Зрада

Двигун завивав, інколи переходячи на пекельний регіт, і це дивним чином резонувало з накачаними адреналіном нервами. Зла веселість очистила душу від роками накопиченого бруду умовностей та правил, дивне відчуття крил за спиною неначе підказало: «можна все». І якщо вже плювати на правила — то на правила дорожнього руху можна нахаркати із особливим задоволенням. Роздайтесь хащі, жаба лізе! Роздайтесь, я сказав! Скрегіт металу, гусениці багатотонної машини із радісним гарчанням перемелюють знак «стоянка заборонена», якусь «теслу» та, здається, «порше». Не розгледіти до пуття. Заборонена ж стоянка! Навіщо ж, ви, тварюки, не дотримуєтесь пе-де-де? Виття сирен гучнішає, попереду широкий проспект мерехтить наче новорічна ялинка від проблискових маячків та, певно, сучих генералів. У всіх Штатах генералів сорок штук, а в нас тільки мєнтовських три сотні!

Поліцейські у два ряди перегородили дорогу. Перекрили, та не мені. Смикаю важіль і направляю машину прямісінько в магазин. Двері завузькі, кажете? Та його тут не повинно було бути, проте хтось домовився й побудував тут цю залізобетонно-скляну коробку. Був би це касовий голлівудський бойовик чи, краще, комедія, я б проїхав прямісінько через секс-шоп. Втім, нічого — кондитерська навіть краще. Ненавиджу кондитерів! Трохи підправляю маршрут, щоб гусениці розтрощили якнайбільше вітрин із тортами. Десь тут була монтировка, намацую, висовую у вікно. Регочу під дзенькіт скла, скалки бризкають в обличчя, з дрібних порізів сочиться кров.

Торти з тістечками закінчуються, на лобове скло падає якесь ганчір’я, відпускаю непотрібну вже залізяку, повертаю машину, щоб проломити чергову стінку та розчистити поле зору. Пронизливий короткий нявкіт перекриває навіть рев двигуна, навсібіч з-під гусениць розбігається та розлітається щось пухнасто-кольорове. Зоомагазин для багатіїв, чи що?

Вириваюсь на вільний простір.

Магазин закінчується дзеркальною стіною, звідти на мене намагається вистрибнути така ж броньована вантажівка, неначе у відмороженій грі «у кого першого здадуть нерви». Дзуськи, не зверну! Протираю якоюсь ганчіркою обличчя, пробую розгледіти лице того, задзеркального водія. В якусь мить перед зіткненням здається, що навіть бачу приречене пекло на дні його очей, та тут скло розсипається міріадами іскор. Вискакую на порожнє шосе, вирулюю ліворуч та додаю газу. Гусениці зривають недавно покладений асфальт. Добре їм тепер буде, один раз коров’яком заліпили, а списали як на автобан, так і вдруге зроблять. Ще й подякують мені.

Підминаю під себе тонку трубу новісінького, «інтелектуального» світлофора. Того що мерія за сто штук поставила. В рамках проекту «дружнє місто», ага. Це ж скільки років можна платити зарплату регулювальнику?

Жену проспектом. Попереду порожньо, є час перевести подих. Далі видніється бетонна естакада так і не відремонтованого мосту. І мотоцикл придурка-поліцейського. Він перегородив дорогу, наче сподівається, що ані його, ані мотоцикла не розмастить тоненьким шаром по асфальту.

Він що, думає собі, що я його об’їду? Чи зупинюсь? Може, просто не розуміє ситуації?

Придурок піднімає блискучі окуляри і, зустрічаючись із ним поглядом, бачу, що все він розуміє.

Пригальмовую. Коп застрибує на свого залізного коня та прилаштовується поруч. Висуваюсь у вікно.

– Що там? – Навіть приглушений двигун заважає говорити. Хлопець без страху наближається до кабіни та закидає у вікно рацію. До речі, чому ідіоти мені одразу її не видали? Натягую гарнітуру.

– Самурай, мій позивний Коп. Пригальмуй! – голос поліцейського тремтить, в ньому чути шалений, безумний, тваринний страх. – Перед розв’язкою ліворуч, там котлован.

– Плюс. Котлован – добре, що далі?

– Чекаємо сім хвилин і на околицю через спальний район. Якраз встигнемо перекурити.

– Копе, а ці сім хвилин у нас є?

– А біс його зна, – навушник кашляє сміхом. – Якщо є, то потім дають іще півгодини, повинні встигнути. Не питай, як це вирахували.

Яма під черговий висотний курник – непогано, видно у когось залишились іскри кмітливості. Може й допоможе. Зупиняюсь, відчиняю дверцята. Не заглушаючи мотор, вискакую з кабіни.

Страшно. Зиркаю на годинник, дістаю цигарки, коп прохально простягає руку.

– Давно не смалив, якщо зараз не наверстаю, може й не буде коли, – чи то він зашарівся, чи мені очі застилає червоним? Вибірково так застилає.

– Кинь, то для здоров’я недобре. Паління вбиває, – ржу. Він кривиться, дивиться убік.

– У тебе пір’я на гусеницях.

– Зоомагазин, – наче це все пояснює. Він що, взявся соромити мене? – Котився б ти калачиком звідсіля.

– Пізно, далеко не доїду. Якщо не вибухнемо через чотири хвилини, треба рушати. Та й негоже тобі самому бути, якщо… Не по-людськи якось. А далі тобі їхати спальними районами, там евакуацію проводять, і сам розумієш… Там, – коп показав кудись нагору, – вважають, що ти встигнеш, але має ж хтось відганяти цікавих. Поїду попереду.

Спльовую, обходжу вантажівку. Лізу в кузов. Якщо бахне – не хочу пропустити це видовище.

Сіра, схожа на вагітну тисячами смертей труну штуковина надійно угніздилась в броньованому кузові. Навіть не можу назвати це бомбою, але ж… Хтось її придумав, хтось – створив. Хтось налаштував. Хтось заробив на цьому гроші. Хтось за ці гроші відправив дітей на море. Хтось написав програму. Хтось із тих сволот-айтішників, що у зубожілій країні харчать сири з пліснявою. І тепер вони вважають, що якщо переживу ще кілька хвилин – наступний цикл програми дозволить мені це чудо вивезти за місто. Тобто вони знову обманули смерть. Здалеку, з безпечного їх… цього… коворкінгу. Протарабанили по клавішах і нова сума дзенькнула на пейпел.

Може, хтось вирішив розчистити центр міста, знести хрущоби: у випадковості я не вірю, у невідомих терористів теж. Та вони не очікували, що знайдеться самогубець, який зголоситься поламати їхній план.

Пікає радійка: пора їхати. Коп заводить мотоцикл, вирулює наперед. Ще б «люстру» свою увімкнув.

Гусениці знову мнуть асфальт – дорогу доведеться будувати заново. Ото хтось потирає руки: раз розпилили бюджет, а тут ще раз такий подарунок! Сссуки… Газую. Хтось заробить на страховці, хтось заробить на ремонті, хтось заробить на смерті... Цікаво, хоч комусь, крім того молоденького копа потрібно, щоб я виїхав із міста?

Якщо вогненна хвиля рознесе старі хрущовки уздовж проспекту, чи буде хоч хтось, хто не зрадіє? Виття сирени оглушує навіть мене. Що там? Ага, придурок вибіг зробити селфі, прямо на дорозі. Зараз, мабуть, його лічильник лайків накручується із шаленою швидкістю, а він подумки монетизовує соціальний капітал. Якщо ж ці будиночки від вибуху складуться як картонні, то будівельні магнати освоять гуманітарну допомогу, а родичі цих… хто прилип до шибок... рахуватимуть нові метри житла та тисячі «зелених» компенсації.

Злість проганяє страх, допомагає втримати самовладання. Страшно до усрачки. І ще дике бажання бодай колись втнути носа тим хазяям життя, зробити таке, на що вони нездатні навіть у помислах.

Ті-ра-ра-ті-ра, – крізь шум пробивається телефонний дзвінок. Нарешті злість знову знаходить вихід – жбурляю телефон у вікно. Шипить рація: «Через хвилину повертаємо праворуч, дорогу розчистили» – «Плюс».

Коротко та зрозуміло. Кидаю погляд на карту: маршрут номер два. Довше їхати містом, проте навколо переважно котеджі, частково недобудовані. До речі, десь тут мав би проживати сволота екс-мер. Добре було б по дорозі рознести його хижу. Хоча ні, мабуть, не встигну. Та й не пригадаю, як туди доїхати.

«Самурай, прийом. Можемо тут зрізати, знесемо паркан, проблем бути не повинно. Я вперед, перевірити, як дам відмашку – жени маршрутом два-біс. Зрозуміло? Три хвилини» – «Плюс-плюс».

Паркан-гараж-гойдалка. Молоді деревця-живопліт-картопля. Пробач, господине, тут ти не збереш врожаю.

«Усе, далі тільки вперед, в кар’єр. Сім хвилин». – «Хлопче, повертай!» – «А ти?» – «Зафіксую важелі та вистрибну». – «Дурня. Я підберу тебе, стрибай обережно».

Хороший хлопчина. Хоч і мєнт. Коп.

У дзеркальце заднього виду бачу, як хлопця підсікає чорний джип. Що ж, так краще, йому ще варто жити, якщо таке життя хтось називає життям.

Знову радійка: «Самурай, це Перший. Зарулюйте в кар’єр та залишайте там машину». Голос невиразно знайомий, але не впізнаю. Ще й позивний дурний: аякже, «Перший». Скромно. – «Мінус. Машину заведу якнайдалі». – «Це Перший, не меліть дурниць. Я її прийму тут. Часу зовсім мало, просто повір». Він командує, наче мій безпосередній командир. Врешті, що я втрачаю? Ще й «викає». – «Це Самурай, плюсую».

Одразу за поворотом скидаю газ, обережно пригальмовую. За сотню метрів місять повітря гвинти гелікоптера, певне таки встигли сюди підігнати свого «спеца». Але пізно, я відчуваю, що вже пізно. Нічого він тут не зробить. Та й не залишилось тих фахівців, що колись, тепер ніхто нічого до пуття не вміє. Прогнати його б геть, та ну його… Хай здихає.

Двигун глохне, по мізках вдаряє тиша. Від вертольоту відділяється висока опецькувата постать з невеликою коробкою під пахвою. Теж мені, самогубець знайшовся… Його, телепня, справа: вискакую з кабіни і чимчикую геть. Там, за поворотом, бачу – мене чекає той самий чорний джип, але під’їхати ближче засцяв. Друганів би моїх, ті б не побоялись, але ж хіба… Добре, що так. Знову озираюсь: опецькуватий пробує залізти до кузова, ковзається і падає прямо в багно. Видно, справи геть швах, якщо кращого не знайшлося. І взагалі, це вже зовсім не моя справа. Знову дивлюсь на джип, спльовую та щосили біжу до ваговоза.

Принаймні, якщо щось піде не так, то не тому, що поруч не знайшлося руки для підтримки.

З чоловіка наче спадають пута: він прудко видирається нагору та зникає за високим броньованим бортиком. Раптово з кузова виривається сніп нестерпно-яскравого світла, матінка-земля підстрибує та боляче б’є в чоло.

Темрява.

Запах медицини, наче в стоматкабінеті. Білі простирадла та головний біль.

Поруч той самий коп-мотоцикліст. Тільки вже без шолома. Сидить, куняє.

– Засоня, – чомусь не придумав із чого почати. А хоч не хоч, проте мєнту доведеться подякувати. Все-таки старався допомогти. І не його вина…

– Пробач. Ти…

Коп усміхнувся. І так сталось, що саме цієї миті сонячний зайчик ковзнув по його обличчю. Якби не це, я б, може й не допер, проте заплющені очі поліцейського одразу нагадали Сліпу Феміду – шлюшку на службі олігархів. Звичайно, ніхто в очі мені не кине того, що я позбавив їх заробітків та всеможливих розпилів, проте до чого присікатись – знайдуть. Хоча б оті роздавлені тортики.

Ні, мені не соромно.

Зітхаю.

– Може у тебе й свідки є?

– Ну, так, – він торкнувся вічка реєстратора на плечі. – Тут все записано. Чуєш гул? Люди чекають. Та й преса. Ти як, встати можеш? З тобою… коротше, він поговорити хоче. Чекає там.

– А послати його?

Він ніяково усміхається.

– Таких не посилають.

От так.

Перед очима промайнуло життя. Тоді, коли віз бомбу, якось не було такого, і коли те світло пронизувало нутрощі ¬– теж. А зараз промайнуло.

Ну, так, логічно, чого ж ти, друже, хотів від людей-пацюків? Нічого, проб’юсь, не вперше. Хай доведуть, що то все було не через потребу. Журналюги зароблять, політики попіаряться. Й інші скотиняки теж, куди дінуться, розкрутять. Я ж герой, хіба ні? Здається, тільки, що вони більше б раділи мертвому герою – на ньому заробляти зручніше. Мертві герої переважно мовчать. А люди… хай судять!

Коп виходить, я піднімаюсь та сідаю в ліжку. Краще було б гордо встати, але… Вистачить і такого. Несподівано пригадую відчуття щастя та злість, з якою трощив кондвироби. Зараз я…

Двері відчиняються, і я розумію, чому постать того спеца біля бомби та голос «Першого» видалися мені знайомими. Пробую піднятись.

– Добридень, пане президенте...

– Лежи, герою. Ще настоїшся перед камерами. До речі, я тут тобі тортика приніс.

Він кладе одну із коробок на столик.

Нервово регочу, не можу стриматись.

– Власне, я тобі маю висловлювати подяку і все таке, вважай, що висловив. Насправді «там» ти мене не бачив, і взагалі, нічого й нікого не було. От про це й розповім…

– Пане президенте… – світ навколо швидко перетворюється в якийсь фарс, гість розкриває другу коробку та обережно дістає звідти прикрашену камінцями булаву.

– На, потримай. Вона справжня, до речі. Врахуй: не так багато людей тримало в руках президентські регалії. А тепер віддай, а то ще мене нею торохнеш …

– Е? – Здається, я виглядаю не надто розумно.

– Бомби не було, ти віз іншу річ. ЇЇ появу ми давно вже чекали. Але, попри все, виявились не готовими.

– То що я віз?

– Як би це пояснити… ти «Чорну Раду» Куліша читав? Хоча б ту версію, що вчать у школах? Ну не суть важливо, є й інша, не для всіх. Президенти її отримують невдовзі після інавгурації. І там трішки відмінний сюжет. Ти про Руїну чув? Коли та сама Чорна Рада вибирала гетьмана, один претендент убив двох інших, а потім убили і його. Але залишилась… скажімо так: Річ. Вона виринала з небуття щоразу, коли лилась кров. І щоразу все міняла на свою користь, щоразу, приходила зрада.

Президент покрутив у руках булаву.

– От і тепер теж мало б так закінчитись. Зрадою. Але один майстер зробив цю булаву.

Товстий палець «Першого» натиснув якийсь камінчик і булава з клацанням випустила лезо. Не блискуче, а наче поплавлене чи роз’їдене кислотою, з геть невиразним написом.^[i]

– Одним словом, якби не ти, я б не виконав те, на що присягав… Я, мабуть, не найкраща людина.

– Е?

– Ти якось зміг подолати зневіру, ослабити ту Річ. А я вже зробив своє. Хоч, офіційно, мене там не було.

Лезо зникло в руків’ї регалії.

– От, десь так. Краще тримай це все в таємниці, бо ще з глузду з’їдеш. А герой в дурці – сумне видовище. Ну що, готовий вийти до народу? Мені ще попіаритись з тобою треба.

– А… – нарешті опановую себе. – Пане президенте, то що, тепер «зради» вже не буде?

– Ну як же не буде, – усміхнувся «Перший». – Який же ми народ без «зради»? Але, ми розірвали ланцюг минулого та отримали ще один додатковий шанс подивитись у майбутнє. А це, повір, уже не мало.

------

[i] Згідно з традицією, на президентській булаві 64 каменя (смарагди і гранати) в складній золотій оправі. В булаву заховано тригранний стилет з булатної сталі з вигравіюваним позолотою латинським девізом «OMNIA REVERTUTUR» («Все повертається»). Стилет з булави витягується за допомогою кнопки, прикрашеною якутським смарагдом.