен, зачекають, ті, кому ти потрібен не дуже, – не дуже потрібні і тобі. Мама ніколи не ставить слухавки до того часу, коли на тому, точніше на цьому боці не почнуться короткі гудки. Потому вона дзвонить ще раз і ще раз, час на дзвінки у неї є, чому б і не подзвонити?

Коли телефон дзвонить утретє, ти встаєш і йдеш до апарату. Червоні, округлі форми слухавки викликають у тебе дивні асоціації, ти гладиш пластик вказівним пальцем, нутром відчуваючи вібрацію. Тоді береш слухавку цілою долонею і піднімаєш до вуха: Алло?

Дзвонить мама. Її скрипучий голос долітає до тебе крізь перешкоди на шляху, крізь кілька сотень кілометрів закопаного у землю дроту. Там, біля нього, риють свої ходи черв’яки і проростає коріння дерев. Якби ти був телефонним дротом, ти не хотів би лежати в землі, ти б хотів висіти на стовпах, як на деревах. Хотів би, щоби пташки, обсідаючи тебе цілими зграйками, безглуздо цвірінькали, закликаючи одне одного до парування, бо чому ще цвірінькають пташки?

Мама багато говорить, вона завжди багато говорить, але ти ніяк не можеш прослідкувати за її думкою. Ти перериваєш її і просиш почати з початку. Вона починає, але різко міняє тему, переходить з одного на інше, і ти не пам’ятаєш уже з чого усе починалося, губишся у потоці мало пов’язаних між собою слів, які складаються у нестійкі речення лиш для того, щоб при ближчому розгляді пурхнути на всі боки, немов пташки з телефонного дроту.

Ти мовчки слухаєш. Від тебе нічого більше і не вимагається, окрім слухати, після того, як сусідка, що слухала її замість тебе, померла минулого літа. Помирати літом погано, сказала тоді тобі мама, помирати літом – це погано пахнути і примушувати подруг, що прийшли на панахиду, закривати обличчя брудними носовими хустинками. Кажуть, щоб покійник менше пахнув, треба влити йому в рота горілки чи оцту, але це рідко допомагає, а особливо не допомагає літом, коли навколо літають мухи і у кімнаті з труною стоїть нестерпний запах.

Коли я буду помирати, просила тебе мама, я б хотіла, щоб навколо була пізня осінь. Коли на деревах майже не лишилось листя, коли болото вже почало підмерзати, і подругам, що прийдуть на панахиду, не треба буде витирати взуття. Вони просто зможуть зайти у хату, схилити голову у дверях (в нас дуже низький дверний косяк, ти пам’ятаєш?), сісти на тверду лавку і сидіти. Вони будуть сидіти згорбившись, будуть співати погребальних пісень, але ніхто, чуєш, ніхто не буде закривати обличчя носовичком.

– Ти зробиш так, щоб коли я померла, була пізня осінь?

– Зроблю, – обіцяєш ти.

Ти відвертаєшся до вікна, тримаючи слухавку біля вуха. Там, за вікном все той же сніг, твоя мама спокійніше почуває себе зимою, коли холодно, тому що коли вона помре, буде холодно і не буде болота. Телефонні розмови зимою проходять спокійніше, ніж літом. Вона тоді менше нервує і менше думає про смерть.

Та сьогодні все якось не так. Сьогодні вона надмірно збуджена і ти не можеш вслідкувати за її словами, сьогодні вона взагалі забула про те, що слова можуть у щось складатися. Вона вивалює їх на тебе, немов з мішка, суцільною купою, і в цьому мотлоху ти вже намагаєшся знайти залишки якогось сенсу. Найголовніших слів два: «Тома» і «пропала».

Навколо цих двох слів водять танок усі інші, ці два слова повторюються набагато частіше, ніж завжди, і набагато частіше, ніж треба.

– Куди пропала Тома? – перепитуєш ти, і мама змовкає.

– Куди пропала Тома? Що з нею трапилось? – питаєш ти вже стурбовано. – Давно вона пропала? Чи просто вийшла в магазин півгодини тому?

– Два дні, – чуєш у відповідь.

– Два дні? Вона не ночувала вдома? Вона не дзвонила, не казала, куди йде?

Ти починаєш турбуватися, в тебе починає битися серце. Воно насправді б’ється у тебе постійно, але помічаєш ти його лиш у такі моменти, коли воно воліє вискочити з грудей і пострибати, як зловлена риба по слизькому, холодному кахелю.

– Ти дзвонила в міліцію?

– Ні.

– Ти дзвонила хоча б комусь?

– Кому?

– Друзям, знайомим, на роботу?

– Тобі дзвоню, ось.

Короткі речення виходять у мами краще. Там, де слів два, а не десять, порядок встановити простіше.

– Вона втекла від мене, – голос тихий, твердий, таким голосом можна ламати гартовану сталь.

– Куди втекла? Для чого? Чому?

– Втекла до своїх хіпарів. У ліс. Вони там ставлять намети і злигаються, немов скотина.

– Ну що ти говориш, чому ти так кажеш? Які хіпарі? Який ліс? Зима надворі, холодно. Як злигатися, можна відморозити собі все, чим злигаються (ну і слово, мамо!).

– Вони там вогонь палять. Багато вогню. Навколо них тепло і ясно, як удень.

– Зараз і так день, – кажеш ти і змовкаєш.

– Я зараз подзвоню лікарю, – кажеш трохи подумавши, – він прийде до тебе, побуде з тобою. І дільничному подзвоню, він розпитає тебе про Тому. Тільки ти йому про оцих, хіпарів, не розповідай, добре? Хоча можеш казати. Головне, щоб заяву прийняв і почав шукати. Якщо вони візьмуться шукати – обов’язково знайдуть. А я прямо зараз виїжджаю, скоро буду в тебе. Чекай.

– Я заварю тобі чаю. Шапку візьми, не забудь.

Ти швиденько натягуєш на себе джинси і светр. Накидаєш на плечі пальто. У шафі знаходиш спортивну шапку і засовуєш у кишеню. В машині вона тобі не знадобиться, але перед маминими дверима ти її вдягнеш. Хороший син, слухняний.

Ти виходиш на вулицю і бредеш до автівки повз округлої форми кучугури, що в них перетворились машини сусідів. У голові бумкають два слова. Тома. Пропала.

Навколо них кружляють інші, страшніші, ти відганяєш їх уявним віником. Зосереджуєшся на цих двох, таких простих і коротких, різких і гострих. Тома пропала.

Томі, твоїй сестрі, тридцять п’ять, вона живе з мамою і працює бухгалтером. Тома нікуди не ходить і нічим не цікавиться останні років десять. Вона збирає волосся в пучок, носить довгі сірі пальта і светри під шию. Коли вона не готує, не прибирає і не доглядає за мамою, вона сидить у вітальні і дивиться телевізор.

Останнім місцем, де б ти її собі уявляв, був би ліс із хіпарями. Ти знаєш, звідки взявся цей образ. Одного разу, дуже давно, Тома привела у квартиру хлопця з фіолетовим волоссям і купою татуювань. Мама тоді знепритомніла, довелось викликати лікаря.

Хлопець поставився до того по-філософськи, та більше не приходив. А Тома перестала водити когось у квартиру. Принаймні до того часу, поки ти не втік у столицю, спокусившись на кар’єрний ріст. Та й потому мама ні разу не згадувала по телефону нічого подібного. А мама обов’язково б згадала.

Машина заводиться на диво швидко, ти прогріваєш двигун і поволі рушаєш, намагаючись не врізатись у щось на слизькій дорозі. Від столиці до твого містечка триста кілометрів. Це чотири години у нормальну погоду, сьогодні буде цілих шість. Виїхавши на міст, набираєш лікаря. Довгі гудки тривають цілу вічність, аж поки ти не чуєш знайомий з дитинства тріскучий голос.

Даєш лікареві настанови, пояснюєш, що сталося. Питаєш, як дзвонити до нового дільничного, на що лікар заперечує, мовляв, сам подзвоню і сам домовлюся. Яке горе, Тома пропала. Яке горе.

Ти пропускаєш мимо вух слова лікаря, він старий, він постійно думає про смерть, для нього нормально хоронити людину, яка просто пропала. Ти теж спочатку думав про смерть, але потім почав боятися страшнішого.

Останній місяць телевізор, мов зациклений, говорить про цілу пошесть, яку не може ніхто зупинити – зникають люди. Вони зникають десятками й сотнями, про це регулярно повідомляє центральний комп’ютер. Вони зникають разом з одягом і коштовностями, а деколи без одягу і без коштовностей. Ніхто не може пояснити, як це відбувається і чому.

По телевізору виступають експерти, виступають працівники внутрішніх органів і зовнішньої розвідки. Виступають екстрасенси і психотерапевти, кого тільки не кличуть, щоб вони сказали своє слово про те, що відбувається навколо.

Коли ти вимкнув телевізор сьогодні вранці, там якраз виступав історик якоїсь кафедри якогось університету. В історика був сірий потертий светр і великі чорні окуляри. Він намагався не показувати на камеру свої криві жовті зуби, тож не говорив, а мимрив, ковтаючи окремі слова, що їх відновити можна було тільки за контекстом.

Історик говорив про давні часи, про середньовіччя та інквізицію. Про масонські ложі і драконів, чомусь саме драконів, при тому, що всі інші учасники його розповідей були реальними, то може і дракони насправді існували?

Ні, не існувало ніяких драконів, просто люди в них вірили, тому історик про них і розповідає. Каже, що всю історію люди зникали. Але люди не звертали на це уваги.

Точніше звертали, але пояснювали це як могли. Інквізицією, масонами, спецслужбами і драконами. Дракони викрадали людей дуже давно, і в основному принцес, але скільки тих принцес насправді було? Королева повинна була добре постаратися, щоб нагодувати цілого дракона, народжуючи принцес кожного місяця, а то й кожного тижня. Тому ніякі дракони нікого насправді не викрадали. Інквізиція, звісно, людей викрадала, як і масони, не кажучи вже про спецслужби, але завжди лишалася певна кількість людей, яких не викрали ні ті, ні інші.

Просто зараз таких людей різко стали помічати. Це усе чіпи, говорить історик, усе чіпи. Коли пропадає нечіпована людина, ніхто про це і не знає, а коли пропадає чіпована, усе відразу потрапляє на центральний комп’ютер, де загорається червона лампочка. І коли та лампочка горить – ми відразу і знаємо, що хтось пропав. І що це не дракон його викрав, хоча, зрештою, чому б і не дракон?

Ти вимкнув телевізор, стомившись від драконів. Він говорив про них явно забагато, у нього якась слабкість до драконів, у цього історика. Сам він на дракона зовсім не схожий, у своєму-то розтягнутому светрі і своїх великих чорних окулярах. Не кажучи вже про зуби. Зуби у драконів не такі.

Як історик не схожий на дракона, так і Тома не схожа на принцесу, ти мусиш це визнати беззаперечно.

Під колеса автівки мірно лягає накритий льодом асфальт. Комунальні служби нічого не сипали з самого ранку, їм ніколи щось сипати, вони сидять вдома і дивляться телевізор, слухаючи історика в окулярах. Кілька разів, на поворотах, тебе заносить, ти ледь встигаєш випрямити кермо. GPS-навігатор показує двісті сімдесят кілометрів до цілі. Позаду плететься червоний фольксваген, так само не наважуючись підняти швидкість.

Ти виїжджаєш на трасу з відбійниками, тут їхати повинно бути легше. Якщо сильно занесе – вріжешся у відбійник і не вилетиш за межі дороги. Хоча врізатися у відбійник теж не дуже приємно. Ти стишуєш хід, спідометр показує сорок. Цікаво, тут можна їхати сорок?  Напевне, не можна, але це літом, коли на асфальті нема льодової шкірки, коли асфальт шершавий і приємний на дотик, тоді, напевне, тут так повільно їхати не можна.

Справа від тебе мигає оранжевими ліхтарями аварійний телефон. Ти і не помітив, як стемніло, зараз дуже швидко темніє, ти лишень прокидаєшся зранку, дивишся трохи телевізор, і відразу за вікном темно. Коли дивишся у вікно, помічаєш це швидше, коли залипаєш у екран, темрява за вікном виринає зненацька, немов за помахом чарівної палички.

Біля аварійного телефону ти бачиш струнку постать у чорному пальтечку. Пальто явно осіннє, як і туфельки на підборах і капронові колготки. Тобі лишається до телефона метрів п’ятдесят, коли раптове розуміння паралізує твою свідомість.

Ти тиснеш на гальма, машина якийсь час ще їде, точніше ковзає льодяною шкіркою, ти обертаєшся, щоб перевірити, що фольксваген, котрий плентався за тобою, не вріжеться тобі у бампер. Ви обоє їхали повільно, тож не повинен, але слизько, машини неконтрольовані і статися може все.

Ти оглядаєшся і розумієш, що машини позаду немає. Відколи ти останній раз її бачив, не було жодної розвилки. Вона не могла і відстати, їхати повільніше, ніж ти, неможливо. Якийсь час ти тупо стоїш, забувши чому зупинився, забувши усе на світі і, обернувшись, чекаєш, коли з-за повороту вигулькне фольксваген.

Ти чув, що люди можуть зникати прямо з автомобілів, ти чув, що це може трапитися прямо під час руху, але ти ні разу не чув, щоб машина зникала разом з водієм. Виходить, коли зникає нога, що тисне газ, машина ще якийсь час їде, за інерцією, а тоді зупиняється, втикається у відбійник, чи встає прямо посеред дороги. Її заносить снігом, і лід замерзає на її лобовому склі. Ти думаєш про те, що такі машини забирають спеціальні евакуатори. Думаєш про водіїв цих евакуаторів, що збирають з доріг порожні машини, а потім спокійно сплять, обійнявши дружину. Що їм сниться, цим водіям?

Пересвідчившись, що фольксваген таки не виїде, ти відкриваєш дверцята і виходиш з машини. Намагаючись не підсковзнутися, ти йдеш у напрямку оранжевого телефона, туди, де стоїть і дрижить на морозі тендітна постать.

Тепер, коли ти впізнаєш її голос, все стає ще гірше. Раніше ти просто зупинився, піддавшись якомусь пориву, ти і сам не вірив тому, що нашіптувала тобі твоя підсвідомість, але зараз все інакше, ти повірив, ти мусиш повірити тому, що відбувається. Знов починає битися серце.

– Вітаю, – каже Марина, коли ти підходиш достатньо близько. – Усе добре, не хвилюйтеся. По мене скоро приїдуть. Просто машина зламалася, так буває, давно пора міняти цю розвалюху. Хі-хі.

Від її сміху тебе пересмикує. Від її голосу в голові в тебе починають грати ударні. Вона дивиться прямо на тебе, не кліпаючи, та ти розумієш, що насправді вона тебе не бачить. Зараз темно, вона бачить лиш постать. У цій постаті вона бачить чоловіка, що зупинився їй допомогти. Вона звикла до чоловічої уваги і не бачить нічого дивного у тому, що хтось зупиняється спеціально для неї. Навіть у таку погоду, навіть у темряві, навіть посеред пустого автобану.

Вона досі тебе не впізнала і це тобі на руку. Можливо, краще просто кивнути і піти назад до машини? Тебе там чекає мама, тобі ще їхати цілих три години, якщо не більше. Ти вже стомився від темряви і морозу, а тобі ще стільки їхати. Краще просто зараз обернутися і піти, ковтнувши на прощання очима її постать. Та ти глибоко вдихаєш морозне повітря, пришвидшуєш крок і виходиш на круглячок ліхтарного світла, немов на цирковий маніж. Машинально поправляєш пальто і зачіску – шапка досі в кишені, мама тобою незадоволена, неслухняний хлопчик, неслухняний!

Марина (а це саме вона, твоя колишня дружина) смішно мружить очі, фокусуючи погляд. Вона робить крок назад, перелякавшись твого різкого пориву. Тільки тепер до неї дійшло, що вночі на порожній трасі до неї може вийти хто завгодно. Вона ніколи не боялась чоловіків, розгортаючи воєнні дії лиш проти осіб своєї статі, але тепер вона розуміє – дарма. Потягнувшись до сумочки, вона витягає електрошокер і стискає його в лівій руці. Права досі тримає слухавку, що плюється в морозне повітря короткими різкими гудками.

Ти підходиш ближче. Ви вже на відстані пострілу з дробовика, на відстані дистанції між двома автомобілями, яку безпечно тримати у таку погоду. Марина зрештою впізнає тебе і замість того, щоб прибрати електрошокер, виставляє його перед собою.

– Ти? – поволі шепоче вона, збираючись з думками. – Ти? Ти! – кричить уже на повні груди, вкладаючи у голос не то ненависть, не то  здивування, не то бажання твоєї смерті.

– Я, – констатуєш, опустивши голову. Ти чомусь відчуваєш себе винним. Ти завжди відчував себе винним поруч з нею, завжди знаходилась дрібниця, котру ти зробив невірно і котра її засмутила. Такими дрібницями вона тримала тебе біля себе і саме такі дрібниці призводили до сварок, а потім і стали причиною того злощасного дня, коли ви розлучились назавжди.

Хоча, звісно, справа у її поетичних салонах. Так це називалося, здається, коли вона збирала повну квартиру поетів і спала з усіма підряд, поки ти був далеко.

Коли ти вертався з відрядження, Марина лежала у себе в кімнаті, сама, але ліжко було розбурхане, а юнаки стомлено сопіли у сні на підлозі, на ліжку, на балконі і в кухні на кушетці. Один з них робив собі чай у вашому порцеляновому заварнику, а один курив на балконі. Ти просив у першого чашку чаю, у другого цигарку, стояв, і дивився, як там, за будинками, сходить сонце.

– Ти приїхав мене вбити, – каже вона, притиснувшись спиною до телефонної стійки. – Ти переслідував мене від самої столиці, ти їхав за мною, а тепер, коли машина зламалася – ти мене вб’єш.

Ти мовчиш, випускаючи в повітря хмаринки густої пари, тут і справді холодно, думаєш ти, твоє серце знову починає битися, хоч ти і не знаєш причини. Вона продовжує на тебе кричати, тобі її шкода, ти вже готовий обернутися, втекти, тиснути на газ і паралельно стирати з пам’яті цю зустріч, та ти не можеш. Твої ноги паралізовані, твої очі магнітом притягнуті до її обличчя, до її очей, що на морозі якось дивно блищать, не так, як завжди. Чи може ти просто забув, як вони зазвичай блищали? Ти ж міг забути, стільки часу пройшло.

– А знаєш, ти мене не уб’єш, – продовжує вона, вже трохи захриплим голосом. Її руки трясуться від холоду, вона уся трясеться, та вона цього не помічає, вона свердлить тебе очима, і якби поглядом можна було вбити, ти б давно валявся тут мертвий, на цьому снігу, а твої очі, нарочито розплющені, дивилися б угору, на затягнуте хмарами темне нічне зимове небо.

– Ти приїхав мене убити, та не вб’єш. І знаєш чому? Тому що ти – тряпка. Ти завжди був ні на що не здатен і зараз нічого не зможеш. Ти приїхав сюди, бо досі мене кохаєш. Ти переслідуєш мене, відколи ми розлучились, і думаєш, що я цього не бачу. Ти повсюдно за мною слідкуєш. У магазинах, на трасі і вдома.

Я бачила твій бінокль із дому навпроти. Я знаю, що ти міняєш машини, щоб я не помітила, я знаю, що ти їх крадеш і кожного дня машина в тебе нова, ти думав, я не здогадаюся, але я знаю твій стиль їзди. Ти думав, я не помічаю, як в різних масках ти стоїш у дальньому кутку супермаркету, як ховаєшся у темряві нічного клубу? Ха-ха, ти думав я дурна, ти думав, я не бачу. Ти хотів зникнути з мого життя, але щоб я у твоєму залишилася. Ти досі мене кохаєш, а я тебе ні, ось у чому проблема, ось у чому вся сіль. Ось в чому все.

Ти підходиш до неї впритул, на її бровах мороз вже почав малювати смішні візерунки. Ти перехоплюєш її руку з шокером, витягуєш пристрій з закоцюблої долоні і кидаєш у темряву. Ти береш її під лікоть і ведеш до себе в машину. Вона не опирається, перебираючи ногами по слизькій поверхні. Вона продовжує щось говорити, але ти не слухаєш. Ти садиш її на переднє сидіння, її сумку, що вона стискає задубілими пальцями, кидаєш на заднє. Ти заводиш машину (дивно, з першого разу) і рушаєш.

Вона замовкає. Вона дивиться прямо перед собою у темряву. Зазвичай, тут горять ліхтарі, але зараз ніхто їх не увімкнув. Можливо той, хто їх вмикав кожного дня, теж пропав, можливо, пропав той, хто чистить сніг і лід на магістралі, можливо, пропав і таксист, чи кого вона там чекала, стоячи на морозі. Усіх їх забрали дракони, а може не дракони, може інквізиція, чи масони, чи зовсім на крайній випадок спецслужби.

Поки вона мовчить, ти думаєш про Тому. Згадуєш, як вона говорить, як сміється, як відкидає назад волосся. Дивно, але ти дуже мало про неї пам’ятаєш, вона завжди поруч, але завжди десь далеко. Її образ поволі розмивається, ти намагаєшся згадати, якого кольору в неї очі – не виходить. Який розмір взуття, який ріст, якої довжини волосся? Ти забув, де вона працювала, тобто працює, звісно ж працює, ти вже як той лікар, що хоронить людей наперед. Ти не будеш її хоронити, поки не знайдеш.

Обернувшись, розумієш, що Марина вже півгодини, як мовчить. Вона заспокоїлася, перестала труситися, перестала панічно руками вистукувати на панелі хаотичні мелодії.

– Чому люди зникають? – питаєш у неї, не чекаючи відповіді.

Марина повертає голову, дивиться на тебе, ніби бачить уперше. Ніби вважала, що поруч неї сидить кам’яний ідол, механічний робот, що крутить кермо і натискає на кнопки, ніби думала, що машина їде сама по собі, керована вищою силою, і ця вища сила раптом зглянулася на неї і заговорила.

Вона кліпає очима, не розуміючи твоїх слів, можливо, вона взагалі забула усі слова. Там, у своїй машині, котра заглохла і далі не їде. Можливо, вона лишила там ще щось важливе, а ти забрав її звідти, залишивши шматок заліза і пластмаси замерзати там, біля аварійного телефона. Можливо, за нею таки приїдуть, і таксист, чи хто там повинен приїхати за нею, знайде порожню машину, вирішить, що вона теж пропала, вирішить, що виклик скасований і можна їхати туди, звідки приїхав.

– Чому люди зникають? – повторюєш питання, вважаючи, напевне, що з другого разу до неї дійде краще. І на диво стається саме так. Її погляд, розмитий і мутний, фокусується раптом на тобі, вона усвідомлює твою присутність, усвідомлює, що ти тут, поруч, і кладе свою руку тобі на коліно.

– Люди зникають, – каже вона, – коли стають нікому не потрібними. Ти що, не знав?

Ти не знав, чи то просто не думав про це, не замислювався над такими питаннями, ти думав про зовнішні фактори, як той історик, що говорив про драконів, інквізицію і масонів, але не говорив про самих людей, котрі зникають, але за логікою, саме про них треба говорити в першу чергу.

Чіпи, які вставляють нам у голову, знають про нас багато різної інформації, знають про нас, що ми є, а потім знають, що нас нема, але хіба вони знають щось про людину? Чи можуть вони сказати, кому ця людина насправді потрібна? Дуже навряд.

Історик тому і не говорить про людей, все, що він має – це інформація з центрального комп’ютера, а може він не має і її, може він оперує лиш фактами з історії, яка так само вигадана, як і дракони.

Ти думаєш про Тому, про те, кому була потрібна вона. Про маму, яка радше терпіла піклування про себе і ніколи особливо Тому не любила і не цінувала. Звідти і всі ті розмови про хіпарів, з котрими Тома втекла у ліс, можливо, краще, щоб і справді було так, щоб вона зараз кохалася з юнаком, а його довге немите волосся падало їй на груди. Щоб вона зараз грілася біля багаття, розпаленого із сирих дрів, і від того багаття щоб танув сніг навколо і дерева розпускалися зеленим.

Ти раптом думаєш про себе, кому потрібен ти, але твої думки перериває тонке пищання чіпа, а відразу за ним телефонний дзвінок. Дзвонить лікар, його голос спокійний і тріскучий, він звик повідомляти про такі події і вже зовсім з цього приводу не хвилюється. Йому б варто було зобразити хоча б якусь подобу жалю, але він занадто старий і занадто спокійно ставиться до смерті, щоб відчувати з цього приводу хоч якусь незручність.

– Твоя мама померла, – каже він без сантиментів і словесних конструкцій. – Твоя мама – мертва, – повторює, ніби з першого разу до тебе не доходить. Рідко до кого доходить з першого разу, якщо мова йде про щось таке. Ти б’єш по гальмах, машина зупиняється швидше, ніж минулого разу. Ти сидиш і дивишся прямо перед собою, а Марина сидить поруч, поклавши руку тобі на коліно. Принаймні зараз холодно, як вона і хотіла, думаєш ти. Принаймні зараз не літня спека.

Ти сидиш цілу вічність, аж поки навколо не загораються ліхтарі. Той, хто їх запалює, не пропав, він лиш забув про свої обов’язки, а тепер згадав.  Ліхтарі мерехтять у морозному повітрі, ззаду виїжджає червоний фольксваген, він обганяє тебе і зупиняється. З нього виходить чоловік. Ти, здається, знаєш його, точно десь бачив. Він підходить ближче і ти розумієш, що брав у нього цигарку, тоді, на балконі, після поетичних салонів. Скільки ти разів його там зустрічав? Двічі, тричі?

Юнак вже давно подорослішав, стільки років пройшло. Він, напевне, впізнав твою машину, твоя машина лишилася тією ж, що і тоді. Квартира лишилася тією ж, і телевізор. У твоєму житті не змінилося нічого, а у її багато чого. Навіть незважаючи на параною, їй, напевне, живеться краще. Краще без тебе.

Юнак відкриває для неї дверцята, ти подаєш сумку з заднього сидіння. Вона цілує тебе на прощання, у щічку, ледь помітно.

– Я тебе не переслідував, – кажеш ледь чутно, вибачаючись, як завжди, ні за що.

– Я знаю, – відповідає вона, посміхаючись. Твоє серце знову працює.

Ти береш у юнака цигарку, хоч давно і кинув. На морозі підпалити важко, слабенький вогник гасить холодний вітер. Зрештою, запалити цигарку вдається і вони їдуть.

Червоний фольксваген рушає з місця, тебе обдає вихлопними газами – ти досі не закрив двері. Ти куриш, задивляючись на жовту пляму на асфальті, світло мерехтить і переливається різними барвами.

Ти хочеш рушати, але не знаходиш сили. Ти виходиш на вулицю, вдягаєш нарешті шапку. Від неї приємно і тісно в голову, як у дитинстві. Ти вдихаєш на повні груди тютюн із морозним повітрям і йдеш уперед, не розбираючи дороги.

І коли зверху спочатку чується свист, а потім і світло ліхтарної лампи закривають широкі, перепончасті крила, ти робиш останню затяжку і піднімаєш погляд вгору, до неба. Там, вилискуючий і могутній, красується темний ящір, а з рота у нього, нагріваючи морозне повітря, йде тоненький сизий димок. Немов від цигарки.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>