Це місто, як і всі, має назву…

Це місто, як і всі, має назву…

Понеділок, 3 грудня 2018 г.
Проглядів: 91
Підписатися на комментарі по RSS

“Я — крапля в океані”

Лозунг, що набув популярності в часи Революції гідності.

 

{Рекламні повідомлення надіслано за умовами контракту “РЕКЛАМНИЙ СОН”}

 

Я сплю. Ліжко трохи вібрує, але це дуже приємні вібрації. Мені сниться Жаклін — моя співробітниця. У своєму сні я бачу її короткий домашній халат, що абсолютно не приховує надзвичайно красиві ніжки. У моєму сні вона усміхається, накручуючи на вказівний палець локони свого світлого волосся. Жаклін проводить долонею по тоненькому пояску, яким підв’язано халат. Вузол легко піддається жіночій руці, і тепер я бачу…

 

{Алексе, чи відчували ви колись, що ваша білизна недостатньо виражає вашу особистісну ідентичність? Нова серія брендових чоловічих трусів від Клауді дозволить вам більше ніколи не сумніватись у вашій унікальності. Клауді — ви будете тим, ким хочете бути!}

 

… і тепер я бачу її красивий плаский животик. Якась частинка моєї особистості чітко усвідомлює, що це сон, і я задумуюсь: цікаво, як мій мозок вибудовує зображення оголеної Жаклін, якщо я бачив її тільки вдягненою? Чи не вмонтовує мені у мозок зображення сексуальності якесь рекламне агентство.

Ні, навряд. Вони б не наважились це робити без відповідного контракту.

Халатик легко падає на підлогу, а Жаклін підходить ближче.

 

{Алексе, восьма година. Алексе, восьма година. Алексе, восьма година...}

 

Вимкнути.

 

{За час сну ви отримали: один пропущений дзвінок та одне голосове повідомлення}

 

Дзвінок від Жаклін, повідомлення також. Кумедно: поки я бачив її у снах, вона мені телефонувала. Слухаю повідомлення. Мережа вже триста років як телепатична, тому для цього мені не треба рухати й пальцем.

— Ще дрихнеш, ага? — її приємний мелодичний голос звучить у моїй голові.

Це голосове повідомлення, тому я мовчу. А вона сміється. Найбільше мені подобається її дзвінкий сміх.

— Як тільки прокинешся — дуй на роботу. Ройман дуже кіпішує, ну ти ж його знаєш. Тут такого чувака виловили, ти не повіриш — він абсолютно не під’єднаний до Мережі. Більше того, Мережа не приймає його. Де ж він такий виріс? Загалом, Ройман хоче щоб ми дослідили його мозок, а для телепатичного дослідження треба під’єднати його до телепатичної ж, бляха, Мережі! Ти у нас експерт з таких штук, ага? Чекаємо, цьом!

Цьом. Жаклін всім відправляє цей Цьом. Вона настільки мило спілкується з чоловіками, що майже всі вони в неї закохуються. Я певен, що навіть якби вона не була такою красунею, все одно мала б купу шанувальників. Справа тут у манері спілкування, а не в зовнішності.

Поки я приймаю душу, автоматична підмережа мого дому вже готує мені сніданок. Одразу ж телепатично замовляю транспортну капсулу до Інституту. Шкода, що я живу не на сто років пізніше. За розрахунками нашого Інституту, десь тоді абсолютно вся робота стане телепатичною, дистанційною.

Коли я закінчую сніданок, отримую повідомлення про те, що на даху на мене вже чекає капсула. Я натягую светра і джинси, взуваю кросівки, піднімаюсь на дах. Дорогою дивлюсь рекламу. Мій мережевий тариф передбачає, що півтори години на день я маю проводити за переглядом реклами. Щоб не відволікатись на це на роботі, я намагаюсь дивитись рекламу на ходу чи під час поїздок.

Я користуюсь найдешевшими капсулами, в них немає сидіння. Мій будинок далеко не найвищий в Вінницькому районі, тому зі свого даху я бачу тільки стіни сусідніх будинків. Заходжу в тісну прозору циліндричну капсулу.

— Робота, — кажу подумки.

{Пункт робота зафіксовано за адресою: Старокиївський район, Подільський підрайон, вулиця Оленівська, 7. Підтвердити?}

— Так.

Спочатку капсула повільно злітає в повітря. Вона піднімається над найвищими будинками, і тепер я бачу безмежний Київ. Від горизонту до горизонту — найбільше місто в Європі. В повітрі над містом з блискавичною швидкістю носяться мільйони капсул. Великі сімейні, малі й дешеві — всі вони носять людей цим грандіозним мегаполісом. Моя капсула теж починає рухатись в бік Старокиївського району. Це двадцять хвилин шляху.

Жаклін живе у Львівському районі — за більше п’ятисот кілометрів від Інституту. Значить, вона витрачає близько сорока хвилин на дорогу до роботи. І як ця жінка витримує сорок хвилин реклами поспіль? З іншого боку, це майже половина денної норми — їй доводиться менше дивитись в інший час.

Ловлю себе на думці, що забагато думаю про Жаклін. Коли забагато думаєш про жінку, Мережа підсовує тобі тематичну рекламу. А я ненавиджу ті дурнуваті повідомлення з телепатичними сердечками.

Дивлячись рекламу, я спостерігаю за рухом капсул. Як же їх багато, і як же швидко вони рухаються. Неймовірно складний алгоритм Мережі оптимізує їхні шляхи, аби капсули не стикались у повітрі. Жодного зіткнення за сто сорок років використання капсул.

Інститут — широка, але не надто висока будівля. Я виходжу з капсули й одразу відчуваю, що в Старокиївському районі повітря тепліше, ніж у Вінницькому.

Зустрічаю її в коридорі. Вона у жовтій сукні в чорну крапинку. Усміхається, певно перемовляючись зі своїм новим хлопцем. Він живе в Токіо, тому спілкуються вони в основному телепатично. На вихідні він прилітає до неї в Київ.

— Жаклін, ти зайнята розмовою? — патаю я.

— Зараз, хвилинку, сонечко — я вже закінчую.

Вона називає мене сонечком. Всі чоловіки в її мові звуться сонечками, зайчиками чи котиками. І чоловікам це подобається. Створює ілюзію симпатії.

— Все, любий, мушу йти працювати. Алекс прийшов, тож ми будемо досліджувати нашого фріка. Бувай, хорошого дня!

— Де його поки тримають? — питаю я.

Це одвічна стратегія чоловіка з френд-зони — говорити про справи, бо так жінка з ним хоча б говоритиме.

— В третьому секторі шостої лаби. Господи, бачив би ти того чувака! Лаборантки бояться підходити до камери, де ми його тримаємо. Його шкіра, як би це сказати… Напівпрозора. Через неї проглядаються м’язи й навіть кістки. Дружня порада — не дивись на його щелепу. Це справді кріпово!

Жаклін говорить швидко, вона явно в захваті від ситуації. Ще б пак, ми роками займаємось тільки тим, що оптимізуємо Київський сегмент Мережі. А тут справжня загадка: єдина людина на планеті, від’єднана від Мережі. Ментально не пов’язана з усім іншим людством. Відокремлена від світу!

Як він жив усі ці роки? Як він міг замовляти їжу? Пересуватись містом? Пішки?!

Ми спускаємось до підземних лабораторій, йдемо до шостої. Третій сектор — ряд з трьох дослідницьких камер.

— Наш клієнт у центральній, — підказує Жаклін.

Двері замкнені. Вони бояться, що він втече. Найцікавіша людина на планеті, звісно вони триматимуть його під замком. Коли люди могли жити поза Мережею? Близько трьох сотень років тому?

Втім, двері телепатично зчитують мій профіль, а я маю доступ до всіх приміщень. Важкі металеві двері повільно відчиняються, і я бачу цього справді потворного чоловіка. Його шкіра напівпрозора. Першою чергою, звісно, дивлюсь на щелепу. Крізь його губи я бачу ясна, навіть череп. Чоловік усміхається, але усміхається так, як це роблять люди, що готові поділитись якимось дивовижним секретом. Ніби говорячи: я знаю більше за вас, дітлахи.

— Доброго вечора, — говорить він мені.

Його голос звучить дуже дивно, а я навіть не одразу розумію, чому. Звісно, відсутність телепатичного дублювання! Всі ми звикли, що чуємо водночас і голос людини, і відлуння її думок як телепатичне повідомлення. Але у нього… Це був чистий людський голос.

— Як мені звертатись до вас? — питає потвора.

Це питання теж заганяє мене у глухий кут. Люди зазвичай зчитують твоє ім’я з профілю в Мережі.

— Ем… Алекс. Звіть мене Алексом. А ви…

— Остап. Хіба ваша дівчина вам не сказала?

Жаклін сміється, я червонію.

— О, я зрозумів, — усміхається Остап. — Перепрошую. Просто ви так дивитесь на неї, от я і подумав…

Він це спеціально сказав, я певен. Він знущається з нас. Він не міг побачити статус “в активному пошуку” у моєму профілі, але він здогадався, що я у френд-зоні.

— Я просив вашої колеги дозволу поговорити з головним науковцем, що вивчає мислення. Я так розумію, це ви?

— Ну, це дуже приблизний опис мого фаху, але мислення я також досліджую, — відповідаю я.

— В такому разі ви можете ставити мені ті ваші питання. Я ж бачу, ви хочете багато дізнатись про мене.

Я сідаю за стіл навпроти нього. Дивлюсь в його напівпрозорі очі, бачу мозок. Жахливе видовище. Жаклін сідає поруч. Її очі на кілька секунд розфокусовуються, мабуть відповідає на повідомлення.

— Як так вийшло, що ви не приєднані до Мережі? — одразу питаю я.

— Ваші колеги вже намагались мене приєднати. Мій мозок не здатен зафіксувати той сигнал. Ви генетично адаптовані до ваших мереж, я ж — ні.

Жаклін дивиться на мене.

{Я ж казала.}

— Так, — відповідаю я. — Я тільки-но почав аналізувати їхній звіт.

Справді, Ройман надіслав його дві секунди тому, і я аналізую отриману інформацію. Вони провели з ним примітивну бесіду, запис якої також телепатично вмонтовується мені в пам’ять.

— Ага, бачу, — кажу я після паузи. — Ви казали, що маєте іншу природу. Обіцяли пояснити її, коли прийду я. Ви не відповіли на питання про те, чому ви так дивно виглядаєте.

{Це було грубо} — повідомляє Жаклін.

— Тепер частково можу пояснити, — Остап, ця потвора, знову усміхається. — Всі ви зв’язали себе великою телепатичною мережею, правильно?

Я не відповідаю. Просто дивлюсь йому в очі. Він і так знає відповідь.

— Ви народжуєтесь у ній, ростете і вмираєте. Ви не бачите нічого, що є за її межами.

— Але немає нічого за її межами! — обурююсь я. — Мережа аналізує всі об’єкти, які може сприйняти людина.

— Ні, вона аналізує і відображає тільки те, що може сприйняти середня людина. Вона урівнює рівень сприйняття всього людства. Наприклад, ваша мережа не здатна повністю відобразити мене, і тому ви бачите моє тіло лише частково, а мої думки — не бачите взагалі.

{Я частково розумію його логіку, але звучить не дуже реалістично} — це повідомлення я надсилаю в загальний чат нашого відділу Інституту.

{Продовжуй розпитувати, йому явно подобається з тобою спілкуватись} — відповідає Ройман.

— Але ж ви — матеріальний об’єкт, ви сидите тут, прямо перед моїми очима. Що ж робить вас таким особливим, що Мережа не може вас відобразити!

Остап роззирається навколо. Він піднімає руку й кілька секунд дивиться на свою долоню.

— Можливо я справді тут, Алексе.

{Божечки, мене виносить його кріповий голос} — надсилає Жаклін.

Весь відділ ставить її повідомленню “лайки”.

— А може я в підвалі старого будинку в Києві. А може я в печері з плем’ям деградованих мутантів. Я бачу багато варіантів подій, і всі вони однаково реальні. Ви ж бачите тільки ту частину, яку можете бачити. Яку вам дозволяє бачити Мережа. Щоб побачити деякі речі, треба відійти від натовпу. Відключитись.

— Ми не можемо відключатись від Мережі, — відказую я. — Так не буває.

{Ройман: це якась релігійна маячня? Я не дуже розумію!

Жаклін: схоже на стару спростовану теорію про множинність світів.

Кайл: Теж про це подумав. Згадав, що вчили її у школі. В розділі про помилкові теорії, звісно.

Ройман: Не знаю, що там з тими теоріями, але він у них явно вірить. І ми точно бачимо його не повністю, тож можливо треба буде переглянути цей аспект щодо помилковості}.

— Звідки вам знати, Алексе, як буває за межами вашого сприйняття? Ви знаєте тільки те, що сприйняли. Не більше.

{Жаклін: Він верзе абсолютну маячню, але мені страх як подобається, як вона звучить.

Ройман: Якби ж нам таки проаналізувати його, якби ж приєднати до Мережі!}.

— Звідки ви? — раптом питаю я.

— Зі Стрия. З України, якщо ви про це.

{Пошуковий запит: Україна.

Тлумачення: Україна — стара назва Києва. Вийшла з ужитку близько трьох сотень років тому, була поширена у часи, коли кожен район називався областю і був поділений на дрібні селища, що класифікувались залежно від їхнього розміру та цільового призначення}.

Архаїчна назва Києва. Звісно. Він місцевий. Стрий? Це якийсь мікрорайон у Львівському.

{Я: Жаклін, ти чула про Стрий?

Жаклін: Так, мій район же. Але там би помітили, якби серед них весь цей час жило таке страховисько}.

— Ви все ще не розумієте, — зітхає Остап. — Якби тільки приєднатись хоч на мить до вашої мережі, я показав би вам…

{Ройман: Ну нарешті він заговорив про це! Наші цілі сходяться, лишилось знайти спосіб вмонтувати його в Мережу!

Я: Думаю, варто пошукати в архівному складі старі телепатичні шоломи. Ну, ті, що використовували в давнину для встановлення зв’язку. Вони діяли лише на кілька метрів, але, думаю, якщо виберемось прямо на Мережеву вежу, то шолом встановить з нею контакт, і наш загадковий друг буде у Мережі.

Жаклін: Тим залізякам по три сотні років! Думаєш, вони ще працюють?

Я: Дорогою полагоджу. Я знаюсь на цих речах}.

— І ви згодні приєднатись до Мережі? — питаю я. — Хіба ви щойно не казали, що щоб бачити більше, варто відділитись від “натовпу”?

Остап дивиться на мене, як на наївну дитину:

— Так, Алексе. Але потім треба повернутись до натовпу, якщо хочеш щось йому показати. Чомусь навчити…

{Кайл: Він цитує якогось філософа?}

Не відповідаю Кайлові, натомість говорю Остапу:

— В такому разі нам треба злітати на одну вежу. Як щодо прогулянки?

— Залюбки.

На виході з лабораторії нас зустрічає Кайл зі старим шоломом в руках. Я хапаю шолом, водночас замовляючи велику групову капсулу. Ми йдемо на дах. Ройман відправляє мені телепатичні документи про те, що я відповідаю за всі можливі надзвичайні ситуації, що можуть статись під час цієї поїздки. Її реєструють як експедицію, мене призначають начальником. Я розписуюсь.

— Кайле, про всяк випадок летиш з нами! Ти ж додумався взяти валізу з деталями та інструментами для шолома? — на ходу повідомляю я.

Остап йде на тій же швидкості, що й ми, але при цьому ступає набагато спокійніше. Його одяг не прозорий, це мене безмежно радує. Цікаво, він уже відчув симпатію до Жаклін? Всі чоловіки рано чи пізно це відчувають.

Ми заходимо в капсулу, злітаємо. Летіти близько години — маю час на ремонт шолома. Дивно, але всі ми летимо мовчки. Я навіть вмикаю рекламу. Шолом добре зберігали, але все одно доводиться міняти майже всі контакти і ретрансляційний модуль. Втім, для мене це дитяча робота.

За сорок хвилин я лагоджу шолом. Ми наближаємось до Вежі, й від цього густина телепатичного поля починає відчуватись навіть на смак. Це приємне відчуття. Єднання. Я — частинка чогось великого. Я — крапля в океані, а океан безмежний і могутній.

— Тут дуже красиво, — говорить Остап, і я бачу, як рухається його язик. — В будь-якому випадку. Ніби це місце створене бути красивим.

Справді гарно. На горизонті яскраво світяться центральні райони, з іншого боку — таке ж яскраве світло від кордону. Східна частина Києва завжди була найтемнішою, але це радше додавало їй краси, ніж робило страшною. Ця темрява додає свободи. Навіть повітря тут чистіше.

Перед нами вже вимальовується височезна Вежа. Вона гігантська навіть на фоні київських хмарочосів. На ній є кілька платформ для посадки капсул, але навіть з найвищої платформи до вершини вежі треба дертись по конструкції з металевих балок.

Коли капсула плавно сідає на платформу, я даю шолом Остапу. Він без слів розуміє, що треба робити. Ми виходимо з капсули.

— Далі доведеться дертись, — пояснюю я. — Ця вежа не розрахована на людей, її завжди лагодять автомати…

Остап усміхається. Він тільки радий розім’яти м’язи. Швидко починає хапатись за балки, почергово переставляючи все вище то руку, то ногу. Я, Кайл та Жаклін намагаємось його наздогнати, але ми не звикли до таких навантажень.

— Тут, на висоті, повітря просто фантастичне! — кричить Остап.

{Кайл: Навіщо ми ліземо за ним?

Я: Хочу подивитись, як він приєднається. І в разі неполадок ще раз оглянути шолом. Якщо хочете, можете чекати на нас біля капсули.

Жаклін: Так би одразу. Чекаємо, цьом}.

Тепер на вершину деремось тільки ми з Остапом. Я важко дихаю, він далеко попереду. Під нами дихає безмежне місто. Повз нас пролітають сотні тисяч капсул. Над нами небо, яке тепер здається неймовірно близьким.

Так близько до вершини Вежі. Я відчуваю їх усіх. Усіх людей, весь соціум. Я — крапля в океані. Я — частина цілого. Я — гвинтик у системі, яку неможливо осягнути розумом.

— Можливо! — кричить мені Остап.

Він почув мої думки?

{Можливо} — надсилає він.

Вийшло. Шолом спрацював на короткій відстані, як і мав спрацювати.

{Головне в житті — широко розплющити очі і бачити! То гляньте ж на все моїми очима, бо вони бачать більше!} — думки Остапа дуже сильні. Вежа розсилає їх по всій планеті.

І тоді я бачу все інакше. Чоловік на вершині Вежі більше не прозорий. Я на Вежі, і водночас я у степу, ховаюсь у травах. Я в автомобілі, хоча щойно навіть не знав такого слова. Я в бліндажі й відчуваю запах пороху. Звідки я знаю цей запах?

Я все ще близько до вершини Вежі.

{Ви бачите це Алексе? Ви бачите Всесвіт?! Ви бачите, наскільки дрібною є ваша Мережа на його фоні?!}

Я бачу.

Я на Вежі.

Мережа хитається, розпливається, тане. Ця інформація, що нею ділиться Остап, виявилась надважкою для системи. В алгоритмах стаються збої.

Я чую грім. Ні, не грім — це тисячі капсул стикаються в повітрі над Києвом. Мережа більше не керує ними, вони зустрічаються на шаленій швидкості й вибухають. Небо повниться спалахами, і кожен з них ховає у собі смерть.

Я у степу, в бліндажі, на Вежі, за шкільною партою, у трюмі старої каравели.

Остап на вершині Вежі спостерігає за тим, як люди гинуть у небесних зіткненнях. Я відчуваю його думки, його настрій. Він дуже сумний і дуже зворушений, йому дуже шкода загиблих. Але він захоплений красою видовища.

Я бачу степ, але я знаю, що цей степ не у минулому і не в майбутньому. Я б не побачив його на старих фотографіях. Ні, цей степ не знайти, рухаючись вперед чи назад у часі. Натомість якщо зовсім трохи ступити вбік…

Намагаюсь сконцентруватись на реальності, утримати в собі Мережу. Я — частинка цілого. Я — гвинтик у системі. Я — крапля в океані.

Всі вибухи змовкають, я більше не чую чужих думок. О так, я — крапля в океані.

І на нас чекає великий шторм.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>