Життя на Марсі (різдвяне фантастичне оповідання)

Професор Стенлі мовчазно дивився на мінівсюдихід, що тонув у неосяжних ненажерливих марсіанських дюнах. Дюни, до речі, чомусь змінилися. В ті далекі часи, коли на Марсі побудували першу автономну станцію-обсерваторію, дюни неначе раділи від приїзду землян-колоністів, та з часом, дюни почали ненажерливо заковтувати у свій шлунок різну земну техніку. Досліджувані цієї помаранчево-червоної планети навіть жартували: «Як це – нема життя на Марсі? А дюни хіба не живі?»

Мінівсюдихід зникав у стравоході чи, можливо, в ротовій порожнині ненажерливої планети. В принципі, нічого страшного. Таких мінівсюдиходів на Головній базі ще штук сто, їх привезли не так давно на міжпланетному товарняку. Тепер, щоправда, керівники Гондурасу, де й були зібрані дані агрегатники ще сто років будуть виторговувати за це гуманітарну допомогу. Проте пересічним гондурасцям це навряд чи допоможе.

Альберт забирав їжу і медицинське приладдя з багажнику. Воду теж потрібно було б взяти.

– Підемо пішки. Мінівсюдихід ми вдвох не витягнемо. Хто ж знав, що на шосе піски будуть? – надав інформацію для роздумів у вигляді риторичного запитання Альберт.

«Шосе» складалося з смуги між двома кабелями для підзарядки всюдиходів. Це було дуже потрібно, адже на Марсі, бувало, треба було долати тисячі кілометрів.

– Як же – пішки?! Альберте, ти з глузду з’їхав? Залишилось приблизно вісімдесят кілометрів. Пішки, та й на Марсі? Ми ж будемо йти два тижня! А у нас три дні! – відповів, скрикуючи в мікрофон, Стенлі. Вони, зрозуміло, були у скафандрах.

– У НАСА вже й мікрофонів нормальних немає! Я вас не чую! – вже майже кричав Альберт.

– Ми будемо йти пішки два тижня, – голосно, переходячи на крик, по складах промовив Стенлі.

– Розумію. Точно. З’єднуюся з центром. Так званий Центр знаходився на Землі. Вони там сиділи у м’яких кріслах, пили чай і, як правило, ліниво відповідали: «Зараз, зараз передамо на Базу».

Але в цьому випадку все було по-іншому. Ця операція була головним проектом Земної Космічної Асоціації. Мільйони дивилися за Альбертом і Стенлі, і, коли мінівсюдихід провалився не знаходили собі місця. Спробували з’єднатися з Альбертом. Нічого не вийшло. За операцію відповідала НАСА, а у них із зв’язком справді було погано.

Спочатку хоч якийсь зв’язок був. Альберт швидко сказав:

– Шановні науковці, ми живі, здорові. Висилайте мінівсюдихід. Ми чекаємо.

Раптом зв’язок перервався.

– Де «чекаємо»?! – Кричали в Центр звідусіль науковці.

– Де «чекаємо»?! – Кричали по міжпланетному зв’язку 5Т усі вчені-секретарі Центру лікарям. На мінівсюдиході, очевидно, зламався GPS. А Стенлі і Альберт у той час спробували зв’язатися із Центром по іншій портативній рації.

– Дідько! Не виходить! – Викрикував Стенлі у мікрофон Альберту.

Вони безрезультатно пробували ще і ще зв’язатись з Центром,  а потім з Базою. Марно.

Пройшла година. Як так можна робити рації ніхто пояснити не міг.

З глузду з’їхати можна. З усіх боків помаранчево-червоне марево. Вони цього не розуміли у безпеці, у мінівсюдиході. А тут, в такій халепі, все було набагато страшніше. Тут все було у помаранчево-червоних розводах, немов марення психічно неврівноваженої дитини, немов її дитячий малюнок на тему «Золота осінь»

– А ви вмієте приймати пологи? – запитав раптом Альберт.

– Звісно. Марсіанські медики повинні все вміти. А ви знаєте, що через три дні Різдво. А у нас тут… Ну, ви розумієте.

– Розумію.

Альберт згадав Землю. Він зрозумів, що це – буде пам’ятний для людства день. Перший марсіанин –  людина, що народилася на Марсі, народиться у Різдво.

«Дякуй, Альберте, долі. Вона звела тебе з подією, що змінить життя Марса. Ця перша людина – месія. Месія, що спасе Марс, як колишній оплот життя. Відродити життя неможливо, а от продовжити… Може є останній марсіанська нація, десь в глибині планети, яка котиться у бездну, у якої нема шансів вижити від радіаційних полів або від аморального достатку,» – думав Альберт.

Стенлі був англійцем середніх років, людина сильна і витривала. Він був професійним земним лікарем, але завжди у космічному «товаристві» видавав себе за «марсіанського медика».

Альберт Михайленко був перспективним космічним лікарем. Він мав скоро стати доктором наук.

Єдине, що приваблювало в цю марсіанську ніч (чи день, можливо) – це небо. Воно було таке саме, що й на Землі.

І нашим героям-лікарям залишалось лише через кожні п’ять хвилин зв’язуватись із Центром, та дивитись на вельмишановну зірку – Сонце.

Та ні, ще можна було молитись.

*   *   *

Чумбонта був маленьким, як і всі інші, марсіанином. Себто нещасною амебою, нащадком тих марсіан, що вперше зарились у червону марсіанську землю, зробили там таке собі червоно-помаранчево-чорне пекло. Себто рай, у порівнянні з тим, що було зверху. З кожним роком, все ще розумні, але тепер обтяжені головною проблемою життя «вижити» марсіани панічно закопувались у землю, створювали скафандри, вентиляційні отвори, які звичайно допомагали, але не скільки вижити, скільки згадати, користаючись скуйовдженою метафорою, яка саме тут по-справжньому до речі, старі добрі часи. А також покаятись. Але це, очевидно, не допомагало.

Чумбонта сів на акумулятор для охолодження повітря. Це були єдині меблі у деградованому суспільстві. Чумбонта був малим, але вже повністю усвідомлював своє амебне існування. Він присів і став перебирати свої іграшки – осколки скла і фамільну дорогоцінність: камінчик, що забрав із собою вниз переший марсіанин-предок Чумбонти, що спустився вниз.

Увесь цей час – тисячі років потому, як марсіани «закопалися» у землю, вони несли свій страшний гріх самогубства, справді – вони вбили себе. Вони маніакально продовжували лізти вниз, до ядра планети, до своєї мученицької загибелі у цьому пеклі. Їхні мізки деградували, кожний робив те, що хотів, але чомусь не відмовлявся від цієї страшної загибелі. Вони працювали, немов зомбі, зовсім не думали. А хіба хтось з вас би не втопився, на місці марсіан, не втопив би свій мозок у ядучому соці власних спогадів чи розповідей про так званий «верх». Проблема марсіан полягала в тому, що позбутися цих спогадів вони не могли. Вони накладалися один на одне у пам’яті марсіан немов кора на стовбурі дерева. Вони вже були запрограмованими тваринами, вони не розмовляли і не думали, а увесь свій час проводили  у згадках чи страшної війни, чи, що було ще страшніше, тих часів, коли уся планета була зеленою і доброю. Вона була природною. В усіх сенсах цього слова. Багато людей помирали, не витримували тільки-но осягнувши стан Марсу.

Раптом Чумбонта побачив на скельці щось протиприродне, як він розумів. Раптом він побачив таке, що ніколи не могли уявити собі ні його мати, ні батько, ні далекі предки. Таке могли побачити, тільки ті, хто жив на зеленій планеті.

Це була квітка, що намалював, як сказали б на Землі, Мороз. Просто скло було розмальоване правильними візерунками. І Чумбонта все зрозумів. Життя триває, все ще можна змінити!

Він піднявся з акумулятору і швидко покрокував до виходу з некрополя, де він мешкав. На вихід. Там далі працювало населення міста, копало тунель далі. А зверху чорніла велика дірка, з якої, як сказав би який-небудь світлячок, що жив тут до марсіан (як би такий світлячок дійсно б знайшовся) марсіани й вилізли. Чумбонта видряпався до неї. Він все вже розумів. Треба дряпатись туди, до сонця, наверх. Все пройшло, треба відбудовувати життя там, зверху, а не лізти вниз.

Чумбонта дряпався на верх три дні. Видряпався. І що він побачив?! Знову ж таки, марення психічно неврівноваженої дитини. Червоно-помаранчеві розводи.

«Навіщо я поліз сюди!!!! Ідіот! Як я міг так помилятися, так марити!! Я побачив мертві квіти на склі! Що вони означають !? Ніщо, в порівнянні з страшною деградацією суспільства. Хтось насміхається з нас! Але що я хотів? Дива? Вже тисячі років, як мало статись диво, але нічого не сталось!» – Думав Чумбонта.

Раптом він побачив небо. Небо, усіяне зірками. Те саме, прекрасне небо, і ту саму вельмишановну зірку – Сонце. Раптом він побачив, зірку, яка щойно з’явилася.

«Що це? Месія?» – невпевнено подумав Чумбонта.

– Так, – сказав позаду хтось.

Чумбонта обернувся. Позаду стояв ангел.

*   *   *

Альберт та Стенлі нудьгували вже третій день. Вони зладнали собі невеличкий табір з медицинського приладдя та клунків з їжею. Портативна рація розрядилася. Підзарядити її за допомогою кабелю вони не могли. Вони сподівалися, що з Бази вишлють інших лікарів, або мінівсюдихід відправлять сюди, до них. Вони вже якось заспокоїлися і тепер розмовляли про шкоду здоров’ю сігма-випромінювання. Червоно-помаранчеве марення тепер стало абсолютно буденним об’єктом. Вони, власне, тепер не дуже переймалися. Вони зрозуміли, що вони, як лікарі, як вагомий гвинтик у механізмі операції. Вони вже навіть не переймалися долею дитини, а з нею й всієї операції. Вони почували себе невдахами й розуміли, що з Бази вишлють інших лікарів, а потім і їх заберуть, вже після народження. Що ж, нічого страшного…

Але Центр ніяк не міг знайти інших лікарів. Всі чи то робили операцію постраждалим після падіння міжпланетного автобусу, чи тим, що отруїлись  газами атмосфери на Марсі. Врешті-решт знайшли когось. Вони вислали мінівсюдихід, але й він провалився. Лікарі мчали із величезною швидкістю. Поряд мчав пустий мінівсюдихід. Але кожен розумів – вони не встигнуть. Центр опрацьовував метод дистанційних пологів, коли б досвідчений земний лікар керував діями когось з штату метеорологів. Шукали когось, хто вміє подібне робити й на базі Метеорологів.

А лікарям, що застрягли у пустелі на величезному тілі планети було байдуже. Байдуже до всього. Вони були в якомусь протиприродному, байдужому відчаї. Вони тепер жили у своєму, маленькому світі, що обмежувався двома скафандрами, і де головною проблемою було сігма-випромінювання.

Раптом у цей маленький, безпечний і абсолютно беззахисний світ вдерся інший. Інший, насправді дуже добрий світ, що дуже не схожий на наш, але кожен чомусь у нього вірить, хоча й ніколи не бачив: прямо перед ними, на «шосе» з’явилися два ангели. Їхня добра зброя, направлена на зруйнування малого, обмеженого, віртуального, байдужого світу двох медиків зробила свою справу.

Лікарі не могли повірити у це диво. А по-друге, не могли зрозуміти, як може жива істота дихати марсіанським повітрям.

Ангели взяли лікарів і тихенько їх підняли над пустелею. Альберт хотів крикнути, що внизу залишились клунки, але швидко зрозумів – його ніхто не почує. Ангели несли Альберта і Стенлі високо в небі, майже «торкаючись» зірок. Альберт бачив під собою смугу між двома кабелями. Помаранчево-червоний ландшафт не змінювався, неначе вони висіли над пустелею. Аж ось він побачив скляний купол бази Метеорологів. Ангели «висадили» їх за триста метрів до великої скляної буди – хитрого порталу, принцип роботи якого базувався на викачуванні і закачуванні кисню в нього. Вони не йшли, вони бігли до нього. Ось вони вже біля підніжжя скляного куполу. Вони дістали свої пластикові картки, завдяки яким відкриваються двері. Аж ось вони побачили першого науковця.

– Де будинок, де живе Массімо? – запитує Стенлі.

– Он там, – Відповів науковець. Очевидно він не знав хто вони такі.

Массімо – батько дитини. Стенлі його давно знав.

– Добридень, панове. – Сказав Стенлі, тільки-но вони увійшли в будинок.

Там їх очікувала зала у стилі хай-тек, як на землі та тридцять науковців, всі з них, як то кажуть, оніміли. Такого «повороту», очевидно, вони просто не очікували. Лише Массімо, як не дивно, міг щось говорити.

– Стенлі, це ти? Як ви сюди дісталися? – запитував ошелешений Массімо лікарів.

– Так, це ми. А як ми сюди дісталися нехай залишиться нашою з Альбертом маленькою таємницею.

Стенлі звернувся до науковців:

– Шановні фізики, геологи, математики! Ця зала перетвориться зараз на лікарню, а точніше – на пологовий будинок. Будь ласка, почекайте в інших кімнатах. Усі крім Массімо, Марії Бруно…

Альберта неначе током вдарило. Він знав це прізвище, але не знав як звуть дружину Массімо. «Дякуй долі, Альберте,» - казав його внутрішній голос.

– …Альберта і, звісно, мене, – продовжував Стенлі.

«Справді, дякуй долі. Я залишився тут, побачу першого марсіанина. Я не серед тих тридцяти мізків, вершків наукового суспільства, я тут. Дякуй долі…»

Усі чекали. Массімо із Стенлі згадували свої молоді роки, коли вони працювали в одній експедиції. Альберт роздавлювався інтер’єр зали. Марія дивилася на білий годинник.

– Сьогодні на Землі Різдво, а у нас тут… Ви розумієте? – Почав Массімо.

– Так, - відповів за всіх Стенлі.

– Ой… – заойкала Марія. – Ой-ой-ой-ой….

– Альберте, ти все знаєш. Let’s go. – Швидко сказав Стенлі.

Необхідна процедура появи на світ нового життя мала початися. Раптом Альберт згадав – де ж медицинське знаряддя!!?? Але він швидко усвідомив – кейс у його руці.

… Марія швидко заснула. Массімо дивився у вікно й тримав дитину на руках.

– Як заповнювати бланк? – запитав Альберт.

– Ну, як: вага, зріст, таке інше… – напівшепотом відповів Стенлі.

Зараз прийдуть всі сиділки, зараз…

– Стенлі, дивись туди. В сузір’ї Ліри нова зірка, – тихо сказав Массімо. – Давай назвемо її ЕН-712089.

– Давай. А може краще простіше – «Різдвяна»…

*   *   *

Тим часом, з Головної бази вирушила Комісія з Контактів з Цивілізаціями. Справа в тім, що в той самий час, на Марсі було виявлено три неземні космічні кораблі. Як не три волхви?..

*   *   *

– Дядя Альберт, скажіть, що таке Різдво? – Запитав малий Ісус Массімо Бруно.

– Це свято нового життя. – відповів «дядя». А потім тихо сказав малюку:

– Дякуй долі…

*   *   *

Через тридцять років палкий прибічник відродження марсіанської цивілізації Ісус Бруно святкував свій ювілей у колі друзів на Марсі. До того часу, він встиг стати першим президентом Незалежної марсіансько-земної країни. А за його старого приятеля марсіанина Чумбонту ось-ось мали проголосувати у парламенті. Він мав стати прем’єр міністром…