Живий метал Оріани

- Треба перекривати в Калюжницях воду! – почухавши спітнілою п’ятірнею сивувату лисину, прохрипів Стась Балабанович і з відчаєм закотив під лоба витрішкуваті очі: голова боліла - давалась взнаки вчорашня пиятика із сусідом.

Стась Балабанович останнім часом ніяк не міг видертися від міцних обіймів зеленого змія. Як тільки вони із Люською рік тому купили цей дорогущий маєток над Дніпром, так і почалося!

Найближчий сусід Ромка – підприємець середньої руки, виявився завзятим любителем «дружніх посиденьок». І як тільки випадала нагода, відразу ж телефонував: «Стасік, прівєт! Ти шо? Атдихаєш? Як діла? Посидимо? Я пивка вже купив!»

Стась Балабанович не міг відмовити такому дружньому сусідові. Тим більше, що поки він заробляв капітали, рвав жили, щоб здобути ось цей ось немаленький статочок, його половинка-Люська цілими днями нуділася вдома сама. А перед тим більше десяти років (як тільки поженилися, були добре голосракі) мусіла ще й ходити на роботу до середньої школи, робила там вчителькою. І от Стась Балабанович відчував тепер якусь провину перед своєю Люською: як ходила вона на роботу в ту трикляту школу, ох і відмучилася!

А Стась Балабанович тоді пахав… І нікуди вони з Люською не їздили й не ходили, і не отдихали ні на морях, ні на курортах. Його тижнями не було вдома, а вона із стрессами й нєрвними зривами родила й виховувала їхніх двох дітей. І так би вони й мучилися б далі, і був би він уже сивий алкоголік, а Люська клімактерична стерва, якби не …

Коротше, повезло Стасю Балабановичу вчасно схопитися за той синій пташиний хвіст, а Люсьці – клепки не відрадити чоловіка від ризику. Тож тепер, коли Стась Балабанович міг собі ого-го що дозволити, добре, що трапився такий сусід, який вмів составити компанію.

Гарний приятель був Ромка, душевний, і Рітка, жінка його, легко знайшла спільну мову із нервовою Люською, якби ж не повна відсутність почуття міри у випивці!

….

Але ж і Ромка пив! Оце тільки сядуть за стіл, Стась Балабанович виставить пляшечку дорогущого коньячку, Люська відкриє рота, щоб почати щось говорити, а він, сусід -Ромка, не дасть спасу – наливає одна за одною, аж поки геть уся випивка не покінчається. І відмовити не можна – якась така людина…

…

Але Стасю Балабановичу повністю розслаблятися ще був не час: хоч чималий капіталець уже добряче грів йому душу й тіло, проте були ще такі люди, які мали й більше. Та й нервова Люська не дозволяла Стасю Балабановичу спокійно скласти руки на чималенькому черевці й просто пливти за течією.

«А якщо якась криза? А якщо, не доведи Господи, заслабнеш? А якщо знайдуться люди проворніші?! Ти тільки заспокоїшся, а тут бац – і знов щитай копійки! Я вже тої ніщіти ось як наїлася! Ти думаєш легко мені було тих придурків у школі теріти?!»

І Люська зривалася на плач.

Тоді Стась Балабанович мусів знову «щось думати і шукати», бо Люська панічно боялася бідності…

…

Цього разу Стась Балабанович придумав таке: недалеко від Києва, у селі Калюжниці, куди вони із Люською їздили на пікніки, організувати водогін.

Ні, люди в Калюжинцях не потерпали від обезводнення, в криницях вода була. Але ж де ти тепер, з кого здереш гроші? А так – воду провів, удобства людям забезпечив, а далі – хай платять! От і буде ще одне фінансове джерельце, хоч і не дуже потужне, проте теж дещо.

«А займатися водою для Калюжниців нехай буде Федька, - наказала Люська. – Повинна дитина привчатися до бізнесу! Нехай син вчиться вести діла! От ради обученія Федьки, Стась, цим і займись!»

Люську не послухати було важко, собі ж дорожче обійдеться. Стась Балабанович вже не мав стільки нервів, щоб витримувати жінчині істерики. Отож і мусів тепер братися за Калюжниці.

…

- Стась Балабанович, - поправив ідеально випрасуваного комірця сірої сорочки секретар Кость (саме секретар, жінки Люська в приймальні не потеріла б).- Голова Калюжинець ніяк не хоче приймати нашу пропозицію. Він каже, що люди відмовляються проводити воду. Що начебто у кожного у подвір’ї є вода, і сільський водогін – це зайве.

- Ну… Це зайве для них. А мені треба вчити Федьку. До речі, де Федька?

- Федір Стасьович ще не приходили.

- Дзвони! Дзвони сам, кажи, що терміново! Нехай їде в Калюжниці і домовляється!

…

Пиндир Пилимонович, голова Калюжницької сільради, вже другий тиждень з дня на день мусів відбиватися від «пропозиції зверху» проводити у своєму селі воду.

- Ну нащо нам той водогін? – казав він вдома жінці. – Ще одна морока на мою голову! Мало мені тих пасовищ, бізнесменів і школи! То берись тепер ще й за водогін. І люди! Люди ж не хочуть того водогону!

- Бо й нащо? – дивувалася головиха. – Коло кожної хати своя криниця, люди покупляли насоси, вода в хатах є. У нас в Калюжницях тільки найледачіші не попроводили воду. Та тебе ж затюкають, як будеш казати про водогін.

- Та ж хіба я сам хочу? Ізверху настаюють! І дзвонять, і дзвонять. А це ось сьогодні приїхав, сам! Там таке бурмило, ти б побачила. Каже: мені байдуже, що там у вас є, або зробіть так, щоб люди здалися на водогін, або проводьте своїм коштом. Це ж стільки грошей треба!

- Ну і як ти їх заставиш? – здивувалася головиха.

- От втім то й річ… Не заставиш.

- То ти кажи…

- Кому казати?! Це тобі не з сусідами сваритися. Мені тепер один вихід – або проводити в Калюжницях воду, або тікати світ за очі, бо вб’ють.

…

- Вєрко! Вєр! Ти чуєш? Як там у тебе з жолудком? – кричала через фіртку до своєї сусідки баба Оля Нечайка.

- А шо таке? – розігнулася від квітника молода Вєрка.

- Та я ось собі думала, чого це в мене другу неділю болить жолудок, а воно ось через що!

- І через шо ж? – нервово зітхнула Вєрка.

- Через воду! Ще казали моя мама, що було в писанії написано, що настане таке врем'я, що людина не зможе води напитися, бо буде геть чисто вся потруєна, а як нап’ється, то заболіє і вмре!

- Господи, бабо, як мені вже ті писанія Ваші надоїли, щоб Ви тільки знали! Ви не можете про щось хороше говорити! Торочите з дня на день як не про болячки, то про писаніє! Ви вже добре стара, ото Вас і болить! Ідіть краще в лікарню й не мучте мене!

- Вєрочко! Не сердься! А таки я кажу правду, і не тільки я сама! Ти піди-но по селі й послухай, що люди кажуть: нашу воду пити не можна, бо вона вся якась погана чи потруєна! Он казала головиха, що либонь чи не від завтра будуть в Калюжниці пітьйову воду в бочках привозити, на перше врем'я. А далі – не знаю. То ж ти, Вірочко, з криниці води не пий, чуєш?

…

Стась Балабанович дивився із свого балкону на зірки. Ніч була така чорна, що здавалося, наче ти й не серед природи знаходишся, а десь у сні, і це все кругом тебе – одна примара.

Нервово закуривши сигарету, Стась Балабанович тепер обдумував Ромчину пропозицію купити в нього «дорогущу штуку».

- Стась, там така вєщ! – цмокав вузькими губами сусід. – Та там на міліон не менше потягне! Та його можна геть і на Сотбіс везти! Але я – тільки тобі, як другу! Я б і не ліз, і не брався! Бо , так сказать, і нащо? Але ж грошей треба! Треба позарєз! А там стільки металу! Скільки желіза!

- Ну, мені желіза треба… тільки ж не за мільйон … -кивав Стась Балабанович.

- Та я шучу, який там міліон? Сторгуємось по-сусідськи. То по руках?

- По руках, - згодився, щоб не рвати дружніх стосунків, Стась Балабанович.

А тепер треба думати, де брати підйомного крана, щоб витягувати із землі те одоробало – величезного металевого котла чортзна якої епохи. Пообіцяв сусідові купити – треба слово тримати.

…

- Папань! Це що за фігня?! – витріщив очі Федько.

- Буде резервуар для води в Калюжницях, - обходячи довкола величезну металеву посудину, раптом вирішив Стась Балабанович.- А що? І по формі, і по матеріалу – самий раз. Правда, прийдеться повозитися із доставкою. Але це вже не мої діла, Федь, займись-но сам, га?

- Оце крута вєщ, пап! Це шо, якісь вєлікани зробили?- кружляв і собі довкола велетенської чаші Федько.

- Може… - втомлено підводячи очі зітхнув Стась Балабанович. – Сусід, дядя Рома, відкопав на своєму участку, воно йому мішало: хотів басейн робити, а тут якась желізяка. Хоча потом і жалів. Він, уяви, Федь, як зачепив кран цього котла, каже: це ж можна було б почистити, і був би готовий басейн. Але у нормальних ділових мужиків, синуль, воно так: якщо здєлка состоялася, назад ходу нема! Так от я й думаю, що завезеш цю башню в Калюжниці.

- А шо за метал, пап?

- Не знаю, якесь залізо! Твоє діло таке: зробити водогін, а з чого башня – то вже не важно, аби була.

Через три роки

- Вєруньо! Вєр! Ти подивися на мої коси!

- Господи! Баб Оль, як Ви мене налякали! Що там у Вас знов не так?

- Та так! Все так, Вєрочко! Я кажу, шо відколи у нас водогін, відколи воду отруєну не п’ємо, то я аж помолодшала! Ось коси, дивись, почорніли, як у молодої! А ще, думаю, чого воно ото ясна болять, аж там – зуби нові ростуть! І ще, Вєр…

- Ну й слава богу!

- А ти ж що, Вєр, і далі з криниці тягнеш?

- Тягну, бабо, тягну! Не було мені де п’ять тисяч викинути, щоб я з дурі собі воду тягнула!

- А я провела! Як показали по телевізору наше село, що в воду якась хімія попала, то я своїм здоров’ям не ризкувала. Це вам, молодим, ще жити й жити. А мені треба кожен голочок берегти. І от тепер - глянь на мене, Вєр, я ж тепер – як дівка! І дід мій того … ну, не знаю як і сказать … Коротше, Вєр, і справді вода була потруєна. А ти, Вєрочко, дивлюся, все чахнеш…

…

- То Ви, Сергію Степановичу, кажете, що водонапірна башня в Калюжницях – це і є той самий котел Оріани, про який Ви колись писали в журналі?

- Він! Він самий і є! Я як уперше побачив той блиск, ту форму! Та я не повірив своїм очам! А тоді розпитав, звідки цю башту привезли, та й виявилося, що її відкопали біля Дніпра, в одному маєтку. Я й почав вивчати, взяв трохи металу на експертизу. І що Ви думаєте? Це ж такий сплав!

- І що думаєте робити?

- Буду стукати! Стукати у всі двері! Цей же котел виплавили давні скіфи із наконечників стріл завойованих ними народів! Із усього світу! По одному наконечнику від кожної сутички! А які орнаменти по краях, бачили? Та ж то древні знаки! То ж такі знаки, як от схеми у комп’ютері! Та там же така сила! Той же метал – живий! Скіфи тільки раз у рік виймали той котел і варили у ньому такі чаї, після яких сила в кожного, хто їх пив, удесятирялася! А потім котел зник. За легендою, його мали віднайти у найтяжчі для Русі часи, і воїни, що питимуть з нього воду, стануть новими богатирями й волхвами! Та цей же котел Оріани шукали і в Холодному Яру, і в Запоріжжі, а він он де вигулькнув!

…

Стась Балабанович вже третю добу відбивався від журналістів. Як тільки в ефір вийшла програма про водонапірну башту в Калюжницях, так і почалося!

- Слухай, Стась, ну це ж концерт якийсь! – манірно закочувала очі вдоволена Люська. – Як була молода, то, крім тебе, ніхто на мене й уваги не звертав. А тут, у сорок п’ять , стала знаменитістю!

- Яка увага? – сердився Стась Балабанович.- То не до тебе увага, до металу!

- До металу? – сміялася Люська. – Ти бачив, он той репортьор, отой молодий, із червоним чубом, бачив, як на мене дивися?

- Геть здуріла! – плювався Стась Балабанович.

- А ще, я тепер літати вмію!

…

Цього разу сусід Ромка був на диво тверезий.

- Ех, сасєд, продешивив я із тим металом тоді, помниш?

- Ром, ми з тобою ділові люди. Давай без соплєй? Я тобі гроші віддав, стільки ти казав? Все по честі!

- По честі … Я ж тоді казав – міліон?

- То було тоді! Як казав, то треба було настояти! А тепер – все! Сдєлка состоялась!

- Продешевив я, канєшно… Але ти, Стась, і хитрий! Тепер ти - знаменитість, і у власності маєш національну реліквію, і вопщє - жить умієш! Он і Люська у тебе така!

- Яка це - така?

- А ти шо, не бачиш?

- Я свою Люську вже більше двадцяти год бачу.

- Ну … сосєд, удівляюсь я тобі… Я, канєшно, трошки зловживав, але! На свої очі бачив, як твоя Люська розкинула руки й летіла із балкону, прямо до місяця, їй-бо!

…

Частина запису із древньої березової дощечки, дуже зчорнілої, посередині тріснутої і через те недбало відкинутої полковником Алі Ізенбеком у підвалі будинку, де він знайшов Влес Книгу:

« І тут маємо знати, що збирається рід руський, і багато літ б’ється за вольність руську….

І от у часи перепочинку, у час, коли переповнилась земля сильними воїнами, і волхвами мудрими, і жінками-відьмами знаючими, заховали нащадки Ора котел сили у місці злиття усіх вод джерельних … біля річки Ніпра…

Настане час, і ті, слабкодухі, що питимуть воду із металу живого, наповняться міццю через край, і відродяться у їх тілах знання та сила усіх предків, що перед ними пили ….

… і стануть їх жінки небо читати і красою своєю гордитися… того, хто котел із джерел вийме і поверне під небо для русичів…

… переможе змія отруту, і стане вільний від видінь…

і від Богів поміч отримає, і буде чинити лише по правді…

бо метал той живий…

Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду».