Дім за правилами

Дім за правилами

Неділя, 29 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2092
Підписатися на комментарі по RSS

Інженери та координатори міжзоряної станції «Сидон» зазвичай по роботі не зустрічаються, їм достатньо дистанційних контактів. Але сьогодні Леон, інженер, попрохав зайти координатора Михайла. З приводу нового представництва колонії Інса, точніше будівництва сектору для нього. Хоча до станційних координаторів не звертаються на стадії, коли є лише завдання, а проект навіть не почали розробляти. І не призначають зустрічей у кімнаті відпочинку центру управління станцією коли робочий день вже скінчився. Тим цікавіше було, що відбувається, Михайло навіть мимоволі поспішив.

Прийшов. Обстановка у кімнаті відпочинку не походила ні на відпочивальну, ні на робочу: Леон спантеличено чухав голову, явно не вперше, бо зовсім сплутав біляві кучері. Ще була присутня зовсім розгублена Наріко — представниця фірми «Інтеб», яка займається космічним будівництвом.

Обоє дивилися на стіл, де світилася складна голограма — конструкція з трубок та паралелепіпедів. Вони що, хочуть приліпити це до станції?!

Михайло привітався й спитав по-діловому:

— То в чому проблема?

— У завданні, — пробурмотіла Наріко. — Воно дуже неконкретне. Мабуть тому, що склали його не у транспортному управлінні, як завжди, а у дипломатичній службі Співдружності.

— Це не завдання, а головоломка! — втомлено обурився Леон. — На Інсі, виявляється, будують за суворими правилами. Купа дурних умов, як хочте, так їх і виконуйте. Почати з того, що не можна повертати праворуч, лише ліворуч. Щоб не йти проти сонця.

Михайло хотів заперечити, що за сонцем це праворуч, але вчасно додумався, що усе залежить від півкулі. Стало зрозуміло, чому вирішено побудувати інсянське представництво на південному кінці станції.

— А далі гірше, — продовжував Леон напівзгаслим голосом. — Мало того, що завжди має бути можливість повернути ліворуч, не має бути можливості повернути праворуч. Ще не повинно бути приміщень під сходами та над сходами, але це вже так, дрібниці. А через це їх «лише ліворуч» у кожній кімнаті по двоє дверей, на вхід і на вихід. І усі коридори в нас, бачиш, від дверей до дверей.

— А чого так заплутано? — не витримав і вказаав на голограму Михайло.

— Бо далі ще гірше! — роздратовано вигукнув Леон. Взявши себе в руки, продовжив: — Далі починається справжня головоломка. Читай!

І висвітив над голограмою текст. Михайло почав читати і одразу збився. На одну їдальню повинно бути дві спальні та три кабінети, шлях з їдальні до кабінету має проходити через вітальню, зі спальні повинен бути вихід до ванної, а з гостьової до їдальні, між кабінетом та спальнею не можна розташовувати більше трьох приміщень… І так далі, усе заплутаніше.

— То це воно і є, — ще раз вказавши на голограму, холодно припустив Михайло. — Хочете це до станції причепити, тому мене покликали?

Наріко сумно посміхнулася, мовляв: «Якби ж то». Леон аж зубами скрипнув:

— Це ми намагалися виконати умови, але не помітили один пункт щодо стін. Стіни повинні бути не товщими за вісім сантиметрів з міліметрами, і лише між приміщеннями визначених типів! Спальня, ванна, їдальня…

— А коридори не передбачені взагалі, — багатозначно піднявши брови, додала Наріко. — Леон кивнув:

— Тож усе, що ми тут намоделювали… Мало того, розміри приміщень теж визначені дуже чітко. Навіть не знаю, як тепер проектувати.

Михайло жестом попрохав пульт:

— Зневіра гріх. Спробуємо зібрати цей… конструктор без коридорів. — Зберіг резервну копію голограми (про всяк випадок), прибрав усі «трубки» та розташував «цеглинки» кімнат потісніше.

Наріко скептично зауважила:

— Усі кімнати будуть прохідні. Навіть ванні.

— Відносно прохідні, — невпевнено виправдовувався Леон. — Просто заходити через одні двері, а виходити через інші.

Але Наріко все одно сумнівалася:

— Це некомфортно. Пошукаю у сіті, може є щось про Інсу. Можливо, навіть, готові креслення їх будинків. Або хоч зображення.

Так, перевірити варто, хоча навряд у станційній комп’ютерній сіточці що знайдеться. Це у планетарних сітях вже напевне повно інформації про Інсу, тамтешні звичаї та архітектуру. Все ж таки знайшлася загублена колонія землян, ця подія напевне зацікавила чимало користувачів, їх запити створили попит, отже мала з’явитися й пропозиція. Але поки ще вона долетить зорельотами до станції, тут вже збереться чимало живих інсян. Якщо все буде гаразд, звичайно.

Доки Наріко ганяла пошукові програми, Леон та Михайло намагалися скомпонувати приміщення представництва за інсянськими правилами. Ну, не сходилося воно. Кілька разів ніби вже вдавалося зібрати, але, придивившись, виявляли, що порушено кілька умов. Не менше двох, і не менше, ніж у трьох місцях. Леон почав нервувати, бігати навколо голограми, ледь на стіл не ліз. І не завжди міг пояснити свої ідеї. До того ж вони часто суперечили ідеям Михайла, дві голови виявилися гіршими за одну.

Михайло віддав пульт Леону, а сам вирішив написати програму, щоб перевіряла голографічний проект на відповідність усім інсянським правилам. Заглибився у роботу і впорався досить швидко, залишилося протестувати. Відвів очі від монітору свого комп'ютеру, щоб попросити у Леона пульт, побачив голограму і аж закашлявся. Наріко теж поглянула, теж стиха кашлянула. Протягнула з сумішшю поваги та зневаги:

— Ого.

Так, Леон розійшовся не на жарт: модель виглядала, як корч чи притиснуте вітрами до землі тундрове дерево. Невже він дійсно збирається це будувати?!

— В тебе вже за чотири сотні кімнат, — критикував Михайло. — Воно вже більше за вантажний сектор.

— Так виходить! — знизав плечима Леон. — Вічно якась з умов не виконується, щоб її виконати, доводиться додавати то вітальню, то їдальню. А тоді знов якась умова порушена, знову додавати.

— То може час зупинитися, доки представництво не переросло станцію? — ущипливо спитав Михайло. — В тебе самих лише ванних… Навіщо стільки ванних?!

— Вони у нього низками, — розгледіла Наріко.

— Це замість коридорів, — відвівши очі, пояснив Леон. — Без коридорів дійсно незручно, ось я й придумав так…

Наріко повільно похитала головою:

— Коридор з ванних?!

— Вони найменші приміщення, тому з них зручно складати коридори, — виправдовувався Леон.

— Коридор з ванних, — повторила Наріко з тінню захоплення.

Леон розізлився:

— Знаєте, що!.. Півроботи дурням не показують! Це ж ще не проект, навіть не намітка, мені б хоч принцип вловити, напрямок, ідею. А потім уже підрівняємо.

Наріко, подумавши, знизала плечима та повернулася до своїх пошуків. Михайло підключив програму до голограми… І та засвітилася червоним ледве не уся — не проект, а суцільне відхилення від правил. Леон аж зблід. Чи то з відчаю, чи то від злості.

— Збережи, та почнемо знову, — зітхнув Михайло. — З моєю програмою буде простіше, одразу побачимо, якщо помилимося.

Простіше не вийшло. Ледве починали, одразу заходили у глухий кут — куди не поткнись, уся конструкція перетворювалася на суцільну помилку, можна було й не продовжувати.

— Якби ж тут поставити кабінет, а не спальню, — шкодував Леон над черговою невдалою голограмою. — Але тоді вихід нема куди вивести. Як не постав ті двері, усе буде поворот праворуч так, чи інакше!

— То може без виходу?!. — осяяло Михайла.

— І без входу! — закінчив думку Леон.

Наріко лише криво посміхнулася. Продовжила шукати і за хвилину сповістила:

— Я дещо знайшла. Схоже, ці ваші правила взяті зі «Священної книги Кам Йона».

Леон аж наче злякався:

— Священної?! Цього не вистачало!

— Без неї не було б сучасної цивілізації Інси, — продовжила Наріко. — Боюся, що книга релігійна.

Зовсім погано. Якщо правила такі складні, значить релігія сувора, з фанатиками. І якщо представництво не буде відповідати віруванням інсян, то може дійти до ворожнечі на віки, або й гірше. І винен буде Михайло, раз потрапив у відповідальні.

Знадобилося ж інсянам представництво прямо тут. На планеті їм би виділили ділянку, щоб побудували собі самі що захочуть, але до космічних споруд чужих не допускають, доводиться викручуватись своїм.

— Що там ще є? — спитав Леон у Наріко.

Та похитала головою:

— Нічого, це лише коментар. До статті про синтетичні приправи. Свіжий коментар… Спробую знайти того, хто його написав, може він досі на станції.

Дивна ідея з кімнатами без дверей виявилася вдалою. Спочатку. Але все одно не вдавалося прибрати усі помилки, голограма «пішла у ріст», скоро знов нагадувала корч. А кімнат без дверей було вже більше, ніж з дверима.

— Проходить через цю вітальню до цієї ванної, потім до цієї, — вів Леон пальцем всередині голограми. — Може все ж поставимо двері ще у цій ванні?

— Але тоді, якщо він зайде звідси, у нього буде поворот праворуч, — вказав Михайло.

— Ну… Слухай, а може зробимо гнучку систему?! — придумав Леон. — Коли він заходить звідси, двері не відчиняють, коли звідси — відчиняються! Чому ми одразу не додумалися?!

— Давай, — покладливо погодився Михайло. — Невже вони справді так і живуть, ті інсяни?

— Дехто ще й не так живе! Особливо у загублених колоніях.

Ідея з блокуванням «неправильних» дверей теж виглядала вдалою лише спочатку. А потім знову посипалися помилки. Леон з розгону запропонував так само гнучко міняти геометрію приміщень — перетворювати кабінети на вітальні і навпаки, непотрібні приміщення без дверей стягувати у ніщо. Михайло, обдумавши, погодився — можна ж використати будинки-метаморфи, хоча й дорого. А Наріко твердо заперечила:

— Цього не можна робити. Будь-які трансформації будинку-метаморфу дозволені лише якщо у ньому немає людей, так запрограмована його автоматика.

— Можна перепрограмувати! — відмахнувся Леон.

— Не можна. Це буде навіть не небезпечно, це буде гарантія нещасних випадків.

Михайло запропонував компроміс:

— Поставимо додаткові системи безпеки. Якщо взагалі щось вийде, бо досі суцільні провали.

Довелося вдосконалювати програму, ввести у неї віртуального відвідувача, який йде представництвом. Ввели, додали можливість трансформацій. І досить швидко, хвилин за п’ятнадцять щось вийшло: відвідувач пройшов усю споруду, а правила не були порушені жодного разу. Представництво знов стало схоже на корч, в одній з ванних набралося чотири виходи і сім входів, але це ж півроботи. Головне — правила не порушуються!

— А для двох людей? — остудила радість Наріко. — А для трьох, чотирьох, сотні?

Михайло взявся додавати відвідувачів у програму перевірки і зрозумів, що вже для чотирьох людей задача ускладнюється разів у тисячу. Вирішив:

— Досить. Тут без математиків не прорвешся.

— Знаєш, скільки вони беруть за консультації? — засумнівався Леон.

Наріко звузила очі, щось прикинула подумки та кивнула:

— Фірма заплатить.

Зв’язалися з Філом Тантертаупом, науковцем-астрофізиком з дослідницького зорельоту «Колібрі». Скинули йому усю інформацію, він зацікавився проблемою, пообіцяв зайти прямо зараз. Задачу міг би вирішити й сам, але ж на основі рішення треба будувати житло, отже краще працювати у контакті з координатором, інженером та будівельником.

Тим часом спробували змоделювати представництво для випадку двох відвідувачів. Щось вийшло, але знадобилося шістсот вісімдесят сім кімнат, з них двісті сімнадцять без дверей.

— Як ті інсяни таке видумали? — не розумів Михайло.

— Всією планетою думали, — запропонував пояснення Леон. — А може взагалі не думали, скопіювали.

— З чого?!

— Наприклад, з природного утворення.

— А не забагато тут прямих кутів для природного утворення?

— Ну… друза кристалів.

— Змінної форми?

Але Леон не здавався:

— На Теї є живі кристали, може й на Інсі щось подібне… лівозакручене. Знаєш, мені самому цікаво, що в них за будинки, хоч на Інсу лети.

— Схоже, на станції є інсянин, — сповістила Наріко. — Якийсь «торговий розвідник».

Леон аж встав:

— Знайди його!

— Я вже послала йому запрошення, — кивнула Наріко. — І навіть розповсюдила об’яву.

— І як він по нашій станції ходить? — подумав уголос Михайло. — Тут хочеш не хочеш, а повернеш праворуч. Та й під сходами пройдеш.

— Може він не визнає їх релігії, — припустила Наріко. — Атеїст або єретик.

— Цього нам не вистачало! — видихнув Леон.

— А ти б волів спілкуватися з фанатиком? — зобразив здивування Михайло.

— Ну… фанатик, принаймні, не буде заперечувати, щоб ми будували усе по священній книзі. А єретик може цілеспрямовано нашкодити.

— Яким чином? Скаже, що текст не з тої священної книги?

— Знаєш, я тобі скажу, що не варто недооцінювати людську винахідливість. Скаже нам, що насправді наша дипломатична служба усе переплутала і не треба дотримуватись ніяких правил.

— А було б не погано, щоб дійсно вони щось переплутали! — негайно розмріявся Михайло. — Будували б ви типову секцію, та й не ламали голови над купою правил.

 — Могли й переплутати, — іронічно зазначила Наріко. — Там такі бюрократи… На все здатні, написано у інструкціях, що представництво треба будувати за традиціями їх хазяїв, то й перестрахувалися. Зібрали докупи традиції кількох інсянських культур — навряд їх на цілій планеті одна. Ще й якихось марновірств додали, і ось, що вийшло.

— Вони ж бюрократи, а не ідіоти! — всміхнувся Михайло.

Їх дискусію перервав невисокий стрункий чоловік з впевненими спритними рухами та холоднуватими уважними очима. Зайшовши до кімнати відпочинку, стиха привітався, представився Філом Тантертаупом та спитав:

— Це тут проектують представництво?

— До проектування поки що неблизько, — нарікнув Леон. — Потрібна хоча б математична модель.

Філ посміхнувся:

— Я дещо прикинув дорогою. Ось. — Він підключив свій комп’ютер до голопроектору та висвітив якісь розрахунки, таблиці, графи. — Скажіть будь ласка, той Кам Йон часом був не топологом?

— Ми не знаємо, — відповів Михайло. — Але… у топології, ніби то, ні розмір, ні форма не мають значення, а тут вони задані.

— У тому то й справа. Навіть якщо не задавати розміри та форму приміщень, побудувати щось за цими правилами неможливо без згортання простору. У інсян є такі технології?

— Є, — ошелешено підтвердив Леон. — Зорельоти  ж є. Ви вважаєте, що у всіх їхніх будинках використовують згортання простору?

— Можливо — лише в еліти, — припустила Наріко. Вона була явно задоволена, мабуть через те, що вже не потрібні будинки-метаморфи.

Михайло хмикнув та погодився:

— Деякі наші багатії для шику використовують згортання простору у домах.

— Ще у атракціонах воно є, — пригадав Леон.

Взялися за нову ідею: переписали програму, дещо додали, дещо закоментували. Перший тест програма не пройшла, голограма все ж один раз блимнула червоним. Ще трохи підправили — і вийшло! Все вийшло, модель працювала і з десятьма відвідувачами, і з двадцятьма. І зовні виглядала не корягою , а нормальною секцією станції. Щоправда всередині відбувалися дива: переходить відвідувач з ванної до вітальні, і усі приміщення раптом ніби перемішуються, розміщуються по новому.

— Дорогувато буде, — прикидувала Наріко. — Проте дешевше, ніж будинок-трансформер з сотнею кімнат.

З розгону вирішили скласти ще пару алгоритмів для моделі. Почали, і тут пролунав голос з невідомим Михайлові акцентом:

— Добрий день! Це ви цікавилися традиційним інсійським житлом? Щось там з нашим представництвом?

Говорив добродушного вигляду здоровань від входу до кімнати.

— Так, — відповіла Наріко, —  а ви?..

— Я Кім Делунг з торгової розвідки. Я з Інси.

Леон підхопився, заметушився, потягнув гостя до голограми. А Михайло уважно розглядав інсянина. Той справляв враження звичайного дядька, простого та відкритого. Одягнений у традиційний для Співдружності діловий костюм, тобто поважає місцеві звичаї, на своїх не зациклений. Навряд інсяни такі вже фанатики, якщо Кім їх типовий представник.

На голограму, яка саме відпрацьовувала тест із двома сотнями відвідувачів, Кім Делунг спочатку подивися з нерозумінням. А потім, пригледівшись, аж рот роззявив та очі витріщив. Подався вперед, схилився, стиха примовляючи:

— Тільки ліворуч. Це ж треба! Згортання простору, так? Так, а як же інакше.

— То що, нормально? — не приховуючи хвилювання, спитав Леон.

Кім розпрямився, поглянув на Леона, Наріко, Михайла, Філа. Протяжно зітхнув:

— Тільки не ображайтеся.

Леон стис зуби. Але втримав себе в руках.

— Коли прийшло повідомлення, що мене просять проконсультувати щодо традиційного інсянського житла, — розповідав Кім, — я дуже здивувався. Розумієте, в нас тих архітектурних стилів ціла купа. Ми ще й змішуємо їх, оригінальничаємо. А у минулому в чому тільки не жили. В моєму місті, наприклад, у спеціально вирощених велетенських мушлях, і це ще не найдивніше.

— А що найдивніше? — вихопилося у Михайла.

— Навіть не знаю, — розвів руками Кім. — Наприклад, на південних льодовиках жили у домах з сушеної риби. Її пресували у великі брикети, щоб перевозити, і виїдали зсередини. А ще жили на дні смоляних рік, у будинках з затверділої смоли.

— Люди не свині, можуть жити будь де, — не втримався від коментаря Михайло.

— Дотепно! — розсміявшись, оцінив Кім. І продовжив:

— Отож я й здивувався, що в нас є якесь традиційне житло. — Він ще раз протяжно зітхнув. — А виявилося, що ви по «Священній книзі» його побудували! Розумієте… «Священна книга Кам Йона» це насправді сатиричний твір. Просто Кам Йон сколихнув тодішнє суспільство. Воно тоді зовсім загрузло у формалізмі та стандартах на все підряд, і якби не Кам Йон, якби ми самі не зрозуміли, які смішні, то й не вижили б. А так — розвивалися, навіть встановили контакт зі Співдружністю. І до його «Священної книги» ми ставимося серйозно. За традицією. А ви не зрозуміли…

— То хто казав, що бюрократи не ідіоти? — поглянула на Леона Наріко.

Хоча про бюрократів висловлювався Михайло. Він і визнав:

— Я це казав. Усі помиляються.

— То все це дарма, — кивнув Леон на голограму. На диво спокійно.

Кім аж підстрибнув:

— Дарма?! Та ви що! Та ви не уявляєте, як вам пощастило, що ви неправильно зрозуміли!.. Та сюди натовп туристів набіжить, щоб тільки на голограму поглянути! А якщо побудуєте… Це ж справжній дім Кам Йона! Та й мені пощастило — торгова розвідка вишукує вигідні справи, а тут таке!..

— Давно мріяв спроектувати атракціон з просторовими ефектами, — посміхнувся Філ. — З дитинства.

Наріко, скориставшись тим, що її руки були сховані столом, розіслала з комп’ютеру повідомлення Леонові, Михайлові та Філові: «Ви впевнені, що Кім не єретик?»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>